George Orwell
КОЛГОСП ТВАРИН

ПАН Джонс, власник хутора «Дідівщина», позачиняв на ніч курники, та був занадто на підпитках, щоб не забути також закрити і дірки, кудою вилазили кури. Круг світла, який кидала ліхтарня пана Джонса, танцював з кінця в кінець, коли він похитуючись проходив подвір'ям. Хвицнувши раз—другий, він скинув черевики біля заднього входу, хильнув останню склянку пива з бочки, що стояла в посудній і попрямував у ліжко, звідки вже роздавалось смачне хропіння пані Джонс.

Як тільки світло у спальні погасло, по всьому обійстю почалася метушня та лопотіння. Ще в день розійшлася чутка про те, що старому Маркові, премійованому кнурові середньої білої породи, останньої ночі приснився дивний сон, та що він бажає розповісти про нього іншим тваринам. Усі домовились зібратися в великій клуні, як тільки пан Джонс зовсім зникне з обрію. Старого Марка (так його завжди всі називали, хоч на виставці виступав він під іменем «Краса Вілінгдону») так глибоко поважали на хуторі, що кожна тварина радо погодилася втратити годину сну, аби тільки почути його слова.

В одному кінці великої клуні, ніби на підвищеному помості, лежав уже майор. Він вигідно розташувався на підстеленій соломі, під ліхтарнею, що звисала зі сволока. Було йому дванадцять років і за останній час він дуже потовщав, та все ж був ще свинею величньої постави, з розумним та доброзичливим виглядом, не зважаючи на те, що йому ніколи не спилювали іклів. Давненько вже тварини почали прибувати і розсаджуватись, кожна на свій спосіб. Спершу прийшло троє собак: Мурко, Лисько, Бровко, потім свині, що посідали перед самим помостом. Кури позасідали на підвіконнях, голуби пурхнули аж на крокви, корови та вівці полягали за свиньми і почали ремиґати. Гнідко та Конюшина, двоє робочих коней, увійшли разом, ступаючи дуже помалу і ставлячи широкі волохаті копита незвичайно обережно, щоб не наступити на якусь малу тваринку, може приховану в соломі. Конюшина була гладка материнського вигляду кобила, що віком наближалася вже до середніх літ; після четвертого лошати, вже не повернувся їй її стрункий стан. Боксер був худобина велетенська, майже вісімнадцять п'ядей заввишки, а силою дорівнював двом звичайним коням. Біла смуга, що прикрашувала, надавала йому досить тупого вигляду; та й у дійсності второпність його була далеко не надзвичайна, зате його загально поважали за стійкість характеру і необмежну працездатність. За кіньми прийшла біла коза Дереза із ослом Беніяміном. Беніямін був найстаршою твариною на хуторі, з найгіршим від усіх настроєм. Він зрідка відзивався, хіба тільки на те, щоб висловити якесь цинічне зауваження; так, наприклад, часто казав, що дійсно Господь дав йому хвіст на те, щоб відганятися від мух, але що він би був більш радий, коли б міг обійтись без хвоста і без мух. Єдиний з усіх тварин на хуторі, він ніколи не сміявся. Коли ж його питали чому це так, він, звичайно, відповідав, що не бачить нічого такого, з чого можна було б сміятись. А втім, він був щиро відданий Боксерові, хоч до цього явно не признавався. Вони, звичайно, проводили недільні дні удвох на малому вигоні за садком, де скубли травицю побіч себе, завжди мовчки.

Обидва коні тільки що полягали, як у клуню ввійшов черідкою виводок качат—сиріт, що втратили матір; вони стиха пікали і перекочувалися то сюди, то туди, шукаючи за місцем, де б їх ніхто не роздушив.

Конюшина так поклала свою велику ногу, що збудувала неначе мур довкола них. Качата укублилися за цією охороною і швидко позасинали. В останню хвилину увійшла, дрібцюючи маніжно, зі шматком цукру в зубах Марічка, дурненька гарна кобила білої масти, що тягала бідку пана Джонса. Вона зайняла місце в передніх рядах, та почала кокетливо помахувати білою гривою, сподіваючись притягти увагу до червоних стрічок, заплетених у неї. Останньою з усіх прийшла кішка; вона стала роздивлятися, як звичайно, за найтеплішим кутком і накінець вмостилася поміж Боксера і Конюшину. Там вона і промуркотіла вдоволено цілу Маркову промову, не слухаючи ані слова з того, що він казав.

Усі тварини були вже присутні; бракувало тільки Мойсея, прирученого крука, що спав на жердці за заднім входом. Коли Марко побачив, що всі вже вигідно розташувалися і напружено чекали, відкашельнув та почав:

«Товариші, ви чули вже про дивний сон, що приснився мені цієї ночі. Та до сну повернуся згодом. Спочатку хочу розказати про щось інше. Не думаю, товариші, щоб мені довелося пробути між вами ще багато місяців, і тому вважаю за обов'язок передати вам перед смертю ту мудрість, що її здобув. Життя моє було довге, мав я багато вільного часу для міркувань, коли лежав самотній у хліві і на мою думку можу сказати, що розумію природу життя на цій землі не гірше, як хоч яка тварина, що живе зараз. Ось про що хотілось би вам розказати.

Отже, товариші, яка природа цього нашого життя? Гляньмо йому в вічі. Життя наше нужденне, повне виснажного труду та коротке. Приходимо на світ; паші, що нам дають, вистачає якраз на те, щоб дух наш не покинув тіла, а тих з-поміж нас, хто працездатний, примушують працювати до останнього атому наших сил. Як тільки нашій придатності приходить кінець, нас негайно з огидливою жорстокістю заколюють. Немає в Англії тварини, яка знала б що таке щастя, або дозвілля, коли їй минув рік від народження. Немає в Англії тварини, що була б вільна. Життя тварини — нестаток і неволя. Ось яка чиста правда.

Та чи це просто частина природнього порядку? Чи воно тому так, що наша країна така бідна і не може забезпечити пристойного життя тим, хто в ній живе? Ні, товариші, у тисячу разів ні! Земля англійська родюча, а підсоння лагідне; вона спроможна запевнити достатнє прохарчування куди більшій кількості тварин як ці, що зараз на ній проживають. Ось цей наш хутір міг би сам утримувати десяток коней, двадцять корів, сотні овець — усі вони могли б жити в достаткові та з гідністю, що майже переходить межі нашої теперішньої уяви. Чому ж тоді живемо далі у цих нужденних умовах? Тому, що майже цілість вироблених нашою працею вартостей крадуть у нас людські істоти. Ось де, товариші, відповідь на всі наші проблеми. Можна вмістити їх в одному слові — Людина. Людина це наш одинокий, справжній ворог. Усуньте людину зі сцени і тоді ви назавжди викорінили причину голоду і перевтоми.

Людина — одиноке створіння, що споживає, не виробляючи. Вона не дає молока, не несе яєць, вона заслаба на те, щоб тягти плуги, вона не вміє бігти досить швидко, щоб хапати кріликів. А проте вона панує над тваринами. Вона силує їх працювати, вона віддає їм необхідний мінімум, що не дає їм загинути голодною смертю, а решту заховує для себе. Наш труд обробляє землю, через наш гній вона стає родюча, та все ж таки немає нікого такого поміж нас, хто був би власником чого-небудь, крім своєї власної шкури. Корови, що вас бачу перед собою, скільки тисяч галонів молока дали ви за останній рік? А що сталося з цим молоком, що повинно було годувати ваші кріпкі телята? Кожна найменша крапля його потекла у горлянку наших ворогів. А ви, кури, скільки нанесли яєць за останній рік? А скільки ви висиділи курчат із цих яєць? Уся решта пішла на ринок, щоб принести гроші Джонсові та його наймитам. А ти, Конюшино, скажи, де ті чотири лошата, що їх породила, що повинні були б бути тобі підпорою та відрадою на старому віку? Кожне продали, як тільки йому сповнився рік — ні одного з них не побачили більше. Що ти дістала коли-небудь в нагороду за твої чотири пологи та увесь твій труд на нивах, крім скупо відміряної паші та стоянки?

Та навіть в цьому нужденному життю, що його ведемо, не доводиться осягнути природнього тривання. Що до мене, я не нарікаю, бувши одним із щасливих. Мені більше як дванадцять років; я батько понад чотирьохсот дітей. Таке природне життя свині. Та нема тварини, щоб їй наприкінці вдалось уникнути жорстокого ножа. Не мине рік і кожен із вас, кабани-годованці, що сидите передо мною, віддасть, кувікнувши востаннє, своє життя на колоді. Усіх нас чекає це страхіття — корів, свиней, курей, овець, усіх. Навіть доля коней і собак не ліпша за нашу. В той самий день, коли твої великі м'язи втратять силу, Джонс продасть тебе, Гнідку, конорізові, що переріже тобі горлянку і виварить із тебе страву для хортів. А собакам, коли вони стають старі вже і беззубі, Джонс прив'язує цеглу до шиї і топить їх у найближчому ставку.

Чи не стає тоді прозорим, мов кришталь, що зло у нашому житті походить від тиранства людських істот? Позбудьмося тільки Людини, і витвір нашої праці стане нашою власністю. Майже за день могли б ми стати багатими та вільними. Що нам для цього робити? Нумо, трудімося день і ніч, душею й тілом, над поваленням людського роду! Ось мій заклик вам, товариші: бунт! Не знаю коли цей бунт прийде, це може статися за тиждень або й за сотню років, але знаю, так певно, як бачу оцю солому в себе під ногами, що раніше чи пізніше справедливість переможе. Хай на протязі короткого часу, що остався вам для життя, погляд ваш буде спрямований на цю хвилину. Та перш за все, перекажіть цей мій заклик тим, хто прибуде після вас, щоб прийдешні покоління вели боротьбу аж до кінцевої перемоги.

Пам'ятайте, товариші, хай ваша рішучість буде непохитна. Ніяке міркування не сміє звести вас на манівці. Не слухайте ніколи, коли вам казатимуть, що в людини і тварини спільні інтереси, що добробут одного із них, це добробут другого. Це все брехні. Людина не служить інтересам жодного створіння крім себе. А між нами товариші, хай буде повна єдність, повна дружність в боротьбі. Усі люди — вороги. Усі тварини — товариші.»

В цей мент счинилася жахлива буча. Під час промови Марка чотири великі щурі виповзли із нір і посідали на задках, прислухаючись до неї. Нараз собаки помітили їх, і тільки швидкий плиг у нори врятував щурам життя. Марко підніс ратицю, втихомирюючи збори.

«Товариші, — сказав він, — тут виникла справа, що її треба було вирішити. Чи дикі створіння, такі як щурі і крілики, — наші друзі, чи наші вороги? Піддаймо це під голосування. Я ставлю зборам запит: чи щурі друзі?»

Голосування відбулось негайно і значна більшість погодилась на те, що щурі друзі. Знайшлися тільки чотири інодумці: троє собак та кішка, що, як потім вияснилось, голосувала на обох боках. Марко продовжував:

«Небагато мені остається сказати. Я тільки повторюю: пам'ятайте завжди про обов'язок бути ворогом до людини і всіх її облуд. Усе, що ходить на двох ногах — ворог. Усе, що ходить на чотирьох ногах, або крилате — друг. Пам'ятайте також, що в боротьбі з людиною нам не можна стати подібними до неї. Навіть коли переможете її, не переймайте її хиб. Жодна тварина не повинна жити в будинкові, ні спати в ліжку, ні носити одежі, ні пити алкоголю, ні курити тютюну, ні доторкатися до грошей, ні займатися торговлею. Усі людські звички лукаві. Та перш за все жодна тварина не повинна знущатися з власного племени. Слабі й сильні, й прості, усі ми браття. Жодна тварина не повинна вбивати другої тварини. Усі тварини рівні.

А тепер, товариші, хочу розказати вам про мій сон з останньої ночі. Це був сон про те, як виглядатиме земля, коли людина щезне із неї. Та він нагадав мені про щось давно вже забуте. Перед багатьма роками, коли я був ще малим підсвинком, моя мати часто співала разом із іншими льохами однієї давньої пісні, що з неї вони знали тільки мелодію та три перші слова. Я знав мелодію, бувши дитиною, та вона давно вже вийшла мені з пам'яти. Але в останню ніч вона повернулася у сні до мене. Що більше, повернулися й слова пісні — слова, що їх, я певен, співали тварини давнього минулого і що про них загинула пам'ять від поколінь. Хочу вам, товариші, зараз заспівати цієї пісні. Я старий, мій голос хриплий, але коли я навчу вас мелодії, ви зможете її співати ліпше про себе. Пісня зветься «Звірі Англії».

Старий Марко відкашельнув і почав співати. Як він сам був згадав, голос в нього був хриплий, та співав він досить добре, а мелодія була зворушлива, щось не то «Клеминтайн» не то «Ля Кукарача». Слова звучали:

Звірі Англії, звірі Валії,
Звірі всіх підсонь, країн,
Про майбутній вік щасливий
Слухайте моїх новин.

Врешті день такий настане:
Людський щезне живоїд,
Англії поля врожайні
Знатимуть лиш звірів слід.

Щезнуть кільця з наших ніздрів,
Збруя щезне з наших пліч,
Вщент поржавіють остроги,
Не лящатиме більш бич.

Всі багатства неуявні:
Лан ячменю, сад вишень,
Конюшина і пшениця
Стануть нашими в цей день.

Заясніють ниви Англії,
Збільшиться прозорість вод,
Вітри лагідно повіють
В день найбільшої з свобод.

Хоч помремо, заки зійде,
День цей — всіх змагань мета;
З труду коней, курок, гусок
Встане воля нам свята.

Спів цієї пісні кинув тварин у стан дикого збудження. Заки ще Марко дійшов до кінця, вони почали співати її про себе. Навіть найтупіші з-поміж них схопили мелодію і деякі слова, а якщо мова про розумних, таких як свині й собаки, то на протязі декількох хвилин вони вже вміли цілу пісню напам'ять. А тоді, після небагатьох вступних проб, увесь хутір залунав «Звірями Англії» в могутньому унісоні: корови ревли пісню, собаки скавучали її, вівці блеяли її, коні іржали її, качки крякали її.

Вони були так захоплені, що проспівали її п'ять раз підряд і, мабуть, продовжували б спів усю ніч, коли б їм не перервали.

На нещастя, гамір збудив пана Джонса. Він скочив з ліжка, переконаний, що на подвір'я прокралася лисиця; вхопив рушницю, що завжди стояла в кутку його спальні, та пустив у темряву набій шроту число 6. Шротовини зарилися в стіні клуні і збори поспішно розійшлися. Кожен утік на своє місце спочинку. Птиці скочили на сідала, тварини полягали на солому і увесь хутір умить потонув у глибокім сні.