Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

ДРУГА ЧАСТИНА
РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА
БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940-1941)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА В 1940 РОЦІ

На заході Европи шаліла воєнна пожежа. Після капітуляції Франції до війни приступила також фашистська Італія. На Далекому Сході Японія розпочала свою завойовницьку кампанію. Зброя держав осі Рим-Берлін-Токіо отримувала перемогу за перемогою. Британські острови під шаленим вогнем німецьких бомбардувальників. Англії загрожує кінець.

Світ з напруженням чекав, що скаже уряд ЗСА: чи приступить Америка до війни, чи там переможе політика ізоляціонізму? Сталін допомагає Птлерові великими поставками хліба та пального.

Якже виглядала українська національна політика на тлі цих політичних та військових подій? Які перспективи відкривали ці події для України? Які конкретні заходи для здійснення цих перспектив повинні були робити українські діячі та політики?

Насамперед, треба тут підкреслити, що в 1940 році антикомуністична боротьба поневолених Москвою народів нікого не інтересувала. Західні демократичні країни старалися утримати якнайкращі взаємини з большевицькою Москвою, а Гітлер підписав з нею союз. Відбувалася поважна своїми наслідками гра великодержав за те — хто має панувати над цілим світом: фашизм, комунізм чи демократія? Іншими словами — чи переможе раса, чи кляса, чи каса?

Західні демократичні країни вели оборонну війну. Вони не проголошували жодних нових соціяльно-економічних концепцій, хоч 20 століття їх явно вимагало. Концепція Сталіна — загально відома. Натомість, Гітлер розпочав наступальну війну проти цілого світу без жодної політичної концепції. Марево „герренфольку" та трафарет „Нова Европа" були не чим іншим, як божевільним самодурством Гітлера.

Ось чому, хоч і вибухла довгожданна 2-га світова війна, для України вона нічого не ворожила, бо при Союзі Сталіна з Гітлером СССР лишається непорушним і при союзі Сталіна з західніми демократіями — СССР залишається непорушним, при перемозі Гітлера над Сталіном одна деспотія замінюється другою — „з-під ринви та на дощ'".

І ось в такому божевільному коловороті світової політичної гри українська антикомуністична національна політика повинна була шукати напрямку своєї боротьби за державність. Крім того, українська нація була абсолютно ізольована від світу. Свою визвольну боротьбу вона веде виключно своїми власними силами. Поза компартією жодні політичні організації від вересня 1939 року офіційно не існували, їх Москва знищила.

Але це лише офіційно, на ділі ж Україна безперестанно бореться. Після варварської ліквідації большевиками таких великих українських національно-визвольних організацій, як СВУ, СУМ, БУД та військової організації генералів Криворучка й Дубового, яка існувала аж до 1939 року, центральні та східньо-українські підпільні організації навчилися ходити так, щоб їх ніхто не бачив, говорити так, щоб їх ніхто не чув. Жорстокий терор безбожного комунізму з мільйонами трупів навчив людей абсолютної конспірації. Минув час великих повстань 1920-1925 років, СВУ та масових саботажів 1923-35 років, настав час глибокого підпілля та широкого індивідуального контртерору визвольного руху проти масового терору та свавілля червоної сатрапії.

Суверенної України не стало на папері, але вона живе і діє в потенціялі історичної дійсности світу, як фактор, якого не витруть з книги життя і боротьби жодні ворожі сили та їх варварські засоби. Суверенної України нема в „найдемократичніших" конституціях Москви чи Варшави, але вона зате становить головний розділ в „найгуманніших" законах НКВД, КГБ та польської „Де-фі".

„Петлюрівські банди", „гайдамацькі собаки", „вороги народу", „саботажники", „терористи", „націоналістична гієна", „шпигуни", „диверсанти" — ось якими епітетами виповнені цілі томи документів Че-Ка, ГПУ, НКВД, МҐБ та КҐБ, як також польської „Де-фі" та лексикон польської та совєтської пропаганди.

Це доказ, що національна Україна вічно бореться. Вона має свої власні закони.

Українська національна політика в 1940 році, внаслідок таких бурхливих подій у світі, була дуже сильно потрясена, але однак вона без перерви виконувала свою службу національно-визвольної ідеї.

Уряд УНР на еміграції був поділений на багато осередків, як Варшава, Прага, Париж та Лондон. Президент Андрій Лівицький був воєнними подіями відрізаний та відразу конфінований німцями в Варшаві. Він тільки встиг передати широкі повновласти та директиви для формування нового уряду по другій стороні, прем'єр-міністрові Прокоповичеві в Парижі.

Восени 1939 року прем'єр Прокопович видав у Парижі Деклярацію від імени Уряду УНР про те, що Українська Народня Республіка солідаризується з демократичним світом, а не з тоталітарно-диктаторською агресією Гітлера або Сталіна. Ця деклярація була опублікована в „Тризубі" та в чужій пресі.

Отже, вся наша національна політична думка та її чин удома й на еміграції, помимо таких бурхливих подій та перемін у світі стояла на сторожі інтересів української нації та її державної суверенности. Серед активних наших організацій була велика диференціяція ідейно-політичного та програмового порядку. Але фактом є також, що в основному питанні, тобто в питанні боротьби за суверенну державу, всі ці організації завжди були однодушні.

Нова війна сколихнула придушені визвольні інстинкти поневоленої нації. Народня інтуїція вичувала, що 1-ше вересня 1939-го року — це сигнал великих подій світового маштабу, а не дата, що стосується самої Польщі. Це тільки початок великого світового катаклізму, який доведе до певних змін не тільки на заході, але й на сході Европи.

Почалися жвавіші дискусії серед людей більш-менш такого змісту:

— Хіба спілка Сталіна з Гітлером це не явна загибель для цілого світу! Хто переможе цей союз?

— Дурниця! Завтра обов'язково Сталін нападе на Гітлера, або Гітлер на Сталіна. Хай гризуться! Як їх обох нестане, тоді наша воля настане!

— З ким же і проти кого ми?

— З тим, хто буде воювати проти комунізму та російського імперіялізму. Проти кожного, хто захоче зробити з України свою колонію. За тим, хто буде шанувати суверенність української нації.

Така була генеральна лінія визвольної політики України в 1940 р. Цю лінію однодушно схвалював увесь український народ, його революційне підпілля та політична еміграція в усьому світі. Всі ці осередки були фізично поділені десятками кордонів, фронтів, морів та океанів, але духово вони були одною цілістю великої нації.

Самостійницьку поставу української нації дуже добре знали її вороги, тому вони намагалися всіма силами її підкосити, роз'ятрити внутрішні відносини, посилити міжусобиці, всіма засобами винищувати революційні сили народу. „Ново-визволені" західні землі України большевики прискореним темпом підрівнюють до відомих стандартів СССР. Наступ на рештки вільної національної думки, національної культури та економіки. Диявольське поборювання віри в Бога. Іншими словами русифікація, тоталізація, колективізація та атеїзація.

Наші старші революційні організації на центрально-східніх землях протягом чвертьвікової боротьби з таким брутальним ворогом, як Че-Ка, НКВД, вже навчилися „дихати в воді". Натомість, західньо-українські молоді революційні організації, опинившись нагло в 1939-ому році під „опікою" Сталіна, почали відразу швидким темпом поширювати свої впливи на Схід, складаючи тим самим непомірно-велику данину крови кровожадному ворогові.

Найбільше скупчення української політичної еміграції було перед другою світовою війною в Польщі. Це була прикордонна держава України, яка тримала частину української землі під своєю владою. З вибухом війни ця маса української еміграції опинилася під німецьким пануванням. її число ще побільшувалося постійним допливом свіжих втікачів з СССР. Згідно з договором з своїм союзником Сталіном, Гітлер не дозволяв нікому з емігрантів працювати в політичній ділянці. Люди буквально душилися в атмосфері „Нової Европи". Одначе, ця еміграційна маса всіма силами намагалася вести політичну діяльність і вона її вела: була всебічно активною, мала свої точно окреслені політичні ідеї та цілі. Вона була згуртована в неофіційних угрупованнях.

Засадничо ця еміграція весною 1940-го року була поділена на три основні ідеологічно-програмові групи:

Республіканці були підпорядковані Президентові Андрієві Лівицькому. Націоналісти — наступникові полковника Коновальця, полковникові Андрієві Мельникові. Монархісти — колишньому Гетьманові Павлові Скоропадському.

Для громадських справ був заснований Український Центральний Комітет в Кракові під проводом професора Володимира Кубійовича. По всіх осередках були засновані місцеві комітети, підпорядковані УЦК. Ці комітети до певної міри заступали українцям на польській території під німецькою окупацією свою громадську самоуправу.

Були по всіх осередках клюби, в яких гуртувалися українці. Особливо добре працювали клюби гетьманців при їх старій статутовій організації „Українська Громада". Цей клюб мав право діяти офіційно і виконував корисну громадську ролю.

Республікаці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, були всюди в тіні. Деякі українські антидемократи навіть пробували різними способами переслідувати петлюрівців у Варшаві та Кракові, як „ворогів" національної ідеї. Відразу після приходу німців у Польщу всюди серед української еміграції почали вести перед націоналісти та монархісти.

Побачивши таку нездорову конкуренційну тенденцію серед українців, гітлерівці почали використовувати її у своїх цілях.

Поза Польщею, на терені всього німецького Райху*, діяла велика статутова організація під назвою Українське Національне Об'єднання під проводом полковника Омельченка. Ця організація вела культурно-освітню роботу серед мас українського робітництва. Хоч їй це було заборонено, вона таємно діяла також і в Польщі, де мала багато своїх філій.

Так виглядало організоване життя українців поза межами України перед великою бурею — німецько-совєтською війною.

* Нім. — das Reich — держава, царство.