Немов багаття золоте
Над Вифлеємом зірка сяє
Нам хвилю радості несе,
Сьогодні з небом нас єднає
І шле спасіння щедрий дар.

А на дворі різдв'яний сніг
Вже замітає наш поріг,
Перлини розсипає
І дзвінко чарівна луна
Із гір далеких долина
Христос ся днесь рождає.

Поглянь на нас Ісусе Царю,
Наш край святий благослови
Тобі могутній Володарю
Як щиру сповідь принесли
Ми - сльози нашої душі.

Славім, славім Дитятко Боже,
Що в темряві життя поможе
На чесний вийти шлях
Дарма, що золота не маєм,
Бо дар цінніший ми складаєм
Це віра у серцях.

1987 р.

* *
*

Широкеє поле копитами збито,
Святая земля рясно кров'ю полита
У травах мов спить молодий козаченько
Буланий той сон доглядає вірненько
То голову схилить, то гірко заплаче
Не хоче він мертвим господаря бачить.
- Вставай господарю вже сонце сідає,
Дорога далека на нас ще чекає
Ген ген де стежина сяга небокраю
Там нас виглядають у рідному краю,
Там яснії зорі, там тихії води
В краю тім спічнем від трудів і негоди.
- Пробач вірний друже підвестись несила,
Важкая недоля мене підкосила,
У серце ворожая куля дістала,
Навіки мене до землі прикувала.
Скачи вірний друже, не згай і хвилину,
Ти знаєш садок той, ти знаєш хатину
Покличеш дівча, як вона заридає,
То скажеш хай марно мене не чекає,
Розкажеш про битву, про смертну годину,
Про те, що просив я в останню хвилину,
Щоб долі дарма не губила своєї,
Бо важко буде мені там під землею.

1986 р.

* *
*

Світлої пам'яті мого батька.

Мій друже єдиний, в цю смутну годину,
Налий мені чарку вина,
Спом'янемо тих хто так рано загинув,
Згадаємо їх імена.

Юнацькая доля, ми вірили в волю,
Лиш думкою тою жили,
Крізь хащі зневіри ми рвались до бою,
Хоч й кпили із нас вороги.

Всі свої бажання, усі поривання
Ми злили в міцний моноліт,
Не страшили нас ані смерть, ні страждання
Лиш тільки б побачити світ.

Тоді ми казали, як клич повторяли,
Що легше загинути всім,
Бо ж краще щоб пусткою села стояли
Як зрадити мріям своїм.

Ми вміли вмирати, що й лютому кату
Не раз уривався терпець,
В нерівному бою останню гранату
Тримали на славний кінець.

Як друзів губили, що навіть могили
Й сліду не осталось по них,
Далекі Сибіри і тюрми зносили,
Живучи в надіях смутних.

Роки промайнули і люди забули
Про лихо і своїх катів,
Глухих удають, що й нічого не чули
Про звірства "коханих братів".

У грудях клекоче і злість закипає,
Отруює розум до дна,
Та лють у безсиллі брехні не здолає
То ж дай мені чарку вина.

Хоч легше не стане, все ж пам'ять прив'яне
І серце в дурмані заспить,
На хвильку в тумані свідомість відстане,
Щоб потім сильніш задзвонить.

Мій друже єдиний, хай смутна година
Живе все ж надія одна
Я вірю, що буде можливість у сина
За нас відплатити сповна.

1986 р.

Зенон Боровець (Львів) [email protected]