Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Російсько-комуністична влада (як вже було згадано) одержала тюрми в спадщину від царського режиму Росії. Частина їх, але дуже незначна, в час громадянської війни була під час боїв зруйнована, але не червоною чи білою арміями, а протимосковськими військами поневолених народів. Хоч в ті часи російські комуністи і виспівували: «церкви і тюрми сравняєм с зємльой» — але церкви таки дійсно зрівняли, а тюрми не тільки відремонтували старі, але побудували й нові. За царських часів кожне велике місто мало тюрму або навіть і дві, за совєтських часів кількість тюрем у великих містах збільшено та побудовано у кожному, навіть районовому, місті нову тюрму. Так, напр., в м. Іркутськ збудовано величезну тюрму в Пійорці з одиночними камерами, центральну тюрму в Спаську і т. д. Будівництво їхнє засекречувалось від населення, місце будови огороджувалося високим парканом, охоронялося ззовні, а саме будівництво називалося «спецбудівництвом НКВД».*) Тюрми в СССР належать до розпорядження МВД (Міністерства Внутрішніх Справ), вони йому підлеглі і ним використовуються. Всі совєтські тюрми в основному розподіляються на:

а) Тюрми спеціяльного призначення, у яких тримаються вороги, що особливо важливі для компартії та совєтської влади, переважно політичні, які засуджені на різні терміни ув'язнення, але не менше ніж на 10 років. Режим для в'язнів надзвичайно, суворий, він дорівнює режимові в політізоляторі. Такі тюрми знаходяться в окремих місцях великого міста, в більшості ж за містом. Огороджені високим кам'яним муром з колючими дротами (зрештою, в СССР усі тюрми так ізольовані) і дуже пильно охороняються. Пересічне населення майже не знає про існування таких в'язниць, бо вони замасковані і мають назву «вогненебезпечне містечко МВД», або просто «городок МВД». Вже сама назва чи напис «МВД» негайно знеохочує кожного дізнатися про те, що в такому «городку» діється, — такий великий жах підсовєтського населення перед МВД. В'язням, замкнутим до таких в'язниць, усяка праця заборонена. Вони перебувають у цілковитій ізоляції від світа. Коли ж там «сидить» якийсь визначний науковець (інженер або висококваліфікований спеціяліст), МВД дає йому завдання опрацювати якийсь винахід чи скласти проект. Винахід і проект конфіскуються на користь держави, а в залежності від його важливості МВД може навіть дотерміново звільнити науковця з в'язниці, а в більшості зменшує термін ув'язнення або засилає до концтаборів. Так, напр., було з науковцем Рамзіном, який винайшов прямопотічні парові казани; так було з сучасним конструктором літаків А. Туполєвим та іншими. В цих випадках Москва перепроваджує свою спеціяльну політику. З конструктором А. Туполєвим сидів разом і ув'язнений український науковець Григорович. Перед арештом він працював старшим інженером літакобудівництва в Центральному Аеро-Гідродинамічному Інституті (ЦАГІ). Економ-управління МВД обвинувачувало Григоровича в шпигунстві на користь чужої держави, а «тройка» його засудила на кару смерти. Але тому, що Григорович працював над дуже важливою конструкцією літака, кару смерти замінено на 10 років в'язничної ізоляції. Після закінчення праці над конструкцією літака, Григоровича НКВД розстріляло.

б) Пересильні або етапні тюрми. Ці тюрми знаходяться в розпорядженні Управління місць ув'язнення МВД СССР та республік. Вони призначені виключно збирати і накопичувати вже засуджених до концтаборів, у яких в'язні перетримуються тимчасово, до відправки в концтабір або до того місця, де призначено їм вироком відбути свій термін ув'язнення. Коли в пересильній тюрмі сконцентрується певна кількість засуджених, їх перевозять транспортом до розподільчих таборів. Перед етапом усіх в'язнів оглядає етапна комісія.

Частина в'язнів у пересильних тюрмах перебуває також напостійно. Це ті, що виконують різні праці в характері обслуги тюрми. Якщо при пересильній тюрмі працює якесь виробництво, робітниками такого виробництва бувають постійні в'язні. Але їм не ґарантують, що вони не будуть спрямовані до концтаборів. За найменшу провину або непослух начальству, кожного постійного в'язня чекає концтабір або навіть гостріший вирок. З пересильних тюрем ув'язнені перевозяться до пересильно-розподільних концтаборів, де їх призначається до етапу, а потім пішоходом (частинно перевозили навіть на вантажних автах, залізницею або пароплавом) Вохра гонить до тих чи інших концтаборів у віддалені місцевості СССР.

Збірні пункти, з яких транспорти в'язнів відправлялися до концтаборів, розміщені по всім СССР. Так напр. з Красноярська в'язнів спрямовували до Норильська, Ігарки, Дудники, Магдагачі, Алдан, Верхоянськ, а звідсіль спеціяльними пароплавами по річках Обь, Єнісей, Лена, Іртиш, Нижня Тунгуска розвозили по концтаборах Сибіру. Іншими збірними пунктами і персональними тюрмами були такі міста як Сталінград, Куйбишев, Казань та Кіров. На південь — до Казахстану, Узбекістану та Туркменістану, в'язнів транспортували в більшості через пересильні тюрми в Махач-Калі, Астрахані, Красноводську, Кандагач. На Кавказі збірні пункти існували в Тбілісі, Баку, та Сухумі.

Збірним розпридільчим таборовим пунктом для півночі СССР був Котлас — на залізниці Кіров-Вельськ — Вологда*). Через Котлас, що знаходиться в Архангельській області спрямовували в'язнів до Ухто-Печорських таборів, на Воркуту, до Ненецької національної округи, в Архангельську область, на Кольський півострів, острів Вайгач та до інших таборів на Баренцовому і Білому морях.

В'язні, що призначені для Далекого Сходу, перевозять потягами через Новосибірськ, Томськ до Владивостоку або Комсомольська-на-Амурі. Звідти, (портове місто Владивосток на Японському морі або в бухті Іваніно) навантажують на морські кораблі і розвозять на Колиму, Маґадан, Камчатку, Заярськ, Сахалін, Чукотку, яку в'язні називають білим пеклом і т. д. Існують також і інші пересильні в'язниці, розпридільчі табори та шляхи транспортування в'язнів до всіх концтаборів СССР.

в) Окремо існують совєтські тюрми для арештованих, які знаходяться під слідством МВД, прокуратури, трибуналів, міліції та інших совєтських судово-слід чих органів. В тих тюрмах ув'язнені перебувають під час переведення над ними слідства.

Режим всіх совєтських в'язниць залежить від самого їх призначення, місця розташування (в великом місті, за містом, у віддалених районах, біля виробницт і т. п.), від особистого характеру в'язничної адміністрації та керівних працівників МВД, від суду, прокуратури, а також і від категорії арештантів, яких ув'язнено (кримінальні злочинці — режим легший, політичні — режим тяжчий). Але взагалі для всіх місць совєтського ув'язнення існують загальні інструкції, затверджені найвищою владою МВД, які публікації не підлягають. Вони відомі тільки в'язничній адміністрації та працівникам МВД. В самих тюрмах в'язням також не оголошується тюремний режим чи внутрішній розпорядок. Справа в'язня — сидіти тихо в камері і виконувати накази наглядачів. За невиконання наказів в'язня карається в'язничним ізолятором, позбавлення на декілька днів приділу харчів або суворішим вироком під час судової чи заочної розправи. Взагалі можна ствердити, що в тюремних дворах, одні поруч другого, стоять багатоповерхові кам'яні корпуси з безліччю загальних і поодиночних камер. Старі царські тюрми залишились такими, якими були, або ж перебудовані і модернізовані. Корпуси відокремлені один від одного високою залізною огорожею, а спец-корпуси — товстим кам'яним муром. Всі будівлі від зовнішнього світу обов'язково відгорожені настільки високим кам'яним муром, що через нього з вікна найвищого поверху в'язниці не в стані нічого на «волі» побачити. На мурах цілу добу ходять стійкові, озброєні крісами (тепер автоматами). Крім того, в спеціяльних кам'яних баштах, біля кулеметів, стоять стійкові-кулеметники. Охоронну службу виконують спеціяльні в'язничні війська, що належать до внутрішніх військ МВД. Їхня уніформа змінюється в залежності від приписів Центрального Управління МВД. До 1930 року вони мали уніформу, впроваджену в Червоній армії, але з синіми петличками на комірі. Від 1930 року носили уніформу внутрішніх військ НКВД. Потім її знову змінено.

На чолі кожної тюрми стоїть загальний начальник, над кожним корпусом існує начальник корпусу, а для кожного поверху корпусу призначено начальника поверху. Це все офіцерський склад, який належить до працівників МВД, але він нічого загального з оперативно-слідчими установами МВД не має. Його справа адмініструвати в'язницями та виконувати всі приписи зверхників. Крім офіцерського складу, кожний поверх має старшого наглядача на коридор поверху («старший надзіратєль») та дижурних наглядачів.

В'язнів до тюрми або з тюрми перевозять у спеціяльному закритому авті, популярно названому «чорним вороном». Ззовні воно схоже на вантажне, яким у великих містах розвозять по крамницях та підприємствах хліб, різний крам, м'ясо і ковбасні вироби. Для маскування по його боках були навіть написи «Хлєбобулочниє...», або «М'ясо-колбасниє іздєлія треста ...». Таке авто демаскувало себе чорним пофарбуванням та спеціяльною побудовою на заді. Згодом фарбу з чорного кольору змінено на іншу, але побудову на заді не змінено. Та, не зважаючи на зміну фарби, назва «чорний ворон» за ним залишилася і надалі. Маршрут «чорного ворона», за кожним разом його їзди визначався завжди окремий і обов'язково глухими вулицями міста. Головними вулицями «чорний ворон» їхав максимальною швидкістю і при першій нагоді повертав у бічну вулицю.

«Чорний ворон» з в'язнями в'їжджає за спеціяльною перепусткою через першу браму в'язничного муру, що має величезні, збудовані з грубої криці, суцільні ворота. У воротах зроблено спеціяльний отвір — «глазок», який прикривається металевою заслонкою. Через нього вартовий за брамою спостерігає, хто прибув до воріт в'язниці і одержує від прибулого перепустку. За першою брамою знаходиться така ж сама — друга, а між ними канцелярія в'язниці, кімната для побачення відвідувачів з в'язнями та кімната для прийняття і обшуку в'язнів.

Кімната для побачення рідних з в'язнем перегороджена двома дротяними (від підлоги до стелі) сітками. Одна сітка від другої віддалена 2 метри. За однією сіткою стоїть в'язень, а за другою — людина, що прийшла на відвідини. Двометровий простір не дозволяє обом особам щось передати або взаємно доторкуватись. Під час побачення обов'язково є присутній черговий наглядач по кімнаті побачень з тюремної адміністрації.

Кожний поверх корпусу відокремлений один від другого на східцях спеціяльною решіткою-огорожею з грубого круглого заліза. В огорожі є двері, які замикаються на колодку. Тим самим самовільний перехід в'язнів з одного поверху до другого перешкоджений. Всі камери в'язничного, корпусу замикаються грубими і крицевими дверима з подвійними колодками. В дверях для спостерігання, як уже сказано, зроблено спеціяльний отвір з наружною заслонкою, який тюремною мовою зветься «вовчок», а наглядачі — «архангелами». В камерах, що за царських часів мали дерев'яні двері, тепер замінено на залізні, бо були випадки, що в'язні їх зсередини вибивали. Московська червона влада побудувала й іншого типу в'язниці, напр. в Житомирі. Вона збудована на зразок високої башти з спіралевими східцями серед башти (на зразок слимакового дімка чи безкінцевого ґвинта). Навколо східців-спіралі розташовані камери-одиночки.

В камерах слідчих в'язниць перетримується завжди велика кількість в'язнів. Досить часто, особливо під час загально-масових арештів, до камери, яка розрахована на 10-15 в'язнів, замикалося по 40 осіб. За часів кіровських та єжовсько-беріївських арештів камери переповнювано, в абсолютному розумінні, як бочівки оселедцями. Навіть з того приводу існував у ті часи анекдот. На запит ув'язненої до сусідки: «Чи й ваш чоловік теж сидить?» — сусідка відповіла: «Ні, він не сидить, а стоїть!». Тобто, камери були так заповнені в'язнями, що вони не мали можливості сидіти, а лише стояти. У слідчих в'язницях усіх в'язнів: політичних, злочинців, «битовиків» перетримують разом в одній камері. До одиночних камер замикали тоді, коли в перебігу слідства потрібно було, щоб «однодєльци» перебували один від другого ізольовано, не змогли шляхом внутрішнього в'язничного контакту змовитись між собою, або, щоб випадково вони в тюрмі не зустрілись. В тюремний карцер вкидається в'язня за порушення ним в'язничних приписів: суперечки з начальниками, псування в'язничного майна, невиконання наказів, невідповідальна поведінка на слідстві, образа слідчого, гучна розмова в камері, співи одинцем або загальні, виявлення у в'язнів заборонених до тримання предметів (голка, ніж, бритва, нитки, тютюн, сірники, шнури і ін.), розмова з іншими в'язнями під час прогулянки, самочинна передача якихось речей з камери до камери, перестукування через стіну і т. д.

В'язні в загальних камерах сплять на нарах, а при переповненні прямо на підлозі, навіть на «параші» (дерев'яний або залізний бак для природніх потреб в'язнів). Нари іноді бувають подвійні, а іноді зроблені на зразок советського особового залізничного вагона найнижчої кляси. Такий тип ліжок зветься «вагонкою». Хоч камери дезинфекують карболовим розчином або навіть спеціяльно для того виробленим, жахливо смердючим середником, все ж, при переповненні їх в'язнями, гігієнічних приписів дотримуватись неможливо. Тому в'язні терплять від різних паразитів, особливо насікомих. Один раз на місяць, а в деяких в'язницях один раз на півмісяця, в'язні переходять «санітарну обробку»: лазню, голення та стриження. Стриження безкоштовне, за голення підслідчий мусить платити, якщо має на рахунку в тюрмі гроші. Якщо не має, бороду йому обстригають ножицями або машиною до стриження. Одяг час-до-часу дезинфекують. Спеціяльного в'язничного одягу підслідчим не видають. У власному одязі, який був на в'язневі під час його арешту, спрямовували в'язня до концтаборів або до в'язниці спеціяльного призначення. На етапній комісії, яка провізорично переглядає перед етапом всіх в'язнів (мусіла б за приписами переглядати), бували випадки, що окремим в'язням, які цілком зносили свій одяг до лахміття, видавали в'язничний одяг. У деяких тюрмах, камери мали загальний стіл. В поодиночних камерах залізне ліжко на день приминається до стіни, а парашу видавали тільки наніч (в інших тюрмах, параша перебувала в камері весь час). В день в'язня тричі виводили з камери. Ранком помитися та полагодити природні потреби, те ж саме по обіді, а також вечором перед сном. Поодинча камера вікон не має, освітлюється її електричною лямпкою, що є задротована і вмонтована в одному з кутів камери. В деяких в'язницях існували раніше поодиночні камери з меблями: невеличкий стіл, стілець, ліжко, параша, глечик для води. Такі камери звалися «аристократичними».

В загальних камерах, за часів ягодовщини, вікна вже було закрито знадвору бляшаними заслонами («козирками»). Вони відкриті лише зверху і через них можна побачити тільки маленький клаптик неба. Всі вікна мають з грубого круглого заліза решітку, вмуровану своїми кінцями глибоко в стіни корпусу.

О четвертій годині ранку в'язні вже змушені з ліжок вставати. Черговий вартовий по камері, призначений її старшим — це були як правило кримінальні злочинці або «блатні» — підмітав підлогу і наводив «порядок». Потім камери по черзі виводились до туалету, де в'язні мились в умивальні, а дижурний спорожняв парашу. Умивальні розраховані в більшості на 20 осіб, а милось разом 40-80, — вся камера. Після туалету видавали хліб (400-600 гр.) на весь день, чай — кип'яча вода та одна чайна ложка цукру-піску. В обід до камери вносили (обслуговуючий персонал з в'язнів) дерев'яну бочку юшки («баланда»), надзвичайно низької кальорійности, з розрахунком по пів літри на в'язня. В більшості це була рибна юшка з оселедців або дрібної риби-«тюльки». В деяких в'язницях на обід давали і друге дання — дві столових ложки каші «сєчки» на особу. За дозволом слідчого, в'язні у підслідчих тюрмах можуть одержувати від рідних продуктову передачу та чисту білизну. Тримати в'язневі гроші в камері забороняли, їх здавали до в'язничної каси, а в бухгальтерії записували на особовий рахунок в'язня. Ранком і вечором кожного дня відбувалася перевірка по камерах, а ночами, досить часто, відбувалися загальні обшуки. Листування та побачення з рідними у підслідчих тюрмах в'язням за правилом — не дозволялося. Після вироку, перед етапом до концтаборів, слідчий іноді дозволяв листування. Іноді до камер замикали також і спеціяльних донощиків, які випитували того чи іншого в'язня про його справу та інформували слідчого. Перетримувати в камері книжки чи газети—заборонено. Дозволяли, і то не в усіх тюрмах, грати в шахи та доміно, що їх переважно виготовляли з хліба самі в'язні. Забороняли також гру в карти, але в'язні грали, також виготовляючи їх таки в камері. Заборонено мати папір до писання та олівці.

Таким у загальному був у совєтських підслідчих тюрмах режим до 1936 року.*) По 1936 році, в зв'язку з єжовськими чистками, коли виявилося, що вся совєтська країна переповнена «ворогами народу», режим надзвичайно загострився.

*)	Під назвою «спецбудівництво НКВД» будувалося тюрми в Прокоп'євську, Старо-Кузнецьку, Сталінську, Ленінсько-Кузнецьку, Кемерово, Магнітогорську, Харкові, Одесі, Житомирі, Тбілісі.
*)	Автор цієї книжки також перейшов через Котлас на Воркуту.
*)	Цей режим автор знає з власного перебування у в'язницях.