Данило Шумук
За східнім обрієм

1952 рік — був роком перших значних схваток каторжан за свою гідність. І в тій схватці, випробувавши свої сили, хист і стійкість, ми зміцніли й утвердилися. Каторжани випрямили свої зігнуті спини, розправили плечі і утвердились у своїх духовних силах, які засіяли у їх стомлених очах.

Адміністрація зі своїми відгодованими прихвостнями почала скликати нараду за нарадою. Вони гарячково шукали способів задусити цей рух самозахисту перед свавіллям адміністрації та її прихвостнів з числа каторжан. На одній з таких нарад бриґадир Сабосяк сказав : « Прибрати до рук тих українських націоналістів ми не зможемо так довго, як довго наш ізолятор буде служити для них домом відпочинку. Треба нарешті ізолятор зробити таким, щоб вони боялися попадати туди. Треба в ізоляторі заставити їх працювати так, щоб з них виходив десятий піт, а якщо треба, то і кров. От доручіть мені ізолятор і дайте в помічника Папандопола, і я наведу порядок ».

Цей сміливий виступ Сабосяка дуже обрадував нагорну адміністрацію і в ту ж мить його призначили бриґадиром ізолятора, а Папандопола помічником.

Сабосяк був високий, гарно зложений і дуже сильний. По національності — поляк з Тернопільщини, осуджений за вбивство. А Папандополо, бандит, осуджений за вбивство, по національності грек.

Оце отим двом бандитам адміністрація і доручила приборкати опір їх свавіллю.

Всім було ясно, що Сабосяк — це остання карта адміністрації.

Напруження зростало з обох сторін. Всі відчували, що незабаром буде остання схватка між силами свавілля і силами наростаючого опору проти свавілля.

Сабосяк сміливо і самовпевнено приступив до своїх обов'язків, добровільно взятих на себе — задушення опору свавіллю. Ставши бриґадиром ізолятора, він з першого дня почав нещадно бити всіх, хто насмілювався у його на роботі хоч на одну хвилину розігнути спину. У нього всі змушені були весь час без відпочинку навантажувати камінь у вагони.

Якраз на ту пору до ізолятора посадили Шевчука Степана. Але поскільки його безпідставно зняли з посади майстра контрольно-вимірних приладів, то він у ізоляторі відмовився працювати. Сабосяк, закликав Шевчука у будку стрілочника, а там, разом із своїм помічником Попандополом та бриґадиром, відомим Баранчиком, його побили. Після Шевчука ті бандити всіх неугодних їм викликали до тієї будки і там били. Після тієї акції побоїв начальник лагера, капітан Тарахов, сказав до бриґадирів : « Вот так нужно действовать, как Сабосяк. Поняли ?!! »

Цей піднятий настрій моментально передався на всю ту поліцейську нечисть. Всі бриґадири знову підняли свої бандитсько-поліцейські голови і почали загрожувати найбільш непокірним своїм бриґадникам. Але цей підйом тривав всього лише два дні.

Степан Шевчук ще з одним, покривдженим Сабосяком у тій же самій будці, по імені Михайло, взяли собі хороший стальний забурник і пішли перед самим обідом у виробничу їдальню. Кухарі дали їм суп. Вони поставили свого забурника за грубку і, роздягшись, сіли обідати. У ту ж мить влетів у їдальню Сабосяк і, лаючись, почав бити Михайла. Шевчук миттю вискочив із-за стола, вхопив забурника і влучив ним Сабосякові по голові. Сабосяк впав. Тоді вони почали його молотити, як тільки їм хотілося. Після тих « ліків », Сабосяк з розбитою головою і виведеною із ладу правою рукою поповз на запретну зону і цією смугою поповз на вахту.

Того ж самого дня, тільки зовсім на іншому виробництві, бриґадир штрафної бриґади вдарив Загорулька Романа. Але Загорулько в ту ж мить приварив йому так, що той відразу звалився з ніг, а тоді вже відлупив його по всіх правилах.

Внаслідок тих двох інцидентів в один день, адміністрація впала в паніку. А Сабосяк, Попандополо і ще чотири їх компаньйони пішли до начальника лагера і попросили, щоб їх закрили в ізолятор. За ними почали всі бриґадири, нарядники і начальники колон збирати свої речі і тікати в ізолятор. Прийшлося нам самим тих вчорашніх зухвальців умовляти, щоб вони нікуди не тікали, що їм ніхто не збирається нічого поганого робити, якщо вони будуть себе вести по-людському.

Після тих двох інцидентів вся та зграя, яка сім років разом з адміністрацією співробітничала у вижиманні останніх соків з нас і взагалі не уважала нас за людей, дала нам зелену вулицю. Відтоді вони самі почали нас влаштовувати на роботу за нашим власним бажанням і здалека нам кланятися, поважати, не тільки нас, але й усіх трударів. « Сила поважає і витягується на струнко тільки перед добре зорганізованою ще більшою силою. Інших авторитетів для неї не існує », — думав собі я.

А якщо так, а воно тільки так, то тоді треба докласти всіх зусиль, щоб створити силу. Сила — найбільш переконливий фактор, але вона, окаянна, завжди повинна бути на припоні розуму.

Одного разу група бриґадирів зійшлася у секції інженерно-технічного персоналу і почала обговорювати тогочасне положення в нашому лагері.

— Ми вже давно працюємо бриґадирами з одними і тими самими людьми. Нам здавалося, що ми їх знаємо, а виявилося, що ми зовсім нічого про них не знаємо, — сказав бриґадир Стрибко.

— Ми просто не помітили, коли ті люди переродилися із покірних роботяг у бунтарів. Бушлати на них ті самі, що й раніше були, а люди під ними стали зовсім іншими. Зараз уже нема кого і матом покрити, — сказав бриґадир Головко.

— А все ж таки, само по собі це не сталось, хтось є такий, що навіяв на них той бунтарський дух. А ми такі клаповухі, що навіть і не нагледілись, коли це все сталося і хто це все зробив, — сказав бриґадир Кирпиченко.

— Ні, тут діє якась невидима голова і невидимі сили, — сказав бриґадир Катаєв.

Про ту розмову доповів мені днювальний інженерно-технічної секцї.

У нашому лагері була група власовців. Вони частенько збиралися і обговорювали, як, на випадок війни, вийти з лагера. Вони виробили навіть оперативний плян виходу з лагера. У їх групі був один наш чоловік. Він інформував нас про всі подробиці тієї підпільної групи. Один із власовців сказав так : « У нас достаточно сил выработать хороший план выхода из лагеря, а вот ударной силы-то у нас нет, ведь 80 процентов народа у нас составляют бандеровцы, а у нас нет никакой связи с ними ».

— Так, с ними нет с кем и разговаривать, зто всё темнота, — сказав другий.

— Да, темнота, но эта темнота уже голову подняла и заставила всех считаться с ними, — сказав третій.

— Но разговаривать с ними нет с кем, — знову повторив другий.

— В том их и сила, что мы даже не знаем с кем нужно говорить, а ведь у них есть какие-то их авторитеты, — сказав третій.

« Всім потрібна була наша кров, всі хотіли, щоб ми промощували їм дорогу своїми трупами і скріплювали кров'ю », — думав собі я. А те, що нас вони недоцінювали, то це нас лише приємно смішило.

Другою законспірованою групою в нашому лагері була група бувшого майора Бобкова. Бобков два роки готував собі групу до втечі, аж поки їх не розкрили.

Ми знали про його групу і всіма способами відтягували людей від тієї його затії.

Словом, ми знали буквально про все, що діялося у лагері, і до всіх тих груп і їх замірів ми мали вироблене своє ставлення. Вони для нас із всіма своїми плянами і замірами видавалися зовсім несерйозними людьми, а ми для них просто не існували. Українців взагалі, а зокрема західників, вони трактували за матеріял, з якого вони могтимуть робити все, що їм буде потрібно. Лише в другій половині 1952 року вони прикро пересвідчились у тому, що ми для них не глина, з якої можна що завгодно робити.

Тільки тоді, як ми вже чином утвердили своє « я », свою присутність і своє ділове ставлення до усіх ділянок лагерного життя взагалі, а до проявів свавілля зокрема, з нами почали рахуватися, як з добре організованою розумною силою, яка знає чого хоче, що робить і до чого прямує.

Ставка адміністрації на бувших фашистських поліцаїв і комендантів поліції, які в них робили бриґадирами, начальниками колон, нарядчиками і помпобитами, заломилась. Від тоді дуже раптово усилилось свавільне насильство самої адміністрації взагалі, а конвойних військ дивізіона, зокрема.

Конвойні війська з наказу начальника дивізіону Повстяного та його заступника Нікіфорова по дорозі від лагера до робочої зони під час конвоювання клали каторжан по декілька разів, і то найчастіше в болото.

Тих, що по їх команді не падали ниць у болото, вони обстрілювали впритик так довго, поки не змушували лягти. Це жорстоке знущання конвойних військ по дорозі на роботу і з роботи в лагер з кожним днем ставало все лютішим і лютішим.

Але якраз під ту пору у перших днях березня 1953 року Левітан своїм могутнім тривожним голосом об'явив по радіо, що Сталін дуже тяжко хворий, що у нього інфаркт міокарда. По його голосі відчутно було, що надій на одужання немає жодних.

Від того часу всі каторжани з нетерпінням чекали щоденної інформації по радіо про стан здоров'я Сталіна. Всі думали, що їх доля залежить від того, — чи видужає Сталін, чи помре.

Від того часу всюди на роботі, в бараках, в їдальні всі розмовляли тільки про те, що передавали по радіо про Сталіна. Всі нетерпляче ждали тієї хвилини, коли ж вже нарешті повідомлять про те, що він вже скінчився.

У той пам'ятний день я працював у нічній зміні по закінченні кузнечного цеха. І раптом почув спів. Це, взявшись попід руки через цілу ширину дороги, ішли вільні люди і співали.

— Що це вам раптом серед ночі стало так весело ? — голосно запитав їх один каторжанин.

— Пойте и вы, пойте все — тиран подох !!! — голосно відповіла якась вольна жінка із тих співаючих.

Ті слова миттю пролетіли від одного каторжанина до другого. Всі кричали « Ура !!! » і підкидали свої шапки вгору, а другі кричали « Ура » і чомусь кидали свої шапки у сніг. Кожний по-свойому виявляв радість, але раділи всі.

— Даниле ! Вас майстер кличе до контори, — гукнув днювальний контори.

Я пішов до контори. Майстер Титерин сидів біля телефону з трубкою біля вуха і весело з кимсь розмовляв.

— Оце диспетчер оповідає по телефону, що вже п'ять днів, як заборонили у Норильську торгувати спиртом і от все одно всі п'яні, — сказав Титерин, — вип'ємо і ми, Даниле. Я також під цей довгожданий день запасся.

І так смерть Сталіна відмітили і ми зо спиртом. Руські каторжани, а особливо бувші офіцери, раділи, що нарешті уряд сформувався майже з самих руських. Вони в основному симпатизували Жукову і Ворошилову.

Але на ставлення адміністрації і конвойних військ до нас та подія не вплинула, вони своє привичне їм свавілля продовжували без найменших змін.

Настала пам'ятна весна 1953 року. Почалися і весняні суботники. Одробивши зміну, треба було ще дві години робити суботник на виробництві, а потім у лагері. Словом, весна вимотувала нас до краю. А в тому році начальник дивізіона розпорядився, щоб ми відробляли суботник ще й в дивізіоні по прибиранню їх сміття на території дивізіону.

Прибирати сміття у дивізіоні після тих, що кожного дня по-садистичному знущалися над нами, було дуже прикро й обидно. Отже ж одного пам'ятного дня після закінчення зміни на цементному заводі, нас вивели на суботник по уборці території цементного заводу. Одробивши дві години суботника на заводі біля вхідної вахти до лагера, заступник начальника дивізіона Нікіфоров забрав нас і повів у дивізіон на уборку території дивізіона.

Виснажені роботою і невиспані, відробивши суботник на заводі, ми просто падали з ніг і тому відмовились у дивізіоні навіть і лопати в руки брати. Начальник дивізіона дав команду стріляти. Нас обстріляли кругом і понад головами просто впритик, так що кулі свистіли попід самими вухами. Ми щільно збились у куток і стояли. Пізніше пустили на нас собак, а тоді знову стріляли, але ми лопат не взяли. І начальник конвою з налитими кров'ю очима змушений був відпровадити нас у лагер.

Саме цими знущаннями конвой і адміністрація допомогли нам мобілізувати всіх каторжан до боротьби з тим безмежним свавіллям адміністрації лагера і дивізіона. Напруження зростало з кожним днем, всі відчували — настане якась страшна схватка, схватка не на життя, а на смерть, і вже тим разом не з бриґадирами, а з самою адміністрацією та конвойними військами. Але у що саме виллється те напруження, вгадати тоді було неможливо.

Події розвивались дуже швидко. Нам з Таращанським і студентом приходилось сходитись кожного дня для обговорення небувалого досі потоку інформацій. Кожний інцидент, кожний наступ, кожну провокацію адміністрації і дивізіону треба було своєчасно зважити, обміркувати, дати відповідну оцінку і написати обіжник з приводу того всього, що твориться і чого можна ще ждати. У своїх обіжниках ми зверталися до людей, охоплених самодопомоговою організацією, з такими настановами, щоб вони не піддалися провокаціям конвою, щоб витримано спокійно у мирному дусі розмовляли з адміністрацією і конвоєм, але не в благальному тоні, а твердо і рішучо.

« Ворог накидається на нас, провокує нас на будь-який інцидент, який би послужив для них претекстом для кривавої розправи над нами. Наша задача — не датися спровокувати, але і не зломитися, не піддатися. Нам треба уміло і мужньо вистояти на висоті політв'язнів і захистити свою гідність. Ми люди, та й не тільки просто так собі люди, ми політв'язні, які боролися за краще майбутнє свого народу, адже ж ми повинні і тут під всіма оглядами тримати себе на відповідній висоті » — писали ми в своїх обіжниках.

У травні 1953 року до нас дійшла відомість із четвертого лагера чорного ІТЛ про те, що там конвой із вишки вбив двох людей, які стояли у себе під бараком і співали. І що з приводу того вбивства на знак протесту всі в'язні четвертого лагера оголосили страйк і не вийшли на роботу. Та, надзвичайної ваги, відомість потрясла нас усіх до глибини душі.

« Значить началось », — думав собі я.

По тому інцидентові видно було, що акція заплянована в широкому маштабі і внаслідок тієї відомости атмосфера в нашому лагері наелектризувалася ще більше. Через декілька днів, з лагера № 2 (криптонім — Медвежка) прийшла відомість про те, що там оперуповноважений застрелив з пістолета двох в'язнів-віруючих. І що на знак протесту там також всі в'язні застрайкували. Після Медвежки виповів страйк п'ятий лагер — чоловіча і жіноча зони. Так що в другій половині травня в Норильську вже страйкувало около 20 тисяч політв'язнів. Тільки один наш каторжанський лагер ходив ще на роботу, хоча кожний каторжан виглядав так, немов би він був начинений вибухівкою. Але внаслідок тих подій, лагерна адміністрація дуже раптовно змінила свій курс і стала просто аж солодкою. Після розгрому банди Сабосяка, нам почали кланятися усі бриґадири, начальники колон, нарядчики, культорги і помпобити, які служили цепними псами в адміністрації, а це вже почала кланятися і сама адміністрація, а особливо начальник по політчастині, старший лейтенант Безверхий.

1 червня 1953 року, з четвертого лагера, з тюрми, до нас привезли групу політв'язнів около 20 чоловік на чолі з леґендарним Воробйовим Іваном родом з Ленінґрада, бувшим капітаном Совітської армії. Леґендарним він став своїми багатьма втечами з лагерів. Серед тієї групи було шість українців, а останні всі росіяни. Усю ту групу закрили в ізолятор.

Відтоді, з 1 червня, нас, каторжан, перестали виводити на роботу. У лагері заіснувало якесь підозріле затишшя. Так як це буває у природі перед великою бурею. І насправді, це затишшя було перед величезною бурею.

4 червня, з трьома своїми друзями я пішов у їдальню. Була це якраз обідня пора. Ми спокійно сіли за стіл і почали обідати. Аж раптом хтось із робочих вбіг в їдальню і голосно сказав : « Взвод червонопогонників вбіг через вахту і побіг у напрямку ізолятора ». Ми залишили свій обід і бистро вийшли на вулицю. Але бачимо, що всі люди з волейбольної площі мигом рушили в напрямку ізолятора. Бачучи це тривожне положення, ми також побігли до ізолятора.