Юліан Семенов
Ненаписані романи

Сергій Миколайович Новиков, більшовик з вісімнадцятого року, прийшов до чекістів у двадцятому, брав участь у боротьбі проти басмачів, переїхав до Москви, вчився в інституті, потім його послали у Казахстан, працював в Алма-Аті, тридцять п'ятого року став одним з керівників місцевого НКВС.

Якось уночі почув, як до будинку, де він жив, під'їхало три машини: виглянув з-за штори, побачив оперативну групу, вискочив у двір, перескочив через паркан і побіг щосили...

У Москві він появився вже в тридцять дев'ятому, після того як розстріляли Єжова, коли з тюрем почали випускати тих ветеранів, кого не встигли знищити фізично, але зламали морально; саме тоді Сталін і почав розігрувати карту «великого обману» — мовляв, колишнє керівництво НКВС «обманювало» країну, заарештовуючи невинних людей.

Женившись на моїй тітці Олександрі Ноздриній, Сергій Миколайович подружив з моїм батьком; дружба перейшла до мене «у спадок»; вийшовши на пенсію й поселившись у селі, Новиков розповів мені, чому його мали заарештувати в тридцять шостому.

— Ні Пилипа Медведя, начальника Ленінградського ЧК, ні його заступника Запорожця, який готував убивство Кірова, не розстріляли, — Сергій Миколайович дуже нервував, розповідаючи мені це потаємне, що він носив у собі понад тридцять років. — Їх послали на Схід, та й не в табори, а на будови, і не ув'язненими, а керівниками... Тому від Медведя «пішли кола» — він не міг не поділитися з друзями про те, що після вбивства Кірова у Пітер приїхав Сталін, викликав до себе Ніколаєва і поставив йому тільки три запитання, одне з яких було вирішальним: «Де ви взяли револьвер?» А розлючений Ніколаєв відповів: «У Запорожця спитайте, він його мені всунув!» Сталін наказав негайно Ніколаєва ліквідувати, обматюкавши при цьому Молчанова, одного з помічників наркома НКВС Ягоди, потім викликав з камери Борисова, начальника охорони Сергія Мироновича, поговорив з ним віч-на-віч; того ж дня Борисова вбили.

Преса, не підготовлена до того, як коментувати те, що сталося, зразу звинуватила в убивстві Кірова білогвардійців. І лише після того як усіх свідків розстріляли або ж вони загинули при загадкових обставинах, було дано залп проти опозиції, а в січні тридцять п'ятого було проведено закритий процес проти Каменєва і Зінов'єва: їм дали по п'ять років таборів за те, що вони начебто несли моральну відповідальність за вбивство Сергія Мироновича.

Так от, оскільки з Медведем я не раз зустрічався, в голові в мене ворухнулися перші сумніви — щось тут не чисто... Але по-справжньому завагався я лише після того, як наш казахський нарком повернувся з Москви до Алма-Ати в січні тридцять шостого, скликав колегію, стенографіста попросив залишити кабінет і повідомив, що начальник управління Молчанов поінформував присутніх там: у країні викрито грандіозну змову, на чолі якої стоять Троцький, Каменєв, Іван Смирнов, Зінов'єв. Головна мета: вбивство товариша Сталіна та його найближчих соратників — Ворошилова, Кагановича, Орджонікідзе, Жданова, Чубаря; наркомат переходить на воєнний стан, усі інші справи (чи то шпигунство, чи економічні диверсії, зловживання службовим становищем) відкладаються, обробляємо троцькістсько-зінов'євських терористів... А я, брат, узяв та й бовкнув: «А хто ж цю змову розкрив? Чому ми, чекісти, не мали досі ніяких натяків на таку розгалужену мережу?» Мій нарком якось зіщулився, на запитання не відповів, але багатозначно подивився на мене: «3а роботою слідства стежитиме особисто товариш Сталін, а керуватиме — секретар ЦК Микола Іванович Єжов. Це все. Готуйте пропозиції. Строк — двадцять три години. Все».

Сергій Миколайович — бровастий, витрішкуватий, великочолий устав з табуретки, походив по невеличкій кухоньці, застеленій домотканими доріжками, зупинився біля грубки, припав до неї так щільно, немов хотів утиснути в неї своє тіло, ввібрати її тепло, відчути спину (нема нічого важливішого, як відчувати надію в себе за спиною), і, закуривши «гвіздок», провадив далі:

— Єжова я зустрічав двічі — непоказний, прудкий, очі олов'яні, усмішка швидка, привітна — і щоразу дивувався з того, чому товариш Сталін висунув саме його на цю справу. Освітою він не відзначався, розмовляв з погано поставленими наголосами, часом плутав відмінки; я тоді подумав: ми вдатні на самозаспокоєння чи пак самообман — мовляв, говорить так, щоб найширші верстви зрозуміли. Ерудиція Каменєва, чесно кажучи, іноді заганяла в глухий кут, не всі її розуміли — занадто вже професорський тон, суцільна іскрометність, афоризми, іноземні слова... Так, брате...

Був у Єжова друг, заступник народного комісара землеробства Конар, приїжджав якось до нас, за день перед тим надійшла шифровка: «3абезпечити допомогу в усіх питаннях. Єжов». Ну ясно, ми й стрибали навколо Конара, та хіба тільки ми? А потім — ба-бах! — беруть цього самого Конара, виявилось — шпигун, справжнє прізвище Поліщук, польська розвідка видала йому документи на ім'я червоного командира Конара, якого вбито під час стрілянини, вкорінився, «ріс» дванадцять років, оселився в Москві, ввійшов у «світ», а як побачився з Єжовим — одразу сів у кабінет заступника наркома землеробства... А це, брате, не жарт — усю стратегію боротьби з бухарінським ухилом в МТС провадив у життя він, Конар. Причому не ми, Чека, його викрили... Молодий більшовик, з МТС, випадково побачивши Конара, ахнув: «Та я ж з товаришем Конаром в одному полку служив. Ніякий це не Конар!» Тільки після цього ми поставили спостереження й дістали прямі докази шпигунської діяльності заступника наркома... Але спочатку Єжов дзвонив Ягоді, кричав: «Не сійте зерна підозріливості! Не зводьте наклепів на чесних більшовиків! Опікуйтеся краще своїми пройдисвітами, які тікають на Захід!»

Так, брате, отакі були діла... Одне слово, назавтра, рівно о двадцять третій нуль-нуль ми зібралися в наркома. Мені першому дали слово: «Ну що в тебе? Називай прізвища троцькістсько-зінов'євських убивць. Хто дасть серйозні свідчення? Які докази?» Я відповів, що, за даними тих відділів, які я опікував, ніяких зачіпок немає, опозиціонери давно роззброїлися, чесно трудяться, жодних претензій. А він: «Погано працюєте». — «Що ж, вибивати угодні нам свідчення, як в охранці?» Він аж скипів: «Товариш Ягода видав наказ, завтра оголосіть усім співробітникам: «Будь-які примусові заходи, погрози, обіцянки тим, що перебувають під слідством, каратимуться, як злочин! Ми працювали, працюємо й працюватимемо з чистими руками!»

А назавтра наркома забрали. Ясно? А післязавтра я подався навтьоки, переконавшись, що справді почався термідор, змова проти самої пам'яті Фелікса Едмундовича.

Утікши, я відлежувався в горах, жив у чабанському хлівці, газети, хоч і з запізненням, але читав. І поступово склалося в мене враження, що дружба Конара з Єжовим не випадкова, Єжов — справжнісінький шпигун, ворог, робить усе, щоб лишати товариша Сталіна одного, знищити всіх тих, з ким він боровся під час революції. І я написав докладного листа Сталіну. Почерк, звичайно, змінив, не підписався, відіслав його з іншого міста, за півтисячі кілометрів звідтіля, де переховувався; жодної тобі реакції; навпаки, ще більш портретів Єжова, та ще й нове гасло висунули: «Вчитися жити й працювати по-сталінськи у товариша Єжова»...

Коли Єжов зник, це вже після ХVІІІ з'їзду, я прочитав у газетах звіт про судовий процес над Луньковим, колишнім начальником НКВС у Кузбасі, який заарештовував малолітніх і вибивав з них свідчення, що вони, мовляв, готували теракт проти товариша Сталіна. Дітей кидали в ті камери, де було повно-повнісінько старих більшовиків, а тюрма — організм особливий, через стіни, перестуком, інформація розходиться не те що по місту — по країні, не вдержиш... Отоді я й зрозумів, чим Ягода і Єжов виривали свідчення у ленінців: страхом за життя дітей... Логіка: якщо чужі діти сидять, значить, і мої мучаться в сусідній камері... От після того як прилюдний суд засудив Лунькова до розстрілу, я й вирішив знову повернутись до Москви... Влаштувався в Покровському-Стрешневі завгоспом будівництва і почав чекістську комбінацію: оскільки в газетах нічого про Єжова не писали, я вирішив знову звернутись до гіпотези про його шпигунську діяльність: треба ж народові дохідливо пояснити, що страшна трагедія, свідком якої ми були, — діло рук іноземної розвідки... Тому я почав стежити — так, саме так, це було справжнє стеження — за будинками, де жили співробітники НКВС, там мої друзі, вірні друзі, з громадянської ще... Я хотів поговорити із «стариками», гляди, підкажуть, як надійніше передати листа про Єжова особисто товаришу Сталіну... За одним будинком я спостерігав місяць — кожної неділі сідав у скверику з газетою і «замальовував» усіх, хто туди входив і виходив... Жодного з стариків не побачив, усі нові, значить, моїх постріляли... Потім перейшов до другого будинку — теж нікого. Словом, брат, чотири місяці я працював... І тільки на п'ятому пощастило: побачив Вадима, ми з ним у двадцяті вчилися разом... Покликав його неголосно, він помітив мене, але не підійшов, тільки ледь кивнув. Я обернувся — начебто за ним не стежили, лишився на лавочці, сиджу, читаю, жду... Він вислизнув увечері, проходячи мимо, шепнув, щоб я їхав у парк «Ермітаж», там поговоримо. Ну й поговорили... Вислухавши мене, він випив гранчасту склянку горілки, не закушував, наче воду мінеральну випив, і, схилившись до мене, шепнув: «Дурень ти, Серьожко! Дурень, як усі ми... Я був на зборах, коли Єжов оголосив нам, чому Ягоду заарештували... Його, виявляється, викрили в тому, що він був агентом охранки ще з дев'ятсот сьомого року... Але ж Ягода в дев'яносто сьомому народився, про це в енциклопедії писали. Десятирічний агент?! А ми? Мовчали, Серьожо. Всі, як один, мовчали... А потім я дізнався, що найважливіші відповіді Бухаріна на процесі писав Сталін... І сфабрикував йому таке: Бухарін мав сказати, мовляв, він підозрював Леніна, що той — німецький шпигун ще з сімнадцятого року, коли проїхав у «запломбованому вагоні» Німеччину, аби швидше потрапити до Росії... А після того як Ленін зажадав Брестського миру, я, Бухарін, остаточно переконався, що Ленін — німецький шпигун, і тому вирішив його вбити... І тут Бухарін вибухнув: «3аради Нюсі та Юрка я ладен загинути, звести на себе наклеп, але такого я не підпишу! Стріляйте всіх нас, вбивайте нас трьох, але я не дам Сталіну звинуватити мертвого Леніна в шпигунстві! Не дам, та й годі!» Сергійку, Сергійку, про що ти?! Бухарін урятував Леніна — погодься, якби він сказав на процесі те, що йому написав Сталін, — Ілліча викреслили б з підручників, повір мені! А хто нам телеграму надіслав: «3астосовуйте тортури!» Сталін, Сергію, Сталін... Нам цю телеграму зачитали, тому я тебе додому й не запросив, я лишився один з тих, хто її чув, отже, не сьогодні, то завтра мене підберуть... А ти — «листа товаришеві Сталіну»... Забудь, Сергію, Єжов був його підметкою, а ніяким не шпигуном.

Сергій Миколайович уривчасто зітхнув, ще більше вбгав своє кряжисте тіло в грубку й глухо мовив:

— Після Двадцятого з'їзду я на партзборах виступив проти того, щоб про Сталіна говорили як про людину, яка керувала війною по глобусу... Це було... Але я й за те виступив, щоб відкрити всю правду про вбивство Кірова... Навіщо я тобі говорю все це? Відповім. Один старик, із могікан, сказав мені: «Ти ж Юльку знаєш, спитай, навіщо він у «Сімнадцяти спалахах» Сталіна згадав? Хіба можна прославляти сатрапа?!» А я йому відповів: «Трагедія наша в тому, що Сталін, який вибив ленінців, стояв на трибуні Мавзолею сьомого листопада сорок першого, і для нас, в окопах, це було щастям — для всіх без винятку: і для тих, хто знав правду, і для тих, хто не відав про неї... Хочеш, щоб знову писали лише одну грань правди? Та хіба це історія? Ні, брате, історія — це коли пишуть усе... І — немовби з боку — без гніву й пристрасті. А інакше — не історія, а підлабузницький репортаж; теж доведеться незабаром переписувати...»