Мирослав Небелюк
АННА ЯРОСЛАВНА

Більшість російських істориків обстоює погляд, що, приїхавши до Франції, Анна Ярославна була православної віри й після свого одруження з французьким королем-католиком далі міцно держалася цієї віри. Це питання заслуговує на пильну увагу й ми постараємося його розглянути.

Обговорім найперше стан, в якому знаходилася українська Церква того часу. Відомий історик української Церкви, Микола Чубатий, так малює перші часи христіянства в Україні:*)

З першими відомостями про печатки української держави з другої половини IX сторіччя вяжуться й перші відомості про місійну діяльність у старій Україні, ведену з доручення візантійського католицького патріярха Ігнатія. Це діялося за князів Аскольда й Дира коло 870 року. Від того часу христіянство не було вже чимсь чужим в Україні. За князя Ігоря було в Україні вже багато христіян. Доказом цього може служити факт, що в заключенні другого українсько-грецького договору поважну частину членів українського посольства становили христіяни, а в самому Києві існувала вже христіянська громада, що мала свою парохію при церкві св. Іллі.

Сам Ігор не був христіянином, але його дружина св. Ольга, охристившись в Царгороді 957 року, відкрила широко брами для христіянської місійної праці в Україні. В перших роках володіння св. Ольги бере перевагу східне христіянство, а в останніх західне. При співпраці цісаря Оттона місійну працю в Україні веде західній єпископ Адальберт (961-962). Тоді не судилось Ользі довершити христіянізації України, бо владу в державі перебрав з її рук Святослав Завойовник, останній поганський лицар України.

Його наслідник Ярополк, вихований св. Ольгою, не тільки сам був христіянином, але й дозволив свобідно ширитися христіянству по Україні та закінчив своє коротке володіння як провідник христіянської партії коло 980 року. З трагічною смертю Ярополка та перемогою Володимира настав час поганської реакції, що тривала зрештою коротко. Володимир скоро зрозумів силу христіянської віри. В 988 році приймає в Корсуні з рук грецького духовенства хрищення, але до христіянізаційної праці покликує не грецьке духовенство, а болгарських духовників, що почали в Києві працювати під проводом корсунянина Настаса, першого, мабуть, київського єпископа. Десь коло 1000-ного року покликає Володимир болгарського, знову ж не грецького, архиєпископа Івана, створюючи таким чином у своїй державі самостійну церковну провінцію, що за прикладом тодішнього болгарського Патріярхату, зберігала звязки і з Апостольським Престолом в Римі і з візантійським Патріярхом.

Щойно за Ярослава Мудрого, коли впав болгарсько-охридський Патріярхат, вдалося Царгородові перший раз втягнути київську митрополію в ближчу залежність від себе та посадити в Києві митрополита-грека коло 1030 року. Ця перша залежність української Церкви від Царгороду тривала неповних 15 років до чергової війни України з Візантією (1043-46). Після війни київська митрополія унезалежнюється від царгородського патріярхату й 1051 року, без згоди царгородського патріярха, на митрополичому престолі засідає перший митрополит-українець Іляріон. Таким чином між Києвом і Візантією прийшло до формального розриву три роки перед відомим роздором Михайла Керулярія від Риму (16 липня 1054 р.), що поділив єдину досі Христову Церкву на два ворожі табори. Ярослав Мудрий помер три місяці перед остаточним розривом між східньою й західньою Церквою, а усамостійненій київській митрополії з митрополитом Іляріоном на чолі довелося зайняти виразне становище супроти церковного роздору й його протаґоністів.

Шанси Риму в Києві були тоді кращі, тому й не диво, що папські посли, кинувши анатему на Керулярія в царгородській Софії, їдуть до Києва, де знаходять повну піддержку київського князя Ізяслава (сина Ярослава Мудрого), преподобного Теодосія Печорського та преподобного Степана, пізніше ігумена Печорської Лаври. За Царгородом заявився переяславський князь Всеволод і преподобний Антоній Печорський. Свою церковну орієнтацію недвозначно зазначив князь Ізяслав, коли в 1075 році визнав себе ленником римського Апостольського Престолу й мав навіть прийняти королівську корону з рук папи Григорія VII.

По смерти Ізяслава перевагу в Києві беруть царгородські впливи, що зазначилися митрополитуванням двох греків: Івана II та Івана III (помер 1089 р.). Римські впливи находять собі пристановище на Волині в князя Ярополка Ізяславича та у володимирського єпископа Степана. Після смерти Івана III на митрополичий престіл дістається переяславський єпископ Єфрем, знов, мабуть, українець. Римська орієнтація проявилася тоді в українській Церкві знаменним кроком — заведенням в 1090-тих роках суто латинського свята — перенесення мощів св. Миколи (теплий Микола), незнаного в ні одній східній Церкві, крім київської.

Переломовою подією в історії української Церкви е вступ на митрополичий престіл грека Никифора І (1104). Тоді вперше київська митрополія станула недвозначно по стороні царгородського Патріярха, зриваючи звязки з Римом. Новий митрополит починає гострий курс проти папи і римської Церкви, щоб викорінити живі й міцні впливи, які мала тоді в Україні римська Церква. Такий курс тривав ще за двох дальших митрополитів греків до 1145 року та скінчився гострою реакцією українського з походження духовенства проти переваги греків у митрополії.

Собор владик у 1147 році зірвав з царгородським патріярхом та більшістю голосів усіх українських владик проти двох північних (новгородського та смоленського) поставив без згоди Царгороду київським митрополитом українця Клима Смолятича (1147-55), давши йому благословення мощами римського папи Климентія. Після Клима Смолятича всіми київськими митрополитами були аж до татарського нападу греки, які з патріотизму до своєї країни прикріпили українську Церкву до царгородського патріярхату.

В. Біднов,*) другий визначний історик української Церкви, переповідаючи її дії перших часів, ніде ні словом не згадує наведені Чубатим факти звязків України з римською Церквою. Він стверджує, що українська Церква від св. Володимира була залежна від царгородського патріярхату без перерв аж до 1685 року, коли перейшла під зверхність московського патріярха. Відношення української Церкви до Риму характеризує Біднов так:

«Вже в домонгольську добу склався той лад церковного життя та звичаї, які спостерігаємо пізніше. Вже тоді панувала та неприхильність до Риму та взагалі до латинства, що особливо яскраво виступає в ХVІ-ХVІІІ вв. Неприхильність цю бачимо і в нашім літописі (Володимир Великий заявляє папському німецькому місіонерові: «отци наши сего не прияли суть») і в полемічних писаннях наших митрополитів (Йоана II та Никифора) та інших авторів. (Обидва ці митрополити були по національності греки і як такі обороняли рідний їй грецький Царгород проти чужого Риму. — Примітка наша — М. Н.). Правда, князі були в дипльоматичних та торговельних зносинах із західньо-европейськими краями, своячились з монархами латинського Заходу, та це зовсім не прислаблювало неприхильности до латинства».

Коли уважати погляди Біднова за правильні, то подружжя Генриха І з Анною Ярославною було б цілком неможливим, а якщо б навіть сталося доконаним фактом, то мусіло б натрапити на сильний спротив з боку римської Церкви, що напевно залишило б якісь сліди у виді анатеми, чи принаймні неласки у римського папи. Не забуваймо, що це діється в XI сторіччі, коли сила й влада римської Церкви на Заході була така велика, що перед нею тримтіли всі суверени від князів і королів аж до самих імператорів включно. В цьому часі, часі нечуваної релігійної нетерпимости й цілковитої залежности всього світського від духовного, мішане подружжя католика з некатоличкою було річчю крайнє неможливою і, як ми вже про це згадували, Генрих І — свідок упокорення свого батька — ніколи не зважився б на такий небезпечний для себе й для свого молодого королівства крок.

Коли ж подружжя французького короля-католика з нашою Анною Ярославною сталося таки доконаним фактом, то мусимо згодитися з проф. М. Чубатим і визнати, що Україна часів Ярослава Мудрого почувала себе в єдності з римською Церквою всупереч своєму грецькому обрядові й таким чином подружжя її княжни з католиком не могло зустріти ніяких перешкод релігійного характеру з боку римської Церкви, як також не було потреби ні вимоги зміняти самій Анні Ярославні своєї віри.

Зрештою, вся дальша поведінка, всі вчинки Анни, як королеви Франції, вказують на її приналежність до католицької римської Церкви, її врочистий обіт, про який буде мова в дальших розділах і якому Франція завдячує абатство св. Вінкентія в Санліс, щедрі дотації для безчисленних інших манастирів, говорять недвозначно про те, що вона була й почувала себе католичкою.

Мало цього. До наших часів зберігся власноручний лист, написаний до Анни Ярославни папою Миколою II в 1059 році, отже пять років після остаточного розриву між Східньою й Західньою Церквами. В цьому листі папа вихваляє її глибоку віру, побожність, доброчинність і всі інші чесноти, з якими вона «виконувала свою королівську гідність». Текст цього листа латинською мовою знаходиться в «Recueil des Historiens de France», Т. XI., стор. 653.

З уваги на все повище, претенсії деяких істориків, будьто би Анна Ярославна до смерти держалася своєї православної віри, треба вважати безпідставними й невідповідаючими об'єктивній історичній правді. Віра Анни Ярославни не могла бути ніякою перешкодою для її одруження з Генрихом І, бо ж були вони обидвоє однієї віри, дарма що різних обрядів, тобто різних зовнішніх виявів єдиної Христової Церкви. Ніде, в ніяких старих французьких хроніках, нема навіть найменшої згадки про перехід Анни на католицьку віру, що мусіло б було обов'язково статися, коли б її віра була іншою.

Зрештою в часах, про які мова, сьогоднішні такі зрізничковані в нас вислови як католицький і православний, були вживані без різниці так у всій Східній, як і в Західній Церквах, бо ще раз з притиском підкреслюємо, що тоді Христова Церква творила єдине тіло. Доказом цього хай послужить хоч би й таке, що в українській католицькій церкві до сьогодні співають на Службі Божій «і всіх нас православних християн нехай помяне Господь Бог і т.д.», а в українській православній церкві на вечірні співають «утверди, Боже, віру католицьку (кафоліческую) і т. д.». Сьогодні це декому видається дивним і несерйозним, бо вікова боротьба двох віток однієї Церкви викликала заперечення цих висловів одним другого.

*)	Микола Чубатий: «Українська Католицька Церква», Українська Загальна Енцикльопедія, Т. III. — Львів, Станиславів, Коломия, 1937.
*)	В. Біднов: «Українська Православна Церква», УЗЕ, Т. III.