Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Народився я 9-го березня 1908 р. в селі Бистричі, Костопольської округи на Поліссі. Нас було дев'ятеро дітей. Мій батько, Дмитро Юліянович мав всього три десятини землі. Хліба з бідою вистачало до Коляд. Від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.

Як тільки я почав спинатися на ноги, мене старші дражнили кличкою „Тарас Бульба". За цю зневагу я дуже гнівався і суворо відбивався. Коли ж у школі я прочитав „Тараса Бульбу" Гоголя, то почав своїм ім'ям гордитися.

Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, по словах останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі вистають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни-Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну могилу яйце і молився Богу. Я їздив з ним.

— Союзники мого діда — казав він — царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю ...

Самого ж прапрадіда мого москалі порубали „на капусту", його знайшла на побойовиську одна вдова, тобто майбутня баба мого діда. Сховала від москалів у лісі. Відходила зіллям і, хоч він лишився без одного ока, без одної руки та з перебитою ногою, він жив 115 років. Вони одружилися, мали багато дітей. Заложили хутір з пасікою в лісі, з якого виросло ціле наше село Борове на Сарненщині.

Потім прийшла „Русєя" з Катериною. Хутір відібрала, а ціле село загнала в панщину...

— Отаке-то Боже диво буває, діти, коли одна наша людина має вмерти, а не вмре — казав наш дід. Треба, казав, зберігати, як око, кожну нашу душу.

Ні у війні, ні в революції я участи не брав. Був ще малий. Одначе, всі ті події добре пам'ятаю. Мій старший брат був у „петлюрівцях". Повернувшись додому зі зброєю, він учив нас „воювати".

Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські багна та ліси. Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму. Зате ж тепер, по великій війні, настають великі зміни. Наше село над новим кордоном припало полякам, а не Росії.

Появилися великі польські пани. Повідбирали землю від селян. Появилися орендарі, адміністратори, шинкарі та всякі підпанки. За революції їх тут не було. Повтікали. А тепер знову вернулися до нас.

Появився й їх опікун, досі мені невідомий солдат в рогатій шапці, з білим орлом на чолі.

Це була нова польська держава на нашій землі. А за п'ять кілометрів — кордон. За тим кордоном була якась нова Росія. Також на нашій землі. Без царя, без панів, без попів. Казали, що там все для народу...

Я не розумів політичного значення нової держави, але вона мені з перших днів не подобалась. Чужа влада, чужа віра, чужа мова, чужа школа, чужі пани та погоничі на роботі. Все і всюди чуже і непривітне, все, що зневажає мене, мій народ, нищить мою мову, мою віру, мою націю.

В гранітних каменоломнях поліського басейну, крім дзвонів, сталі та вибухів динаміту, нуртує ще якась невидима сила. В непрохідні простори глухого Полісся велика світова війна внесла нечуване досі оживлення. Сюди, в найглухішу закутину Української землі, наче на золотодайні простори Аляски, суне з усіх сторін світу всякий народ.

Чого їм тут треба? Одні — шукають щоденного хліба, другі — високих заробітків, треті шукають щасливої нагоди для контрабанди поміж заходом та сходом. Сюдою проходять сотні й тисячі різних невидимих артерій зі сходу на захід і навпаки. Тут схрещуються в запеклих двобоях агентури всесвітніх розвідок та контррозвідок. Тут іде завзята боротьба між світоглядовими ідеями та соціяльними програмами. Всі вони боряться за нашу душу.

Тут кишить від усякого народу, наче в вулику. Серед цих людей чотирнадцятилітнім юнаком опинився і я. Вдома не було що їсти. Я покинув свою хату і пішов шукати хліба й долі. Молодість вливала в душу надію і все єство рвалося вперед, до діла, до праці, до науки, або як казала Леся Українка — „Жити хочу!"

Я пішов до каменоломні шукати роботи. Побачивши, як керівник кар'єра, стоячи на горбку, керує багатогранною роботою підприємства, я з першого дня вирішив за всяку ціну стати таким керівником.

А ціна, як потім виявилося, була дуже висока. Я вже, бігаючи за худобою, встиг забути „азбуку", якої мене в Бистричах учили зимою. А тут вимагається альґебра. В мене, натомість, ні засобів, ні освіти. Треба знову все починати від „аза". Треба дуже багато вчитися. Але як? Де? Від кого? За що? Немає не то що якоїсь допомоги, але навіть доброї поради.

Я кидаюся до державного вчителя та до священика. Хто ж, як не вони мали б мені допомогти. Державний польський вчитель дуже радо мені в усьому допоможе. Він може навіть так зробити, що я буду вчитися в усіх школах на державний кошт, але він ставить маленьку вимогу: я маю потім перехреститися з православного на католика, щоб згодом з українця стати поляком. Тоді мені всі двері, як до школи, так і до урядових посад, будуть відчинені. Інакше, дорога до науки буде закрита, хоч би я був мудрішим від самого Соломона.

Старий російський „батюшка" також дуже радо готовий мені допомогти. Він напише до „Русского Благотворітєльного Общєства" та до самого Єпископа. Мене приймуть в науку до Духовної Семінарії на кошти Консисторії. Одначе, я мушу скласти йому присягу на Євангелію, що коли вивчусь на дяка або навіть на священика — ніколи не буду ні українцем, ні поляком, а лише росіянином. Не стану зрадником ні православної віри, ні „матушки Росії", ні „батюшки царя". Все, що тепер там, за кордоном, і тут у нас, діється — це лише тимчасова кара Божа за гріхи народу. Завтра ж знову буде стара Росія. Буде цар, буде порядок. Буде добробут і щастя для всіх вірних слуг великого царя. А всі зрадники підуть в Сибір на каторгу, а по смерті — в пекло.

Кого слухати? Кому вірити? Хто каже правду, хто бреше? Чому вони всі хочуть, щоб я був таким, як вони, а не таким, яким я є? Звідки мені про все це довідатись? Хто мені все це пояснить? Керівник кар'єра з мене глузує, коли я його про подібні справи питаю, а товариші по роботі — також не знають.

— Куди тобі, репаний хлопе, до таких високих проблем! Твоє хлопське діло — лопата і кайло, а не філософія.

— І що це таке „проблеми", „філософія"? — думаю я собі. Чому мені не можна про це знати? Чим я гірший від інших людей?

І тут своєчасно приходить мені на допомогу щира порада старого майстра:

— Технічні процеси виробництва мусиш грунтовно засвоїти довголітньою роботою по всіх цехах. А загальне знання мусиш здобувати собі сам. Коли до жодної школи нема доступу, мусиш учитися сам, поза школою. Мусиш заробити гроші руками, щоб збагатити свою голову.

Я послухав розумної поради старого приятеля. Почалися довгі літа наполегливої праці та науки. Від раня до смеркання — в кар'єрі, а по ночах зубріння.

— В тебе будуть успіхи та невдачі, піднесення та падіння, захоплення неосяжним та розчарування з осягнутого. Ти ніколи не зазнавайся успіхами і не падай в розпуку від невдач, а все пробивайся вперед. Думай про велике, а починай з малого — радив мені старий майстер.

І я почав всіма силами пробиватися все вперед і вперед...