Безконечні пересправи. — Новий тактичний маневр диверсантів. — Замість Революційного Трибуналу — Внутрішньо—Організаційна Комісія. — Склад і характеристика членів ПУН. — Його сила і слабість. — Розкидання по Европі, замість концентрації в одному осідку. — Ідеологи і теоретики революції віч-на-віч підпільників. — Відрізаність від контактів з членством. — ПУН на позиціях репрезентації революційного руху. — Зажерливість і непримирність диверсантів.
Замість скликати Головний Революційний Трибунал, зачинаються безконечні переговори з диверсантами. Негайно зголосився Ярий на посередника. Досі сидів він десь у сутінках і тягнув за невидні нитки, підбехтуючи та підбурюючи диверсантів і натискаючи їх до поспіху. Тепер, коли вже кинено жереб і, здавалося, нема відвороту, виступає він з ініціятивою переговорів. За тим крилися єхидні думки, щоб, з одного боку дати диверсантам час закріпитися і не допустити, щоб ПУН їх зашвидко зліквідував, а з другого боку — не дати можливости диверсантам зовсім зліквідувати ПУН і зберегти таким способом одну організацію, бо це йшло в розріз з інструкціями сил, яких знаряддям був Ярий.
Не самий тільки Ярий піддає думку переговорів. З різних боків давалися чути голоси, що треба докласти всіх старань "для збереження єдности ОУН і мирного полагодження внутрішнього конфлікту". Одні з тих голосів лунали щиро, ішли від людей справді затривожених долею націоналістичного руху, другі були інспіровані диверсантами, щоб розслабити ПУН, спинити його від акції в надії полагодження справи переговорами і виграти на часі.
Чи хто коли таке видав, щоб пактувати з вовками? На жаль, ПУН наскрізь фальшиво оцінював тоді ситуацію і перебував у якомусь гіпнотичному стані — йому здавалося, що з диверсантами можна договоритися. Через те відразу поставив їх у сильніше моральне положення, визнавши їх за контрагента, з яким шукається компромісова розв'язка і з яким можна торгуватися.
Пішла в забуття думка про Революційний Трибунал, замість нього появилася на горизонті "Внутрішньо-Організаційна Комісія для полагодження конфлікту в ОУН". Діяльність і ролю тієї Комісії висвітлює нам "Біла Книга ОУН":
"Вождь покликав окрему Комісію в складі Ярого й Грибівського. В письмовому дорученні Комісії, Вождь поставив перед нею такі завдання:
- 1. розглянути справжні причини диверсії,
- 2. спинити диверсію,
- 3. виробити плян остаточної ліквідації диверсії і собі його предложити.
Даючи Комісії згадані доручення, Вождь водночас виразно застерігся, що свої завдання вона має виконати тільки при збереженні наступних передумовин:
- 1. мусять бути збережені законні постанови II Великого Збору Українських Націоналістів і престиж Голови ПУН та респектовані його рішення, що знехтовані диверсантами.
- 2. Для облегчення завдань Комісії мусять бути спинені всякі акції, що могли б утруднювати її завдання.
- 3. члени ПУН допомагатимуть Комісії в її праці для ліквідації диверсії.
Як бачимо, Вождь ставив Комісії умови, які в даній ситуації були єдино можливі. Вимагаючи збереження схвалень II ВЗУН і власного авторитету, він виконував свій обов'язок, стоячи на сторожі засад ієрархії, ладу і законности, що розбудували наш Рух, без яких він перестав би бути рухом націоналістичним. Домагаючися водночас спинення всяких акцій, що утруднювали б працю Комісії і доручаючи ПУН допомагати її завданням, Вождь засвідчував своє бажання облегчити диверсантам умови визнання їхніх помилок і повернення в карні ряди Організації.
Після обговорення всіх справ з Вождем та іншими членами ПУН — Ярий і Грибівський виїхали реалізувати видані їм доручення. Перед виїздом умовлено, що Ярий має в найближчому часі вернутися до осідку Вождя здати звіт про висліди праці згаданої Комісії.
Після прибуття Ярого і Грибівського на терен, уконституйовано Комісію в складі їх обох, як відпоручників Вождя, та Ґабрусевича-Джона (Іртена), Коваля1 й Щуки2, як представників диверсантів. Та вже при першому ж контакті членів Комісії виявився брак тих моральних і ділових передумов, при яких її праця могла б бути плідна. Перше, що зробили диверсанти, було домагання усунути Грибівського з Комісії під тим претекстом, що вони йому "не довіряють". Цим своїм поступованням вони з місця зігнорували другу точку передумов, що їх визначив Вождь для Комісії, а саме про спинення всяких шкідливих і нелояльних акцій, які могли б ускладнювати ситуацію. Всупереч цьому бажанню Вождя диверсанти свідомо заколочували відносини. Більше того, своїм ставленням до члена Комісії Грибівського, вони завдали черговий удар авторитетові Вождя, бо, дезавуючи Грибівського, вони тим самим посередньо виказували недовір'я й Вождеві. Отже в протилежність до лояльного наставлення Вождя й Проводу, вони свідомо ще більше заогнювали ситуацію.
Засадничо, вже цього акту диверсантів було досить, щоб уважати завдання Комісії саботованими. Але Грибівський пішов їм ще дальше назустріч і зробив нову уступку, якої формально навіть не мав права робити. Цей момент підкреслюємо тому, бо саме Грибівському диверсанти закидали злу волю і приписували йому вплив на Вождя в тому напрямі, щоб унеможливити порозуміння. Отже стоячи перед черговим доказом небажання диверсантів піти назустріч добрій волі Вождя й ПУН полагодити конфлікт у згоді з організаційними засадами, але не бажаючи відрізати всі шляхи до порозуміння, Грибівський, на вимогу диверсантів, добровільно вийшов зо складу Комісії з тим, щоб уможливити Ярому, в якості відпоручника Вождя, докінчити завдання Комісії.
Та Ярий не оправдав виказаного до нього довір'я. Замість вказати диверсантам на недопустимість подібного застосування до Грибівського, він дуже радо прийняв заяву останнього про вихід з Комісії, запевняючи, що самий постарається довести справу до бажаних вислідів. Після того, вже не довго довелося ждати на ті "бажані висліди"3.
Комісія вовтузилася два місяці — за той час диверсанти непомірно скріпили свої організаційні позиції — і нарешті в Кракові дня 16 червня 1940 року закінчила свою діяльність схваленням записки, що була пропозицією повної капітуляції ПУН, коли зважити, що підписав її теж і Сеник-Грибівський, що репрезентував ПУН у Комісії, доки з неї не виступив:
СХВАЛЕННЯ ВНУТРІШНЬО-ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ
І. Засадничі справи
Всі спірні справи правно-формального порядку вирішить остаточно компетентний Збір Українських Націоналістів, а саме справи, видвигнені в комунікаті РП ОУН з дня 8 квітня 1940 року і в виясненнях до того ж Комунікату з дня 1 квітня 1940 року, обіжнику "До членів ОУН" з дня 8 квітня 1940 року як і всі запорядження з одного і з другого боку.
II. Справи переходового стану
ПУН, що буде сформований після ліквідації внутрішньо-організаційного конфлікту, покличе до життя окрему Юридичну Комісію, яка видасть опінію щодо всіх спірних справ Організації, і ця опінія, проголошена авторитетно, буде обов'язувати тимчасово до часу остаточного її потвердження Збором Українських Націоналістів.
III. Біжучі справи
1. З ПУН виходять наступні його члени: Макар-Барановський, Грибівський-Сеник і Степняк-Чучман.
2. В склад ПУН входить РП ОУН.
3. Новий переформований ПУН продовжує діяльність та організаційні почини, диктовані вимогами революційної роботи.
4. РП ОУН визнає так поладнання конфлікту і признає, що так переформований ПУН сповнятиме дальше завдання найвищого виконного органу ОУН.
Передумовою поладнання конфлікту вважає Внутрішньо-Організаційна Комісія виконання постанов, з'ясованих у Розділі III.
Дня 16 червня 1940.
Підписи членів Комісії.
Як бачимо, Комісія прийняла для рекомендації Голові ПУН такі схвалення:
- 1. виключення з ПУН немилих диверсантам членів,
- 2. включення до ПУН повного складу РП ОУН, в кількості кільканадцяти осіб і майоризація ПУН у відношенні два до одного,
- 3. посереднє заперечення легальности II ВЗУН і всіх організаційних актів і призначень, що з нього випливали і на його постановах спиралися — бо всі закиди диверсантів з тої ділянки мали бути розглянені на черговому ВЗУН,
- 4. визнання теперішнього стану перехідним, з тим, що Юридична Комісія видасть регулюючі постанови з важністю до найближчого Великого Збору.
Якби Голова ПУН прийняв ці пропозиції і подався перед натиском "Внутрішньо - Організаційної Комісії" так, як зрезигновано положив під ними свій підпис Сеник-Грибівський, тріумф диверсантів був би повний і на цілій лінії. Але Голова Проводу твердий. Терпеливий, а водночас твердий. Записки "Внутрішньо-Організаційної Комісії" не прийняв до відома і тим самим юридично справи завернулися до стану, коли були видані відомі комунікати про віддачу Бандери і Стецька під Головний Революційний Трибунал.
На записку "Внутрішньо-Організаційної Комісії" відповів Голова ПУН такою заявою:
"Вручена мені записка з дня 16 червня 1940 року не дає субстрату для розгортання санаційної акції наших внутрішніх відносин мирним шляхом, що його обрав я для привернення нормального життя в ОУН.
З уваги на сьогоднішні умовини, що вимагають якнайбільшої готовости наших сил, уважаю ліквідацію ненормального явища, що ним є диверсія Степана Бандери, спішним завданням хвилі.
Щоб мирним шляхом дати розв'язку внутрішньої нашої кризи, ставлю вимогу до Степана Бандери негайно сповнити ось такі передумови:
1. Визнати, як обов'язуючі, постанови II ВЗУН.
2. Беззастережно підпорядкуватися Голові ПУН.
Вслід за тими головними вимогами домагаюся від Степана Бандери й товаришів:
1. Відкликати негайно всі акти й письма за його підписом і т. зв. РП ОУН, уважаючи їх недійсними, зокрема "Комунікат", "Вияснення" до нього і запорядження з квітня 1940 року.
2. Відкликати негайно назначення Ст. Бандерою чи т. зв. РП ОУН експонентів на рідних землях і теренах чужих.
3. Розв'язати негайно т. зв. РП ОУН і підпорядкуватися лояльно й добросовісно Уповноваженому Голови ПУН на Генерал-Ґубернаторство, Сичеві.
Назначення Щуки референтом зв'язку з Крайовою Екзекутивою на ЗУЗ і назначення Провідником українських земель під німецькою зверхністю, Сича, остається в силі.
Щойно сповнення тих передумов дасть мені змогу мирним шляхом прийняти ряд мір для санації внутрішніх наших відносин. Реалізуючи цю акцію, радо покористуюся при розв'язці цілої низки питань кожною здоровою думкою, порадою чи увагою Степана Бандери, що будуть прямувати до відпруження ситуації, доцільного примінення нашого активу і внутрішньої консолідації ОУН. Ставлю собі це велике завдання та бажаю осягнути його мирним шляхом, щоб не відкликатися і не вживати немирних засобів, до яких я приневолений був би на випадок, якщо б вибраний мною мирний шлях не довів мене до цілі.
Андрій Мельник
Голова Проводу Українських Націоналістів
І ось настав дивний період ні війни ні миру, що тягнувся майже два місяці. Що якийсь час диверсанти то заповідали приїзд своєї делегації до Голови ПУН, то й справді до нього приїжджали, а тим часом трактували ПУН per non est і наполегливо працювали в терені над поширенням і закріпленням своєї влади.
ПУН станув на мертвій точці— ні сюди, ні туди. В ім'я правди треба сказати, що не багато міг вдіяти ПУН у своєму тодішньому складі, розміщенні й умовинах існування. Були це люди, що довгі роки провели на службі своїй Організації і мали великий політичний досвід, але постійно проживали за кордоном, привикли до закордонної атмосфери діяння і цілком відтяті були від організаційного пня не тільки системою конспірації і посередности організаційних контактів, але й характером своєї дотеперішньої праці.
Хто ж був тоді в ПУН з тих людей, що стояли ближче до театру подій і повинні були б приступити до протиакції диверсантам?
Це в першу чергу генерал Микола Капустянський. Поважана й усіма люблена людина, старша вже віком. Його ділянка праці — військові справи, цебто військово-штабові й військово-організаційні, при тому й військове видавництво. Якийсь час був він головою великої суспільної організації в Франції , "Український Народній Союз", опісля мусів звідти виїхати, війна застала його у Відні. Знайомих у нього багато — та все старша генерація, колишні військовики з різних українських армій. Від 1920 року постійно переживав за кордоном.
Інженер-економіст Микола Сціборський, підполковник кавалерії в українській армії, основник "Легії Українських Націоналістів", співосновник ОУН, від 1928 року безперебійно член ПУН, спершу організаційний, пізніше пропагандивний референт ПУН. Людина колосальної енергії, здібна й неймовірно працьовита, але теж увесь час на еміграції, найперша в Чехословаччині, потім у Франції, нарешті в Італії. Тільки один раз, ще в 1930 році, приїздив нелегально до краю на Першу Крайову Конференцію ОУН.
Омелян Сеник-Грибівський, сотник УГА, старий бойовик УВО, двома наворотами в переходових моментах Крайовий Комендант УВО в Галичині, "канцлер" у Начальній Команді УВО, співосновник ОУН, член ПУН від самого початку, член Вужчого Проводу ОУН, Голова II ВЗУН, права рука покійного полковника Євгена Коновальця, організатор націоналістичного активу в заокеанській еміграції. Людина великого дипломатичного хисту, зручний політик і небезпечний грач. Останніми роками зайнятий майже виключно заокеанськими справами. На еміграції від 1925 року, але до 1930 року частенько навідувався до краю. Мав велике коло знайомства поміж членами УВО старшої і середньої генерації, але міг знайти теж доступ і до молодших членів ОУН завдяки своєму особистому чарові і надзвичайно розвиненому організаційному інстинктові. Дуже добрий нав'язувати перші контакти, незрівняний майстер у підшукуванні співпрацівників — але виконувати справи за нього мусіли вже інші, для того йому бракувало відчуття систематичности.
Інженер - економіст Володимир Мартинець, редактор "Сурми" — органу УВО, "Національної Думки" — органу "Групи Української Національної Молоді" в Празі, пізніше "Розбудови Нації" — органу Проводу Українських Націоналістів і накінець "Українського Слова" в Парижі. Один з організаторів Першого Конгресу Українських Націоналістів, співосновник ОУН, перший Секретар ПУН і безперебійний його член. Людина гострого пера, кипучої енергії активіст. На еміграції від 1925 року, один раз, у 1927 році, на коротко вертався до краю, — ніяких контактів з молодняком ОУН, до того, найважливіше, перебував у Франції, що була в стані війни з Німеччиною, і через те без ніякої можливости впливати на події.
Інженер-економіст Йосип Бойдуник, Головний Контрольний ОУН від часу II ВЗУН, давній член УВО, опісля ОУН, від самого початку, діяч на студентському, опісля на суспільному відтинку в Празі. Відбув чотири роки польської тюрми в засуді за участь в Першому Конгресі Українських Націоналістів. Добре зорієнтований у крайових справах, бо вернувся туди після закінчення студій у 1931 році і перебував аж до осени 1938 року, коли перейшов до Карпатської України. Не мав собі рівного в ОУН до ведення всіляких переговорів і пертрактацій у супільно-громадському секторі. Публіцист. Знав особисто багато диверсантів з тюрми і з підпольної праці в краю, міг би мати надію на доступ до членського активу ОУН, бо від польсько-німецької війни постійно перебував у Генерал-Губернаторстві, від первопочатків Українського Центрального Комітету працював там як організаційний референт і мав безліч знайомих серед українців по цей бік Сяну.
Полковник Роман Сушко, Військовий Референт ПУН, знаний з особистої відваги в боях, полковник Січових Стрільців, герой Другого Зимового Походу, кількаразовий політичний в'язень польських тюрем, три роки Крайовий Комендант УВО в Галичині. Тішився великою повагою в колах колишніх старшин усіх українських армій. Мав великий авторитет у низового членства ОУН, незорієнтованого ще про акцію диверсії. Формально очолював ОУН у Генерал-Губернаторстві і кожної хвилини міг відкликатися до членства в тому своєму характері. Користувався авторитетом у цілій українській громадськості Генерал-Губернаторства, що бачила в ньому представника ПУН і виразника його волі.
Д-р Олег Кандиба-Ольжич, наймолодший з усіх, бо народжений у 1907 році, в хвилині вибуху війни налічував усього тридцять два роки. Учений-археолог і поет, член ПУН і Культурний Референт ПУН, мовчалива, але глибокої думки людина. Помимо молодого його віку шанували його в літературних і наукових українських колах усі, навіть на багато старші за нього віком. Систематик у праці, відзначався добрим організаційним хистом і вмінням добирати співпрацівників. Але на еміграції перебував від свого дванадцятого року життя, зовсім необізнаний з крайовими справами. Знайомі й контакти в нього тільки через тих членів ОУН, що студіювали в Празі чи в Под'єбрадах. Дав себе пізнати в Карпатській Україні, як добрий суспільно-державний діяч. Давав завдатки на великого державного мужа в майбутньому.
Д-р Юліян Вассиян, Ідеологічний Референт ПУН, глибоко філософічно-заложена людина, чільний ідеолог націоналістичного руху. Відбув чотири роки польської тюрми за участь у Першому Конгресі Українських Націоналістів. Одинокий з-поміж членів ПУН, що його справді шанували диверсанти, надскакували біля нього й опікувалися ним майже до останньої хвилини, доки не пішли на ножі з ПУН. Великий праведник і криштально-чесна людина, але наскрізь позбавлена практичного змислу, зовсім непорадний у житті. Натура контемплятивна, не активна. В краю перебував від 1930 року, якийсь час був редактором "Українського Голосу" в Перемишлі, потім зарився на провінції, жив у своєї сестри-вдови в Бродах і поза кількома місцевими членами ОУН — нікого не знав.
Д-р Ярослав Барановський, Секретар, ПУН, один з наймолодших членів ПУН, член УВО від шістнадцятого року свого життя, член "Летючої Бригади" УВО за часів Юліяна Головінського, після відбуття трирічного засуду перейшов до пропагандивного реферату УВО. Від 1930 року за кордоном. Кількалітній президент ЦЕСУС-а. Добрий організатор, але ніяк не вмів з'єднувати собі людей, майже не мав приятелів, взаємовідносини з людьми складалися в нього на чисто формальній площині. Ставленик Сеника-Грибівського, як член УВО-ОУН уже післявоєнного покоління. Довгі роки зв'язковий ПУН з краєм, особисто знав майже всіх диверсантів — але поза ними нікого. Бувши добре зорієнтований у крайових справах і чудесно знаючи наміри й пляни диверсантів ще з того часу, коли старалися вони перетягнути його на свій бік, став предметом їхньої шаленої ненависти і неперебірливої в засобах демагогічної кампанії. Одинока людина з цілого ПУН, що правильно оцінювала диверсантів та їхні наміри і не піддавалася щодо того ніяким ілюзіям.
Інженер-електрик Олекса Бойків, колись секретар полк. Коновальця, пізніше головний організатор і душа українського націоналістичного життя в Франції, редактор "Українського Слова" в Парижі і властивий його засновник. Дуже добрий суспільний організатор, головно, якщо йдеться про робітничі і взагалі широкі маси простолюддя. Але — на еміграції теж від закінчення визвольних змагань, спершу в Празі, потім у Женеві, тепер у Парижі. Відтятий війною від зв'язку з рідними, землями, зайнятий обороною українського робітничого елементу в Франції від польських переслідувань і насильної бранки до польського війська.
Генерал Віктор Курманович, один з найстарших віком членів ПУН, людина мало обізнана з політичними справами, фаховий військовик. Цілий час перебував за кордоном і поза контактами з членами ПУН ні з ким не стрічався. Але ім'я його мало силу й повагу в ОУН і в цілій українській громадськості. Він глибоко шанував першого й другого Голову ПУН, вірно стояв при ПУН і коли прийшли до нього делегати від диверсії — викинув їх за двері.
Професор Євген Онацький, член ПУН, учений і публіцист, дуже заслужена в розбудові українсько-італійських зв'язків людина. Співпрацівник "Розбудови Нації" та всієї націоналістичної преси, автор багатьох статтей і брошур на ідеологічно-політичні теми. Шанований у колах наддніпрянської еміграції. Від 1919 року безперебійно живе в Італії, тільки з преси знає про крайові справи, ніяких контактів і знайомств з членами ОУН, поза принагідними зустрічами, в нього немає.
 Микола Сціборський |
 Юліан Вассіян |
 Дмитро Андрієвський |
 Сидір Чучман |
Інженер-архітект Дмитро Андрієвський, співосновник ОУН, блискучий публіцист і спеціяліст від справ закордонної політики, людина глибокої освіти й культури. Довголітній співпрацівник "Розбудови Нації", автор багатьох статтей на ідеологічні та міжнародньо-політичні теми. Одначе він теж вийшов на еміграцію в 1920 році і безперервно від того часу проживав за границею, відгук крайового життя доходив до нього тільки з преси та з оповідань самовидців, з революційним підпіллям майже не було в нього стичности. До того, він перебував постійно в Бельгії, що тепер рахувалася щоправда ще нетральною країною, але зв'язок з ним був трудний та й висіла загроза в повітрі, що кожної хвилини спалахнуть воєнні дії на заході, а тоді й Бельгія опиниться в огні. Не довго треба було й ждати на те.
Д-р Сидір Чучман, брат того Чучмана, що разом з полк. Вітовським згинув у літаковій катастрофі й похований у Берліні. Нещодавно покликаний на пост Фінансового Референта ПУН. Це було найслабше місце в тугому ланцюгові ПУН. Особисто симпатичний і чесний та скрупулятний у грошових справах, коли Голова ПУН довірив йому такий важливий пост. Ані фінансово, ані тим більше політичного хисту, в нього не було ніякого, щонайвище міг він бути хіба касиром, що виплачує гроші й приймає розписки. Щоправда, диверсантів наперехід не міг стерпіти, ненавидів їх з усієї душі, вони й відплачувалися йому тим самим. Можна було його бити (Степняк) за непридатність до свого діла, бо він справді на пост члена і референта ПУН мало надавався. Коли я якось пізніше запитався в Грибівського, яким чином Чучман дістався до ПУН, Гриб частинно відхилив мені куліси тієї справи. Треба було мати в Німеччині людину, що могла б бути незалежна від Ярого і поза межами його досягальности через розвідочні кола. Чучман жив у Німеччині довгі роки, працював у якійсь державній установі і сидів там міцно та фінансово незалежно, а за той час встиг розбудувати собі різні персональні зв'язки з впливовими німецькими колами і міг тепер тицьнути дулю під ніс Ярому. До того приязність Фінансового Референта на терені Німеччини автоматично відрізувала Ярого від допливу дальших фондів ОУН. Всі гроші, з якого б то джерела не напливали вони до каси Організації, мусіли відтепер оминати Ярого й переходити через Чучмана. Ярий міг користуватися тільки нагромадженими давніше резервами.
Такий був склад ПУН в Европі, що проти нього загорілася заграва спротиву частини галицьких кадрів ОУН. Це були імена, що говорили самі за себе: люди, що перебули визвольну війну, перейшли всі стадії формування націоналістичного руху, його творці й учителі. Вони замикали в собі досвід двадцяти літ революційного націоналістичного руху, здобули для нього місце в українському політичному світі і вивели його на широку міжнародню арену. Склад ПУН був соборницький, наполовину з галичан і наполовину з наддніпрянців. Віком ці люди були ні старі ні молоді —- середня генерація в межах від 33 до 50 літ. На революційну мірку це був якраз добрий вік для проводу, а на мірку старих державних організмів, як напр., Англія, ці люди могли вважатися молодиками.
Як же ж могло статися, що опозиція супроти ПУН розрослася до того ступня, що перейшла в диверсію, а згодом оформилася в окрему націоналістичну організацію, що кількістю своїх членів і динамізмом діяльности переросла первісну ОУН?
На те склалася ціла низка причин, що глибоко сиділи не тільки в соціологічнім характері суспільного підложжя, на якому розгортався конфлікт поміж ПУН і РП ОУН, але й у характері самих людей, що входили в склад обох проводів. Спробуймо проаналізувати тут принаймні деякі з них, найважливіші:
1. Члени ПУН були розкидані по цілій Европі. В кожній столиці сидів один або два, зв'язок поміж ними був тяжкий і довгий, особисті зустрічі вимагали поїздок, а в парі з тим витрати часу і грошей, знов же ж листовний зв'язок ніколи не міг зрівноважити користей особистого контакту. Через те кожне рішення мусіло відтягатися, коли мало бути попереджене нарадою, а коли треба його видати нагло — інші члени ПУН не могли бути в курсі справ і тому не були як слід поінформовані.
А РП ОУН — за вийнятком Ярого — увесь сконцентрований був в одному місті, Кракові. Він міг кожного дня сходитися, його рішення були швидкі і сперті на кожночасному порозумінні своїх членів.
2. Члени ПУН — це були теоретики революції. Колись, перед двадцяти чи п'ятнадцяти роками, і вони стояли в огні революційних подій, віддихали атмосферою риску й небезпеки, але тепер, перебувши стільки років у розмірно безпечному середовищі, де єдині клопоти це хіба пашпортові труднощі або загроза видалення поза межі даної країни перебування, вони фактично про революцію знали тільки з принагідних контактів з крайовими кур'єрами, на конференціях ОУН у стичності з крайовими делегатами, або зо звітів на засіданні ПУН. Вони розробляли теоретичні й політичні проблеми націоналістичного руху, давали йому тверді ідеологічні основи, вбирали в філософічні, ідейні й теоретично-програмові рами сирі факти життя, що бушувало на рідних землях.
Члени ж РП ОУН — це були активісти не тільки по своїй натурі, але силою обставин свого життя. Перебувши кілька літ у підпіллі, просидівши більше чи менше літ по тюрмах і концентраках, вони пройняті були духом легковаження небезпеки й готовости на особистий риск. Для них це був хліб насущний, принаймні в цій першій героїчній добі, ще доки самі не підпали під нищівний вплив вигоди й безпеки.
3. Члени ПУН зовсім відрізані були від членських кадрів ОУН. Система підпільної революційної організації взагалі утруднює контакти між членами, це життєва необхідність конспірації. Часто два друзі підозрівали про свою приналежність до Організації, але обидва про те мовчали. "Про справу говори не з ким можна, але з ким треба" — ця засада обов'язувала, хоч може не всі й не завжди її притримувалися. Член ПУН, навіть приїхавши нелегально до краю, щонайвище міг знати тільки свого зв'язкового і через нього контактуватися з іншими, з ким того вимагала б потреба. Що з того, що Організаційний Референт ПУН мав за собою Устроєм закріплене право пропонувати Голові ПУН настановляти чи звільняти Крайового Провідника, коли фактично він був зданий тільки на те, що йому скаже або той же самий Провідник, або його кур'єр. Він кадрів ОУН не знав і не міг знати, вони закриті перед ним були густою заслоною конспірації і доступ до них відтятий був подвійно: раз через постійне перебування члена ПУН за границею, а вдруге — конспіративними формами організації, де контакти йшли тільки по кличках.
Навпаки, цілий РП ОУН як своїми довголітніми безпосередніми контактами з членством ОУН, так і пізнішими знайомствами з тюрми опановував сотні й тисячі членів ОУН. Вони знали його не тільки з імени в "Сурмі" чи з наголовку в "Розбудові Нації", вони бачили його між собою в підпільному житті, в акції, в тюрмі. Для них у багатьох випадках кличка була тільки формальністю, бо всі вони знайомі були поміж собою з революційної дії. Кожен член РП ОУН налічував десятки особисто собі знайомих і відданих активістів ОУН, що орієнтувалися на нього, на його слово і на його поставу. Персональні зв'язки нерідко переважали організаційні. Коли прийшла критична хвилина, що "або віз, або перевіз", ПУН міг рахувати тільки на знайомі собі особисто одиниці, переважно закордонного активу і на людей, що в них однакове відношення як до ПУН, так і до РП ОУН. Натомість РП ОУН в одному ж моменті диспонував сотнями особисто знайомих і тисячами кличками пов'язаних членів.
4. Цілком інакший був спосіб діяння ПУН і РП ОУН. Колись, ще за часів УВО, закордонний провід був дійсним проводом, не тільки з назви, але й тому, що фактично керував організацією. Начальний Комендант УВО, полк. Євген Коновалець, спершу перебував у краю і там організував цілу Начальну Команду. Там же постійно перебував Заступник Начального Коменданта, полк. Андрій Мельник. На переломі 1922/23 років Начальний Комендант виїхав за кордон, але остався в краю його Заступник, а крім того зв'язки краю з Начальною Командою були дуже жваві, відпоручник її кожного року відвідував край і проживав там нелегально кілька тижнів або й кілька місяців. Кожна на ширшу скалю закроєна акція була передумана й потверджена Начальною Командою, хоч би ініціятива до акції виходила з Крайової Команди. Так було, доки УВО була глибоко законспірована і доки число її членів не перевищало кількох десятків активістів-бойовиків, вдруге стільки з кадрового, і ще стільки з пропагандивного реферату. Не так пішло, коли роздулися резерви УВО й організація умасовилася. Тримати в руках масову організацію невимовно важко, навіть в умовинах легального діяння, що й казати про підпілля. Неначе стоголова бестія висковзується вона з рук, то тут то там спалахує спонтанними вибухами, бо людей багато, розсіяні вони на просторі широкому, контакти повільні, а запал і охота до революційної дії великі. Почавши від 1930 року, цебто від смерти сл. п. Крайового Коменданта УВО і Крайового Провідника ОУН сотника Юліяна Головінського, ПУН з кожним місяцем утрачає контролю над діянням ОУН у краю. Не тому, щоб ПУН був нездарний, а Крайова Екзекутива ОУН більше кваліфікована до фактичного керівництва революційними діями. Попросту тому, що ПУН був далеко, жив серед інших умовин, контакт до нього йшов довго, а щоденне життя видвигало проблеми, що вимагали негайної розв'язки на місцях. Навіть не знати, як і коли це сталося, що ПУН став лише неначе дипломатичним представництвом ОУН за кордоном. Він капіталізував політичне та використовував пропагандивно за кордоном і серед української еміграції, головно заморської, революційну дію ОУН у краю. Правда, Крайового Провідника далі визначував Голова ПУН на пропозицію Організаційного Референта ПУН чи пізніше Референта Зв'язку з Краєм, та це був акт чисто формальний і не було випадку, щоб Голова ПУН висунув, хотів висунути або міг назначити іншого Крайового Провідника, як того, що його винесла на своєму хребті революційна стихія в краю. Тихо, легко і спроквола ПУН фактично здав свої провідницькі позиції і перейшов на репрезентаційні. Покищо ще ніхто собі того не освідомлював. Але коли настала криза, коли гармонія між ПУН і Крайовою Екзекутивою ОУН на ЗУЗ і в Генерал-Ґубернаторстві перейшла до минулого, ПУН опинився просто в трагічному положенні. Він репрезентував політичний рух, що збунтувався проти нього і відмовив йому права репрезентації. А зійти назад з площини представницької до провідницької дії — не сила була, як через характер членів ПУН, і так і через організацію діяльности цілого ПУН, так теж і наслідком фактично витворених обставин.
5. Але найважливіше в тому — засадничо інакший підхід до справи в ПУН і в РП ОУН. Провід Українських Націоналістів схильний був іти на згоду, на компроміс, щоб зберегти тільки престиж Організації та Голови ПУН, бо раз цей авторитет пропаде — ціла Організація покотиться по похилій площі. Коротко — він шукав стежок порозуміння на те, щоб ціною з одної сторони уступок і з другої задоволення деяких домагань опозиції все ж таки знайти спільну мову до дальшої дії.
Не те диверсанти. Їм зовсім не потрібно було порозуміння, вони не хотіли злагоди, вони націлені були на повноту влади в ОУН і йшли до неї, не гребуючи ніякими засобами, щоб лише вели вони до цілі. Всякі переговори були тільки тактичними маневрами і димовою заслоною, щоб з одного боку заколисати ПУН і приспати його чуйність, а з другого — щораз сильніше закріплювати свої стратегічні позиції. Від років мріяли вони про те, щоб опанувати ПУН і захопити верховну владу в ОУН і коли тепер, як здавалося, прийшов на те пригожий час, кинули вони на терезки долі всі свої атути: або пан, або пропав! В них була жагуча воля до перемоги, що ні перед чим не думала спинятися і ясно, що конціліяційно настроєний ПУН, спертий на законно-формальних позиціях Устрою, не був для них противником, з яким могли б і хотіли б рахуватися.
Переговори диверсантів з ПУН — si parva magnis comparare licet4 — багато в дечому нагадують сьогоднішні взаємини Західнього Світу з большевиками. Світ перебуває під впливом ілюзії, що з большевиками можна договоритися, задовольнивши їхні слушні вимоги, головно щодо забезпеки їхніх границь перед майбутнім можливим нападом. А большевики використовують це для своїх цілей і для внутрішнього закріплення опанованих просторів. Фактична ж їх мета — це знищення "буржуазного" й "капіталістичного" світу.
Достоту ж таке відношення було між ПУН і диверсантами. Ці останні не спочили б, доки не знищили б і ПУН, як інституції, іі всіх його окремих членів. До тої цілі йшли з подиву гідною енергією і зажерливістю, а якщо не вдалося їм її осягнути, то тільки тому, що почуття правопорядку занадто глибоко вже закорінилося в українську натуру, щоб його дощенту знищити могла навіть найбільш демагогічна пропаганда.
| 1. | Степан Ленкавський. |
| 2. | Роман Шухевич. Як бачимо, практично виявилося, що Комісія складалася з чотирьох диверсантів і одного лояльного члена ПУН. В такому складі, її праця та її висліди були заздалегідь перерішені. Це була комедія, а не комісія. |
| 3. | "Біла Книга ОУН", ст.14-16. |
| 4. | Латинський вислів — якщо мале можна порівнювати з великим. |