Володимир ВІТТ. Поезії.

Погляд, як постріл... і біль невимовний,
Дівчино мила, а що то за сила?
Чорнії брови - то магія чорна,
Личко вродливе - то магія біла.

І важкі позолочені віти
Прихилила в задумі верба.
Ще не осінь і вже не літо,
Вже не радість і ще не журба.

Зацвітуть тюльпани жовто і червоно,
Забринить кадило п'янко-благовонно,
По святинях Божих залунають хори
І медові дзвони збудять сонні гори.

Україно мила, краю мій далекий,
Батьківщино мирна ластівки й лелеки,
Мальви та барвінку, полину та м'яти
І душі моєї незамінна втрато.

Мій незмірний жалю, невимовний болю,
Я за тебе, Ненько, щодня Бога молю,
Шлю тобі привіти через океани,
Вірю, що й для тебе Світлий день настане,

Бо з часів прадавніх так ще не бувало,
Щоби зло на світі довго панувало;
І в Христовій силі Правда переможе,
Нам це гарантує Воскресіння Боже.

Білий котик на вербу тікає,
Білий котик тюльпанами марить,
Сторожує пташині отари
І в вологі розшарпані хмари
Розморожене сонце ховає.

Божий день - у затінку Грози,
Божий світ - на порозі Обнови.
Прослуховує котик вербовий
Цей ефір Передсвяття чудовий
На чутливих антенах лози.

Священний Лис, що рідний брат Сові,
Служитель вірний срібної Селени,
Тут на свої парафіях зелених
Він сповідає гномів нехрещених
І хрестить мавок в річці лісовій.

Він не лякає молодих звірят
Жахами Застарілого Завіту,
А про любов Христа голосить світу;
Іскриться, грає дивним самоцвітом
Його дзвінкий і сонячний обряд.

Його пісні, молитви і вірші
Для всіх є втіхою, не самоціллю,
Той Літургія їх - немов весілля,
Свячені роси і  Успенське зілля -
Найкращий лік для тіла і душі.

Тут квіти фарисейства не цвітуть
І в лідери не пнуться параної,
Усі покори навчені святої,
Немов би діти матері одної
Вони у мирі-злагоді живуть.

Тому Господь їх щиро полюбив
І за гріхи нікого не карає,
Бо рідний ліс вони вчинили раєм
І те, що там ніхто не помирає -
Для всіх - одне з найбільших Божих див.

СВЯЩЕННИЙ ЛИС, СВЯЩЕННИЙ ЛІС.

Зелений лук нап'яла тишина
На захист полуденної дрімоти,
Заколисали маки цвіркуна,
А сонний джміль сховався між осоти,

Гарячий жайвір до небес прилип,
Мовчазна чапля - до свого болота,
Не чути бджіл серед розквітлих  лип,
Спекотний час. Яка тепер робота..?

Лише зозулі арія сумна
З верби сповзає в сонячні отави
І давня нерозгрішена вина,
І відчай неможливості поправи.

Залишаю вам ранок у спадок,
А вечірню зорю - на пораду,
Синь небес і, на всякий випадок,
Сім мелодій весняного саду.

Залишаю усміхнені села,
Сонний човен в тіні під вербою,
Залишаю вам думи веселі,
А сумні забираю з собою...

Наче марево дивних фантазій,
Білий сум аж скрипить під ногами,
Незаслужені давні образи
Пеленаю чужими снігами.

Терниста твоя дорога,
Жорстока твоя судьба,
Дається в посаг від Бога
Труд,
                хвороба,
                                журба.

Щоб серце твоє не спало,
Щоб розум і дух не зачах,
Щоб сльози і піт змивали
Відблиск
                гордині
                                в очах.

Змова дзеркал,  чи відлуння свічі?
Зранений простір пульсує  стривожено,
Гострим крилом по небесній парчі
Ночі  сувій розтинають сичі, -
Жмуток  ілюзій дістанеться  кожному.

Змова дзеркал, чи відлуння зорі?
Доля, мов гиря і небо, як олово,
Губиться сенс в лабіринтах подій,
Попіл надій і нездійснених мрій
Тихо спада сивиною на голову.

Тут немає місця тай для мого щастя
І немає жалю тай для мого болю,
Знаком застереження-гільйотина місяця,
Що її завісив хтось нам над головою.

Ностальгіє моя ностальгіє,
Це ж ніколи мабуть не мине,
Хто розрадить і хто зрозуміє?
Лиш снігами засипе, завіє
І покриє тебе і мене.

Ностальгіє моя ностальгіє
Нині наймит в чужому Раю,
У тривозі, в журбі, в безнадії
Я найкращі літа молодії
На поталу тобі віддаю

У тиші підземель, де сплять солодкі вина
І чути пульс життя з важких дубових діж,
Їм сниться літній дощ і сонячна долина,
Їм мариться Мілан,Афіни і Париж.

Діоніс, дужий князь, гартує древню зброю,
Один - супроти всіх. Нелегка ця війна,
Бо рвуться молодці із запалом до бою,
І кожен з них стоїть "аж до самого дна".

Сто тисяч полягло, сто тисяч полонено,
Вельможі і прості - герої осяйні.
Згадаймо нині ми цих хлопців поіменно,
За кожного хильнім по чарочці одній.

Як пом'янемо всіх, то скоро й нас пом'януть,
А потім - інші тих, що поминали нас;
А від тверезих дум, неначе від дурману,
Марнується життя, розтрачується час.

Не думайте, брати, що я вас намовляю,
Залишмо опір свій, таж бар - не Вавилон,
Діоніс кличе нас до втраченого  раю,
Беріть свої чарки, тай ідемо в полон...

У тиші підземель, де сплять солодкі вина
І чути пульс життя з важких дубових діж,
ЇМ сниться літній дощ і сонячна долина,
НАМ мариться Мілан, Афіни і Париж.

Від морозу води, як дзвони,
А каміння грімкі, як горни,
Вмираюче сонце червоне
Лягає під віко чорне.

І б'ють потоки іскристо,
Немов малинові соки.
Струмить Сан Льоран над містом
У небо ночі високe...

Ніхто нікому не кориться
І камінь з водою бореться,
І горда стихія піниться,
Та щось від того чи зміниться....?

Життя нам не стелиться рожами,
На камінь і воду схожі ми...

Потоки вербам миють ноги,
Зцідивши сонце в чистій ріні,
Скарб життєдайної вологи
Ховають в спраглому корінні.

Потоки вербам миють коси
В настоях золотистих лілій
І заздро споглядає осінь
Палке єднання двох ідилій.

А з-поміж хвиль і з-поміж листя
На зоряних її глибинах
Тріпоче місяць променистий
Неначе спіймана рибина.

Дві зіниці - голодні вовчиці,
Опановані шалом любові,
Прогризають закоханим груди
І пощади у них не проси.

Дві зіниці, мов дві блискавиці
Спопеляють солом'яне серце,
А на згарищі люди віднайдуть
Діамант неземної краси.

Білий ворон від чорного снігу...
Ти - фотограф ніякий, мабуть,
Не прийми, як останню інтригу,
Запишу в твою пам'ятну книгу -
"Якщо любиш мене, то забудь."