George Orwell
КОЛГОСП ТВАРИН

МИНУЛО три дні; старий Марко помер спокійно у сні. Тіло його поховали край саду.

Це трапилось на початку березня. У найближчі три місяці між тваринами на хуторі жваво розвивалась таємна діяльність. Промова Марка відкрила більш второпним із них зовсім новий погляд на життя. Вони не знали, коли спалахне бунт, що його віщував Марко; не було жодної підстави припускати, що це станеться ще за їхнього життя; одне вони бачили ясно: їхній обов'язок був готуватися до нього. Завдання вчити та організовувати інших припало зовсім природньо свиням, що на загальний погляд були найрозумніші з тварин. Між свиньми відзначалися два молоді кнурі на ім'я Білан та Наполеон. Їх п. Джонс годував на продаж. Наполеон був великий, досить лютий на вигляд бакшерський кнур, одинокий бакшерець на хуторі; не дуже то говірливий, зате (така йшла про нього слава) дуже рішучий. Білан був свиня жвавіша за Наполеона, поворотніший в розмові та більш винахідливий, хоч на загальну думку менш глибокої вдачі. Усі інші свині на хуторі були кабани-годованці. Найбільш відомий між ними був малий товстий кабан на ім'я Квікун; був він круглощокий і кліпав щораз очима; рухи в нього були меткі, голос – пронизливий. Він був блискучий промовець. Коли йому доводилось обговорювати яку нелегку тему, він мав звичку переплигувати з боку на бік та вертіти хвостиком: це виглядало якось дуже переконливо. Дехто казав, що Квікун спроможний чорне обернути в біле.

Утрьох вони розробили Маркове вчення й замінили його у завершену систему думки під назвою тваринізму. Декілька вечорів на тиждень, коли п. Джонс уже спав, вони скликали таємні збори в клуні та викладали іншим основи тваринізму. Спочатку доводилось переборювати багато безглуздя та байдужости. Деякі тварини базікали про обов'язок бути відданими Джонсові, що про нього вони згадували як про «пана»; інші робили такі дитячі зауваження як, наприклад: «п. Джонс нас годує. Якби він відійшов, – ми б померли з голоду». Ще інші ставили такі запити: «навіщо турбуватись, що буде після нашої смерти?», або «якщо отой Бунт і так мусить прийти, то яка тоді ріжниця, чи працювати над його здійсненням, чи ні?» Свиням насилу вдавалось переконати їх, що ці погляди суперечать основам тваринізму. Найдурніші запити з усіх ставила біла кобила Марічка. Перший запит, що його вона поставила Біланові, звучав: «Чи буде далі цукор після Бунту?»

«Ні, – сказав Білан твердо. На цьому хуторі не маємо засобів для цукрового виробництва. Крім цього, цукор для тебе зайвий. Матимем досхочу вівса та сіна».

«А чи дозволять мені носити стрічки у гриві? – питала Марічка.

«Товаришко, – сказав Білан, – оці стрічки, що до них ти так привикла, – тавро неволі. Чи не можеш зрозуміти, що свобода варта більше ніж стрічки?»

Марічка погодилась, та не виглядала на дуже переконану. Ще важчу боротьбу довелося свиням звести з брехнями, що їх поширював освоєний крук Мойсей. Мойсей, особливий пестун п. Джонса, був шпик і наклепник, але й розумний промовець. Він запевняв, що знає про існування таємничої країни, яку звуть Смоктунцевою Горою і куди простують усі тварини після смерти. За словами Мойсея вона лежала десь вгорі у небі у невеликій відстані від хмар, але поза ними. На Смоктунцевій Горі сім днів у тижні неділя, конюшина росте круглий рік, а цукор та макуха зріють на живоплоті. Тварини ненавиділи Мойсея за те, що байдикував і розказував небилиці; проте деякі з-поміж них вірили у Смоктунцеву Гору і свиням доводилось завзято сперечатися, щоб переконати їх, що таке місце зовсім не існує.

Найвірнішими їхніми учнями були два їзджалі коні, Гнідко та Конюшина. Обом їм надзвичайно важко приходилось видумати щось самостійне, зате прийнявши свиней собі за учителів, вони сприймали все що ті їм говорили і простими словами переказували це іншим тваринам. Вони були невідмінно присутні на таємних зборах у клуні і вели перед у співі «Звірів Англії», що завжди кінчав збори.

Та сталось так, що Бунт завершено значно раніш та з меншим зусиллям, ніж хто-небудь передбачав. У минулі роки п. Джонс, хоч і твердої руки пан, був здібний фармер, але в останній час прийшли на нього лихі дні. Дуже підкосила його втрата грошей у наслідок якогось позову і він почав пити над міру. Бувало, не раз цілими днями, простягнувшись у фотелі, він читав часописи, попивав собі та принагідне годував Мойсея шкірками від хліба, розмоченими в пиві. Наймити його були ліниві та нечесні, поля заросли бур'яном, на будинках здалося б відновити покрівлю, живоплоти росли запущені, а тваринам не доставало паші.

Надійшов червень. Трава вже тільки-тільки чекала косовиці. За день до Івана Купала, було це в суботу, п. Джонс подався у Вілінгдон і так упився під Червоним Левом, що повернув аж у неділю в полудень. Наймити видоїли корів уранці та пішли полювати на кріликів, не подбавши нагодувати тварин. П. Джонс повернувся додому і зразу ліг спати на канапі у вітальні, закривши лице «Новинами Світу»; тим-то, коли повечоріло, тварини все ще були ненагодовані. Нарешті, їм терпець увірвався, котрась із корів виламала рогом двері від комори, а тоді кожне собі почало брати пашу із засіків. Якраз у цю хвилину п. Джонс проснувся. Вмить опинився він разом із своїми чотирьма наймитами у коморі. В руках у них були батоги, вони шмагали ними куди попало. Та витерпіти це знущання було вже понад силу голодних тварин. Хоч перед тим між ними не було ніякої змови, вони, як один, кинулись на своїх мучителів. Джонс та його наймити нараз побачили, що їх з усіх боків буцають та хвицають. Вони зовсім втратили панування над положенням. Досі ніколи не доводилось їм помічати такої поведінки між тваринами; тому цей раптовий зрив серед істот, що їх вони звикли лупцювати та мучити досхочу, сповнив їх майже божевільного переляку. Через декілька хвилин вони покинули спроби боронитись і накивали п'ятами. А за мить усі п'ять тікали щосили по дорозі, що вела до битого шляху. Тварини переможно гнались за ними.

Пані Джонс визирнула крізь вікно спальні, побачила що діється, жбурнула наспіх трохи майна у подорожню торбу та вислизнула із хутора крізь інший вихід. Мойсей скочив із жердки та, голосно крячучи, пурхнув за нею. Тимчасом тварини прогнали Джонса та його наймитів аж на шлях, і з грюком закрили за ними п'ятизасувні ворота. І так, заки тварини встигли добре спохватитись, бунт був уже успішно завершений: прогнали Джонса, а хутір »Дідівщина» був їхній.

Через декілька перших хвилин тварини ледве могли повірити в свою щасливу долю. Першим їх вчинком було промчатись юрбою довкола хутора; вони немов хотіли упевнитись, що жодна людська істота не ховалася більше в його межах. Після того вони погнались назад до будинків, щоб вимести останній слід ненависного джонсового панування. Силою розбили двері до возівні, що находилась на кінці стаєнь. Вудила, кільця, ланцюги на собак, жорстокі ножі, що ними п. Джонс звик вихолощувати підсвинків та ягнят: усе це тварини пожбурляли в криницю. Гнуздечки, недоуздки, наочники, принизливі опалки, кинуто в огонь, де згорало усяке сміття на подвір'ї. Така сама була доля батогів. Усі тварини підскакували з радощів, бачучи як батоги щезають у полум'ї. Білан кинув також в огонь стрічки, що в ярмаркові дні, звичайно, прикрашували кінські гриви та хвости.

«Стрічки, – сказав він, – треба вважати, за одежу, признаку людської істоти. Усі тварини повинні ходити голі».

Почувши це, Гнідко приніс малий солом'яний чейби капелюх (носив він його влітку для охорони вух перед комашнею) і жбурнув його в полум'я за рештою предметів.

За мить тварини знищили все, що нагадувало їм п. Джонса. Опісля Наполеон повів їх назад у комору і видав усім подвійну пайку зерна та кожному собаці по два сухарі. А далі вони проспівали «Звірів Англії» сім разів підряд, після чого разташувались на ніч і спали як ніколи ще досі.

На світанку прокинувшись, як звичайно, нагадали собі преславну подію, і всі як один помчали на пасовище. Пройшовши невеличкий шмат пасовищем, натрапили на горбок, що з нього видно було майже на весь хутір. Тварини метнулись на вершок горбка і глянули на довкілля, що лежало в прозорому ранковому освітленні. Так, це було їхнє, усе, що тільки могли охопити поглядом, було їхнє! У нестямі від цієї думки вони підстрибували довкола, від схвилювання високо підплигували в повітря. Вони качались у росі, щипали пучечками солодку літню траву, зрушували хвицаючи груди чорнозему та вдихали його багаті пахощі. Потім подалися на оглядини усього хутора. Дивилися в мовчазному захопленні на лани, на левади, на сад, на ставок, на чагарник. Здавалось, немов ніколи досі цього всього не бачили; та навіть і зараз їм не вірилось, що це все їхня власність.

Опісля помаршерували чередою назад до обійстя і затримались мовчазні перед дверима панського будинку. Хоч він був також їхній, вони жахалися ввійти в середину. Проте, завагавшись на мить, Білан з Наполеоном відкрили двері, підваживши їх плечима. Тварини почали входити одне за одним, ступаючи з незвичайною обережністю, бо боялись що-небудь порушити. Переходили на шпиньках з кімнати в кімнату, розмовляючи боязким шепотом; з тривожною шанобою дивились вони на неймовірні розкоші, на ліжка, пухові постелі, на дзеркала, на канапу з кінського волосу, на брюссельський килим, на літографію королеви Вікторії, що висіла над примурком у вітальні. Коли вже сходили по сходах, вони раптом помітили, що Марічки не видно. Дехто з тварин завернули за нею і відкрили, що вона осталась у найпишнішій спальні. Марічка взяла шматок блакитної стрічки з туалетного столика і держала її проти плеча, нерозумно милуючись з себе перед люстром. Тварини провчили її суворо, після чого усі вийшли зі спальні. Вертаючись, винесли з кухні пару шинок, щоб справити їм похорони. Гнідко вибив копитом дно з бочки пива, що стояла в посудній: усе інше в домі осталось непорушеним. На місці ухвалили одноголосне резолюцію зберігати панський будинок як музей. Усі погоджувались на те, що жодній тварині не вільно там жити.

Коли тварини поснідали, Білан та Наполеон скликали їх знову.

«Товариші, – сказав Білан, – зараз пів на сьому; перед нами ще довгий день. Сьогодні починаємо косовицю. Але є ще інша справа, що її треба перед тим полагодити».

Тут свині відкрили, що на протязі останніх трьох місяців вивчились читати й писати з старого букваря джонсових дітей, що його було викинули на смітник. Наполеон послав по горщики з чорною і білою фарбою і повів перед по дорозі до п'ятизасувної брами, що виходила на битий шлях. Потім Білан (бо був найліпший писака) узяв квач між ратиці, замалював слова «Хутір Дідівщина», що пишались на горішньому засові брами і на їхнє місце намалював надпис «Колгосп Тварин»: така мала бути назва хутора на майбутнє. Після цього вони повернулись на обійстя; Білан з Наполеоном послали по драбину і наказали приставити її до задньої стіни великої клуні. Вони пояснили, що завдяки пильним студіям за останні три місяці, свиням пощастило скоротити основи тваринізму до Семи Заповідей. Оцих Сім Заповідей якраз тепер мали записати на стіні; вони становитимуть непорушний закон, за яким усі тварини в Колгоспі Тварин житимуть повіки. Білан виліз не без труднощів наверх та взявся за роботу; на два щаблі нижче стояв Квікун і держав горщик з побіллю. Заповіді були написані на вимащеній дьогтем стіні великими білими літерами, що їх можна було прочитати на відстані тридцяти ярдів. Ось як вони звучали:

СІМ ЗАПОВІДЕЙ

1. Усе, що ходить на двох ногах – ворог.

2. Усе, що ходить на чотирьох ногах, або крилате – друг

3. Хай жодна тварина не носить одежі.

4. Хай жодна тварина не спить у ліжку.

5. Хай жодна творина не п'є алкоголю.

6. Хай жодна тварина не вбиває іншої тварини.

7. Усі тварини рівні.

Заповіді написані були дуже чітко; літери були усюди поставлені правильно, тільки замість «друг» вийшло «дург», а животик одного з «с» випнувся у неправильний бік. Для повного зрозуміння Білан прочитав усе вголос. Усі тварини кивали головами на знак повної згоди. Розумніші з поміж них зразу ж почали вивчати заповіді напам'ять.

«А тепер, товариші, – вигукнув Білан, кидаючи квача на землю, – на луг. Хай буде справою чести для нас звезти сіно швидше, ніж це було можливе для Джонса та його наймитів».

Та в цю хвилину три корови, що від деякого часу виглядали мов несвої, почали голосно мукати. Минула вже доба, як їх востаннє видоєно: у кожної вим'я ледве-ледве не лопалося. Подумавши трохи, свині послали по діжки і видоїли корів досить успішно, бо їхні ратиці були добре пристосовані до цієї дії. Незабаром стояло п'ять діжок пінистого, багатого на сметану молока; більшість тварин приглядалися до них з помітним зацікавленням.

«Що станеться з усім цим молоком?» – спитав хтось. «Джонс часто доливав трохи молока до нашої замішки», – сказала одна із курок.

«Облиште молоко, товариші! – гукнув Наполеон, – стаючи попереду діжок. Про це подбають. Косовиця куди важливіша. Товариш Білан поведе перед. Я миттю прийду за вами. Вперед, товариші! Сіно жде.»

Отже тварини почвалали гуртом на леваду, щоб почати косовицю; а коли повернулись увечері, то показалось, що молоко щезло.