Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА
БОРОТЬБА ПРОТИ ГІТЛЕРА (1942-1944)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ДРУГА ФАЗА ПАРТИЗАНСЬКОЇ БОРОТЬБИ ПРОТИ ГІТЛЕРА

Загальне становище в Україні особливо загострилося влітку 1942 року. Німці заходилися насильно стягати річні норми натуропоставок та посилювати облави на працездатних людей для вивезення їх в Німеччину. На ультиматум Головної Команди УПА німці, річ ясна, не звернули жодної уваги. Навпаки, вони вирішили ще більше грабувати населення, ще більше висилати робочу силу до Німеччини, а всякий спротив безоглядно поборювати всіма можливими засобами. Далі продовжувалися полювання на людей і масові репресії з нищенням цілих осель та варварським вистрілюванням всього населення.

Десь в половині липня 1942 року Головна Команда УПА видала наказ усім своїм „Літаючим Бригадам" негайно розпочати запляновану другу фазу збройної акції проти гітлерівців, тобто — вдарити ворога не тільки по адміністративних органах, але також почати бити його по всіх пунктах воєнно-стратегічного значення, а особливо, по системі транспорту та постачання фронту на цілому просторі — від Чорного моря до Білорусі і Балтики.

Знову повторилася та сама історія, що була в квітні та травні з тією лише різницею, що замість машин з гестапівцями тепер у повітря летіли цілі потяги з воєнним матеріялом, що йшов на фронт. Затримувалися ешелони награбованого добра та потяги з новітніми невільниками, що їх везли в запльомбованих вагонах до Німеччини. УПА звільняла невільників, а майно роздавала голодному населенню. Ця акція була така несподівана і нагла, що всі німці почали боятися „банд" гірше вогню. Німці посилили свої репресивно-поліційні сили цілими полками есесівців. Вся адміністрація була змілітаризована, збільшилось число озброєних людей по всіх досі „цивільних" урядах. Мости та залізниці взято під посилену охорону. Наказано вирубувати ліс від 50 до 100 метрів з обох боків залізниць. По містах збільшено гарнізони. При всіх військових об'єктах та урядах викопано окопи, кулеметні та гарматні гнізда і загороди з колючого дроту. Одним словом, німці самі опинилися за колючим дротом в окупованій ними Україні. Символ „Нової Европи".

Для демонстрації того, як виглядали операції цього роду, подаю уривок з оповідання двох учасників тих подій, як офіцерів УПА — сотника Анатоля Кабайди, який виконував секретні завдання Головної Команди УПА в штабі есесівців генерала Гальтермана в Києві та ще одного командира, який був начальником штабу в оперативній бригаді отамана Довбні. Мова йде про „Шепетівську операцію", яка була одною з перших операцій ширшого маштабу диверсійно-демонстративного характеру. „Шепетівську операцію" перевели в ніч на 19 серпня 1942 року об'єднані в одну оперативну групу кілька „Літаючих Бригад" УПА на вузловому залізничному пункті — Шепетівці. Ось як оповідають про неї її учасники:

„В коморі на столі лежить велика штабова мапа. Над нею схилилися командири окремих загонів. Каганець слабенько освічує приміщення. Микола Довбня диктує бойовий наказ:

— Першому загонові переправитись машинами під Зв'ягель і там задемонструвати наскок на транспортові колони. Робити якнайбільше шуму, але в бій з поважнішими силами не вступати. Цим маневром треба лише відвернути увагу німців від нашої головної операції. Одну групу послати аж під Корець, щоб там замінувати дорогу. Другий загін підсунеться під Полонне і перерве телефонний зв'язок з Бердичевом. В лісах біля Полонного почати густу стрілянину, як тільки ми вистрілимо дві білих і одну червону ракету. Всі дороги, які ведуть з Бердичева на Полонне, замінувати, щоб німаки не могли підкинути своїх сил машинами. Міномети спрямувати на залізницю, але стріляти лише тоді, коли з Бердичева будуть надходити воєнні транспорти. Всі інші потяги перепускати. Кінні роз'їзди розіслати навколо Полонного і як тільки німаки появляться, деморалізувати їх кулеметами та автоматним вогнем. Якби вони мали дуже великі сили, відійти в ліси, куди вони машинами не поїдуть. Славутинська група обсадить залізницю Славута-Шепетівка і слідкуватиме, щоб не закрили семафорів. Нехай всі потяги їдуть на Шепетівку. Телефони до Острога та Здолбунова перерізати. Третя і четверта група разом із штабом наступатимуть збоку Славути на Шепетівку.

Отаман Довбня перестав диктувати і звернувся до командира третьої групи, що схилився над мапою:

— Ви займете опівночі ці три пункти, — показав олівцем на мапі.

— Звідси почнете наступ на станцію. Штабна сотня з транспортним куренем і санітарна сотня вдарять просто зі сходу. Четверта група обсадить лівий берег Гориня та розпочне обстріл містечка, як тільки появляться ракети. З протипанцерних гармат бити по шосе Шепетівка-Бердичів. Коли подамо знак — дві червоних ракети — переправитись через річку і наступати на місто з півдня та південного сходу. Тут зв'яжетеся з 3-ю групою.

Микола продовжував:

— Перша група наступає з півночі, друга обходить з північного сходу, третя — в резерві. Одну сотню приділити на знищення Ґестапо та напад на в'язницю. Українська поліція вишле туди свого зв'язкового. У нього буде ліва рука обв'язана білою хустиною. Зв'язковий покаже, де є склад боєприпасів і харчів. Харчі навантажити на машини, а боєприпаси вислати на станцію. О третій годині проходить ешелон з робітниками до Німеччини. Кого лише можна з них, озброїти і забрати з собою. Всі вантажні автомашини, що є в Шепетівці, стягнути на базарну площу і забезпечити пальним. Повний бак і три каністри в запас. Ті, яким не вистачить, спалити. Можете взяти одну-дві легкі машини, але тільки відкриті, всюдиходні.

Отаман Довбня диктував свій наказ далі:

— Початок наступу 12 г. З0 хв. Гасло: дві білих одна червона ракети. О шостій годині почати відступ до Славутських лісів, щоб до сьомої години ранку місто було очищене від ворога. Хат не палити, ґестапівців та есесівців нищити, армійців роззброювати і замикати в тюрму. Транспортна група, зайнявши станцію, вистрілить дві червоні ракети. З усіх ешелонів, що підходять, всі боєприпаси і майно перевантажити на машини і відвезти негайно до лісу. Вертатись знову, щоб вивезти все. Начальник охоронної сотні з своїми людьми вернеться до місця розташування і прийматиме привезене майно. Зброю і боєприпаси складати до нашого магазину. Збіжжя і худобу, що йде до Німеччини, окремо — роздавати людям. Населення повідомити, що наступ робить отаман Бульба.

— Хто ще має які запитання? — спитав він. — Все, кажете, ясно. Отже, до своїх частин! Їдемо на небезпечну операцію. Але це святе діло. За Україну, за кривди, що їх заподіяв наїздник, за наших братів і сестер. Смерть окупантам!

— На погибель! Гукнули старшини і по одному почали розходитись.

За кілька хвилин у коморі залишився тільки сам Семен. Він покликав батька, прибрав комору, відчинив віконце, щоб вийшов цигарковий дим. Ніхто б не сказав, що ось тут, у цій коморі, відбувалися наради штабу партизанської бригади. Семен навшпиньках увійшов до хати. Він вже скинув німецьку форму. На ньому зелена блюза, сині штани „галіфе", хромові чоботи, на пілотці кокарда з золотим тризубом.

Маленький Івась спить спокійним сном на материному ліжку. Семен підійшов, глянув, нахилився і поцілував у чоло.

— Прощай, сину. Може ти доживеш до часів, коли не треба буде тинятись по лісах і нетрях, як мені.

Настя, його дружина, тихо плакала, втираючи сльози фартухом. Немов сон, видалися їй ці два дні. Семен показався був на мить і оце знову йде туди, звідки може не повернеться вже ніколи до неї. Але що ж — війна війною.

* *
*

Різкий дзвінок телефону збудив з солодкого сну есесівського бріґаденфюрера генерал-майора Гальтермана в його розкішних апартаментах на Левашівській вулиці в Києві.

Donnerwetter! Sie geben mir auch in der Nacht keine Ruhe! (Оце так! Вони навіть вночі не дають мені спокою!) — вилаявся генерал, висовуючи голову з-під перини. Схопивши телефонну слухавку, він уважно слухав з щораз зростаючим занепокоєнням.

— Брігаденфюрер! З Житомира наспіла тривожна радіограма. На вузлову станцію Шепетівка напали партизанські банди Бульби. Місцевий поліцай-фюрер есесів не має жодних резервів, бо всі свої сили він вислав на акцію в коростенські ліси. Чекаємо вашого наказу, бо шеф відлетів учора до Берліну, — нервово, з павзами хрипить з телефонного апарату нерівний голос вартового старшини оперативного відділу Коменданта есесів і поліції Райхскомісаріяту України.

— Я зараз буду у вас. Присилайте негайно мотоцикліста. Скличте старшин з оперативного відділу і покличте генерала Шера.

Надворі починає світати. Над Києвом парує сивий туман. Левашівською вулицею женеться мотоцикл з причепкою, в якій сидить Гальтерман.

Швидкою ходою входить він до кімнати оперативного відділу. На стіні висить велика мапа України, а коло неї, жестикулюючи і перекидаючись короткими фразами стоять кілька вищих есесівських старшин.

— Ахтунґ!

Як кам'яні фігури, витягаються німці, повертаючись обличчями до вхідних дверей.

Генерал поліції Шер — високий, поставний, з гарним, симпатичним обличчям, чітко зголошує:

— Бріґаденфюрер! Старшини оперативного відділу зібрані на ваш наказ.

— Heil Hitler, Kameraden — вітається маленький Гальтерман. — Хто приймав радіограму?

— Майор Пфайль. До вашого наказу!

— Читайте радіограму.

— „Сьогодні о годині другій банди Бульби напали на містечко і станцію Шепетівка, їх кілька тисяч. Озброєння, автоматична зброя і протипанцерні гармати. Наступають з усіх сторін. Ми не маємо чим оборонятись, відступаємо з міста і нищимо радіостанцію. Присилайте негайно допомогу" — читає майор Пфайль.

Гальтерман підходить до мапи.

Шепетівка. Найближче містечко на схід — Полонне. Там лише слабенький відділ поліції, та й то української. У Бердичеві — батальйон. Сили Ґестапо та мадярський полк. На північний захід — Славута, ліси. Там починати бої з партизанами небезпечно. З Новограду-Волинського не можна стягати сил, бо вони потрібні для охорони автошляху. Житомир вислав всі свої сили під Коростень. Залишається підтягнути сили з Винниці та Києва. Це забере багато часу, але іншого виходу нема.

— Покличте до мене штурмбанфюрера Радомського з СД та майора Гензена з шуц-поліції.

Зв'язковий вискочив до телефонної централі.

— Камерад Шер! Якими силами розпоряджаєте ви в Київській окрузі?

— Два батальйони в Києві, один у Білій Церкві, один у Смілі, школа жандармерії, сотня важкої зброї в Києві і штаб — сотня німецької поліції — відрапортував генерал Шер.

— Оголосити тривогу по всіх частинах і кинути всіх до Бердичева. Там дістануть дальші накази — розпоряджається Гальтерман.

— Пробачте, Бріґаденфюрер. Це все українські частини і я вважаю, що на таку акцію їх не можна посилати, — зауважив грубий майор Пфайль. Я місяць тому передав свій 115 батальйон і знаю чим дихають Einheimische (тубільці). Вони ненавидять нас у глибині своєї проклятої душі.

До кімнати увійшов високий, стрункий, молодий ще майор Ґензен і цокнув шпорами.

— Голошу слухняно ...

— Як думаєте, Ґензен, — звертається до нього, як до „спеца", Гальтерман: — Чи можна висилати українські частини проти бульбівських банд, що напали на Шепетівку? Ви маєте до діла з українцями, знаєте їх краще. Невже їм не можна довіряти?

— Бріґаденфюрер. Я відважився б вислати їх на найбільш небезпечні акції проти червоних, але проти Бульби їх висилати не можна. Не забувайте, що українці — патріоти і проти своїх битися не будуть.

— Невже? — спитав з іронією Пфайль.

— Хіба що хочете подарувати Бульбі кілька батальйонів вишколених вояків?

— Ви не жартуйте, Пфайль. Ми мусимо мати рішення, час не стоїть! — гарячився Гальтерман.

До кімнати вбігає вахмайстер.

— Радіограма з Бердичева — зголошує тремтячим голосом. Гальтерман нетерпляче вирвав папірець з рук вахмайстра.

— „Від 02 год. 32 хв. до Бердичева не підійшов ні один потяг — читає він, — телефонний зв'язок з Шепетівкою перерваний. Під Полонним чути сильні вибухи ..."

Двері до кімнати знову відчинилися. До середини ввійшов червоний задиханий начальник СД штурмбан-фюрер Радомський, невиголений, заспаний, розхрістаний.

— Радомський! Ви чули, що сталося в Шепетівці?

— Мені розповів наш дижурний. Я слухаю ваших наказів.

— Якими силами ви розпоряджаєте?

— На жаль, для такої акції в мене нема нікого. Коли бандити відійдуть, ми можемо перевести там карну акцію, — заявив гестапівець хриплим голосом.

— Мої панове, — звертається Гальтерман до зібраних старшин. — Як ви розцінюєте таке становище? Що треба зробити, на вашу думку?

Всі мовчать і дивляться на генерала Шера. Шер усміхається, проводить рукою по рожевому підборідді і спокійним голосом починає:

— Ми не маємо сили дати собі раду з українськими бандами. Вживати місцеві відділи для їх поборювання дуже небезпечно. Мусимо звернутися до Wehrmacht-у по допомогу, бо Волинсько-Подільська округа сама ніяк не справиться.

— Сполучіть мене з начальником тилових розташувань! — наказує Гальтерман.

— Галло! Пане полковнику! Тут командир есес і поліції Райхскомісаріяту України. Говорить брігаденфюрер Гальтерман. Нас повідомили, що на містечко і станцію Шепетівку напали банди Бульби. Місцевих сил не вистачає для боротьби з ними. Я не маю жодних резервів, щоб кинути їх на допомогу. Прошу виділити для цієї акції військові частини.

— Що? Чому не можете? Але це скандал. Я повідомлю про це райхсфюрера. Чому ж ви тут сидите? Це ж загрожує вам так само, як і нам ...

— Неможливо! До кого я маю звернутися? — стурбовано кинув слухавку, не сказавши навіть обов'язкового "Heil Hitler"!

— Сполучіть мене з головним мадярським штабом.

— Галло! Тут... сакрамент! Той осел не знає німецької мови! Покличте когось, хто знає німецьку мову...

Минає хвилина, друга. Обличчя німців витягаються, очі неспокійно бігають, на чолах поблискують краплі поту. Через вікна пробивається світанок. Хтось стиха підходить до вікна і відчиняє його. Подув свіжого повітря розвіває цигарковий дим в кімнаті. Німці, боячись дихнути, з напруженням вдивляються в слухавку, що її тримає їх начальник.

Гальтерман намагається не показати свого зворушення. Він перекладає слухавку в ліву руку, правою витягає з кишені папіросницю і сідає боком на стіл. Ліва нога починає коливатись. Постукує три рази цигаркою об стіл і підносить до уст. Ґензен, видзвонюючи шпорами, підходить твердою ходою до нього і подає вогонь. Гальтерман дивиться на нього сумними очима. Усмішка скривлює його уста, але він не промовляє ні звука. Раптом у слухавці щось хрипить. Гальтерман кидає цигарку. Видно, як м'язи його щелепів здригаються.

— Галло! Тут брігаденфюрер есесів Гальтерман. Прошу сполучити мене з начальником штабу розташування мадярських королівських військ в Україні. Дякую.

— Галло! Пане полковнику! Дозволю собі потурбувати вас. Чи можете негайно приїхати до мене? Дуже важне... Я просив би негайно... Добре. Отже, я їду до вас.

— Мої панове! — звертається він до старшин — почекайте тут, за півгодини я повернуся назад. Мейер! — кличе мотоцикліста — відвезіть мене до мадярського штабу.

За півгодини Гальтерман повернувся спокійний і зрівноважений.

— Панове! Мадярські війська з Бердичева, Винниці і Кам'янця-Подільського вже в дорозі до Шепетівки. Вони там наведуть порядок. Нікому про цей випадок не говорити. Дякую. Ви вільні.

Клацаючи закаблуками, усі виходять з кімнати оперативного відділу і розходяться по своїх квартирах.

* *
*

Була п'ята година ранку. Шепетівка гула, мов той вулик, з якого ось-ось вилетить рій. Уже не було чути стрілів, ні криків. Гули лише автомашини. Місто гуло приглушено, тихо, якось зловіщо. Перелякані міщани раз-у-раз виглядали з вікон на вулицю. Німців не видно, їздять вантажні автомашини, звідки визирають якісь дивні люди з круглими кокардами на шапках. Інші в „цивільному", але всі озброєні з ніг до голови. Автомашини навантажені і їдуть гарячково, кудись спішать. З базарної площі видно стовпи диму. Щось горить, але не чути ні пожежної сторожі, ні дзвонів.

* *
*

На станції оперує Семен. Він — ад'ютант отамана Довбні. Вже чотири ешелони з різним майном розвантажено і перевезено до лісу. Два транспорти новітнього ясиру звільнено і направлено до розташування партизанської бригади в ліс.

На плятформі лежать два трупи німецьких есесівців з розкинутими руками. Дряпають землю. Не буде вона їм легкою ця скривавлена, українським потом полита земля, яку вони прийшли топтати своїми кованими чобітьми.

* *
*

Отаман Довбня сидить у кабінеті начальника станції. В руках у нього слухавка польового телефону.

— Так, я слухаю. Говоріть...

Зв'язковий другої групи рапортує:

— Мадярський полк з Бердичева піднятий на ноги. Танки та автомашини ставлять на дорозі Полонне-Шепетівка. За кільканадцять хвилин рушать. Секретний зв'язок доніс нам, що мадяри з Кам'янця та Винниці також мобілізовані, щоб відбити Шепетівку.

— Гаразд! Хай „відбивають". Ваші вже знялися? Добре! Все в порядку.

— Семене, передай усім частинам наказ до відступу. За півгодини нас у місті не буде. Штаб сотні вишле підривні рої, щоб зірвати залізницю на Полонне та замінувати дороги. Нам вони уже непотрібні. Телефоністам зняти польові телефони!

— Наказ, пане отамане!

* *
*

Коли мадярська дивізія поспішним маршем зближалася до Шепетівки, містечко вже збудилося. За партизанами й слід простиг. Населення з цікавістю оглядало спалені машини на базарній площі. Розбиті двері складу, порожні вагони, ушкоджені паротяги на станції. Мадярська дивізія зайняла охорону залізниці Бердичів-Шепетівка-Рівне. По обох боках позрізували ліс. Що-двісті метрів стояла мадярська стійка. Але партизанів там „зовсім не було".

Після пляномірного закінчення намічених на літо 1942 року операцій з другої фази, Головна Команда УПА вислала в кінці серпня 1942 р. листа до Коха з повідомленням, що ці нові диверсійні акти УПА — це відповідь на злочинну політику фізичного винищування цілих націй. Це не тільки акти протесту проти німецької цивільної адміністрації, але й військово-стратегічна боротьба України. Це показник того, що ми можемо зробити проти німецького геноциду.

В кінці листа була наша заява, що ми цю акцію вже припинили і якщо німці перейдуть на методи нормальної військової окупації, припинять усі свої масові репресії — ми будемо суворо дотримуватися невтралітету у відношенні до їх війни проти червоної Москви. В противному разі наша диверсійна акція буде ще посилена та поширена по всій Україні. На цей лист німецька влада зареаґувала зовсім інакше, як на перший лист. Кох видав наказ своїм підлеглим чинникам розпочати переговори з УПА, про що своєчасно буде мова далі.