На перший погляд, такий заголовок статті виглядає на плякатний, пропаґандивний і вже надто самозрозумілий заклик. Це правда. Одначе, час від часу, конечно треба повторити окремі істини, щоб їх не заглушив шум життя, що виповнює простір навколо нас. Для відсвіження одної з цих істин є сьогодні добра нагода. Маємо на мислі міжнародню кризу на Близькому Сході.

На відносно короткій відстані між Середземним морем і затокою Акаба, на пустелі Синайського півострова, в Єрусалимі та над Галилейським озером стоять напроти себе багатотисячні військові з'єднання арабських країн та Ізраїлю. Перед серед арабів веде Єгипет, що його донедавна відділяли від Ізраїлю миротворчі відділи військ Об'єднаних Націй.

Арабська сторона має численні військові з'єднання, хоча 50 тисяч досвідчених у боях єгипетських вояків перебувають тепер у Ємені, ув'язані там у місцеву громадянську війну республіканців проти монархістів, підтримуваних Саудівською Арабією. Сирійська армія — не важливий чинник у конфлікті з Ізраїлем, бо вона ще слабко підготована до справжньої війни. Невеличка армія Йордану — дещо серйозніша, та, водночас, вона має підтримку нерегулярних відділів завзятих палестинських утікачів. Ірак має значні військові сили, частинно озброєні совєтською зброєю, подібно як сирійська та єгипетська армії. „Миролюбна" на словах Москва протягом декількох років постачала зброю на Близький Схід, тому сьогодні арабська сторона в конфлікті дійсно виглядає, як Ґоліят.

Одначе Ізраїль не той біблійний Давид, що ним він був у 47 році, коли йому пощастило відбити арабські напади з усіх боків і проголосити себе незалежною державою. Сьогодні, після двадцяти років наполегливої праці при постійному збройному поготівлі, ця держава являє собою велику військову силу. Змобілізувавши всіх боєздатних чоловіків, молодих жінок і дівчат, зразково вишколених в орудуванні зброєю у фронтових формаціях, Ізраїль може кинути проти арабів 250 тисяч фанатиків, готових загинути за свою батьківщину. Незабаром світ може стати свідком могутнього зіткнення армій на землі, що знала подібні конфлікти ще в біблійні часи.

Особисто, я не бачу реальних можливостей для арабів зламати рішучість і волю народу, який вирвав із рук чужинців з кігтів пустельної природи цей шматок землі та оживив її оселями й містами, фабриками і сільськими господарствами й іншими цивілізованими спорудами. Однак не йдеться тут по особисту думку щодо можливого результату назріваючого воєнного конфлікту за землю, що звалася Палестиною. І не про такі чи інші почуття сторонніх спостерігачів арабсько-ізраїльського конфлікту тут ведеться мова. Сьогодні тут важливо підкреслити наше принципове ставлення до самої суті проблеми: — Чи можна чимось виправдати агресорську політику Єгипту, Сирії, Йордану, Іраку, Кувейту, Саудівської Арабії супроти Ізраїлю, заселеного нащадками біблійних жидів?

На мою думку, нема і не може бути виправдання для тієї політики. Кожний народ має право на окремішнє існування у власній державі на рідній землі. Жаден народ не має права сказати своєму сусідові-народові: „Ми зробимо все, що в наших силах, щоб тільки вас викорінити з тієї землі, бо ми не хочемо вас мати своїм сусідом!"

А приблизно таку тезу висунули згадані арабські держави під керівництвом Єгипту й політичним протекторатом Совєтського Союзу. За такої ситуації Ізраїль може тільки оборонятися докраю, а навіть поза межі можливого. Бо ізраїльтяни не мають куди йти: Ізраїль — колишня Палестина — це єдина їхня батьківщина, яку після двох тисяч років розсіяння вони здобули собі власним трудом.

Існування ізраїльської держави, як батьківщини жидів, не загрожує ні добробутові, ні існуванню арабських держав. Навпаки, індустріялізована країна зі зростаючим населенням буде корисним сусідом в економічному відношенні, якщо, очевидно, вона не є аґресорська великодержава. Ізраїль не може стати великодержавою, бо для цього там нема ніяких підстав. Тож арабський „священний похід" проти Ізраїлю є ніщо інше, як „похід ненависти" людей, які — на жаль! — ще досі не спромоглися розв'язати свої династичні, клікові, суспільні, економічні й релігійні проблеми. Арабські країни — це один великий клубок ненависти й заздрости одних супроти одних, а всіх їх єднає час від часу тільки спільна ненависть до їхнього сусіда, Ізраїлю. Ненависть ніколи не є конструктивним чинником, а на Близькому Сході це справжній динаміт, вибух якого може спричинити загальну світову війну.

Незалежно від своїх романтичних симпатій до арабів та незалежно від своєї щирої прихильности до панарабської концепції, українці не можуть схвалювати агресорської політики Єгипту і його союзників супроти Ізраїлю. Просто тому, що українці самі були і ще є жертвою агресії своїх сусідів. У минулому росіяни й поляки, угорці й румуни одні з одними завзято ворогували, але завжди спільно шарпали нашу землю і не дозволили українському народові самовизначитися на своїй історичній території. А сьогодні: Росія — окупант України, що віддав Польщі великі області української землі та допоміг полякам розігнати тамтешнє населення по нових регіонах комуністичної Польщі. Москва, разом зі своїми сателітами, далі веде традиційну політику: не випустити українського народу з колоніяльного ярма, не допустити до жадних проявів визвольних прагнень в Україні.

Український народ має право на власну державу на власній землі та на самобутній розвиток без втручання сусідів. Це ми всі визнаємо й одностайно намагаємося довести до відома громадської думки світу дані про цю невгнуту волю нашого народу.

Але й таке саме право на окреме існування в своїй суверенній державі мають також і жиди. Хто з нас солідаризувався б з агресорськими плянами і діями арабських шовіністів, той принципово заперечував би право українського народу на власну державність, на мирний розвиток на рідних землях.

Звичайно, для ущасливлення свого російського народу Росія не потребує України. А все таки її агресорські політики й ідеологи гнали і далі женуть російську народню масу на перманентну війну проти українців та інших народів. Подібне чинять арабські державні діячі. Вони добре знають, що у всіх арабських державах потрібно ще багато роботи для того, щоб піднести життєвий рівень їхнього населення. Однак вони воліють слухати підшептів Москви і витрачати свій національний прибуток на озброєння себе совєтською зброєю, яку вони можуть зовсім загубити в одній воєнній кампанії. Крім того, через кілька років ця зброя так чи інакше перестаріється і треба буде купувати нове устаткування. А тим часом населення тих країн голодує і ходить босоніж, бо його вожді люблять побрязкувати новенькою зброєю.

Близькосхідній конфлікт далекий від України в географічному відношенні. Але в політичному — він прямо на порозі України, бо це її — України! — окупант став активним партнером арабів у тому конфлікті та може погнати наших братів (солдатів Совєтської Армії) на ізраїльські танки гинути за справу Москви; як писав Т. Шевченко, „не за Україну, а за її ката".

А втім, близькосхідній конфлікт навіть без гарячої війни проходить вогнистою лінією через наше мислення. В наших думках ми, як спостерігачі, мусимо вирішити і самі собі дати відповідь, раз назавжди:

— Стоїмо по боці агресорів, чи народів загрожених агресією? Визнаємо право кожного народу на власне суверенне державне життя чи, може, прагнемо свободи й рівноправности тільки для самих себе?...

Як правда-істина, так і „політична свобода" завжди є неподільною вартістю. Те, що належиться нам, те прислуговує всім іншим.*

Наша Мета, 10 червня 1967

* Редакція Нашої Мети, наприкінці вміщеної статті, зробила ось яку примітку: „Стаття ця була здана до друку ще перед вибухом воєнних дій між обома сторонами". Цією приміткою редакція відзначила обставину, що автор статті правильно оцінив становище на Близькому Сході та передрік розгром арабських союзників Москви.