Як і середньостатистичний
американець, квебекець вважає своїм обов'язком
вміти грати у бейсбол. Варто лише у літній вечір
вийти на прогулянку, щоб стати свідком гри, який
рятує від нестерпної щоденної рутини цей народ,
причому привертає увагу відсутність вікових
рамок любителів гри. Хокей – це просто
загальнонародний символ і коментарів не
потребує, хіба що зауваження, що жінки тут грають
його нарівні з чоловіками (квебекських жінок,
окрім фізіологічних відмінностей, взагалі мало
що відрізняє від чоловіків). А футбол,
американський в уяві європейців, а тут просто
футбол, взагалі збирає тисячі болільників.
Особливо популярні зустрічі між
університетськими командами.
Ну, але від такої безнадійної
американізації квебекців рятує природа, яка, як і
в нашій, українській, так і у квебекській уяві
пробуджує каяки і мотосані. Скажу навіть більше
про пробуджену уяву квебекців, яка стає
неосідланою, творчою, одне слово, винахідливою. А
її плодами користується якщо не увесь світ, то
принаймні та його частина, де дозволяють
кліматичні умови й купівельна спроможність.
Know-how або savoir-faire
Мотосани (motoneige).
"Якщо є
motocyclette, то чому не винайти
motoneige", - подумав вісімдесят років тому
Жозеф-Арманд Бомбардьє, і сконструював новий
засіб пересування – мотосани. Дослівно –
"мотосніг", бо нова машина (пояснюю як для
колгоспниці, як мав звичку примовляти один
знайомий режисер) складалася з кабіни,
поставленої на лижі, і призначалася для
підвищення мобільності в русі по заметеній
снігом поверхні. Винахід бурхливими оплесками
зустріли чотироногі друзі - собаки, яким до цього
довіряли місію приводити в рух сані з людьми.
Згодом його переваги зрозуміли і самі люди: це
вигідно поєднує в собі корисне з приємним. Тоді, у
1922 році, сидячи в гаражі свого батька,
Жозеф-Арманд і думати боявся, яка всенародна
слава чекає його витвір. Оригінальна модель
розвинулася, вдосконалилася і отримала
багатоманітне втілення: від практичного
використання в господарстві (особливо в
північних районах) до розваг (всюди). Мотосани
стали годувальницею іншої галузі квебекської
економіки – спортивного туризму. У туристичних
зонах було створено цілу сітку спеціальних доріг
для вивільнення адреналіну через катання на
скіду (
Ski-Doo – назва моделі, що стала загальною). А
основна фірма-виробник мотосаней – "Бомбардьє"
- сьогодні продукує машини різних конфігурацій,
що мають різне призначення: для початківців і
професіоналів, для молодших і старших, для
одного, двох і багатьох пасажирів, для
короткочасних і більш тривалих переїздів.
Снігоступи (raquettes).
Якщо я вже повела мову про квебекські
винаходи, то, чого гріха таїти, до їх розряду
сміливо можна зарахувати
raquettes, снігоступи.
Щоправда, концепція виробу – індіанська, бо
вперше навчилися досконало пристосуватися до
сурових особливостей континенту саме вони -
sauvages,
корінні жителі. Але і це поняття відносне, бо якщо
піти слідами історичних переселень, то
виявиться, що індіанці мають монгольське коріння
(без жартів, це справді так). Не продовжую, бо цей
логічний лацюг ще може привести до випливання
факту, що квебекці – це ті ж українці, які в
пошуках кращого життя пішли не на захід, а на
схід. Так от, снігоступи. За формою цей "предмет
підвищеної прохідності" (далі ППП), як навіює
французька форма слова, справді нагадує тенісну
ракетку довжиною приблизно один метр. За
принципом лиж вони прикріплюються до взуття і
служать для утримання на плаву, пардон, на снігу.
ППП не провалюються завдяки широкій поверхні,
але, за словами любителів ступати по снігу, дещо
сковують рухи, зрештою, набагато менше, ніж ноги,
провалені у метрові намети.
Каяк (kayak).
Варварством було б ігнорувати
природними ладншафтами Квебеку і не користатися
з його
rapides (стрімка швидкоплинна ріка) та
океанського узбережжя. Та і квебекці не були б
квебекцями, якби так вчинили. Адже водні
багатства провінції не лише тішать око своєю
гармонійністю, але й є невичерпним джерелом
життєвих насолод. Кажуть, що саме Квебек – це
справжній рай для практики річкового каякарства
через безмежно загадкові можливості водних
шляхів. Кожна річка таїть у собі виклик, який
вимагає щоразу нових вмінь та навиків, оскільки
навіть знайомі течії примхливо змінюють свій
характер. Майстерність керування каяком (думаю,
не треба пригадувати читачеві, що це тип човна)
полягає: а) у вмінні "входження" в течію під
правильним кутом (річка повинна вас
"прийняти"); б) навикові правильного
"дозування" кожного руху
одним веслом для
безперешкодного, "безперевертного" і, як
наслідок, швидкого просування. Каякування на
морі має більш стійкий, спокійний і
врівноважений характер, тоді як річка з порогами,
за словами очевидців, викликає у каякарів стан
нечуваного піднесення, коли всі сенсорні
відчуття вибухово перемішуються і щастя
розливається по всьому земному тілу (цей стан
найточніше передає квебецизм
tripper). Концентрація
на фізичному зусиллі, якого вимагає цей спорт
(якщо хочете - гра), займає місце усіх дріб'язкових
проблем, які роїлися до цього у вашому мозку, а
оточуючі тисячолітні скелі, дружня хвиля,
легенький вітерець і щедре сонце несуть ваші
думки у нескінченність. Як перспектива? Як на
мене, дуже приваблива, хоча шлях до неї
починається банально – з вибору самого каяка,
який, перш ніж у нього сісти, треба купити чи
взяти напрокат. Це заняття, в свою чергу, мало
приємне, особливо для людей, що звикли не мати
питань вибору через незмінну присутність (у
кращому випадку) одного виду продукції в
радянських магазинах. А тут – самих каяків,
по-перше, три види (тверді, складні і надувні), а
по-друге, кожен вид... не буду вдаватися в
таємниці підвидів. Тут уже вибір залежить від
вашої скупості/щедрості,
віртуозності/пасивності на воді, і
лінивості/ретельності у догляді за човном
(подивимося правді у вічі, більшу частину часу
каяк перебуватимете поза водним середовищем).
Так що, якщо не підкорити водну стихію,
то, принаймні, приручити її спробувати можна.
Треба лише подолати страх. Не знаю, не пробувала.
