Олег Жданович
НА ЗОВ КИЄВА

В цю атмосферу праці й товариськости, як грім з ясного неба, вдарив розкол в ОУН 1940 року. Початкова його стадія, що тривала кілька місяців, тривала в таємниці. Ольжич, що знав про це, був вірний засаді тайни й не інформував та не впливав навіть на найближчих співробітників, хоч часто це могло означати втрату їх бодай на якийсь час. Так ризикувати міг тільки Ольжич, для якого святим був кожен припис Організації.

Зрештою, них кілька місяців Ольжич перебував у Празі, а Олена Теліга стояла в організаційному зв'язку з людьми, з яких частина згодом відійшла від ОУН.

Важкі і болючі, прикрі й упокорюючі були ці дні, тижні, навіть місяці, що потім стали роками й протягають трагедію до сьогодні, загрожуючи майбутньому...

Збунтовані напружили всі сили, щоб її переконати в слушності свого поступовання.

Та що більше Олена Теліга придивлялась до своїх співробітників, то слабішав її запал. Адже в їх роботі не було нічого нового, чого вони не робили б при керівництві старого Проводу, ані не робили вони нічого краще. Навтіки, не мали вони ким замінити ані Ольжича, ані Сціборського, ані Сеника. Не було нікого, хто б так (не кажучи вже про краще) міг ставити політичні справи, як Барановський...

Починало мучити питання: для цього варто було розбивати когорту ОУН? Відповідь могла бути при чесному розумуванні лише негативна й Олена Теліга не могла підтримувати бунт, в слушність якого не могла вірити. Крім того, приглянувшись тому середовищу, побачила, що нема там людей, які могли б провадити українські визвольні змагання й відповідати перед історією за них. Натомість, поглиблює свою приязнь зі Сціборським, зазнайомлюється із Сеником-Грибівським. Подивляє його енергію, ідейність та рішучість, а при тому його людяність і товариськість.

Прийшла весна 1941 року. що пахла не лагідністю, а важкою парністю передгрозової ночі.

Днями й ночами гриміли вулицями Кракова транспорти війська й воєнного знаряддя, що йшли на схід. Вибуху війни між двома кривавими диктатурами — чекали з дня на день. Олена Теліга чекала в підгарячковому стані, коли два пси зчепляться в смертельному бою. Хоч бій цей ітиме на нашій території, хоч він принесе нам згарища й руїни та безчисленні жертви, але він може принести й упадок, а бодай скривавлення обох потвор, а тим самим послаблення для України їх смертельних кліщів.

Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої і рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, заняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби.

Під знаком підготовки для цього нашого наступу минула весна. Ольжич ні на хвилину не спочивав. Підсумовував сили, розділяв, укладав пляни праці, вишколював людей своєї референтури. Він же ж мав завдання керувати цілістю роботи Організації на Центральних і Східніх Землях.

Культурна референтура мала, перейшовши на рідні землі, зв'язатись там з діючими українськими націоналістичними силами й посилити боротьбу за душу народу, за зорганізованість нації до боротьби за незалежність.

Олена Теліга призначена була спочатку на Львів, а потім на Київ. Жила вона в гарячці чекання на найкращий момент свого життя: на поворот до Києва, до Києва, який була залишила, як місто свого дитинства, а тепер мала прийти до нього, щоб боротись за українськість столиці України. Поза цією метою нічого її не цікавило. Краків перестав для неї існувати. Тут перебувала лише тілом, її душа була над ланами України, над Святошином і Золотоверхим. Яким знайду його? Як прийме він мене? Що зроблю в ньому? Молилась за свій успіх. Про небезпеку не думала.