Степан Хрін
Зимою в бункрі

Ну і що ж, як умерти прийдеться
У похідній шинелі, в житах,
Ми у вічі сміємося смерті,
А вмирати прийдеться лиш раз!...

(З пісні вояків УПА.)

Вже четвертий рік боротьби революційного підпілля, УПА і цілого українського народу з червоним сатрапом, московсько-большевицьким імперіялізмом та червоними поляками на українських землях. Помимо страшного терору, підступу і провокації ворогові не вдалося знищити нашої збройної сили, яка в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу записала себе золотими літерами в нашій історії. Виключно і в оперті на власні сили українського народу боротьба продовжається далі. Вояки УПА і революціонери створили міт героїзму, безмежної посвяти та любови до своєї батьківщини.

Ми далі ведемо перед між поневоленими народами СССР в боротьбі за права народів і людини, за вільні, суверенні держави.

УПА загартована в безчисленних боях ставить далі гордо чоло московським ордам та їхнім наймитам — червоним полякам, вивінованим найновішими засобами воєнної техніки. В тій нерівній боротьбі УПА має безліч переможних боїв, здобула великий боєвий досвід і гарт, застосувала нову тактику, що дає змогу і запоруку дальшої успішньої боротьби.

Ми є свідками героїчної постави відділів УПА-Захід. За лінією Керзона сотні зводять безчисленні бої. Серед голоду, холоду, з малими запасами амуніції — ставлять вони чоло багатократним переважаючим силам ворога. Прориваються з оточення ворожих дивізій і промощують та продовжують свої пробої зброєю і амуніцією, здобутою на ворогові. Проти відділів УПА Лемківщини і Перемищини йдуть 2-а польська армія під командуванням віцеміністра оборони ген. Свєрчевського, 18-тисячна армія чеських комуністів та ряд большевицьких найкращих спецвідділів. «Закерзоння» довжиною 700 км — замінилося в один пустир. Ворог у варварський спосіб викинув усе населення, спалив села. Відділи УПА на Лемківщині не їдять нераз по декілька днів, але далі ставлять чоло в кривавих боях, застелюють відвічні західні українські землі ворожими трупами. Б'ються за кожне село, містечко, за кожний ліс, гору і поле. Спеціяльні чужоземні коресподенти приїздять на поле бою, а ворог це називає «полудньово-всходні фронт».

Могили наших воїнів, що впали на західніх рубежах України, стали незмінними граничними стовпами українських прадідівських земель.

Бій за Лемківщину ми закінчили. Тепер ідемо продовжати боротьбу на схід, за Сян. Наш курінь в складі трьох сотень, моя, к-ра Стаха і к-ра Бора 29.6.47 р. з завзятим, бравурним боєм переходить большевицький кордон біля села Сянки. Відтак через три тижні пробивається, уже розчленований, крізь 20-тисячну большевицьку армію, кинену проти нас. Інші відділи, під час коли Москва в нутрі і закордоном своєю брехливою пропагандою горлала, що «банди українських націоналістів уже зліквідовані, що в СССР іде мирна праця, а в світі будується демократичний лад», під час, коли до Москви з'їхалися міністри закордонних справ на конференцію — через середню Европу пробилися до американської окупаційної зони Німеччини. Пішли вони з наказу свого політичного проводу УГВР і Головного Командування УПА, щоб заманіфестувати перед цілим культурним світом, що українська нація, її збройне рам'я УПА та її революційні кадри борються далі за Українську Самостійну Соборну Державу, хоч в світі будують мир, хоч після війни — вже два роки.

Рейд наших відділів на Захід був великим ударом по політиці Москви. Про визвольну боротьбу українського народу заговорив світ. Відділи УПА показали, що те, що Москва обороняв на міжнародній арені, вона поборює жорстокими методами в себе внутрі.

Успіхи УПА запалюють наші серця продовжати далі боротьбу з ворогом. Наші труди, невигоди і жертви гартують нас. Вірні нашому керівництву УГВР, Головному Командуванні УПА ступаємо на дальший шлях боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Перед нами слова, висловлені 23.10.44р. в селі Ліщаві Горішній моїм сотенним, сл. п. поручником Хомою: «Мій поворот до дому провадить черев вільний Київ».

Ізза лінії Керзона на Україну переходять групи повстанців, одні за одними. Виснажені голодом, погонею, втомлені, але сильні духом. Вояцьке щастя дописує їм: щасливо переходять ворожі дротяні засіки, алярмові дроти, вовчі ями і дві лінії ворожих застав.

Приходиться аустрічати в ці дні милі несподіванки: боєвих друзів, що їх не бачилося довгі роки.

В Україні загальний підйом, вдоволення, що приходять «Закерзонці». Йде виміна думок, оповідання, нав'язується дружба. З усіх боків надходять до мене записки від старих друзів, знайомих, політичних провідників, командирів та вояків.

Ми знайомимося в новою тактикою боротьби, конспірацією та ворожими прийомами, агентурою і всім тим, що для нас нове в підбольшевицькій дійсності.

Згідно з наказом, 15. 8. 47 р. в лісі під Старою Солею передаю свою сотню під командування к-рові Стахові. Жалко було пращати своїх завзятих лемків, з якими я зжився, разом воював, переживав приємні та жахливі дні. Небагато їх вже осталось, більшість згинула на полі бою, а ті, хто стояли коло мене, обтирали сльози на вояцьких обличчях, на яких виднілись близни.

Мені доручено перебрати «Команду Відтинку — Маківка — 24». До себе забираю мого невідступного вояка, старшого вістуна Рибалку, завзятого підстаршину старшого вістуна Островерха, боєвого підстаршину старшого вістуна Вирву, відважного вістуна Лугового, знаменитого стрільця вістуна Щуку та вістуна Тетяну, як машиністку, яка колись була розвідчиком в сотні к-дира Чорного, а пізніше районовою референтною УЧХ (Український Червоний Хрест) на Лемківщині. Хорунжий Мирон виконуватиме функцію виховника відтинку.

Звичайно пізною осінню відбуваються останні стрічі, на яких обговорюються нові інструкції і дістаються нові накази. Відбуваються відправи. В перших днях жовтня маємо відходити в осінній рейд на відправу. Тому, що тут під большевицькою дійсністю так принято, що зимою життя повстанців назовні завмирає, треба зробити приготування до зими. Хорунжий Мирон доручуе своїм воякам чотовому Пасові, ст. віст. Байдакові, віст. Вихореві, віст. Сірому і вістунові Буйному — будувати зимовий бункер. Я натомість доручую ст. віст. Вирві і віст. Тетяні поробити відповідні закупи канцелярійного приладдя та всього, що необхідне в партизанському житті зимою, під землею. Рівно ж доручую віст. Тетяні вивчити писання на машині. Ми повернемо за місяць.

Перед відходом ми зустріли провідника, друга Орлана. Це була для нас одна з найприємніших зустрічей. Ця людина на «Закерзонні» була загально поважана і люблена. Він своєю невтомною працею, ідейністю, тактом та дружністю, розумінням психіки вояків і революціонерів — здобув велику любов до себе і авторитет. Він був провідником в повному розумінні цього слова. І не диво, що пізніше ми назвали час, пережитий з ним серед розмов і дискусій — «університетом».

До нашої групи прилучується веселий, дружній і боєвий референт Служби Безпеки, друг Д. Сайгор. Днями пересиджуємо в гущаках, ночами маршуємо. Нам, воякам, було приємно в той час дати обезпечення і охорону добрим друзям. Під час відпочинку тихенько проходять веселі жарти. Друг Марічка, д. Птах, д. Буква, д. Ігор, хорунжий Мирон, ну і я — ввесь час забавляємо одні одних всілякими веселими споминами.

Після довшого маршу в одному лісі ми розлучились.

Маємо переходити ріку Стрий в селі Синевідсько Вижнє. Ніччю під'їхала большевицька автомашина із спец-групою. Одна частина освітлює рефлектором ріку, друга пішла на засідку біля хат. Один стрілець з місцевого куща заявив, коли ми дораджували підождати аж згасне світло і лише тоді переходити ріку: «Якщо ви труси, то я з вами не мушу йти» і пустився в дорогу. Він не знав, з ким має до діла, а ми не хотіли розконспіровуватися перед ним. Рад-не-рад хильцем перекрадаємося на другий бік. Двічі напоролися на большевиків, які навіть на кільканадцять кроків не запримітили нас. Під горою Ключ залишаємо свою охорону і із симпатичним боєвим зв'язківцем, д. Славком, ідемо ще далеко-далеко на стрічу.

В дружній атмосфері проходила відправа в провідника Н. В тому часі я пережив одну з найгарніших хвилин в своєму житті. Під час відправи пров. Н. відчитав мені наказ Головного Військового Штабу (ГВШ) про Постанову УГВР: «За виявлену мужність, геройство і відвагу в керуванні боротьбою відділів УПА відзначується поручника Хріна Золотим Хрестом Боєвої Заслуги І кляси».

Мої мрії від дитинства, щоб бути воїном рідної армії і боротися за волю України — здійснилися. В додатку до того таке високе відзначення. Уявіть собі, яке це щастя бути відзначеним за боротьбу за Україну найвищим відзначенням рідної армії!

Мимоволі постає бажання щиро подякувати УГВР і ГВШ, що оцінили мій труд. Заразом хотів би я просити, щоб цей Золотий Хрест положити на могили моїх бійців та командирів, героїв, що впали в завзятих боях та на грудях тим, хто що разом зі мною прийшли з Лемківщини, живуть і борються.

Хорунжий Мирон теж вдоволений, бо не мусів відійти на теренову роботу, що вважав для себе кривдою. І знову прощання, побажання, перебути щасливо цю зиму та діждатися весни і волі.

Після довгого маршу ми злучилися із своїми стрільцями під горою Ключ. 14.10.47. р. — в свято УПА — спец-група МВДистів в потоці наскочила на хор. Мирона, коли він мився. Ми з ним на якийсь час були розлучилися. Він однак назавжди розлучився із завзятим кулеметчиком ст. віст. Назарем із Сприні, який 28.10.47 р. в бункрі згинув разом з провідником Оленем, що був політвиховником в його сотні і якийсь час в мене. Там згинув теж віст. Рибак із сотні к-ра Бора, рідний брат віст. Чумака з моєї сотні, що під час боїв на Лемківщині 9 днів нічого не їв. Згинув теж стрілець Підкова з села К., що вбив начальника МВД в м. Сколе Біловуса. Усіх їх згинуло 8.

В журбі, що може згинув хор. Мирон, перекрадаємось поміж ворожі «катюші» та військові частини — полями Синевідська Вижнього. Холодні осінні води впертого Опору, і розлитого широко Стрия, понурі снігові хмари купали нас в холодну, осінню ніч.

В кущі д. Дора зустрічаю ще окружного референта СБ, д. Сайгора. Трохи голодні — печемо на патичках м'ясо, потім їмо смачну партизанську зупу. Коли прийшли кур'єри і вже був час відходити, д. Сайгор, побачивши нас легко убраних, дав мені на дорогу шкіряний плащ, а ст. віст. Островерхові — чоботи, кажучи: «я собі зорганізую, а ви йдете в далеку дорогу. Готов впасти сніг. Це вам пригодиться». Ми відмовляємось, та чи можна відмовитись, коли хтось просить щиро і переконливо? Пращаємо щирого д. Сайгора — треба спішитись, бо коли впаде сніг, зв'язки наші пропадуть.

На південних верхах великого села Орова виминаємо ворожі засідки, переходимо на другий бік. Тимчасом сніг прикриває зловіщо білим накривалом землю. Коли впаде перший сніг, то ворог, мов собаки, шукає слідів. Звичайно з першим снігом відбувається теж масовий вивіз українського населення на Сибір.

Сидимо в снігу голодні, без харчів, бо в селі триста большевиків переводять облаву, арешти і вивіз. По трьох днях московський варвар забрав із села сотку родин і виїхав. Тоді ми бродимо 2 км до села по харчі, глибоким по пояс потоком, щоб не залишити на снігу слідів. Мої відважні вояки скочили до сусіднього села, дістали свинку, щоб було що жарити на вогнищі. Так в снігах сидимо 11 днів. З нами постійно перебувають: ст. віст. Стріла, віст. Сойка, стр. Зоя, стр. Бурий, д. Роман і інші. Щоб скоріше проходив час — граємо в шахи, або я оповідаю місцевим стрільцям про наші бої.

28 жовтня приходять хор. Мирон, ст. віст. Орел — зв'язковий від к-ра Бора, а з ними референт СБ Спартак та славний командант боївки, що діє по Дрогобичі і Бориславі — Макомацький. Тепер лише стало весело. Притискають мене з усіх боків, щоб оповідати про наші бої, зокрема про засідку на ген. Свєрчевського.

Макомацький намовляє мене піти в ним до Трускавця: — Ходіть зі мною. Там маю довірених людей, що вас вберуть та взують. Якщо б вони знали, хто прийшов до них, то обдарували б вас не знати чим. Там приїхав большевицький генерал, що робив облави на Лемківщині. Може сполюємо його.

Якщо б не зима, то ми напевно і вибралисьби туди.

— Я вас собі уявляв, друже командир, як великого мущину, а ви тимчасом такі маленькі.

Макомацький мені сподобався. Невеличкий, меткий, смаглявий, з інтелігентним виглядом лиця, бистрими очима — робив миле враження. На його слова я відповів: — Хоч я щупленький, зате виглядаю як хрін, якому врубають голову, а він відростає.

В подарунку він дав нам ковбасу, яку приготовив на зиму, а якої ми вже давно не їли.

Сніг не топиться. Оповідаємо свої переживання. Між іншим Спартак оповідає, як то він викрав на гестапо в Дрогобичі плян наскоку на УНС (Українська Народна Самооборона) над Недільною. УНС був в час повідомлений.

Час наглить, пращаємо друзів, бажаємо вояцького щастя. Без зв'язків, на око «рубаємо» за одну ніч аж в спринські ліси.

Довкола не чути нічого про повстанців. Ніччю заходимо до села С. До одної хати хор. Мирон дає сигнал: стукіт два рази по три і кличка: «Мирон від нічки». Тут ми трохи відпочили. Та мій неспокій казав вийти, можливо тому, що я не призвичаєний до села. І щастя, що пішли. Як пізніше показалося, син цієї господині був небезпечним агентом. Він вдавав великого співпрацівника, крився перед ворогом, а тим часом виконував агентурну роботу. Хто знає, чи не був би нас зрадив.

Снігу тут менше, але мороз притискає і проникав тіло. Ніччю 9 листопада підсуваємося до села Л. В селі населення перелякане, нас не знає, боїться дати розвідку, саме тепер ворог переводить труси й арешти. Селяни бояться, чи ми часом не большевики, перебрані за повстанців. Перекрадаємося між хати, через шлях і переходимо Дністер в глибині по груди. Роздягатися немає часу, бо в кожній хвилині може заграти ворожий кулемет.

Ніччю налягли великі мряки. В лісі видно свіжі большевицькі сліди. Ворог пішов на засідку. Ідемо навмання лісами, трохи блукаємо. Вечером 10 листопада в селі Н. В. зв'язуємося із славним партизаном, бравим чотовим Тараском. Свій прихід конспіруємо не тільки перед населенням, але також перед повстанцями, щоб на випадок арештів населення, або коли попаде живцем ранений повстанець, не сказали ворогові, що нас бачили пізною осінню в цьому терені, бо тоді ворог орієнтувався б, що ми десь тут зимуємо.

Сьогодні чотовий Тараско дістає іменування на старшого булавного, відзначення Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги на підставі наказу, який прийшов з ГВШ. Я назначую його сотенним відділу «Басейн». Врадуваний, боєвий та здібний Тараско відразу укладає пляни, як він буде воювати весною.

Ще ніччю заходимо в ліс, спимо в буді, а на світанку 12 листопада обережно, без слідів, підсуваємося до нашого бункру. Ст. віст. Байдак залишається пів кілометра позаду, щоб зорити і підслухувати, чи хто за нами не слідкує.