Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Жорстока життєва дійсність дуже рано змусила мене цікавитися справами, що належать до компетенції людей старшого віку. Крім чисто побутових особистих клопотів, мене почала цікавити доля інших моїх друзів та цілої громади. Я почав живо займатися загально-громадськими, соціяльними проблемами. Ця обставина загнала мене в дивовижний круговорот ідеологічних та соціяльно-програмових течій. Ці течії наповнювали атмосферу заходу і сходу, зударяючись на нашій землі та в наших душах. За нашу землю та за наші душі велася запекла боротьба ідей.

На дні кар'єра я наткнувся на багато цікавих мені людей не таких, як той польський душолов-учитель, чи безпросипний п'янюга — царський батюшка. Це були „матрос" та „самостійник".

Самостійник, як колишній вояк Петлюри, стояв на позиціях Самостійної України, а матрос проповідував комунізм. Обидва дружно боролися проти всіх злочинів польської влади, але поза конторою обидва були непримиренні вороги.

Я довго не міг збагнути в чому річ, чому вони ворогують? Від ранку до вечора при станках та по цілих ночах у гуртожитках тривала палка дискусія на тему: нація, Інтернаціонал, капіталізм, соціялізм, комунізм, матеріялізм, ідеалізм, Самостійна Україна, федерація, „жовтень", „березень", революція, контрреволюція, Петлюра, Маркс, Ленін, Енгельс, Троцький, Сталін, Москва, Київ, Варшава, НЕП, індустріялізація і т.п.

Це був цілий шторм нових і незрозумілих понять та ідей. Я намагався підслухати кожну дискусію, допитувався значення кожного слова та речення.

Як матрос, так і самостійник, дуже радо мені все оповідали, кожний пояснюючи все по-своєму. Кожний докладав усіх зусиль доказати мені, що правда тільки по його стороні.

Матроса ніхто не міг переговорити. В нього кожної неділі були якісь нові люди. Він з ними щось довго шептав на самоті. Коли вони відходили, матрос витягав з-за комина все нові газети, книжки та якісь інструкції. Начитавшись тих паперів, він знову заливав все товариство новою зливою сильних аргументів та фактів з подій цілого світу, особливо тих, що стосувалися наших буднів.

Натомість, самостійник майже завжди ходив сам один. Він не мав стільки нових книжок, чи газет, чи інструкцій. Він тільки своїми власними палкими словами всюди доказував, що і царський „батюшка", і польський учитель і наш ренегат матрос — брешуть. Всі вони хочуть поневолювати наш народ.

Чим більше слухав я матроса, тим більше переконував він мене в правдивості його слів. І чим більше слухав я самостійника, тим більше його слова десь з глибини моєї юнацької душі викликали якісь незрозумілі почуття все сильнішої любови до свого народу та рідної землі.

Самостійник, замість багатьох щоденно свіжих книжок чи газет, подарував мені одну пошарпану книжку, яка не мала вже ні обкладинки, ні назви, ні автора. Але мене вразило те, що ця книга надрукована не так, як всі ті, що я їх вже читав, тобто по-російськи або по-польськи. Ця обшарпана книга була заповнена літерами, з яких виходили такі слова, якими говорила до мене моя мама. Самостійник мені сказав, що цю книгу написав Тарас Шевченко, що це — „Кобзар".

Читаючи „Кобзаря", я довго не міг зрозуміти його глибоко-символічного змісту. Якісь „Катерини", „москалі", „ляхи", „гайдамаки", „розриті могили", „Кавкази", „сови", „відьми", „царі", „псальми" і т.п.

Та як би я того змісту не сприймав по-дитячому, мені одно було ясне: у кожному рядкові „Кобзаря" я бачив самого себе та всіх моїх найближчих людей. Я бачив, як ті самі ляхи та москалі і тепер роблять лихо з нами. І то всюди — де не подивись: в кар'єрі, в конторі, у селі, у місті і навіть у церкві! Вони всюди зневажають мою рідну мову, знущаються з наших людей і тримають в своїх руках всю нашу кривавицю.

Я довгі літа дивився на все це і ніяк не міг збагнути, чому, власне, воно так робиться? Яке ці чужі люди взагалі мають діло до нас, коли в них є своя земля та держава? Чому на нашій землі і над нашим народом є чужа — тут польська, а там комуністична влада? Чому в нас немає своєї влади, раз ми маємо свою землю? І я почав настирливо шукати відповіді на ці питання.

„Кобзаря" я перечитував по кілька разів. Кожне слово врізувалося в мою душу якоюсь невимовною силою. Кожний раз мені відкривалося щось нове, захоплююче. Таким чином, я зробився свідомим українцем, тобто, я твердо відчув свою приналежність до української нації. Радість і біль цієї нації зробилися моєю радістю і моїм болем.

В процесі мого самоформування я попав у духове роздвоєння. Мій розум був по стороні „матроса", а серце тягло до „самостійника". Цей дуалізм філософії життя тривав у моїй свідомості не довго. Саме життя, оточення навчили мене розуміти, що є добре, а що зле, що наше, а що чуже, де є правда, де брехня.