Данило Шумук
За східнім обрієм

На третю добу підвечір я вже був у Воркуті на пересилці. Одні політв'язні їхали з лагерів на переслідство, другі з поселення у лагер. Це вже було вимовною ознакою затиску політв'язнів. Реакційні сили знову підняли голову. Беріївські опричники знову випростались на весь зріст. Знаючи, що мене везуть на строгий, я питав тих, що їхали з лагерів на переслідство, про строгий лагер. Один молодий чоловік якраз їхав зі строгого. Строгий був тоді на « Цементному ». Там було всього два бараки, оповів мені чоловік.

— А хто там з найбільш відомих людей ? — запитав я.

— Із українців найбільш відомим там є Пришляк Гриць і Степанюк Герман Петрович, а з литовців — доктор теології священик Рачунас і з росіян доцент Ленінградського університету Разольд Піменов і бувший працівник дипломатичного корпусу Крутіков.

Із усіх людей, особисто знайомим мені був тільки Герман Петрович, а Пришляк відомим був лише заочно. Особливого інтересу до людей у мене тоді вже не було, але окремі люди, які чимось виділялись із безіменного загалу, мене ще цікавили.

Незадовго і мене відправили на цей же самий строгий. Там мене помістили у той барак, де в основному жили литовці, латиші і росіяни. Мене прийняли до себе троє литовців. Вони мали посилки, гроші і разом купляли продукти і разом їли. Оце вони до свого кола запрошували і мене. Ця привітливість і гостинність литовців мене одночасно і радувала і смутила. Радувала тому, що це свідчило про те, що ще не перевелись хороші люди, а смутило тому, що я не мав чим їм відвзаємнитись. Найцікавішим серед литовців був летун Стасік. Напроти мене жив якийсь шустрий і відносно ще молодий росіянин, а в ролі ординарця в нього був якийсь горбатий покручений бувший вор, блатний. Помітно було, що той шустрак мав вищу освіту і вийнятково хорошу пам'ять. Він міг прочитати цілу сторінку будь-якої книжки і, відложивши її в сторону, переповісти слово в слово напам'ять, але як пізніше виявилось, то це й був той же самий Крутіков. Він був з відомих російських дворян, у домі яких розмовляли французькою мовою так само свобідно, як російською. Фелікс Крутіков оповідав, що його бабуня навчила розмовляти французькою мовою як йому було чотири роки. І що зараз він володіє французькою мовою так само свобідно, як і російською. До мов у нього був особливий дар; він там при мені, майже за два місяці завчив литовську мову. Творчими здібностями він не виділявся, але пам'ять мав блискучу. Моральні якості у нього були нижче середніx. Свій хист розвідника державних маштабів він не гребував застосовувати і в дріб'язкових лагерних справах. Але мене це все тоді вже не дивувало. Якщо Каменєв міг бути лагерним сексотом у групі Бухаріна, то чому б Крутікову не удосконалюватись у своєму хистові серед сторонніх і чужих йому по дусі людей. Він же сам і зять генералів. Попавши в капкан французької контррозвідки, він був змушений дати згоду працювати на них, а повернувшись у своє посольство в Парижі, відразу про все розповів, оце за те його осудили на двадцять п'ять років трудових лагерів. Будучи в таборі, він весь час ламав собі голову, як би це чимсь заслужити собі волю.

— Професор Разольд і Очкін з Промпартії, чи, як ще її називали Бактанцями, сконструював якийсь паровий котел і за те їх звільнили, а що я можу тут зробити, щоб вийти на волю ? — розмірковував Крутіков з одним своїм другом.

Германа Петровича я застав на цементному зовсім іншим чоловіком, у нього десь щезла його самозалюбленість і тяготіння до вождизму. Він спустився з-під небес на землю і почав ретельно трудитися і загравати з лагерною адміністрацією. Десь пропав і його блиск, і чепурність. Він перестав чисто одягатись навіть у вихідні дні.

Піменов носив розкішну довгу бороду і вона додавала йому імпозантности й солідности. Працював він на будівництві з Германом також дуже ретельно і вів себе всюди досить стримано і помірковано. 3 адміністрацією не загравав і не задирався. Але у Воркуті в мене з ним було лише шапкове знайомство. Я знав його лише наглядно.

Пізніше мені перший раз показали як він грав у відбиванку. У тій грі він виглядав дуже дітвакувато, і мені навіть і не вірилось, що він доцент по математиці. Але пізніше, почувши його розмову з Крутіковим, я зрозумів, що це сильний жвавий і гострий ум, який при хороших умовинах стане видатним ученим. Він умів строго конструктивно мислити і з вийнятковою чіткістю і стройністю висловлювати свої думки. 3 багатьма його думками я тоді був незгідний, але зараз я у повності їх поділяю. Я думав тоді ще застарілими категоріями і тому не міг збагнути нових течій сучасної інтеліґенції. А Піменов на той час був молодим російським Маркузе. Правда, судячи по тому, що мені понині відомо про ідеї Маркузе, то він не у всьому мені сприйнятний, але я його ще замало знаю, щоб можна було сказати остаточну думку.

3 Рачунасом ми познайомилися пізніше, це дуже освічений, добре вихований чоловік. Він тоді писав свою наукову працю під назвою « Дитина, людина і суспільство ». Переїхавши в Іркутську область на Тайшетську трасу, я з Рачунасом по-справжньому подружили і обмінялися з ним значками.

І так я знову попав у Віхаровку на 11-й лагер, з якого в 1956 році звільнився. І все почалося наново. Виявилося, що неволя для мене — це постоянство, а воля — лише обскубана тимчасовість.

На одинадцятому я зустрівся з Дружинським. Його осудили другий раз раніш ніж мене.

— Я познайомлю вас з членом центрального Проводу ОУН, Дужим, — самозахоплено і поспішно сказав Дружинський.

— Добре, знайомте.

— О, он він іде ! — сказав Дружинський і, схопивши мене за руку, потяг за собою.

— Петре Афанасійовичу ! — гукав уздогін Дружинський.

Петро Афанасійович зупинився, ми підійшли, і Дружинський, познайомивши нас, вибачився й пішов.

— Звідки ви родом, пане Шумук ? — запитав Дужий.

— Яка у вас освіта ? — не вислухавши моєї відповіді на перше питання, знову запитав Дужий.

— Середня.

— А в мене вища, — заносчиво сказав Дужий. І більше вже нічого не питав, а лише оповідав про себе, свої знання, розум і подвиги в громадсько-політичній діяльності.

Дужий жив тоді разом з Оробцем Федором, Кочкоданом Іваном і Колесником Михайлом. Оробець Федір, це той же самий відомий у Рівенській області як командир військової округи УПА під псевдонімом Верещака. Він був високий, але трохи сутулуватий. Колись це була гроза Полісся, перед яким тягнулися на струнко всі командири куренів і дрижали як друзі так і вороги, а там він був загнаним і зацькованим, як своїми так і адміністрацією.

Свої бурчали на нього і переслідували його за те, що він заломився на слідстві і безбожно сипав все, що тільки знав, а знав він багато. Адміністрація переслідувала на основі його судової справи, яка видавалась для них страшною. Верещака мене впізнав, але з певних досить важливих причин я до нього не признався і він не наполягав, щоб відновити знайомство. Верещака хворів на печінку і незадовго помер.

Кочкодан — це нещасна людина, за фахом філолог. У неволю попав зовсім випадково, просто ні за що. Комісія не звільнила його тому, що він мав лагерну судимість за вбивство, якого не зробив і не міг зробити не тільки тому, що його одна рука вибита під час велосипедних гонок, але й тому, що він просто не здібний на такий вчинок. Але вбивство в лагері було, отож лагерній адміністрації треба було когось за це судити і на тім закрити справу. Дійсних вбивць адміністрація розкрити не могла, бо це були дуже спритні злочинці, які все зробили, щоб виглядало нібито цей злочин доконав Кочкодан. Такий метод вбивств у лагері практикувався часто. Адміністрація знала про те, що це брудне діло не Кочкоданових рук, але для адміністрації для закриття справи про вбивство треба було когось осудити, а поскільки убивцями відвод зроблений на Кочкодана, отже його найлегше можна було звинуватити за те і осудити, що було й зроблено.

А хто такий Колесник, то я вже писав раніше.

Оце з тими людьми і жив Дужий. Він вів себе всюди і зо всіма дуже величаво і заносчиво. Він немов би навмисне створений для самопоказування себе і самовихваляння. Але в загальному Дужий досить здібний і осудчивий при вивчанні будь-якої дисципліни. У письмовій роботі він просто педант. У побуті він любив гратись у аристократа, але по суті в його нічого аристократичного немає і його ніхто ніколи не сприймав таким, яким би він хотів бути і яким він сам себе вважав. Насправді то його недолюблювали майже всі, а ті, що тулилися до нього, то це тільки заради його високої посади в ОУН.

Незадовго я попав у бриґаду Козачка. У його бриґаді були майже всі українці. Частина з них вважали себе заслуженими діячами і тому працювати не хотіли, але гроші бажали отримувати більше всіх. Отже на тому тлі часто виникав конфлікт між групою « заслужених » і Козачком. Групу « заслужених » очолювали Адамів і Фіц. Обидва вони були фізично сильні хлопці і красиві на вроду. Хорошою стороною Фіца було те, що він досить серйозно брався за науку і ретельно вчився. Але горе таїлося у тому, що цей поліщук сильно хворів на вождизм. Основною метою у нього було здобути освіту і стати вождем. Ця « недуга» в таборах була дуже заразливою. В інших вона виступала ще в дикішій формі, бо більшість з них вчитися не хотіли. До Адамова і Фіца тулився також і Дружинський, але вони з ним не рахувались. Адамів і Фіц не визнавали навіть і такого авторитету як Дужий. Вони вважали себе вожаками всього лагера, а Дужого просто недолюблювали. Мене вони зовсім не знали, хто я такий, і тому я мав можливість бачити їх такими, якими вони були насправді.

Звичайно, що як Адамів, так і Фіц були значно поряднішими від Щура чи Шкурського та їх компанії, але в принципі всі вони, як це кажуть, одним миром мазані. Всі вони з великою охотою і дуже швидко простягали руки до своїх, але коли йшлося про відстоювання себе перед свавіллям адміністрації чи їх підручних, то тоді вони виявлялися найбільшими боягузами. Вони сміло били тих, які самовіддано і безстрашно вистояли в нерівній борні з беріївськими опричниками, бо це безкарно їм дозволялося робити. Безстрашні в боротьбі з ворогом на своїх земляків руки не піднімають, а боягузи навпаки. Для Щура, Шкурського і всіх в більшій чи меншій мірі їх послідовників найважливішим було, щоб добре поїсти, гарно одягтись і випити, а поскільки все це придбати коштом своєї власної праці було важко, то вони притворилися на « борців » за національну справу і в ім'я тієї « справи » змушували людей віддавати їм частину свого заробітку. У їх тій чорній роботі адміністрація їм перепон не чинила, бо по суті — то вся та їх « діяльність » для адміністрації була корисною. По-перше, вони вбивали тих, котрі мали сміливість виступити і зап'ятнувати їх, як паразитів, які безлично спекулюють на національних почуттях чесних трудовиків, а поскільки проти них виступали завжди ті ж самі, що і проти свавілля адміністрації, то це було адміністрації дуже приємно. І по-друге, вони тими своїми паразитичними діями розрухували устої національної моралі. Отже ж по суті, то вони й лагерна адміністрація одні одним допомагають в боротьбі проти морально стійких національно свідомих людей.

Я знаю, що сторонньому читачеві важко збагнути весь той страшний кошмар, а багатьом це буде навіть і не подобатись, але на мою думку, то це таке велике зло, яке промовчувати або затушовувати неможливо. 3 тим злом і навіть з найменшим проявом його треба боротися із всією рішучістю. Злі сили завжди дуже активні і оперативні, і тому легковажити їх не можна. Відкриті бандити і злодії являються лише соціяльним злом, а прикриті, заховані за національні ідеї, крім соціяльного зла роблять незрівняно ще більше моральне зло, бо вони своїми брудними руками забруднюють навіть і найдорожчі цінности нації.

Все роблять люди. Ідеї, без втілення їх в життя, мертві. А втілюють їх люди. Ті ідеї, які відповідають вимогам духу нації, невідмінно повинні втілюватись у життя не за Ніцшовсько-Донцовським принципом « надлюдиною » чи як цього хотів Донцов « добраними », а вибраними на найдемократичніших засадах представниками народу.

Донцівський добір в ОУН наробив багато лиха. Добором займалися одиниці не на засаді — наймудріший і найкращий, а набирали в свій « добір » завжди гірших від себе і в остаточному підсумку виходило, що в цей добір попадали по всіх показчиках лише середнього рівня людці. І ті « добрані » за Донцовим повинні б вирішувати долю нації взагалі і кожної людини окремо. Добре, що нарешті цей період лихорадки вождизму у світі вже пройшов. Пройшов і згубний Ніцшовський культ « надлюдини » і Донцівських « добраних ». Будемо надіятись, що ще минуться часи і на так зване вибирання призначених, бо це глум над демократичністю виборів і над народом.

Але це я знову відхилився від своєї основної розповіді.

Тепер кілька слів про Козачка. Родом він з Львівської области, Сокальського району. Чоловік дуже практичний, кмітливий і непоганий як людина. Дивлячись на нього і прислухаючись до його досить здорових міркувань, мені було дивно, чого цей чоловік пішов на бриґадирську посаду. Посада бриґадира в лагері — це така посада, на якій навіть найкращі люди через рік робляться подлецами. Бриґадирів призначує адміністрація лагера для того, щоб витискати з в'язнів якнайбільше поту і доповідати адміністрації на тих, що не піддаються тому витисканню.

Лагерна адміністрація докладала всіх зусиль в тому напрямку, щоб самі в'язні витискали один з одного всі життєві соки, як на роботі, так і в побуті. Для тієї мети адміністрація підшукувала собі людей серед в'язнів на бриґадирів, нарядчиків, культоргів, помпобитів — і їх упривілейовувала, щоб вони на роботі витискали з останніх всі сили, а особливо з неугодних для адміністрації.

Таких типів, які йшли на ті посади в лагері, називали « придурками ». Придурки в лагері — це вуха, очі, щупальці і дрянь лагерної адміністрації. За ту їхню собачу роботу адміністрація давала їм необмежений доступ до лагерного « корита », яким являлась їдальня, і платила гроші. І ту їх « зарплату » називали « горлове ». Як правило, на ті собачі посади в основному йшли ті ж самі, що вже працювали на таких чи подібних собачих роботах в німецькому ґестапо або у Власовській армії. Серед власовців, зрідка, траплялись і порядні люди, а співпрацівники ґестапо майже всі у лагері співпрацювали з ЧК. Словом, влаштовувались по своєму « фаху ». Вся та « машина » в лагерах політв'язнів була створена для поступового морального і фізичного винищування морально стійких і національно свідомих людей. Вона діяла дуже ефективно, за заданим пляном 1952-53 років. Від 1944 по 1952 рік мільйони чесних трударів померли від голоду, холоду, тяжкої каторжанської праці і неймовірних знущань на Заполяр'ї у царстві вічних мерзлот, на Далекому Сході, в Іркутській області, Кирмерово, Караґанді та Балхаші.

Організований в 1952 році рух політв'язнів, спрямований насамперед проти відгодованої адміністрацією, за рахунок трудеників, псярні бриґадирів, нарядчиків і всякої іншої нечисти серед в'язнів, розрушив ту їхню страшну машину, створену для винищування чесних трударів. А в 1953 році, силою могутніх страйків політв'язнів Норильська, Воркути — захитались всі устої лагерної системи, опертої на грубе і жорстоке насильство, голод і знущання.

На кістках політв'язнів України і Прибалтики у вічних мерзлотах Заполяр'я виросли Норильськ і Воркута з десятками шахт і великими металюрґійними заводами, на їх кістках побудовані Караґанда і Маґадан та багато рудників кольорових металів Колими. І нарешті ті зацьковані і заморені невільники чітко виступили проти всесильного свавілля беріївської оприччини. Рушійною і ведучою силою тих, незрівняних в історії лагерів рухів, були українці і прибалтійці.

Мобілізувати людей до боротьби з явним злом було значно легше, ніж з прикритими під личинку « мучеників за національну справу ». Ті, що безстрашно з відкритими грудьми на повний зріст йшли проти скорострілів цілих полчищ беріївської оприччини, на свого однокровного брата руки не піднімуть, а щурі, шкурські і їх компанія, знаючи про це, спокійно й безкарно вбивали і різали тих, що насмілювалися осуджувати їх ганебні і підлі дії. Ці перекидчики із сільських самооборон ОУН у винищувальні батальйони ЧК і на волі, із зброєю в руках — під іменем ОУН, але за дорученням ЧК — грабували і вбивали найкращих людей наших сіл, а попавши в лагер, продовжували ту свою страшну злочинну роботу. Нерідко їм вдавалося заплутувати в свої злочинні сіті навіть і зовсім ні в чому не виновних шустрих молодих хлопців. Із цією страшною язвою на тілі нашого народу взагалі, а політв'язнів зокрема, я зустрівся щойно в 1954 році, а оце вже в 1958 році я зустрінувся лише із залишками тієї язви.

Старі лідери ОУН в лагерах не вели ніякої боротьби, ані з свавіллям лагерної адміністрації, ані з тими язвами; вони притримувались правил « строгої конспірації », яка спиралась на їх абсолютне безділля, або і загравання із тією нечистю.

Дужого і Колесника забрали на 26-й лагер під строгий режим. Через декілька днів забрали туди мене, Фіца і Дружинського, а пізніше привезли і Кочкодана. На 26-му всі ми поселилися в одній секції. Фіц групував навкола себе незадоволених поведінкою Дужого. Дружинському прийшлося вибирати, до кого йому тулитися, чи до Фіца, чи до Дужого, і він звичайно вибрав Дужого. Колесник і Кочкодан також бриконули до Дужого, але і з Фіцом підтримували стосунки. Я тримався осторонь як від Дужого, так і від Фіца. Пізніше приїхали і поселились в нашій секції Ґой Іван і доктор теології Рачунас. Ґой Іван був дуже скромним, щирим, хорошим чоловіком і я відразу подружив з ним. А з Рачунасом ми вже й до того були друзями.

Дужий щодня дуже важно сідав за стіл і писав « Історію України ». Окремі розділи тієї « історії » він зачитував нам уголос. Робив він це досить наполегливо і по-педантичному акуратно і важно. А по суті то це був монтаж окремих місць, повисмикуваних з усіх історій, написаних у різні часи різними істориками. 3 приводу тієї історії одного разу Дужий прийшов до мене і з жалем запитав :

— Чи це правда, що ви висміваєте мою працю над історією ?

— Як це висміваю ?! Навпаки, я говорив, що поки ви виготуєте ту історію, то досконало вивчите історію України за всіма авторами і знатимете інтерпретації окремих подій всіх істориків.

І Дужий, не збагнувши суті тієї моєї відповіді, відійшов від мене задоволений. А насправді, то я саме так і ставився до тієї його роботи і в цьому я нічого поганого не бачив. Я й зараз вірю в те, що все ж таки з приводу бажання стати автором історії України Петро Дужий непогано вивчив історію свого народу.

Одного разу в мій адрес в присутності всіх жителів секції Дужий сказав :

— Там у вас на Волині всі комуністи.

— Може й так, — відповів я, — але ми, « комуністи на Волині », ще в 1942 році створили УПА і в 1943 році німцям не дали вивезти з Волині ані однієї корови і наша скомунізована молодь пішла у відділи УПА, а ви в Галичині годували німців хлібом, маслом, яйцями і молоком до останнього дня та відсилали свою молодь у дивізію СС Галичина і в Німеччину на роботу.

Після тієї розмови ми вже на 26-му майже не розмовляли. Найбільше часу я проводив з Іваном Ґоєм. Ґой привернув мою увагу до себе своєю вийнятковою діловою відзивчістю на горе сторонніх людей. Він допомагав, чим тільки міг, всім знедоленим і радів тим, як йому пощастило комусь допомогти. І ось один з групи Фіца по його натирці вдарив Ґоя по лиці тільки за те, що Ґой їх іґнорував і в ту ж мить після цього інцидента вся Фіцева група повитягувала свої ножі. Та провокація була зроблена зумисне, щоб помститися за те, що їх іґнорують.

Але ми на ту провокацію не піддалися, бо така схватка була б корисною тільки для адміністрації. Адміністрація групу Фіца не чіпала, так як і завжди в таких випадках, але тих, що виступили проти них, відправила б у тюрму. Адміністрація дуже добре розбиралась у тому, хто для неї був найбільше небезпечним, а Ґой Іван для адміністрації був вийнятково небезпечний чоловік. Він був одним з тих, що на Колимі роззброїли дивізіон червонопогонників і зі зброєю в руках пробиралися в напрямку Аляски. Проти них піднялися всі дивізіони Колими і в результаті аж надто нерівної борні з них залишилися в живих тільки двоє. Ґоя Івана взяли раненим. І ось цей же самий Іван Ґой, який першим кинувся з порожніми руками на чергового озброєного офіцера в дивізіоні і роззброїв його, змушений був стерпіти образу ляпаса від якогось там щенюка з шайки Фіца тільки для того, щоб уникнути ганебної різні українців з українцями. А ті негідники якраз тим і користувались, і робили велику услугу для адміністрації.

Адміністрація боялася Івана Ґоя більше, ніж всіх нас разом узятих. Вони приходили щоночі по три рази і легенько піднімали одіяло і перевіряли, чи він спить. Адже що може бути більшою услугою для адміністрації, робили якраз ті шайки. У порівнянні до загальної кількости політв'язнів-українців їх було небагато, але в моральному пляні нашкодили вони дуже багато. І ось же таким чином у нашій секції, в якій жило всього близько 30 українців, створилось три непримиримих між собою партії. У порівнянні з третім каторжанським лагером в Норильську, то це був страшний кошмар, із-за якого соромно було дивитися у вічі чужинцям.

Хоча Ґой Іван мав лише 7 кляс освіти і був рядовим стрільцем УПА, він був найкращим зразком українця, як у моральному відношенні, так і в бойовому. Це був блискучий зразок моральної чистоти, добра, скромности і незрівняного геройства. Як довго люди не навчаться цінувати скромности, моральної чистоти і добра, так довго при кермі громадських справ будуть сидіти або Дужі, або Фіци.

Десь на початку 1959 року мені потрапила до рук газета « Літературна Україна » і, пробігаючи очима заголовки, я зупинився над літературною критикою віршів знайомого мені Патруса-Карпатського. Критика, як на мою думку, була дуже лаконічною, змістовною і глибинною, під якою стояло невідоме мені прізвище — Дзюба Іван.

Тоді я ще й не мріяв про те, що ще за мого життя народиться таке сміливе, висококультурне і талановите покоління, яке вистартує з дипломами вищої освіти у світ духовного життя нації, у світ мистецтва і громадського життя, і своїм гарячим і могутнім словом правди і добра розтопить довголітню кригу смертельного страху, якою чорні сили тиранії скували весь нарід. І якраз саме тоді це покоління вже і почало стартувати. І одним з найвидатніших серед нього був якраз той же самий Іван Дзюба.

3 26-го ми переїхали в 16-й лагер. На 16-му мені прийшлося поселитися рядом з Дужим.

Незадовго з 16-го нас перевели на 10-й. Там я з Іваном Ґоєм і ще з декількома людьми відокремились і пішли жити окремо в інший барак.

На 10-му був ще до нашого прибуття і залишився там інтеліґент із старої галицької генерації, лікар Кархут. Цей чоловік мав надзвичайну пам'ять і величезне знання не тільки в області медицини, але й в області літератури. У молодості він сам писав і друкувався.

На десятому, в силу обставин, Дужий почав ставитись до мене досить гарно. А я з цікавістю його слухав тоді, як він оповідав не про себе, а про своїх колеґ з центрального Проводу ОУН.

Оповідаючи про перші установчі збори УГВР, він сказав, що після вибору щось на зразок уряду, протокол тих зборів і проведених на них виборів уряду вислали для ратифікації Бандері і Стецькові. А Стецько на це відповів поздоровленням вибраним на тих зборах всім « міністрам » і президентові професорові Восьмаку та віце-президентові Василеві Мудрому, а не поздоровив лише вибраного там на голову уряду Волошина Ростислава, натомість підписуючи цей свій документ, він написав так: « Голова Ради Міністрів Стецько ». Отож, прочитавши той його підпис, стало ясно, чому він не поздоровив Волошина з вибором його на голову ради міністрів. Першим той документ прочитав Шухевич Роман і, не сказавши жадного слова, передав Маївському, і так мовчки прочитали всі і тільки в знак неприємного здивування руки розставляли. Ця відповідь Стецька викликала несмак у всіх присутніх.

Розповіді Дужого я вислуховував з вийнятковою уважністю, бо вони допомагали мені виробити ясну уяву про загальний рівень як центрального Проводу ОУН, так і про уряд УГВР. І на основі того всього в мене виробилась уява не в користь ОУН і УГВР. Із всього того було видно, що весь центральний провід стояв не багато вище від Петра Дужого.

Сила ОУН скривалася не в центральному Проводі, а в середньому активові і фанатичних низах та відділах УПА, у яких було дуже мало членів ОУН навіть серед командного складу УПА. Бо навіть начальник штабу УПА-Північ, полковник Ступницький, був петлюрівським старшиною УНР, а не членом ОУН. У розмові з Дужим про ідеологію ОУН, він одного разу висловився, що основна заслуга Донцова полягає у тому, що він дав нам « зуби ».

— Може й так, але донцівськими зубами Глива кусав вже вас та Ґоя Івана, а не ворогів нації. А я уважаю, що Донцов заподіяв найбільше зла для нашої нації саме тим, що він відкрив двері в політичне і громадське життя нації всякому суспільному мотлохові, який являється соціяльним злом. Там, де його допустили до громадсько-політичного життя, він став і громадсько-політичним злом і ганьбою нації. Оце і є результати донцівського добору в зубату еліту, оце і є його аристократія духа.

Всі ідеології тоталітарних систем в теорії дуже стройні, у них все грає чітко, як годинник, але в практичному житті, то це суцільне насильство над суспільством.

Одначе в практичному житті Дужий ніколи не загравав з паразитами і не пестив їх біля себе, він лише в теорії абстрактно для красивого словечка говорив про ті « зуби ». Тому ж то ті зубасті паразити часто і на нього клацали зубами. На десятому я з Іваном Ґоєм ізолювались і жили своїм внутрішнім духовним життям зовсім окремо. На роботу ми не ходили, часу вільного було багато. Отож я обзавівся грядкою і виростив на ній багато цибулі, редьки, огірків і трохи картоплі. Робота на грядці і книжка приносили мені душевне задоволення, і я забував про всі ті драчки, які виникали в середовищі Дужого, Гливи і Фіца. Лише час від часу я зустрічався з Рачунасом, Дужим і Кархутом.