Донецька область займає територію, на якій кочували, зміняючи одні одних скити, сармати, авари, болгари, племена салтівської культури, печеніги, торки, половці, хозари, татаро-монголи.

В добу Київської Русі князі влаштовували походи на кочові племена, досягали берегів Дону та Азовського моря і вже в той час мали вплив на наші землі.

Після татаро-монгольської навали, февдального роздроблення та ослаблення Київської Русі територія Донецької области протягом кількох століть залишалась малозаселеною, була диким степом, де кочували різні орди, що входили до складу Кримського ханства. Войовничі кочовники на диких степах випасали худобу й часто через них заради грабежів та ясиру нападали на Україну, Польщу, Молдавію та Московську державу.

У XVI столітті за Дніпровськими порогами оселяються козаки. Це українська молодь, що йшла в дикі, незаселені місця захищати рідний край від нападів кримських татар та підлеглих їм орд, що кочували в дикому степу та на Північному Кавказі. Козаки жили кошем, вибирали собі отамана і щоб відомстити татарам та ради добичі (козацький хліб), робили напади на Крим та інші міста по узбережжю Азовського та Чорного морів. Відвага, героїзм, військова доблесть козаків оспівана в тисячах народних, пісень, в думах та художніх творах українських та іноземних письменників та митців.

Уже в XVI, а особливо в XVII столітті, на території нашої области появляється багато сторожових постів (паланок) запорозьких козаків, як наприклад: Зайцівська, Ясинуватська. Домаха, Першаківська, Бахмутська, Святогорівська та інші. Спочатку там протягом літа несли сторожову службу безсімейні чоловіки, а згодом почали селитися сім'ями, утворюючи хутори. І з роками таких поселенців-козаків було щораз більше. Основними рисами наших предків були волелюбність, безстрашність, сильна любов до України, свого народу та його віри, заради яких вони ризикували життям і долею своїх дітей. Тяжка була доля полонених. Бранців-чоловіків приковували до весел на галерах, жінок та дівчат продавали в рабство та гареми, а з хлопчиків робили яничарів (рабів-воїнів) кримських ханів та турецьких султанів. Хлопчиків-бранців учили військовій справі, прививали ненависть до всіх народів, а особливо до рідного, любов до мундира, нагород та похвал з боку начальства.

Запорожці вважали себе вояками польських королів, а після успішної війни Богдана Хмельницького проти Польщі та періоду у підданстві Московської держави на основі березневих статей 1654 року, - вояками Московських царів. Але запорожці не визнавали над собою ніякої (нічиєї) влади і становили незалежну військову республіку.

Після посилення польського гніту на Правобережній Україні в XVII столітті почалося масове переселення українських селян на незайняті території, що були землею Московської держави. Люди селилися слободами і теж зазнавали руйнувань та полону від різних кочових орд. Після з них були утворені Слобідські козацькі полки. Частина колишньої Слобідської України входить до складу Донецької области (Слов'янський, Краснолиманський, Артемівський р-ни). Частина области колись входила до складу земель Війська Донського (Амвросіївський, Тельмановський, Новоазовський р-ни).

Після обмежень Петром І та знищення Катериною II Гетьманщини (самоврядування на Україні згідно договірних умов з царем Олексієм Михайловичем), а потім і знищення Запорозької Січі, московські царі надавали дворянські права та привілеї колишній козацькій старшині, закріпачували селян-землеробів (посполитні) та козацьку бідноту. Царі роздавали землі запорожців своїм фаворитам, військовій знаті, переселеним з Криму грекам, німецьким колоністам (звільняючи останніх від будь-яких податків на 50 літ та військової служби назавжди), переселеним євреям, сербам, амнестованим розкольникам.

Запровадження кріпосного права, посилення гніту, податки, малоземелля викликали бунти, особливо серед бідноти, котра зокрема приймала участь в селянських війнах під проводом Степана Разіна Бахмутського отамана Кіндрата Булавіна. Але, ні утиски, ні сваволя поміщиків не перешкодили нашим волелюбним предкам передавати від покоління до покоління чарівні українські пісні, казки, думи, обряди, традиції і наш найдорожчий скарб - мову.

У другій половині XIX ст;. починається бурхливий розвиток промисловости в Донбасі. У пошуках ліпшої долі сюди на заробітки тягнуться тисячі людей, особливо з перенаселених центральних губерній Росії. Міста нашої области стають в основному російськими. Але на шахти та заводи йшла й частина обездоленого безземельного українського селянства. Капіталісти та царські чиновники не дбали про культуру та освіту трудового люду. Шкіл було дуже мало - і ті російські, німецькі та єврейські. Українське населення мусіло або русифікуватись, або залишатись без будь-якої освіти. Але і в той тяжкий час не вмерли почуття національної гордости і культура українців у Донбасі.

З перемогою Жовтневої революції був ліквідований як економічний так національний гніт усіх народів Російської імперії. Вільні українці в Донбасі одержали рівні права з росіянами. Тобто, українські школи, театри, газети, клюби та хати-читальні, хори, драмгуртки тощо.

Період культу особи дещо уповільнив розвиток української культури, зокрема в Донбасі. Особливо відчутні були репресії проти діячів української культури, вчителів, письменників. Тепер вони реабілітовані і повернені народові.

Нині Донецька область належить до суверенної національної держави робітників і селян - Української РСР. В області проживає 4.9 мільйонів чоловік. З них 2.7 мільйонів українців (55.1%); 1.9 мільйонів росіян (38.8%); 107 тисяч греків (2.2%); 73 тисяч білорусів (1.5%); 2.4% інших національностей. Оскільки в області проживає понад 10% всього населення республіки, її питома вага як в промисловості, так і в сільському господарстві та культурі дуже висока. Всім відомі досягнення области в галузі матеріяльного виробництва, а про культуру, мову та освіту хочеться поділитись своїми думками в цій статті.

Є в області 4 державних драматичних театри, один оперний та одна філярмонія. В кількісному відношенні це дуже мало. І лиш незначний відсоток людей може користуватись послугами великого мистецтва. До того ж всі театри російські і за мовою і духом. Отже корінне (тубільне) населення зовсім позбавлене мистецького життя. Палаци культури, клюби, палаци піонерів теж уникають української тематики і мови. Є велика мережа кінотеатрів, але в жодному з них не демонструється жоден фільм українською мовою. Мова телепередач та радіо в області також на 80-90% російська.

В науково-дослідних установах, вузах, технікумах, державних установах, на підприємствах та залізницях також зреклися української мови повністю чи майже повністю.

Школи - основні заклади формування громадян у виробничому, культурному і патріотичному пляні. А в Краматорську, Дружківці, Костянтинівні, Артемівську, Горлівці, Жданові, Донецьку, а може і в неназваних мною містах, українських шкіл зовсім немає. Всі дитячі садки та ясла чомусь російські. А в містах же проживає понад 2 мільйони тих, що називають себе українцями. А багато українців соромляться навіть називатись «плебейською» національністю своїх предків. І ці два мільйони українців дивляться кінофільми і телепередачі, читають книги та газети російською мовою, вчать дітей в дошкільних закладах, школах та вузах чужою їм мовою.

Політика Радянського Союзу в національному питанні - рівноправність, дружба, суверенітет...

Чи можна говорити про рівноправність 2 мільйонів українців, понад 100 тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар, та інших національностей у нашій області, якщо вони змушені зрікатись рідної мови, національних традицій, обрядів тощо? Рівні права на зарплату, ресторан чи магазин це ж ще не рівноправність.

Дружба грунтується на взаємній симпатії, взаєморозумінні, взаємодопомозі. Чи можна говорити про дружбу, коли значна частина вчителів области зневажливо ставиться до української мови, дивиться на українців, як на щось відживаюче, неповноцінне, не вчить їхньої мови, не боліє за їхнє теперішнє та майбутнє, а навпаки заохочує українців до асиміляції, денаціоналізації чи, як іноді говорять, злиття націй.

Сьогодні дуже багато людей без сорому кажуть: «Які там ми українці, ми - перевертні, «хахли». «Я українєц, но не люблю українского язика». «А мені всьо равно, яким язиком чоловік балакає, аби хороший був». «Я знаю українській язик, всьо понімаю, а розговарівать і читать не могу». «А для чого він нужний як всьо, візде по-руському». «Я вообще нє понімаю, к чему сейчас націоналізм (мав на увазі українську мову), єслі вся література на руском язикє».

Ніхто силою не віднімає в українців Донбасу, як і в жодної іншої нації чи народности СРСР, рідної мови. І уряд, і партія за її всебічний розвиток...

Як же убого виглядають у світлі цих висловлювань люди з поглядами на рідну мову, що приведені вище, батьки, що приводять семилітню дитину до школи і кажуть: «Запишіть у руське», учителі, яким байдуже якою мовою викладати математику, хемію чи іноземну мову (аби побільше годин), працівники органів народної освіти, що без жаху, а часом і з радістю підписують накази чи розпорядження про перехід школи на російську мову викладання.

Скажена травля українського народу Польщею, цісарською Австро-Угорщиною та російським царатом (тюрма народів) не змогла знищити народу. Не допомогли цьому ні Унія, ні Валуєвські циркуляри. То невже ж в епоху розквіту націй, національних культур, національно-визвольних рухів у всьому світі мають щезнути 2.7 мільйонів українців Донецької области?

Багато десятиліть царські чиновники та їх прихвостні з українського панства твердили: «Не было, нет и быть не может». На весь інтелігентний Київ тільки 4 родини говорили українською мовою (Лисенко, Косачі, Старицькі, Литецькі), а в Донбасі може і того менше. Але чиновники та прихвостні пішли в небуття і згадуються тільки, як кати народу, а народ жив, живе і житиме. Та чи дозволяє тверде переконання в безсмерті народу залишатись байдужими до очевидного процесу асиміляції - ні, не дозволяє. Бо така байдужість - свідоме гальмування культурного розвитку нації, бо зі знищенням мови знищуються всі культурні надбання народу, потенціяльні уми, таланти, генії. І хто оцінить втрати народу за століття історії в результаті гальмування розвитку мови? Частина наших талантів та геніїв служила іншим народам, зокрема російському (Феофан Прокопович, Гоголь, Короленко, Скліфосовський, Остроградський, Репін, Корольов), італійському (Соломія Крушельницька, Олександер Мишуга), польському, німецькому та ін. А скільки їх загинуло, не розвинувшись?

Буквально в останні роки в Кіндратівській сільській 8-річній школі ставало все менше і менше учнів, бо в кількох кілометрах від села розташоване місто Дружківка і учні переходили до Дружківських шкіл (бо вони російські). Континґент учнів катастрофічне падав і школа опинилась перед загрозою закриття. Органи освіти постановили зробити її російською. І зразу стало втричі більше учнів. А ті 60 чи 70 учнів, що вчилися українською мовою та їх батьки? Може вони збунтувалися? Може вимагали для себе законного права вчитись та вчити своїх дітей рідною мовою? Може перевели дітей до сусідньої української школи? Нічого такого не сталось. Чи не схоже це на Шевченкове: «Німі на панщину ідуть...» Німі зрікаються національної гордости, національного лиця.

В селищі Мала Іллінівка (м. Артемівськ) проживає не більше 2-5% неукраїнського населення. А школа російська. І стала такою в останні 5-6 літ. Діти вдома і на вулиці говорять українською мовою, а в школі російською. У племінника-шестикласника в зошиті прочитав: «Построить треугольник за углом й двумя сторонами». Питаю, невже так можна? Каже: «Так диктував учитель». І не дивно. Бо ж може він 20-30 літ говорив: «побудувати трикутник за кутом», а тут, раптом, треба заробляти гроші вже російською мовою. А це ж нелегко не лише дітям.

Що ж набудуть такі вихованці? Краси та величі творінь Пушкіна, Тургенєва чи Достоєвського вони не збагнуть, бо нікому не дано відчути те, що не випливає з цілого життя, кожноденного вживання і думання, що не є музикою душі. А на Шевченка, Нечуя-Левицького, Лесю Українку, а тим більше В. Стефаника, чи М. Черемшину, діти дивляться як на іноземних. Бо батьки та бабусі говорять на місцевому діялекті на теми далекі від ідей письменників та й у їх лексиконі далеко не всі слова клясиків літератури. До того ж батькам часто «всьо равно яким язиком балакать». Ось і залишається вихованим та навченим таким робом людям їсти, спати, працювати, споглядати телевізор (байдуже що, аби не опера, симфонія чи п'єса), почитувати романи (щоб взнати піймають, чи не піймають шпіона, розлюбить чи не розлюбить і т. п.), дивитись «хороші» кіна («отдихательниє» і «переживательниє»), футбол. А чим же таке життя відрізняється від тваринного? Адже і тварини працюють (коні, воли, ішаки тягають вантажі, собаки гавкають, коти ловлять миш, корови дають молоко, вівці шерсть, і т. п.), сплять, вибрикують, чистяться, часто дивляться з цікавістю за грою чи бійкою інших тварин. А ми ж прагнемо виховати свідомого, мислячого, культурного будівника майбутнього. Чи ж можна тут обійтись без рідної мови?

Радянський Союз - багатонаціональна держава і кожний служить їй як росіянин, грузин, естонець, киргиз, українець чи білорус, а не як мамлюк, яничар, безбатченко-космополіт, перевертень чи хахол, чорномазий, косоглазий чи звєр.

В кого не болить душа за рідну землю, за свій народ - не любить нікого й нічого, той живе лише для того, щоб натоптати черево. Не можна бути патріотом Радянського Союзу, якщо не є патріотом свого народу, який дав тобі життя, створив культуру, традиції, обряди, мову.

Сьогодні українська мова в Донецькій області є другорядною, нижчою, необов'язковою для вивчення, приреченою на злиття. Але вона ще звучить по радіо, телевізору, в кіножурналах, в піснях під час випивок. Теперішнє ж покоління вчилося в українських школах, знає українську мову тільки не говорить нею, бо дехто (може один із 100 чоловік) не вчив, не знає її.

А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську, як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність - совєцький, українського проісхождєнія, родной язик - донбаскій»?

Негр, як ознаку приналежности до свого племени може показати колір шкіри, узбек чи киргиз - очі. А на що ж вкаже українець? Вже сьогодні можна почути серед робітників: «Здєсь нєт України. Покажи мнє хоть одного настоящого украінца». Таке становище веде до занепаду культури, хоч шкіл стає чимраз більше і діти вчаться більше років. А може ж привести і до гайдамаччини?

Українці, що великими масами живуть в Краснодарському краї, центральних районах Росії (Курська, Білгородська, Волгоградська області), Алтайському краї та інших районах Росії майже асимілювались і в них лишились українськими тільки прізвища. З точки зору тих українців, що прагнуть тільки задовольнити черево, з точки зору американця чи француза, який і не знає, що є там десь якісь українці чи білоруси, для якого весь Радянський Союз - Росія і, нарешті, для росіянина, що є тільки ходячим шлунком, байдуже те, що асимілювались кілька мільйонів українців (стали русскіми українского проісхождєнія, чи українцями - а рідна мова російська) чи стали американцями польського чи російського походження. Але тим, хто думає про майбутнє, про культуру, про прогрес людства, байдуже бути не може.

Очевидно, що сьогоднішнє становище в галузі культури та освіти в Донецькій області веде до асиміляції українського корінного населення (2.7 мільйони чоловік).

Для усунення ненормального становища, що склалося в області в останні десятиліття і веде до асиміляції годилось би:

1. Видати масовим тиражем по найдешевшій ціні збірку висловлювань (типу «Цікаві бувальщини», «Музиканти сміються» чи «Золотые россыпи»), про українську мову та мову взагалі, про Батьківщину, про Україну, визначних людей минулого і сучасних.

2. Видати книгу, що вчила б як буквар грамоті любити, шанувати людську гідність, свій народ. Радянський Союз, всіх людей Землі. Якщо такої книги нема, оголосити конкурс.

3. Щоб вчителі ніде не соромились говорити рідною українською мовою, не обмежувались місцевим діялектом, не говорили суржиком, щоб послідовно, вперто, завзято, з любов'ю вкладали в душі дітей та їх батьків свідомість належности до української нації, розкривали культурні та мовні багатства народу, постійно доводили, що людина без патріотичних устремлінь, без свідомої праці на користь свого народу (в першу чергу), без свідомого творення добра - це віл, вартий тільки того, щоб його запрягали в ярмо.

4. Не приймати вчителем будь-якого предмета людину, що не знає, не шанує української мови та культури.

5. Ганьбити тих, хто питає учнів чи студентів, якою мовою вести курс чи предмет, українською чи російською («мені однаково»).

6. Зупиняти тих батьків та дітей, що рвуться до російських шкіл, так як зупиняємо дітей, що біжать на вулицю з інтенсивним транспортним рухом, чи хочуть встромити руку в окріп, кислоту чи вогонь по незнанню, нерозумінню. Постійно доводити, що: «Все на світі можна вибирати, сину, не можна вибирати тільки Батьківщину» (В. Симоненко).

7. Запропонувати іншу роботу вчителям, що чванливо кажуть: «Українській язик - це теляча мова» (слова директора української (!!!) школи); «Я не знаю українськово язика, он мне не нужен і вобще нє нужен» (чув від багатьох вчителів).

8. Щоб у книгарнях працювали люди, які б знали свій товар, уміло рекомендували покупцеві, замовляли б не лише ходовий товар (про шпигунів та любов), а й високохудожню, патріотичну літературу. Щоб кращі здобутки українського красного письменства виходили не 30-тисячним тиражем (один примірник на 1000-1500 чоловік), а поезії 8 тисяч (один примірник на 5000 чол.), а мільйонними тиражами. А скільки їх, таких працівників книгарень та бібліотек, що взагалі не читають і трьох слів по-українськи зв'язати не можуть!

9. Щоб працівники музеїв, у тім числі народних, розкривали правдиву історію народу, його боротьбу за життя, боротьбу проти всіх поневолювачів та експлуататорів. І знову ж, як може бути працівником музею людина, що не знає, або зневажливо відноситься до мови народу, велич та історію якого вивчав та показує відвідувачам? А як часто доводиться таке зустрічати.

10. Щоб преса, радіо, телебачення систематично, дохідливе доносили до кожного громадянина культурні, наукові, технічні досягнення українського народу. Наші здобутки не найбільші в світі, але вони повинні бути для всіх нас найдорожчими, бо вони наші, наша слава, наша гордість.

11. Щоб закон у судовому порядку позбавляв громадянства Української РСР кожного, хто зневажає Україну, український народ, українську мову. Щоб суд з найширшим сповіщанням громадськості виносив вироки - громадську догану тим, хто з необережности чи несвідомо так чи інакше діяв на шкоду українському народові.

12. При влаштуванні на роботу, скороченні штатів, наданні квартир, прийомі до вузів та технікумів надавати перевагу місцевим жителям.

13. Ганьбити тих місцевих жителів (хочби і росіян за національністю), що співають пісню «Россия - родина моя», адже це нісенітниця. Росії як імперії давно нема. На її місці Радянський Союз - добровільне об'єднання народів. Як же розуміти того, хто живе в Донеччині, на Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивились на індуса чи канадця, який твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружности)?

14. Щоб Донецьке радіо та телебачення вели передачі тільки українською мовою і транслювали б Київ та інші українські радіо та телецентри. Для трансляції з Москви годилось би мати окремі, подібні до «Маяка», центр та канал.

15. Щоб на вулицях та дорогах місцевого значення всі надписи, лозунги, вказівні знаки були написані українською мовою.

16. Щоб українські кіностудії та кінолюбителі зняли серії фільмів під назвою «Скарби української культури» (наприклад: «Церковна архітектура», «Заповідники, ботанічні сади та парки України», «Історичні пам'ятники та фортеці», «По залях музеїв України» і т. п.). Забезпечити такими стрічками всі школи та передавати по телевізору, як зараз передається з Москви чи не найлюбиміша у найрізноманітніших телеглядачів передача «Клуб кинопутешествий».

У багатьох країнах національно-визвольні рухи проходили і проходять під гаслами «Америка для американців», «Індія для індусів» і т. п. Чи підійшло б гасло «Донбас для українців»? - Ні. Бо Донбас уже півстоліття - невід'ємна складова частина суверенної України. В Донбасі значний відсоток жителів інших національностей, що живуть тут протягом багатьох, іноді багатьох десятків, поколінь. Такими є греки, росіяни. Донеччина давно стала їхньою батьківщиною, іншої вони не знають. Багато з них вважають рідною мовою українську, а серби взагалі втратили свою національну приналежність. Кожна людина вправі будь-де зберігати своє національне лице, свою мову, культуру, традиції, прагнути і мати змогу повернутись на землю своїх предків. Все це повинні мати і неукраїнці в Донеччині. Але вони не можуть мати права, їдучи на возі українського народу, робити йому зло, зневажати його, своїми вчинками та поведінкою продовжувати віджилі та давно засуджені шовіністичні тенденції. Політика царів сприяла шовіністичній діяльності кожного великороса, від титулованого чиновника чи технічного спеціяліста до некваліфікованого робітника чи селянина включно. Зараз же для цього нема жодних підстав.

Кожна людина має право говорити в кругу сім'ї, з своїми одноплемінцями рідною мовою. Годилось би заохочувати створення греками, білорусами, росіянами, євреями, татарами та іншими представниками національних меншин у Донбасі національних суспільно-культурних товариств з метою вивчення рідної мови, культури та історії свого народу, взаємодопомоги тощо. Сприяти їм шляхом надання приміщень, засобів для друкування газет чи листів і т. п., як то з успіхом робиться для нацменшостей в Польщі, Чехо-Словаччині, Канаді та інших країнах.

Всі середні школи, технікуми, ПТУ, вузи повинні б стати українськими. Початкову ж освіту діти росіян, греків, білорусів, євреїв, татар та інших можуть одержувати рідною мовою з паралельним вивченням української.

Вивчення російської мови починати не з 2-гої кляси, а з 5-6-ої кляси, коли дитина в основному вже знатиме рідну мову. Іноземну мову зробити необов'язковим предметом, щоб вивчали лише ті, хто хочуть і можуть вивчати її так, щоб могли читати і говорити.

Сьогодні можна часто почути в робітничому середовищі: хохол, кацап, чорномазий, звєр. І це не викликає в людей обурення, гніву чи навіть осуду. Годилось би суворо карати будь-яку дискримінацію та образи людей за їх національну приналежність.

Погане знання української мови в Донецькій області (так і російської теж) зумовлене на мою думку такими причинами:

1. Розвінчаною нині Сталінською концепцією про відмирання мов і що колись буде єдина в світі мова, яка не буде ні російською, ні...

2. Майже насильницьке перемішування спеціялістів, коли випускників українських вузів направляли в Росію та інші республіки, а на Україну присилали спеціялістів з інших республік. І часто українці назавжди залишались за межами України, а росіяни назавжди на Україні.

3. Гнилим переконанням багатьох людей, що «риба шукає де глибше, а людина де лучче». Тобто, що людина живе і працює там, де більше платять, де краща природа чи клімат, де дешевші овочі, фрукти, м'ясо. А прислів'я годилось би доточити словами «якщо в людини риб'ячий мозок».

4. Двомовне навчання починається з другої кляси - і формальне вивчення мов, особливо української.

5. Погана мова газет, радіо, шкільних підручників, учителів.

6. Що багато хто думає, що українською мовою звучать тільки сміховинки та пісні, а не знає, що існує велика українська література, що на українську мову перекладено безліч творів світової клясики, твори клясиків марксизму-ленінізму, написано та перекладено тисячі праць з усіх галузей науки, техніки, філософії, мистецтва. Нема на світі такого, чого не можна було б сказати чи написати українською мовою.

7. Нерозуміння учнями, батьками та й учителями того очевидного факту, що не можна вивчити чужої мови, не вивчивши як слід рідної.

Автор статті народився і виріс у донецькому селі. Вчився в Дніпропетровську, Одесі, Москві. Працював учителем, будівником, вантажником та кваліфікованим робітником на заводі. Зараз працює слюсарем-монтажником на будівництві електростанцій. Відбув рік у Володимирській тюрмі та 6 років у Мордовських таборах. Злочину ніякого не вчинив. Чимало подорожував, здебільшого по Україні.

Скрізь і з усіма на Україні я говорив українською мовою, в тім числі з росіянами і не зустрічав осуду чи зневаги за це. Скорше симпатії і, зокрема, тих росіян, які не можуть говорити по-українськи і навіть мало розуміють. Цей власний досвід в якійсь мірі свідчить про підсвідоме шанування права кожного українця користуватись рідною мовою.

В одній установі в місті Дружківці мені сказала зав.: «К нам поступило 4320 заявлений й только одно Ваше по-украинськи, и я же Вам ничого не говорю». Пізніше вона назвала мене націоналістом за вимогу видати документ українською мовою. Але зразу ж відчула, що сказала не те і схаменулась. Розійшлись по-людськи, без образ.

Багато з тих, кого доводиться запитати щось на вулиці чи в установі, не розуміє окремих слів і без гніву, доброзичливо просить сказати, що значить незрозуміле слово по-російськи. Багато хто пробує підтримувати розмову українською мовою, але не виходить через брак лексичного матеріялу. І лише одиниці із сотень вбачають в цьому націоналізм, не маючи найменшого поняття, що воно таке. Адже кожній скільки-небудь грамотній людині відомо, що національна гордість, любов до землі дідів та прадідів, любов до рідної мови не має нічого спільного з націоналізмом.

Я не говорю, як те робили нацисти в Німеччині, царські держиморди, польські ксьондзи та магнати, поодинокі росіяни, на жаль, і тепер (весь Совєтський Союз - зто Россия), що українською мовою говоритиме весь світ, вся Росія, чи Польща. Але для мене, для кожного українця мова має стати святинею, найдорожчим скарбом. А для кожного з національних меншостей обов'язково й знати, хоч і не вважати святинею, якою для нього має бути його рідна мова. Так же записано в законах, так говорять письменники, визначні діячі партії, партійні документи. Цією статтею хотілось би:

1. Пробудити в своїх земляків українців свідомість приналежности до окремішнього українського народу, одного з багатьох братніх слов'янських народів (росіяни, білоруси, болгари, серби, словенці, словаки, чехи, поляки).

2. Розбудити приспану любов до рідного краю, його культури, героїчного (хоч і трагічного) минулого, щоб прекрасним стало майбутнє.

3. Закликати кожного українця до свідомої праці на користь рідного народу. Батьківщини, України.

4. Звернутись до кожного неукраїнця области з закликом: «Будьмо братами! Шануйте, поважайте мову, культуру, традиції народу, на землі якого живете, хліб якого їсте».

Автор проти будь-якого примусу у вивченні мов, у тім числі й рідної української. Хай все буде добровільне, але щоб кожний знав, що без знання української мови перед юнаком чи дівчиною будуть закриті двері вузів та технікумів України, виключені керівні посади в установах та підприємствах, робота в бібліотеках, книгарнях, музеях, школах та дошкільних закладах України та скрізь де працівник має справу з людьми. Такі заходи підняли б авторитет мови і вона зайняла б таке місце, яке й належить її по праву суверенности республіки. Від цього ніхто нічого не втратив би, а у виграші були б усі, в тім числі росіяни та інші національні меншості области, а також українська культура, культура Радянського Союзу та світова культура.

Автор усвідомляє, що написав слабо аргументовано, може без достатнього логічного зв'язку і переконливости, привів мало яскравих фактів, але думає краще хай буде хоч це, ніж нічого. Хочеться, щоб стаття зіграла роль хоч слабенького сигналу тривоги у зв'язку з ненормальним становищем з мовою та освітою в Донецькій області. (Хоч мабудь годилося б бити в усі дзвони). Сподіваюсь, що на цю статтю відгукнуться журналісти, вчителі, юристи, мовознавці та інші спеціялісти, розроблять тему з науковою аргументацією, з посиланням на документи, історію, доповнять, поправлять помилки та огріхи автора.

З місяць тому я закінчив роботу над цією статтею і почав пошуки де б надрукувати її на українській машинці. Поїхав до міста Дружківки. Висить об'ява «Машинописные работы». Зайшов. Запитав. Сказала машиністка: «Пожалуйста: 12-13 коп. за страницу». А коли сказав, що українською мовою, заявила: «Что Вы, у меня русская машинка. Если бы несколько строчек, зто еще можно было бы, а такой объем мне не под силу».

Таке ж саме мені сказали в «Бюро добрих послуг» в м. Краматорську. У Слов'янську мене майже звинуватили в тому, що я так «чисто» говорю по-українськи («Здесь никто так не говорит»). Машиністка (очевидно українка) сказала: «Зачем мне зто нужно. По-русски я напечатала бы за час, а по-украинськи мне мало сидеть три часа, а то й больше». Я запитав, а де ж можна надрукувати? «Поезжайте в Москву, там й напечатают». Пішов до редакції Слов'янської районної газети «Комуніст». Там сказали, що машиністка тільки одна і навіть для себе не встигає друкувати. Порекомендували звернутись в педагогічний інститут. Зайшов у суд. Там подивились на мене, як на іноземця і сказали традиційне: «Что Ви? На украинском не печатаем». В педагогічному інституті теж сказали, що машинки російські.

Ці мої ходіння теж свідчать про те, що українська мова в Донецькій області стала другорядною, приреченою на злиття. Добрі послуги роблять тільки російською мовою.

30 грудня 1971 року дав струм енергобльок Слов'янської ДРЕС на 800000 квт. Був мітинг. І я, як монтажник, був на ньому. Виступали керівники будівництва, партійні керівники, передовики виробництва і жоден не сказав жодного слова українською мовою, ніби це було не на Україні, а десь в Росії. Це теж свідчить про другорядність, нижчість української мови в Донецькій області.

Р. Тихий

23 червня - 1 липня 1977 р. у м. Дружківці Донецької обл. відбувся суд на членами Української Гельсінкської Групи М. Руденком і О. Тихим. Нижче подаємо ті уривки з самвидавного звідомлення про цей суд і з вироку, які відносяться до О. Тихого. Повний текст звідомлення і текст вироку опубліковані у книзі «Український Правозахисний Рух» (В-во «Смолоскипи», 1978 р., стор. 265-342).

     На шостий день суду, цебто 28 червня, до залі пустили тільки 80-річну матір Тихого і сестру Руденка, а під вечір цього ж дня і двох синів Тихого.
     Спершу викликали свідків Тихого - Гребенюка Г. С., Цапа, Чуприненка, Скрипкіна, Седристого, Бахаєву (викладачку Донецького університету), а на 29 червня Стебуна Іллю Ісааковича - професора, зав. катедрою теорії літератури Донецького університету.
     Раніше у справі Тихого допитували й інших свідків, але про їх виступи нічого не відомо.
     Руденко і Тихий просили зачитати всі документи, які їм інкримінують, а в тому числі: Деклярацію, Меморандуми чч. 1. 2 і 3, відкритий лист до КДБ Бориса Ковгара, відкритий лист Й. Терелі, які інкримінують Руденка, суддя заявив, що обидва вони психічно хворі, тому і не зачитують їх листів.
     Тихий просив, щоб грошей за експертизу не враховувати, поскільки він не заперечував, що ці чи інші документи були надруковані на його машинці, тому призначувати експертизу не було потреби. Тихий також просив, щоб судовий процес був стенографований або записаний на магнітофоні. Але суд відмовив у тому. Тихий багато разів давав відклик адвокатові Корецькому, але ні суд, ні сам адвокат не звернули на це уваги.
     Свідок Стебун говорив, що Тихий якось подзвонив до нього на катедру і попросив призначити йому час зустрічі для розмови. Він призначив, і між ними відбулась дискусія, у якій (згідно зі свідченням Стебуна - Вид.) Тихий висловив ворожі нашій ідеології погляди на національні питання. Тихий по-наклепницьки твердив, нібито в нас гине українська культура, щезає українська мова. А праці Тихого, на думку Стебуна, мають вороже радянській дійсності політичне спрямування, фальсифікацію і наклеп на радянську дійсність. Стебун сказав, що Тихий ненавидить російську мову.
     Суддя запитав, чому ж тоді Тихий закінчив Московський університет. А Тихий відповів, що це свідчить саме про те, що ніякої ненависти до російської (мови) він не плекає.
     М. Руденко запитав Стебуна:
     - Чи пам'ятаєте ви, Ілля Ісаакович, як у 1949 році вас обвинувачували у космополітизмі? І як я тоді до цього ставився?
     Стебун: Так, справді, мені закидали це, а Руденко в той час був секретарем парторганізації Спілки Письменників. Він різко виступав в обороні письменників (котрих згодом реабілітували). Але мені особисто він нічим не допоміг.
     Руденко: Чому ж Ви посипаєте сіллю рани тих, хто страждає тепер?
     Стебун: - Це видумане страждання. Нема жадного страждання серед нашого народу, і сіяти такі розмови - це злочин проти радянської дійсности.
     Тихий (звертається до Стебуна): А пам'ятаєте, як у 1939 році ви в своїй статті писали, що Рильському і іншим таким, як він, місце не на Україні, а на Сибірі?
     Суддя: Тихий! Тихий! Не смійте ображати органів слідства!
     Тихий: Я не давав вам своїх праць і не просив писати на них рецензії. Хто давав вам для рецензії мої статті?
     Стебун: КДБ.
     Тихий: Я подзвонив до вас на катедру і попросив, щоб ви дали мені копію рецензії на мої праці, надіслані до КДБ. Ви сказали, що дасте, а коли я прийшов, то відповіли, що рецензії дати не можете (тому, що хтось там не дозволив), але поговорити зі мною ви не проти. Так що ініціятива щодо розмови походила від вас, а не від мене, як ви це стверджували. Ви по-наклепницьки твердили, що я прийшов вас переконати, з метою притягнути вас до ворожої діяльности. А розмови про конфлікт між російською і українською культурою взагалі не було.
     (Звертається до суду:) - Я звинувачую Стебуна в наклепі і доносі до КДБ на Тихого (це є - на мене).
     Примітка: Свідок Бахаєва - викладач Донецького університету, напередодні була допитувана і сказала, що була присутня в часі дискусії Стебуна і Тихого і схарактеризувала цю дискусію точно так же, як і Стебун.
     Усе це відбувалося 28 і 29 червня, а що було в попередні дні, відомо тільки судові, КДБ і підсудним.
     Далі буде виступ прокурора, котрий у своїй промові виступив вороже спершу проти Руденка, потім проти Тихого, а потім проти Української Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод, називаючи її антирадянською, ворожою і т. д.

З виступу прокурора П. Аржанова

     Олексі Тихому прокурор інкримінує його статті «Українське слово», «Думки про рідну мову», «Сільські проблеми», «Роздуми про українську мову та культуру на Донеччині», Деклярацію, Меморандуми чч. 1, 2 і 3, а також зберігання вогнепальної зброї.
     Прокурор говорить: «Шкідлива діяльність Тихого замаскована і продумана. Тихий наполегливо намагався провести її в життя. Тихий твердить, що наявність російських шкіл і ВУЗ-ів це порушення суверенітету української держави».
     Прокурор звинуватив Тихого в примусовій українізації іншомовних громадян, тому що Тихий писав, що на керівні посади не треба приймати тих, хто не знає української мови, і цим сіяв ворожнечу між російським і українським народами.
     Прокурор говорив ще дуже багато, а вкінці вимагав:

     Для Тихого Олекси Івановича:
     10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років позбавлення волі за ст. 62, ч. II і за ст. 222, ч. II. Карного Кодексу УРСР, а також признати Тихого особливо небезпечним злочинцем-рецидивістом за ст. 26, 42 КК УРСР.

Захист Тихого Олекси Івановича

     Адвокат Корецький сказав, що Суд, керуючись ст. 158 Конституції СРСР, назначив його для оборони Тихого О. І., звинуваченого за ст. 62, ч. II і ст. 222. ч. II Карного Кодексу УРСР.
     - Я зупинюсь на ст. 222 - «Про зберігання вогнепальної зброї». У домі матері Тихого, під покрівлею (солом'яною) в коморі знайдено стару німецьку Гвинтівку, поржавлену майже наскрізь. Ця обставина повинна притягти особливу увагу. Для того, щоб признати Тихого (винуватим) у зберіганні зброї, потрібні докази. Якими доказами оперував прокурор?
     - Гвинтівку знайдено в домі Тихого, значить, він її ховав. Більше ні одного доказу не подав. На попередньому слідстві допитано багато свідків. Всі вони говорять, що старший брат Тихого - Микола - в часі війни збирав зброю, яку кидали німці відступаючи, і сам партизанив проти німців. Потім його покликали до армії, і він згинув на війні, так і не поспівши розказати комунебудь про цю Гвинтівку. Мається переконливі докази, що Тихий ніякого відношення до гвинтівки не має.
     - Більше серйозним є звинувачення Тихого за ст. 62, ч. II Карного Кодексу УРСР. Це зв'язане з антирадянською агітацією і пропагандою. Я не в стані доказати, що тут він не винуватий, бо тут провина його доказана, але не в повнім об'ємі. Уже сам факт підписання Тихим Деклярації і Меморандумів так званої Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод містить у собі склад злочину. У цих документах Група обвинувачує уряд, немов він у 1933 році штучно створив голод на Україні, і вживаються такі терміни, як «геноцид» і «етноцид», які можна вживати лише у відношенні до гітлерівських нацистів. Було сказано, що Тихий у 1972 році розпочав свою ворожу діяльність. Судимість 1957 року Тихий відбув повністю до 15 лютого 1964 року. Значить, 15 лютого 1972 року проминуло 8 років і за цих 8 років Тихий не вчинив ані єдиного проступку; тому сьогоднішню судимість не можна враховувати як рецедив, бо (це) покривається восьмирічним строком давности. Прошу Суд врахувати і те, що Тихий уже немолода людина і має стареньку матір, про котру він повинен подбати. Прошу врахувати і те, чому Тихий ступив на цей шлях: тому, що на нього мали вплив такі люди, як Лук'яненко і інші.

Останнє слово Тихого Олекси Івановича, 1927 р. нар.

     Я змушений заявити, що моє останнє слово буде відноситися виключно до справи. Прошу записувати всі мої слова; думаю, що мені буде потрібно 4 до 6 годин для виголошення останнього слова.
     Суддя: Якщо будуть повторення або знущання з суду (він мав на думці глузування з суду!), ми вас перервемо. Ви, Тихий, надто багато знаєте. Було б краще, якби ви знали менше.
     Тихий: Як я вже говорив, винуватим себе не признаю ні за єдиним пунктом звинувачення. Мені доводиться захищатися не тільки проти слідчих, які зфабрикували «справу», прокурора, але і проти мого адвоката. Його професійний обов'язок - захищати, а не обвинувачувати. Він повинен був заявити, що за статтею 62 не обов'язкова присутність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на попередньому моєму суді. А адвокат Корецький все таки виступив. При чому він, як я і сподівався, половину своєї промови побудував про карабін. У справі нема ані одного доказу в цьому пункті, і він це знав. Я змушений розповісти про своє життя. Я - громадянин СРСР, українець, до жадних партій не належав. До КПРС мене не приймуть, але я й не хотів би бути її членом через декотрі пункти її статуту. На 18-му або 19-му році я прочитав повну збірку творів Леніна. Я завжди дивився на життя власними очима. Я пам'ятаю 1933 рік, голод, пам'ятаю війну, фашистів, пам'ятаю, як вішали, облави, утікачів і т. д. Я вчився в Транспортнім і в Сільськогосподарськім інститутах, працював на будові в Златоусті. Уже тоді моє кредо було: «Шлях до свободи лежить через тюрму». Потім я закінчив Московський університет. Працював у школі. У школі знайшов я своє покликання. Працював у сільській школі, бачив село зблизька, і знутра. Вже тоді я мав зустрічі з МВС. Тоді «бунтареві» тільки приглядалися, але «сварливість з бюрократами» не вважали достатньою основою до арешту. Всі пам'ятають ХХ-й з'їзд КПРС. На виробничій нараді в школі я мав доповідь про необхідність перебудови школи відповідно до науки Макаренка. Я заявив, що наша школа зайшла в глухий кут і її треба перебудувати за Макаренком. Я сказав, що як кому, а по-моєму, комунізм у нас не будується. Потім почалися запитання секретарів райкомів, потім лист (до речі, російською мовою, ненависть до якої мені інкримінують) до Президії Верховної Ради - «Не можу більше мовчати!». Потім дві групи КДБ везуть мене до Донецька, де я розповів їм усе, що думав. Там слідчі зфальсифікували справу. Там прокурор також вимагав 10 років. Там я відхилив адвоката і проти нього мені не довелось захищатися. Там також головним було те, що я закінчив Московський університет. Прокуророві тоді також не треба було виступати з реплікою, як і тепер її нема. Суд не довів ані одного злочину, які мені інкриміновано, але на основі «внутрішнього переконання» присудив 7 років і 5 років позбавлення прав. Мій засуд не єдиний. Я пам'ятаю і інші...
     Суддя: - Тихий ! Тихий! Не треба згадувати вироків всіх тих, з ким ви сиділи. Так ви можете говорити і шість годин і вісім!..
     Тихий: Я писав до всіх інстанцій і всюди одержував одну відповідь: - «Засуджений правильно». Чому я настоюю на стенографуванні або магнітозапису, на акуратне ведення протоколу? Тому, що через 20 років ознайомився зі своєю попередньою «справою» - і що ж? У протоколі немає багатьох запитань, які я ставив свідкам, нема мого останнього слова. Свідчення, в основі, записані вірно, але ж там тільки «школа зайшла в глухий кут». Де ж тут злочин проти радянської влади?
     У справі є три довідки. Перша - 1958 року, де той же прокурор Сударов, котрий виступав на суді, постановив: «Дальше ведення справи порядком нагляду припинити, а справу передати на зберігання до Донецького КДБ». Довідка з позначкою «Таємно».
     Через дев'ять років Носков Ю. Я. також таємно пише таку ж довідку.
     Третя довідка знов прокурора Носкова.
     Суддя: Чому ви розповідаєте нам про ту справу, переходіть до цієї справи.
     Тихий: Чому я говорю про цю справу? Тому, що за ту «справу» мені хочуть добавити три або вісім років. Я вважаю неправильним, що суд не має навіть копії вироку першого суду. Я звертався з проханням приєднати його до справи, але мені відмовлено. Чи можна після такого досвіду вірити, що суд винесе справедливий вирок? Хто ж підриває авторитет радянської влади? - Тільки прокурори, суди і КДБ, але не такі, як я чи Руденко. А справу 1957 року спрятано і нічого довідатися не можна.
     У Тихого (це у мене) зроблено обшук. Шукали «Товаро-матеріяльних цінностей, вкрадених з магазину ч. 7», а знайшли статті, листи, друкарську машинку. Все забрали. Взяли і мене. Посадили до КПУ. Я хотів поговорити з прокурором- не дозволили. Я проголосив голодівку. Потім приїхав Мельников з Донецького КДБ, показав опуси Стебуна і інших, при мені роздер дві папки, а через рік появився акт, що папки розірвав не Мельников, а інший КДБ-іст, а й то в присутності свідків.
     Попередній суд був закритий, а цей - відкритий. Але я думаю, що ця публіка не випадкова. Не випадково також мої рідні з'явилися в залі суду аж на шостий день.
     У моїх статтях мова йде виключно про українську мову і культуру. Мою статтю, за яку він хоче мене судити, прокурор не хотів зачитати, бо видно, що там нічого нема. Прокурор зажадав довідки про наявність українських шкіл у Костянтинівському районі, але чому він говорить про цілу Україну і про Костянтинівський район, а не про той об'єкт, який намагався прослідити я? - Тому, що ці дані вигідні йому! Щодо мови і української культури в Донбасі, то ситуація вам ясна.
     Прокурор говорить, нібито я не визнаю поняття «радянський народ». Я син українського народу, але я і син радянського народу, я син світового суспільства.
     Усі знають, і прокурор і захисники, що судочинство в судах УРСР ведеться, у відповідності до статті 19 КПК (Кримініально-процесуального кодексу), українською мовою. Але на мої скарги відповідали по-російськи. Або, наприкл., свідок Скрипкін не знає української мови, а я знаю російську, і тому протокол ведеться російською мовою.
     Я знаю закони, і хоча з деякими з них я не згідний, я їх не порушу. Так було з законом про мову в школах. Я писав свої пропозиції в часі обговорювання закону про школи. Їх не друкували і навіть відповіді я не одержав. Але після того, як закон прийнято й затверджено, я його не порушу.
     Всі звинувачення проти мене вигадані слідчими і підтримані прокурором. Декотрі документи попереднім слідством не були досліджені, тому що появилися після пред'явлення звинувачення. Про інші я можу сказати: статтю «Роздумування про українську мову і культуру в Донбасі» відіслав Непрак до архіву, а через чотири місяці - до КДБ. Чому ж мені цілих п'ять років не пред'являли звинувачення за цю статтю? - Мабуть, тому, що там нічого нема. Друга праця - лист-звернення до Грушецького. Я просив, щоб допитати колишнього заст. голови Облвиконкому Ільяшенка, а також Пахарева, котрий давав оцінку моїй праці. Суд відхилив це моє домагання, очевидно, щоб не виявилися деталі нашої розмови з Ільяшенком. Тоді ж ця пряця була відіслана до КДБ і там пролежала чотири роки.
     Я не шовініст, не націоналіст, не людоненависник. У статті я писав щось проти «інтернаціоналізації» Донбасу. У промові прокурора і в «справі» лапки вже зникли. Поскільки на суді ці документи не досліджувалися, то не можна мені їх інкримінувати. Зате ці документи дали Стебунові, щоб він написав. І Стебун написав. Прокурор переконував суд, що це провокаційне твердження, але прокурор будував усе на слівцях типу «інтелектуальний геноцид», «духовна кастрація», вирваних із контексту. Але це повністю літературні слова і нічого в них нема, та і крім них також. Мені інкримінують лист до Грушецького після розмови в Облвиконкомі. У ньому є дані, але на моє домагання зачитати його прокурор сказав: «Він хоче виступати тут...». І листа не зачитали.
     Суддя: (Попереджує, щоб не ображав органів слідства. Каже, що відбере право на останнє слово.)
     Тихий: - Лист до невістки - чисто побутовий. Судове слідство його не досліджувало. Речення з нього прокурор коментує самовільно. «Сільські проблеми» - чорновик, забракований автором варіянт статті до «Літературної газети», яка закликала читачів взяти участь у дискусії на цю тему.
     Прокурор говорив, що Тихий займається шкідництвом в завуальованій формі і з неї треба здерти маску. Але смішна заява прокурора про те, що я переконував Андроса, що не варт держати десять курок. Що таке стаття «Ви і ми» - я не маю уявлення. Потвердженням, що вона моя, є те, що надрукована на моїй машинці. Але ж моя машинка була в КДБ - як знаряддя злочину!
     Поруч з цим у 1967-68 роках Тихий вів антирадянську пропаганду. Але яка ж це пропаганда, коли вона велася серед однієї єдиної людини - Андроса? Я просив суд урахувати, що я буду мати запитання до Андроса, але Андроса нема. Все, що я маю, це копія листа від нього. Він пише: «Товариші показали мені дещо з вашого, і я тепер знаю, який Ви». Андрос у судовому слідстві посвідчив, що жодної пропаганди серед нього я не вів. Всі ви знаєте древню істину: «Один свідок - не свідок». А тим більше, коли розмова була сам-на-сам. Професор Стебун у своїй красивій промові свідчив прямо так, як це записано в статті 62 Карного Кодексу. Але дивно, що я, спілкуючись протягом 13 років з різними людьми, вибрав саме проф. Стебуна, щоб пропагувати серед нього.
     Свідок Скрипкін не навів ні єдиного факту, він сказав тільки: «Говорив з усіма тільки по-українськи». Так, я розмовляв по-українськи з росіянами, грузинами, вірменами, і вони мене чудово розуміли. Звертаю увагу Суду на те, що Скрипкін складав свої зізнання в 1974 році. І він не сам туди пішов, а його викликали. Значить, КДБ мало там своїх людей, котрі підказали - викличте он цього. Сядристий також не сам пішов, а його викликали до КДБ, допитали, і він сказав: «Так, розмовляв українською мовою». Щодо Леонової, то вона говорила про праці, яких мені не інкримінують, значить - її зізнання не можуть бути доказом. У судовому слідстві доведено, що жодного поширювання не було.
     Мені справді винесено попередження на основі таємної ухвали з 25 грудня 1972 року. Але я не можу погодитися з попередженням, винесеним згідно з необнародованим законом. Тоді ж, після попередження, я звертався до суддів з заявами, щоб мої папери розглянено на судовому засіданні. Але в справі нема ані однієї моєї заяви до суду (а їх було чотири), нема також документів про затримання мене в червні 1976 року, про те, що мене тримали в КПУ. А розглядати мої статті в суді відмовилися.
     «Нотатки» Стебуна до моїх творів підпадають під статтю 125 Карного Кодексу. Його зізнання викривляють хід розмов і зустрічей з ним. Головуючий не дав мені можливости завдати Стебунові всі питання, які я хотів. Слідство не звернуло уваги на той факт, що на мої праці є і позитивні рецензії з боку учителів і офіційних установ. Чому ж я не шукав зустрічей з тими, хто позитивно поставився до моєї праці, а вибрав для агітації проф. Стебуна?
     У промові прокурора є одна фраза, яка заслуговує на увагу: «Товаришував з людьми, засудженими за особливо небезпечні державні злочини». - Виходить, що такі люди неначе прокажені. Я не знав, що КДБ так думає, і тому протягом 13 років сам товаришував з багатьма людьми і зустрічався зі своїми друзями, засудженими за «особливо небезпечні державні злочини».
     Приємно, що прокурор не сказав про те, що моє нутро вороже; він сказав тільки про «замасковане нутро». Далі. Мені інкримінується обговорювання Деклярації і Меморандуму. Свідки Лук'яненко і Руденко посвідчили, що жодного обговорювання не було. Я є членом Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод і підтверджую, що авторами Звернення є всі, хто підписав його й інші документи. Вони мають визначену мету і не містять нічого антирадянського. Через те і прокурор перечив проти їх зачитання, що виявляється порушенням статті 314 Кримінально-процесуального кодексу УРСР. Якщо б ці документи містили щонебудь антирадянське, я б їх не підписав.
     У коментарі до ст. 62 КК пояснюється, що таке агітація і пропаганда. Із цих документів видно, що ані мені, ані Руденкові цих злочинів не можна інкримінувати. Там не написано, що агітацією можна вважати розмову з однією людиною. Там же роз'яснюється, що належить уважати літературою (антирадянською або контрреволюційною) в розумінні статті 62. Видно, що частина інкримінованих мені документів («Сільські проблеми», «Ви і ми») не можуть вважатися (контрреволюційною) літературою.
     Суддя запитував Руденка, як до нього відносилися слідчі і тюремна адміністрація. Мене він забув запитати, отже я скажу сам.
     Слідчий Чорний і інші при підтримці керівника слідчої групи Наговіцина і прокурора Носкова:
     1. Вимагали зізнань щодо фактів, яких мені не інкриміновано.
     2. Заставляли давати зізнання щодо фактів, які не можуть бути приєднані через строк давности, і таких, які не мають відношення до справи.
     3. Відхиляли мої клопотання про допит свідків, про приєднання до справи нових матеріялів і при цьому звинувачували мене в затягуванні слідства.
     4. Відмовлялися зачитати постанову попереднього слідства.
     5. Слідчий не дозволив дописувати в протоколі мої замітки, що є порушенням статті 85 КПК УРСР.
     6. Із точно (тільки що) вказаних причин я відмовився складати зізнання, але мене возили на допити і заставляли по чотири - шість годин сидіти перед пустим столом, без права читати, рухатися і вставати.
     Суддя: Тихий! Ви скільки годин розповідаєте нам про це!
     Тихий: 7. Я не знаю, чи приєднані до справи мої заяви.
     8. В перебігу перших шести днів мені не давали ніяких книг і газет. 36 днів мені не давали окулярів. Хоч при арешті я мав при собі гроші, дванадцять днів мені не дозволили купити навіть махорки.
     9. Тюремна адміністрація губила мої скарги, затримувала відповіді на них. А моєї скарги прокуророві щодо нагляду не відіслали.
     Наприклад, сім днів у каналізації стукало, а на всі скарги адміністрація не відповідала. У камері шість днів щось стукало круглодобово. Після скарги начальникові тюрми перестало.
     10. Наглядачі самовільно скорочували час прогулянок до 50-40 хвилин.
     Тепер про право на захист: мені відмовили, щоб мої інтереси обороняв захисник, назначений мені Президентом МАЮД. Мені відмовили, щоб мої інтереси захищав мій син. Замість того мені накинули «захисника», проти котрого я змушений захищатися. Цей «захисник» і Суд не реагують на мій відвід, що становить порушення статтей 45 і 46 КПК УРСР.
     Суд заборонив Руденкові висловити свою думку про мене. Поскільки ми проходимо у тій самій справі, я хочу сказати свою думку про Руденка. Я вважаю, що це має значення для суду...
     Суддя: Я знімаю це питання. Це по-вашому має значення, а по-нашому не має. Ви кажете, що знаєте статтю 319 КПК. Ви її не знаєте. (Суддя зачитує статтю 319 про останнє слово підсудного.)
     Тихий: Якщо б я не знав цієї статті, ви мене давно позбавили б слова. Але раз це питання знято, я замовкаю. Я ознайомився з творами Руденка...
     Суддя: Це я також знімаю!
     Тихий: Я вважаю, що не було жодної злочинної чинности. Жодної провини у виді прямого заміру в мене не виявлено. Жодних мотивів користи я не мав.
     Тут багато говорив мій «захисник» про негативний вплив на мене з боку Лук'яненка і інших. Тому заявляю, що ціле своє життя я пережив свідомо.
     Дивні маршрути, що привели мене і Суд до Дружківки. Навіщо мене привезли сюди, коли я арештований за постановою прокурора УРСР Глуха Ф.К., на основі прокурора Москви Севастюка? Дивно, що суд іде не в Києві, не в Донецьку, звідки майже всі свідки, а в Дружківці. Це для мене незбагнено, але за цим, очевидно, таїться щось незаконне. Після мого арештування з Києва до Донецька прибула більша група свідків. Якщо мене...
     Суддя (перериває): Суд іде до кімнати нарад. Вирок буде завтра увечорі, о годині п'ятій-шостій, або скоріше післязавтра зранку.

*****
ВИРОК

Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки 1977 року 1 липня Судова Колегія в карних справах Донецького обласного суду у складі:

Головуючого - Зінченко Е. М.
Народних засідателів - Нерума Л. Д.,  Лукашенко А. Я
При секретареві - Сусідко Н. Г.
За участю прокурора - Аржанова П. С.
І адвокатів - Корецького А. Г. і  Алексевніна Ф. М.

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дружківці справу по обвинуваченні

Руденка Миколи Даниловича

19 грудня 1920 року народження, уродженця села Юріївка, Олександрі вського району Ворошиловградської области, українця, громадянина СРСР, безпартійного, в 1974 р. виключений з членів КПРС за серйозні ідеологічні ухили в його літературній діяльності, освіта середня, одружений в 4-й раз, має чотирьох дітей, пенсіонера, інваліда Великої Вітчизняної війни, нагородженого орденом «Красная Звезда» і медалями, виключеного в 1975 р. з Спілки Письменників СРСР, не судимого, жителя міста Києва, с. Конча-Заспа д. 1, кв. 8 -
у здійсненні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1. КК РРФСР;

Тихого Олексія Івановича

27 січня 1927 року уродження і жителя хутора Іжевка Костянтинівського р-ну Донецької области, українця, громадянина СРСР, безпартійного, з вищою освітою, неодруженого, раніше був одружений двічі, в 1949 р. і 1952 р., має двох дорослих дітей, раніше був судимий в 1957 р. Донецьким обласним судом за ст. 62-1 КК УРСР до 7-ми років позбавлення волі та на 5 років позбавлення прав за п. «а» ст. 29 КК УРСР, звільнений з місць позбавлення волі після повного відбуття міри покарання 15 лютого 1964 р., працювавшого пожарником Костянтинівського загону професійної пожежної охорони УВС Донецького облвиконкому, в здійсненні злочинів, передбачених ст. 62, ч. II і ст.222 ч. І КК УРСР.

Судова Колегія встановила:

     Підсудні Руденко і Тихий на Грунті антирадянських націоналістичних переконань систематично протягом багатьох років виготовляли, переховували і розповсюджували антирадянську наклепницьку літературу і матеріяли, в яких містяться наклепницькі вигадки, які порочать радянський державний і суспільний лад, мали при цьому мету ослаблення і підриву радянської влади. Руденко деякі антирадянські матеріяли з цією метою передавав за кордон на Захід, де їх використовувала ворожа пропаганда в підривних цілях проти Радянського Союзу.
     Підсудний Тихий у січні 1972 р. виготовив ворожий соціялістичному суспільству документ під назвою «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області», в якому зводить наклепницькі вигадки, що порочать рад. держ. і сусп. лад, зумисно спотворює реальне становище української радянської національної культури, з націоналістичних позицій твердить про те, що корінне населення Донецької обл. начебто позбавлене культурного життя, що життя освіченої людини нічим «не відрізняється від тварини». Заявляє, що сучасне становище начебто веде до занепаду культури і асиміляції українського корінного населення. Цей документ Тихий розповсюдив: післав рукопис до редакції обласної газети «Радянська Донеччина» з домаганням опублікувати його. Тихий неодноразово на початку 1972 р. відвідував редакцію, де в розмові з працівником газети Непраном М. І. обстоював наклепницький зміст цього документу. Крім того, підсудний у квітні 1973 р. передав виготовлену ним рукописну копію цього документу для ознайомлення мешканцеві м. Краматорська Гребенюкові, а машинописну копію разом з іншими своїми документами передав у травні 1976 р. мешканцеві м. Дніпропетровська Береславському. Чернетку рукопису, нотатки і машинопис згаданого документу зберігав у себе вдома до дня вилучення.
     В кінці 1972 р. Тихий з цією ж метою виготовив другий ворожий документ під назвою «Думки про рідний Донецький край». В цьому документі Тихий зводить злісні наклеп, вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад, національну політику КПРС і рад. уряду. Твердить, що на Україні, зокрема, в Донецькій області буцім то проводиться насильна масова асиміляція українського населення, знищується українська мова і культура. Виступаючи проти дружби радянських народів, Тихий в цьому документі називає людей неукраїнської національности, які живуть у Донецькій області, «колоністами» і «плянтаторами». З метою розповсюдження цього документу Тихий розмножив його на друкарській машинці і в 1973 р. примірники передав для ознайомлення мешканці м. Жданова Путрі, а в травні 1976 р. - мешканцеві Дніпропетровська Береславському. Один прим. цього документу він зберігав у себе вдома.
      У квітні 1973 р. Тихий написав лист на ім'я предсідника Презид. Верх. Ради УРСР, в якому зводить наклепницькі вигадки, що порочать рад. держ. і сусп. лад, наклепницьки стверджується , що на території Донецької области начебто проводиться насильна асиміляція населення, що українці буцім то не мають права і можливости свобідного розвитку, а також навчання рідною мовою. Тихий намагається внести ворожнечу і недовір'я у братні відносини між українцями і особами інших національностей, які живуть у Донецькій області.
     Цей документ у травні 1976 р. підсудний передав для ознайомлення Береславському, а один прим. цього документу зберігав у себе вдома до дня його вилучення. Передаючи вищезгадані наклепницькі документи Береславському у нього на квартирі в Дніпропетровську, підсудний Тихий обґрунтовував зміст цих документів, наклепницьки стверджував, що на території України, зокрема в Донецькій обл., українська мова і культура начебто знаходяться на невисокому рівні.
     Викладені обставини злочинних вчинків підсудного Тихого підтверджується показаннями самого Тихого, котрий пояснив судові, що він виготовив документ під назвою «Роздуми...», а потім післав поштою до редакції газети «Радянська Донеччина». У 1972 р. підсудний виготовив документ «Думки про рідний...», розмножив його на власній друкарській машинці і передав для ознайомлення Путрі і Береславському. А також винуватість підсудного підтверджується показаннями свідків Непрана, Гребенюка, Береславського і Путрі, котрі пояснили на судовому засіданні, що Тихий їм передав для ознайомлення ці документи.
     Так, свідок Непран свідчив, що в 1972 р. Тихий післав до редакції обл. газети «Радянська Донеччина» рукопис свого листа «Роздуми...», після чого неодноразово відвідував редакцію і вимагав опублікувати згаданий документ, в розмові з ним Тихий зводив згадані вище наклепницькі вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад.
     Свідки Гребенюк і Береславський пояснили судові, що Тихий передав їм для ознайомлення рукопис і машинопис документу «Роздуми...». Свідок Береславський також пояснив, що йому Тихий передав для ознайомлення примірник документу «Думки про рідний донецький край» і документ у вигляді листа до пред. През. Верх. Ради СРСР.
     Свідок Путря пояснила, що Тихий в 1973 р. передав їй у себе вдома для ознайомлення машинописний прим. документу «Думки...».
     А також вина підтверджується речовими доказами: рукописними і машинописними текстами документів «Роздуми...» і машинописними примірниками документу під назвою «Предсіднику...», які були вилучені у Тихого і Береславського (...); висновком судової експертизи про те, що рукописні тексти документу «Роздуми...» і рукописний текст документу «Думки...» виконав підсудний Тихий, а машинописні примірники документу під назвою «Предсідникові Президії...» і примірники інших згаданих документів виготовлено на друкарській машинці «Москва-6» Тихого (...). З метою підриву і послаблення рад. влади Тихий у другій половині 1974 р. виготовив документ «Сільські проблеми», в якому зводиться наклепницькі вигадки, що порочать рад. держ. і сусп. лад.
     У цьому документі він очорнює радянське селянство, зводить злісний наклеп на політику рад. держави в області сільського господарства, старається доказати, що селянин у нашій країні наче безправний і перетворився у звичайний придаток землі, яким є худоба чи машина. З метою розповсюдження згаданих наклепницьких ворожих вигадок Тихий розмножив цей документ на друк. машинці і один примірник переслав поштою для ознайомлення мешканцеві Донецької области Андросові, а другий зберігав на квартирі.
     Підсудний Тихий у 1974 р. виготовив машинописний документ під назвою «Ви і ми», в якому містяться злісні наклепницькі вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад. Тихий намагається порочити національну політику рад. держави, внести ворожнечу в братні відносини українського і російського народів. Цей документ був розповсюджений у 1974 р. Тихий передав його для ознайомлення Гребенюкові, котрий у свою чергу передав документ гр. Цапові. Тихий намагався нав'язати буржуазно-націоналістичні ідеї також синові Тихому М. О. і дружині сина Тихій Н. О., котрі живуть у Москві, і післав їм наклепницького листа, який порочить рад. держ. і сусп. лад. Торкаючись відносин людей двох національностей, підсудний пише: «...між нами лежить прірва - різниця між національностями», наклепницьки стверджує, що «50-мільйоновий український народ начебто є багатострадальним, приниженим, придушеним у культурному відношенні».
     25 червня 1976 р. Тихий виготовив машинописний документ у вигляді т. зв. скарги на ім'я прокурора УРСР за буцім то необгрунтоване його засудження в 1957 р. і буцім то незаконний обшук вліті 1976 р. Цей документ Тихий у 1976 р. на квартирі Лук'яненка розповсюдив, передавши копію Руденкові з проханням включити його в остаточний варіянт виготовленого останнім антирадянського документу під назвою «Меморандум ч. І», що Руденко потім і зробив, відмітивши в цьому документі, що обшук у Тихого і його затримання були начебто незаконними.
     Винуватість підсудного Тихого в згаданих обставинах підтверджується такими доказами: показаннями підсудного Тихого, котрий пояснив судові, що він документи «Сільські проблеми», «Ви і ми» і лист на ім'я прокурора УРСР виготовив, розмножив і розповсюджував.
     Показаннями свідка Андроса на судовому засіданні про те, що Тихий в кінці 1974 р. ліслав йому поштою для ознайомлення машинописний примірник документу «Сільські проблеми».
     Показаннями свідка Цапа, який пояснив судові, що він одержав від Гребенюка документ «Ви і ми».
     Показаннями підсудного Руденка про те, що він у 1976 р. зустрічався з Тихим у Чернігові на квартирі Лук'яненка, де Тихий після ознайомлення з «Деклярацією» і «Мем. ч. І» передав йому машинописний примірник своєї заяви на адресу прокурора УРСР і просив включити її текст до остаточного варіянту «Мем. ч. І».
     Протоколом обшуку на квартирі Руденка, де був вилучений машинописний примірник т. зв. заяви Тихого на ім'я прокурора УРСР.
     Речовими доказами: машинопис документу «Сільські проблеми», «Ви і ми» і машинопис заяви Тихого на ім'я прокурора УРСР, лист до сина, вилучений у Тихого під час обшуку 15 червня 1976 р.
     Висновком судової експертизи про те, що примірники згаданих документів надруковано на друкарській машинці «Москва-6» ч. 340665, вилученій у Тихого, а особистий підпис на кінці документу-заяви на ім'я прокурора УРСР належить до Тихого (...)
     Підсудний Тихий протягом 1968-1976 рр. з метою підриву і послаблення рад. влади проводив серед своїх знайомих і інших осіб антирадянську пропаганду, розповсюджуючи в усній формі наклепницькі вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад, з ворожих соціялістичному суспільству буржуазно-націоналістичних позицій намагався доказати, що на Україні органи влади начебто проводять насильну русифікацію, українська мова «є занедбана», робив спробу внести ворожнечу в братні відносини між укр. і російським народами. Про це Тихий неодноразово заявляв Андросу і пропонував йому писати листи-заяви до різних інстанцій, також радив Андросові відмовитися від поста директора школи, щоб мати свобідний час на проведення ворожої радянському суспільству націоналістичної діяльности.
     Це звинувачення підтверджується показаннями свідка Андроса, котрий на судовому засіданні підтвердив, що Тихий намагався його перевиховати.
     Тихий, працюючи в 1972 р. на будівництві Запорізької ГЕС, у присутності Чупринки неодноразово наклепницьки твердив, що зараз на Рад. Україні начебто нема письменників, які б правдиво насвітлювали історію України і українського народу, що мова начебто «була занедбана». В цьому ж році Тихий, познайомившись з Добрянським, в його присутності наклепницьки твердив, що українська мова в Донбасі нібито в занепаді, шо в Донецькій обл. начебто проводиться русифікація і асиміляція, що на Україні «зажимають» укр. мову, літературу. Таку ж розмову підсудний вів у присутності Добрянського і громадянина Руденка І. М. і з мешканцем м. Краматорська Гребенюком, а також у лікарні ч. 2 району «Новий Світ» м. Краматорська в присутності гр-на Скрипкіна і інших осіб.
      Викладені обставини злочинних дій Тихого підтверджується показаннями свідків у справі і частинне показаннями підсудного.
      Так, у судовому засіданні свідок Чупринка підтвердив, що Тихий в розмовах з ним у 1972 р. неодноразово допускався наклепницьких вигадок, що порочать рад. держ. і сусп. лад.
      Свідки Добрянський, Руденко, Гребенюк і Скрипкін підтвердили, що Тихий в розмові з ними висловлював наклепницькі вигадки.
      21 березня 1976 р. Тихий, переїжджаючи в купе пасажирського поїзду з м. Краматорська до Москви, в присутності пасажирів Седристого, Седристої і інших з ворожих позицій твердив, що Україна повинна бути тільки для українців, намагався викликати недовір'я і ворожнечу до осіб неукраїнської національности, які живуть на Україні. У березні 1976 р. Тихий на квартирі Леонової в розмові з нею наклепницьки твердив, що українську мову вигнали із шкіл.
     12 листопада 1976 р. на катедрі теорії літератури Донецького держ. університету Тихий у присутності викладачів Стебуна І. І. і Бахаєвої Л. А. наклепницьки твердив, що Україна начебто «денаціоналізується» під гнетом політики русифікації, яку проводять «власть держащі» державні і партійні інстанції і т. д.
     Викладені обставини злочинних дій підсудного підтверджується показаннями свідків Седристого і Седристої про те, що Тихий, переїжджаючи разом з ними в купе поїзду, висловлював у їх присутності наклепницькі вигадки, які порочать національну політику нашого уряду.
     Свідок Леонова на попередньому слідстві пояснила, що Тихий, перебуваючи на її квартирі, висловлював наклепницькі вигадки, які порочать рад. держ. і сусп. лад.
     Свідки Стебун і Бахаєва на суді пояснили, що Тихий на катедрі в їх присутності висловлював вищенаведені злісні наклеп, вигадки, що порочать рад. держ. і сусп. лад.
     Як встановлено на судовому засіданні. Тихий у кінці 1976 р. почав підшукувати більш активні форми ведення боротьби проти рад. влади з метою її підриву і послаблення. Перебуваючи на квартирі Лук'яненка і познайомившись тоді там з сьогодні підсудним у цій справі Руденком, Тихий разом з ним читав і обмірковував виготовлені Руденком антирадянські документи під назвою «Деклярація Укр. Громадської Групи Сприяння...» і «Мем. ч. І», після чого одобрив і підписав їх, став, таким чином, співавтором цих антирадянських документів. Згадані документи набули на Заході розповсюдження - їх активно використовують націоналістичні ватажки в закордонній буржуазній пресі, в антирадянських передачах західніх радіостанцій.
     Це обвинувачення підтверджується показаннями підсудного Руденка і Тихого про те, що в Чернігові на квартирі Лук'яненка Тихий ознайомився з документами «Деклярація» і «Мем. ч. І» і власноручно підписав їх.
     Свідок Лук'яненко також підтверджує обставини знайомства з Тихим і Руденком і підписання цих документів.
     Речовими доказами: вилучені під час обшуку рукописи і машинописи документів під назвою «Деклярація» і «Мем. ч. І» з прізвищами, адресами і підписами.
     Приєднаними до справи вилучені у Тихого поштові квитанції на відправлення до Англії і ФРН листів і вилучені у нього листи, які він одержав з-за кордону (...)
     Винуватість Тихого підтверджується і його показаннями в судовому засіданні...
     Крім того, Тихий у своєму домі на хуторі Іжевці Костянтинівського р-ну Донецької обл., де він проживав майже постійно від свого народження, зберігав вогнепальну зброю - придатний до стріляння бойовий карабін системи «Мавзер» зразку 1898 р. ч. 8137, калібру 7,9 мм. німецької продукції, який у нього був знайдений під час обшуку 24 грудня 1976 р. Це звинувачення знайшло підтвердження в судовому засіданні.
     Протоколом про наслідки обшуку від 24 грудня 1976 р., під час якого в комірчині дому Тихого був знайдений і вилучений бойовий карабін німецької продукції (...). Висновком криміналістичної експертизи щого того, що вилучений в домі Тихого карабін придатний для стріляння.
     Підсудний Тихий заперечує свою вину в незаконнім зберіганні зброї, покликуючись на те, що він не знає про те, як зброю виявлено в комірчині дому. Але його докази заперечуються вищенаведеним обґрунтуванням.
     Судова колеґія встановила, що злочинна діяльність Тихого була спрямована на підрив і послаблення радянської влади, про це свідчать його антирадянські націоналістичні переконання, зміст виготовлених і розповсюджених ним вищеперелічених документів і розповсюджуваних ним в усній формі наклепницьких вигадок, які порочать рад. держ. і сусп. лад. а також тою обставиною, що Тихий такою діяльністю займався довгий час, систематично і вперто не припиняв її, не зважаючи на офіційне попередження.
     Ці його наміри підтверджуються тим, що він установив злочинний зв'язок з підсудним Руденком і іншими однодумцями, з котрими обмірковував і доповняв, а також підписував антирадянські документи, т. зв. «Деклярацію» і «Меморандум ч. І», які потім були широко розповсюджені на території нашої країни і за кордоном на Заході, де їх використовують націоналістичні центри, буржуазна преса, ворожі радіостанції «Свобода», «Німецька хвиля» і інші в підривних акціях проти Радянського Союзу.
     Таким чином твердження Тихого про те, що згаданими своїми вчинками він начебто не мав на меті підриву і послаблення рад. влади, необгрунтовані і виявляються його спробами уникнути відповідальности за вчинені особливо тяжкі держ. злочини.
     Злочинні вчинки підсудних Руденка і Тихого правильно кваліфіковані: Руденка за частиною І ст. 62 КК УРСР і ст. 70 ч. І КК РРФСР, Тихого за ч. 2 ст. 62 КК УРСР і ч. ст. 222 КК УРСР.
     При вирішенні питання про вимір покарання підсудним Руденкові і Тихому судова колегія бере до уваги ступінь суспільної небезпечности учинених злочинів, особу підсудних Руденка і Тихого; Тихий, будучи раніше 18 квітня 1957 р. засудженим за особливо небезпечний держ. злочин за ст. 62 ч. І КК УРСР на 7 років позбавлення волі і звільнившись 15 лютого 1964 р. з місць ув'язнення, не став на шлях виправлення, до погашення згаданої судимости він почав знову займатися антирадянською агітацією і пропагандою, тому на основі ч. І ст. 26 КК УРСР Тихого треба признати особливо небезпечним рецидивістом з відбуттям кари в виправно-трудових колоніях особливого режиму. Стягнути з підсудних Руденка і Тихого судові витрати справи під час попереднього слідства (виплата добових, квартирних, за переїзд свідків, за проведення експертиз) з Руденка - 665 карб. 25 коп., з Тихого - 320 карб. 17 коп. на користь держави.
     На основі вищенаведеного і керуючись ст. 323-324 КПК УРСР, судова колегія в карних справах Донецького обласного суду

Присудила:

     признати винуватим і покарати Руденка Миколу Даниловича за ч. 1 ст. 62 КК УРСР позбавленням волі на строк 7 (семи) років з засланням на строк 5 років, за ч. 1. ст. 70 КК РРФСР на 5 років позбавлення волі і засланням на строк 5 років. На основі ст. 42 КК УРСР остаточно для відбуття призначити позбавлення волі 7 років з засланням на строк 5 років, відбувати покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму.

     Тихого О. І. за ч. II ст. 62 КК УРСР до позбавлення волі на строк 10 років і засланням на строк 5 років. За ч. І. ст. 222 КК УРСР позбавлення волі на строк 3 років, на основі ст. 42 КК УРСР остаточно до відбуття кари призначити позбавлення волі на строк 10 років і заслання на строк 5 років, відбувати покарання у виправно-трудовій колонії особливого режиму.
     На основі ч. І ст. 26 КК УРСР Тихого О. І. признати особливо небезпечним рецидивістом, запобіжні заходи стосовно Руденка і Тихого лишити попередніми - держання під сторожею. Міру покарання Руденкові М. Д. рахувати від часу його задержання, ц. є від 5 лютого 1977 року, а Тихому - від 4 лютого 1977 р.
     Стягнути судові витрати справи від Руденка 665 карб. 25 коп., від Тихого - 320 карб. 17 коп.
     Речові докази в справі: друкарські машинки Руденка і Тихого конфіскувати на власність держави як знаряддя злочину, а також фотоапарат Зеніт-Е конфіскувати на власність держави.
     Рушницю системи Мавзер, вилучену в Тихого, передати органам міліції.
     Решту речових доказів залишити при справі.
     Стягнути від підсудних Руденка 129 карб. за участь у розгляді справи захисника Алексевніна на користь Президії Донецької обласної копегії адвокатів.
     Присуд може бути оскаржений і опротестований учасниками судового розгляду у строк 7 днів від моменту його оголошення, а засудженими в той же строк від моменту вручення копії присуду.

     Предсідник (підпис)
     Народні засідателі (підпис)

     Правильно: предсідник по справі заступник предсідника Донецького обласного суду Зінченко Е. М.