Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Повернувшись з інспекційної подорожі по всій Україні в кінці листопада 1940 року, я відразу приступив до переведення в життя всіх наших реорганізаційних заходів. Передусім, нам треба було скласти зовсім новий плян структури нашої організації. Точно устійнити — в яких областях організація має вести тільки політично-революційну роботу, а в яких — готуватися до воєнної акції на випадок війни. Які завдання входитимуть до компетенції військово-повстанських одиниць, а які до компетенції поліції чи пізніше цивільної адміністрації. Яка їх взаємодія, контроль та керівництво цілости і т.п.

Це була каторжна робота. Мушу тут сказати відкрито, що якраз тоді під совєтською окупацією на початку в штабі я був майже сам. Всі наші молоді кадри були чудові виконавці, але провідного командного та штабового мозку організації нам катастрофічно на місцях бракувало. Колишніх старшин, на яких я розраховував, переходячи кордон, на місці не було. Я домагався підкріплення від Уряду, але перетягти через кордон хоч і „Володавським шляхом" старших людей було майже неможливо. Яких 90 відсотків вишколених зв'язкових не могли пробитися через кордон. Що ж говорити про старших?

З таких причин мені було дуже тяжко впоратися з моїм завданням, особливо у військових справах. Я ж був цивільною особою, хоч і не цілком. Основи військової справи я знав і понад усе любив військову справу.

Я читав багато військової літератури, але цього не вистачало. Де взяти фахове знання майбутнього командира, начальника штабу, інтенданта, зброяра, адміністратора та вишколювача війська. Це широка многостороння ділянка, яку треба було оволодіти.

Від кого і як навчитися бойових операцій і тактики партизанської війни? Треба бути спершу добрим регулярним вояком і щойно тоді проходити додатковий вишкіл на доброго партизана. Від кого всім нам, молодшим романтикам, здобути всі ці скарби воєнного мистецтва?

На щастя, в „культурной странє" Сталіна чого-чого, але фахової літератури не бракує. Не бракує її і з військової ділянки. День і ніч почали ми „гризти граніт воєнної техніки". Ганнібал-Чінгіс-Хан-Суворов-Наполеон-Клявзевіц-Фош ... Клявзевіц доказує, що війна — це продовження політики іншими засобами. Це нам відомо. Фош вчить, як вести регулярну війну. Нам ще далеко до того. На це в нас є генштаб. Як же ж партизани можуть воювати? В блискавичному наступові та в ще блискавічнішому відступові полягає вся суть партизанської війни. Зрештою, сам Суворов також не раз „ретірував".

Візьмемо інших — Хмельницький, Богун, Сірко, Омельянович-Павленко, Тютюнник, Троцький, Котовський, Чапаєв. Хмельницький — так. Це перші піонери партизанської війни. Від них дуже багато можна навчитись. Вони майже ніколи не приймали оборонного бою, а лише самі накидали його ворогові, або зникали. Це — партизанни-клясики. Одначе, між технікою їхньої війни і нашої доби — велика різниця. Методи — ті самі, але техніка дії — цілком інша.

Омельянович-Павленко і Тютюнник. Вони вкрили вічною славою зброю легендарної армії Української Народньої Республіки, але вони переходили від регулярної армії до партизанської. Вони мали кадри і базу. Нам треба робити все навпаки. З іррегулярної повстансько-партизанської армії розвиватися і поступово ставати регулярною армією. Вони розвивалися згори донизу, а нам треба розвиватись знизу догори.

Отже, хто? Троцький, Котовський чи Махно? Невловима бойова техніка отамана Махна та поступовий перехід від партизанки до регулярної державної акції Троцького і Котовського — це чудове сполучення для прикладу кожному, хто хоче добре партизанити, не лише для того, щоб партизанити, а й для того, щоб будувати державу.

Простудіювавши десятки разів об'єктивну оцінку бойової тактики отамана Махна, написану його ворогами, я вирішив прийняти її на майбутнє, як основний закон бойової тактики наших майбутніх повстанських військ. Зводиться вона до одного речення — з-під землі та під землю. Політичне кредо анархіста Махна, очевидно, не могло для нас служити жодним прикладом. Воно відкидалося.

На оперативній тактиці Махна ми почали самі перешколювати свої кадри по всіх районах. З Троцького і Котовського ми взяли собі приклад, як повинна еволюціонувати революційна армія від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції. Різниця була тільки та, що Троцький та Котовський будували комуністичну тюрму народів, а ми маємо будувати свою суверенну національну державу. Вони збудували мостовий причілок світової комуністичної змови на румовищах нашої держави, а ми її мусимо відбудувати на румовищах московсько-комуністичної імперії.

Цілу зиму з 1940 на 1941 рік в нас кипіла праця. Маючи за основу плян с.п. генерала В. Сальського, ми пристосовуємо до наших місцевих умов. Відшукуємо послідовно все нових людей. Формуємо новий керівний апарат нової армії без держави, яка має виконувати зовсім нові завдання свого Уряду в запіллі ворога в модерний час.

Взимку 1940/41 року наші лави понесли дуже болючу втрату. У Винниці на судовій показусі большевики з великою помпою засудили на „вищу міру покарання", тобто до розстрілу, колишнього повстанського отамана Гайсинського повіту в 1918-20 роках — полковника Волинця. Царство йому Небесне.

Це був військовий фахівець великого маштабу, організатор повстанських з'єднань і мобілізатор постачання для повстанських військ. Після закінчення першої світової війни він оселився в Рівному, на Волині.

В 1933 році мене познайомив з полк. Волинцем полк. І. Литвиненко. Ми йому запропонували вступити в нашу організацію. Він погодився, але з застереженням, що прийме на себе будь-які обов'язки тільки при умові, що буде робитися конкретна бойова робота. До підпільної роботи тепер не почуває себе досить здоровим, бо має надірвані нерви. Таким чином полк. Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах. Він знав про всі пляни та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших її плянів. Це була високоінтелігентна та далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився з галузі воєнно-політичної тактики (бачити те, чого не видко).

Як могло статися, що ця людина в 1939 році залишилася в Рівному — я не знаю. Я був більш ніж певний, що він втече до Польщі, але до липня 1940 року його там не було. Я думав, що він уже на місці пішов у підпілля. Щойно перед моїм відходом в Україну, мої зв'язкові повідомили мене, що полк. Волинець заарештований і вивезений невідомо куди. Може він спочатку не тікав, бо не хотів кидати нову хату, а потім не мав змоги забрати з собою родину, коли нагла потреба диктувала втікати. Надмірна прив'язаність до родинного огнища та сякого-такого майна погубила чимало інших людей, які навіть думали, що теперішні большевики — не ті, що були в 1918 році!? (Людська наївність — безмежний океан). Добра наука для теперішніх українців у країнах вільного світу, яких так збаламутила совєтська захалявщина та культобман.

Вся большевицька преса в СССР мала ще одну нагоду для оплюгавлення „бандита" Петлюри та всіх інших „петлюрівських собак". Процес був показовий за всіма правилами беззаконного „правосуддя" ката Вишинського. На процесі була маса кореспондентів та журналістів. Всі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий „бандит", ще й тепер перед світлим трибуналом трудящих веде себе так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли полк. Волинця запитали большевицькі кати чи винен він в тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів — ні.

— Як то — ні? Ти не чуєш, що народ говорить?

— Хіба це народ, це ж...

Забула совєтська преса написати — де ж поділися ті амнестії, якими совєтські брехуни пробували затягати українців з-за кордону до свого пекла. Отаман Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив з гострим обвинуваченням проти тих, хто обвинувачував його.

— Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам'ятайте також, що всі ви, починаючи від Сталіна, обов'язково виздихаєте завтра! Таке було останнє слово Гайсинського отамана полк. Волинця. Гідно жив і боровся за волю України. Гідно, як незаплямлений лицар помер. Вічна йому пам'ять і слава!