Відбитка з журналу "Сучасність" ч.7 (43), 1964

— Я прочитала Вашу розмову з одним з моїх колег, канадським студентом українського роду, який поставив Вам запитання на схилі гори.*) Не заперечую, що маєте багато рації. Лінія Ваших міркувань чітка, логічна й невідхильно скеровує читача до поставленої Вами основної мети: спонукати нас, молодих на цьому континенті, до свідомого зусилля у напрямі визначення характеру українства і викликання попиту на нього серед нашого оточення. Справді, подумано непогано. Все таки в мене є деякі сумніви. Передусім, Ви зосередили увагу на студентах; студентки наче б не існували або не мали особливого значення у Ваших міркуваннях. Далі, Ви закликаєте загал українських жінок до виконання конструктивнішого впливу на українську громадськість і, мабуть, ціните їхній вклад у розвиток суспільства. Але, наскільки воно щире, оте Ваше писання? Чи бува не є це ще один патетичний апель на адресу жінок, а молоді зокрема? Якщо так, то Ви разом з іншими публіцистами, мабуть, не усвідомлюєте одної речі: ми, молодь, вже не реагуємо на заклики, бо нам набридли постійні спрямовування нас на правильний шлях — патріотичний, мовний, визвольний, фолкльорний, а навіть асекураційний.

Зокрема відпихає нас нещирість, дволикість багатьох політиків, громадських діячів, публіцистів і журналістів. Вони часто деклярують одне, а роблять друге: для громади проповідують ідеалізм, а в особистому житті дбають про свої матеріяльні вигоди; промовчують помилки власного покоління, а молодь жорстоко критикують за найменший сумнів у правильності роботи т. зв. старшого суспільства. Ось найновіший приклад. Знаєте публіциста, що був радянофілом на переломі 30-их років, потім підтримував і виправдував польонофільську «нормалізацію» утодових партій у Галичині всупереч націоналістам; тепер він силкується очолити кампанію екстремістів проти молоді тільки тому, що вона пробує застосувати свої знання і своє розуміння українства практично в новому світі — світі атомової бомби, ракет і космічних польотів. Він, разом з іншими «батьками народу», забуває, що ми теж уміємо читати, вивчаємо наше минуле, прирівнюємо діла попереднього покоління з результатами і робимо певні висновки; ці висновки не надто корисні для більшости «батьків народу». Признаюсь однак, що мені тяжко визначити Ваше особисте місце в головоломці української публіцистики. З'ясуйте при нагоді свої погляди виразніше. Чи, може, волієте далі зберігати т. зв. безсторонні позиції? ..

3-поза цих слів глянули на мене допитливі, злегка насмішкуваті очі загадкового сфінкса. Станувши віч-на-віч з оцим сфінксом і його готовими запитаннями, пробую дати відповідь.

ПРО ЖІНОЧЕ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ

— Усе, що я пишу, намагаюся писати щиро. Переконати в цьому читача тяжко. Він повинен відчути щирість із самих друкованих рядків. Не претендую на ґрунтовну ознайомленість з молодими українцями, які тепер вчаться в університетах — на Україні та поза її межами. У розмовах з цими молодими людьми (а таке не трапляється надто часто) помічаю передусім усмішку. Як на обличчях дітей, що не зважуються сказати вголос свою думку батькам: «Що ж ви знаєте про наше життя й проблеми? Виростали ви в іншому суспільному кліматі та й забули, що таке молода людина...» Тому признаюся: Ваше покоління молоді для мене — бентежний, загадковий сфінкс. І свідомість того часто не дозволяє мені сказати рішуче «так-так», «ні-ні», але велить мені чекати на виразніші прояви. Тільки тоді буде можливо зробити належний висновок про вас усіх.

Про студентів я написав, бо вони якоюсь мірою виявили свою ментальність у різних «ідеологічних» організаціях, де обов'язково домінують чоловіки. Моя думка про ці товариства і референтури, як знаєте, не особливо схвальна. Жіноча половина студентства мені менше знайома; я лише помалу розпочинаю спостерігати її — на дискусійних форумах, у пресі, а навіть у Ваших словах. Але знаю одне: український жіночий світ у багатьох відношеннях сильніший, інколи стійкіший, ніж чоловічий український світ. Ні, ні, це не пустопорожній комстламент на адресу українського жіноцтва. Це історичний факт. Про матріярхат у прапредків українського народу не говорімо тут, бо українські передісторичні часи ледве чи впливають на сучасні покоління. (Щоправда, мій приятель твердить: «Наші роксоляни від віків годують своїх мужчин тяжкими стравами, тому вони такі вайлуваті та малоініціятивні...»). І не маю на мислі патетичного деклямування про «українських героїнь». У героїв та героїнь взагалі не вірю. Вважаю, що є тільки людина обов'язку — особистого, родинного, національного. Щось на зразок патріотизму, зформульованого Іваном Франком у статті «Дещо про себе самого». І з цього погляду знайдемо велике число українських жінок з високим почуттям обов'язку.

Складається враження, що українські жінки мужніші, ніж чоловіки. Не всі ж бо українки були такі покірні, як мати Остапа й Андрія з Гоголевого «Тараса Бульби». І не всі українські матері подібні на матір з вірша С. Руданського («Наука»), що благала сина «простелитися на рядниночку» перед сильними світу цього, щоб йому легше жилося на світі Божому. А втім це ж Іван Франко назвав «хору, слабосилу дівчину» Лесю Українку «чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну» серед покоління письменників, які співали колискові («Люлі, смутку, люлі...») і лили на папір чорнильні сльози із-за своїх дрібних життєвих невдач. Або порівняймо воєнні подвиги Олени Степанівни-Дашкевич та ії подруг-вояків з голосінням поетів у таких же вояцьких мундирах; ці мужчини створили не «Марсельєзу» чи «Варшав'янку», а переважно сльозоточиві пісеньки каварняного звучання. Ледве чи була в світі ще якась революційна армія (а українська у 1917-20 рр. була революційною армією), яка б ішла на бій з піснями про «зломаного дуба», крякаючого ворона і сахаринове коханнячко під вербою сухореброю. Тільки в нас, де ойкають і охкають переважно мужчини.

Контрастом до таких чоловіків є також: жінки з міжвоєнного періоду УВО-ОУН, які навіть перед обличчям смертного присуду не заломлювалися. Подвиг Ольги Басарабової ще й сьогодні добре відомий еміґраційному загалові. Зате наймолодше покоління ледве чи знає про мужню поставу молодих дівчат з ОУН.

А з-поза націоналістичного середовища прирівняймо з сучасними їй чоловіками Мілену Рудницьку. Після безглуздої польської пацифікації в Західній Україні (1930) вона із знанням міжнародних взаємовідносин винесла українську справу на форум Ліги Націй та в англосакський світ, куди націоналісти доступу не мали. Цим вона завдала великого удару престижеві польських пацифікаторів.

Воєнні роки сталінсько-гітлерівської окупації України дають нові приклади жіночої мужности і відчуття обов'язку. Назвіть одного чоловіка — діяча якоїнебудь української довоєнної партії, який пішов би у підпілля, щоб своїм політичним досвідом і авторитетом зміцнити боротьбу «недосвідченої молоді» з окупантами в роки 1940-45. У поляків, сербів, французів, голландців, бельгійців і норвежців багато сідоглавих політичних діячів ділили долю й недолю підпільних кадрів. У нас буквально ні один. Весь тягар тієї боротьби тяжів на плечах т. зв. молоді.

В останнє десятиліття багатьох чоловіків засоромили зокрема оті кілька сот українських жінок, які сміливо виступили голіруч проти більшовицьких танків у Кінґірі. Для них слова «душу й тіло ми положим» не були порожньою святковою фразою. А втім візьмімо приклад з буденного життя: на сучасній Україні, відбудованій руками переважно жінок, всюди — по колгоспах, по фабриках, на будівництві — наказодавцями й бюрократами є переважно чоловіки, тяжчу роботу далі виконують жінки немов би це була глуха закутина Африки, а не «країна перемігшого соціялізму».

Один приклад з емігрантського побуту. Двічі чи тричі мені доводилося розмовляти з сеньйорками жіночого руху: пані Олена Охримович-Залізняк і Катерина Антонович пам'ятають ще початки українського громадсько-політичного руху на Україні, однак вони живо й ділово цікавляться всіма поточними українськими проблемами — їхні допитливі уми шукають за новими обріями української культурної та політичної мислі. Справді ці жінки живуть у 1960-их роках, тоді як більшість чоловіків навіть з наймолодшого покоління живе ще у 19 столітті.

Можна подавати більше прикладів. Все це історичні факти. Тому продовжуйте вивчати критично історію. Шевченко ридав, читаючи її. Якщо і вам на очі тиснеться сльоза при обмірковуванні діл «батьків» наших, то не соромтеся ні сліз, ні висновків. Підкреслюючи червоною рискою окремі факти з історичного минулого, Ви нікого не засуджуєте, а тільки вчитеся уникати помилок і недоліків попереднього покоління. Тож і я згаданими фактами прагну тільки в перспективі сучасного й минулого унаочнити природжену властивість українського суспільства: жінки — відносно стійкіший елемент, ніж чоловіки і нерідко відзначаються більшою живучістю та дерзанням до кращого, благороднішого й поступового. Наші письменники (нерідко підсвідомо) відтворили це явище в своїх творах. Жіночі персонажі в них завжди цікавіші, активніші та по-справжньому живіші, ніж чоловічі персонажі. Згадайте «Дорогою ціною» М. Коцюбинського. Або «Ідиллю» Івана Франка. Недаремно у мандрівці до «стовпів, що небо підпирають», перед веде «старшенька дівчинка»; не випадково вона прагне здобути золоте яблучко життя і щастя, а хлопчик задовольнився б капелюхом або новим дерев'яним коником. Для ілюстрації сучасного життя на Україні прочитайте гумореску Остапа Вишні про молодого батька, який має роботящу і слухняну донечку, а постійно жаліється: «Ех, якби це був хлопець...» Тоді ґрунтовніше зрозумієте не одну українську суспільно-політичну проблему.

НЕМИНУЧА ЗМІНА

На щастя, спостерігаємо, що ваші подруги нагадують радше своїх попередниць, ніж своїх теперішніх товаришів. Переконався я в тому і на конференції «Прологу» в Нью-Йорку (листопад 1962), і під час студентського з'їзду в Торонто (червень 1963). У доповідях і під час дискусії дівчата як правило висловлювалися більш до теми, розмовляли кращою українською мовою. У хлопців був помітніший жарґон, вони застосовували більше таборової фразеології, ніж дівчата. Подібна ситуація на українознавчих курсах при різких організаціях та в університетах Канади й США. Дівчата краще знають мову, щось уже читали з української літератури і звичайно закінчують запланований курс, а хлопці завжди в меншості й часто покидають курс, не закінчивши його.

На торонтському з'їзді доповідь панни Галі Скочиляс була для мене своєрідною несподіванкою. Не так новістю думок (в основному відомих людині, ознайомленій з суспільно-політичними науками), як радше щирістю викладу, ясністю й логічністю міркувань та здоровим критицизмом. А що найважливіше, вона говорила в рамках реальної системи вартостей, яка не суперечить ні життєвому досвідові, ні науковим висновкам. Ледве чи у 30-і роки в націоналістичному русі був який хлопець у її віці, який мав би таку ґрунтовну підготову до суспільно-політичного мислення, знання й підхід до проблем, як ця «тільки студентка».

Деяких «батьків» і прихильників фразеології зокрема вразили й обурили слова доповідачки про те, що молодь її покоління, ознайомившися з програмами й діяльністю різних наших політичних груп, на жаль, не може ними захоплюватися, бо там немає нічого переконливого і притягаючого. Але вона говорила правду: в основному всі наші численні партії й організації торочать те саме, тільки на інший лад, а «те все» відірване від життя й науки в сучасному світі.

Тому я цілковито погоджуюся з студентками, які на панельній дискусії в Торонто (організованій об'єднанням жіночих організацій СФУЖО в квітні 1964) висунули ряд критичних зауважень на адресу покоління своїх батьків. І за те, що вони подбали про матеріяльне забезпечення дітей, а не передали їм новочасної концепції українства, достосованої до епохи космічних польотів. І за те, що вимагають від молоді емоційної любови до України, але навчають її тільки про свою уявну Україну. «Нудне українознавство, бо подавано нудний матеріял у зовсім недоступній формі, а ще й у дуже частих випадках некомпетентними фахівцями», пояснювала Христина Т. Волицька. «Політичний апарат сьогоднішнього світу, керований фахівцями... хочемо замінити вічними міжусобицями організацій української громади та нестерпною партійністю, що дуже часто не визнає жадних скрупулів... Більшість нашої громади завжди готова безапеляційно ганити все те, що діється і твориться тепер на Україні. А водночас вимагається гордости із приналежности до народу, що якраз є народом тоді, коли він на своїй території...»

А тим часом «доба, в якій ми живемо, це доба епохальних змін... кожний день приносить нові спостереження, що їх уже випереджує наступний день. В таку добу українська громада, як цілість, не знайшла ще місця і контакту з нею. Вона живе, зорієнтована на минуле, формами, які вже нині застаріли» — говорила Рената Голод. Її думки влучно доповнила Оксана Вітушинська: «... В українській спільноті (ставиться наголос) на максимальний зовнішній ефект. Величність імпрез, численна участь у маніфестаціях стоять дуже часто на першому місці тоді, коли їхній зміст вважається справою другорядною... Ще варто відмітити брак самокритики у нас». Бо саме нестача цієї властивости б'є по всіх українцях у західньому світі, а зокрема вдаряє по старшому поколінню в очах власних дітей. Адже ця молодь, «живучи, так би сказати, в двох світах, не може не порівнювати їх. Ми не можемо вживати двох систем оцінки». Це тим більше, що (як зауважила Христина Волицька) «світ батьків порівняння таки в загальному не витримав».

Вчитуюся в думки дискутанток, дивуюся їхньому звучанню і словами батька Марини з «Патетичної сонати» М. Куліша мушу сказати на весь голос: «... А, яка одміна! Благословляю революцію!»

Бо це революція в мисленні сучасних українських жінок, спроба осучаснити концепцію українства на еміграції. Ще десять років тому я сумнівався в такій можливості. Думав, що більшість української молоді виростає в дедалі більшому достатку, самовдоволено йде в життя та (як сказала Хр. Волицька) разом з батьками дбає тільки про «студії практичного характеру». На з'їзді ОДУМ в Торонто (1955), як і на інших нарадах молоді, я чув нарікання, що старше громадянство не опікується як слід молоддю, не дає їй порадників, а без цього молоді ніяк не розвинутися в таких діячів, як батьки. У своєму слові тоді я відзначив, що батьківський вклад у розвиток суспільно-політичного життя молодь повинна шанувати, повинна вивчати минуле, але не приймати його безкритично. Молоді не бракує порадників, а навпаки: вона має аж надто численних охоронців. На Україні — тисячі режимних політруків; на еміграції — десятки різних ідеологів-фразеолотів. Є вже навіть маленькі кадри «залізних студентів», які 20 років тому перестали бути студентами, але до політичного керма вони не могли протиснутися, бо там сидять ще батьки і діди; тому вони муштрують студентську молодь на традиціях різних «Цесусів» — з великим або малим «е». Молодь повинна мати певні сумніви щодо т. зв. традиційних істин, бо тільки здоровий сумнів і конструктивний скептицизм відносно застарілих систем дозволяє суспільству самооновлюватися і відроджуватися. Це перша засада народовладної системи. Тому я закликав учасників з'їзду молоді ОДУМ дерзати новим духом і шукати нових обріїв на базі нашого минулого, але в новочасному духовному озброєнні; учасники схвально підтримали ці думки, але я таки песимістично дивився в майбутнє.

Тяжко було повірити, що вже незабаром прийде така революція в мисленні молоді, стисненої — на Україні і на еміграції — в лещатах традиційних систем. Силу політруків і фразеологів зайво перецінювати, бо життя мусить перемогти їх рано чи пїзно; але й ледве чи можна було очікувати передвісників революції в колах дівочої молоді. Тим часом і на Україні і на еміграції тими буревісниками стали саме дівчата. Там — переважно на літературній і літературознавчій ділянках, тут — серед студентського середовища. Цей факт не заперечує того, що і там і тут є  чимало молодих чоловіків, які думають такими ж новочасними українськими категоріями, але їхні виступи, може, не такі яскраві чи вражаючі, як жіночі. Справа дебатів у Ратґерському університеті показала це наочно: молоді студентки стали сміливо проти диктату екстремістів на захист академічних вольностей — основ демократії.

Все це дає підставу надіятися, що за почином молоді піде старіша жіноча організована громадськість. Може врешті жінки скажуть чоловікам своє рішуче слово: досить нам балканських міжусобиць! Досить безрезультатної балаканини про єдність! Досить переговорів між українцями, немов би це були переговори ворогів на сесії Об'єднаних Націй! Досить тупцювання на місці! Наше суспільство потребує нової концепції політичного українства з 20 століття, а не народництва чи просвітянщини з 19 століття. Треба врешті припинити диктат вулиці, а до голосу повинні прийти центрові серйозні елементи. Якщо чоловіки неспроможні добитися цього, тоді нехай поступляться місцем нам, жінкам!

ЧИ ТІЛЬКИ СЕРДИТА ЛЮДИНА?

Як і в кожній іншій справі, так і в цій є одне «але». Всякий рух мусить обов'язково розвинути певний розмах — «моментум», щоб добитися результатів. Вистачить Вам завзяття й наполегливости ва витворення свого «моментум» у всьому суспільстві? Я впевнений, що це можливе, бо знаю завзяття і наполегливість українського жіноцтва; свідомий і чисельности ваших однодумців серед чоловіків. Однак, чи витриваєте на тому шляху, чи, може, ваша революція буде тільки ще одним «бунтом сердитих молодих людей», що гасне з віком немов миготливий метеор.

І те явище відоме в нашому суспільстві. У довоєнні роки один статечний громадянин у Львові жалівся знайомому духовникові на труднощі з своєю дочкою студенткою: «Знаєте, отче-добродію, познайомилася вона з отими студентами-націоналістами, змовляється з ними, рідного батька називає угодовцем-хрунем, а тут мій знайомий поляк з воєводства вже й остерігає мене: поліція слідкує за нею. Що мені нещасному робити?..» Добродушний священик, як досвідчений душпастир, порадив: «А що, якби її видати заміж?..» Сказано — виконано. Підшукали панні цнотливого молодця з доброї родини, який не мріяв про національну революцію, а тільки про матеріяльне забезпечення і практичні студії; незабаром наша студентка закохалася, вийшла заміж і перестала цікавитися національно-революційними проблемами. Вона стала статечною громадянкою, а й батько та врешті й поліція мали менше турбот.

Не знаю, що буде з сучасними жіночими революціонерками — молодими сердитими людьми, які прагнуть до нового, більш високоякісного українства. Коли ж грунтовніше обмірковую це незвичайне явище, що і на Україні і на еміграції поступовою, конструктивною силою дедалі більше стає молоде жіноцтво, тоді бачу підстави для оптимістичних висновків. Теперішні українські дівчата живуть у цілковито відмінних суспільних умовах від тих умов, що їх знала згадана безіменна студентка зі Львова. Колись, на рідних землях і на еміграції, кожний життєвий бунт молоді кінчався переважно одруженням. Дуже часто це бувало і з мужчинами, які, одружившись, залишали свої бурхливі мрії про новий кращий світ і з сердитих молодих людей ставали статечними громадянами. Не раз можна було почути такий вислів: «У нас націоналістом буває тільки людина до тридцятки». Бо звичайно тоді в нас одружувались.

В сучасному світі на цьому континенті студентка і жінка взагалі більш незалежна. На Україні, зокрема Західній, дівчина була «тільки дівчиною». Не зважаючи на її освіту та на революційні зацікавлення, чоловіки насправді вважали жінку нижчою за себе істотою, яка рано чи пізно опиниться «тільки» в кухні та при колисці. На цьому континенті жінка може не тільки здобути однакову нарівні з чоловіками освіту, може мати однакову платню за ту саму працю, але вона і внутрішньо свідома свого рівноправного становища в суспільстві. Все це дає їй незалежність мислення і діяння. Можливо, що саме оте відчуття рівности, про яку тільки мріяли Кобринська і Кобилянська, сповнило серця нашої жіночої молоді відвагою й рішимістю на революційні виступи та чіткіше ставлення на порядок денний життєвих проблем, ніж це досі робили їхні молоді колеги. Додає їм відваги і свідомости, що багато чоловіків серед тутешнього українського суспільства розуміють нову ситуацію та важливість визволення української жінки.

*

Я ще раз поглянув на сердиту молоду студентку, яка пробувала перевірити мої позиції у складній поточній проблемі. Мабуть, відповів на всі запитання. Та, власне кажучи, мені належить відповідь; загадкової усмішки не вистачає. Бож передусім до українських жінок стосуються величні слова Марини з «Патетичної сонати»: «Я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже». А ви скажете?

Яка буде відповідь молодого сердитого сфінкса на той виклик епохи — не відомо. Зате відомо, що історія українського народу і його сучасне не позбавлені жінок, які мають сміливість вийти з своїми ідеями навіть на ешафот, збудований ворогами або... власним суспільством.

*) Див. «Запитання на схилі гори», «Сучасність» ч. 2,1964.