Юліан Семенов
Ненаписані романи

У п'ятдесятих, під час обговорення кандидатів на здобуття Сталінських премій, Олександр Фадєєв у Кремль не з'явився.

— Де він? — спитав Сталін помічника.

Поскрьобишев відповів:

— Занедужав.

Сталін посміхнувся; знав, що це слово означає відому слабість першого секретаря Спілки письменників, що траплялася з ним у стресових ситуаціяx.

— А Тихонов де? — спитав він, повільно походжаючи по кабінету — згорблений, у м'яких кавказьких ічигах; штани з маршальськими лампасами заправлені дудочками, військовий френч обвис, наче стікав з сутулих, старечих, дуже вузеньких плечей.

— Хворий, — відповів Поскрьобишев.

— Що, і цей страждає? — спитав генералісимус.

— Ні, ні, простуда, — відповів Поскрьобишев, — йому не дозволили приїхати лікарі, бояться, що він носій бацил...

— Бацил не носять, — зауважив Сталін. — Вони дуже маленькі для цього. Носять заразу, так кажуть по-російськи, пора вивчити рідну мову...

...Він ніколи не міг забути, як Поскрьобишев уповз до нього в кабінет на колінах, затиснувши під пахвою список, що прислав Берія: серед тих, кого належало усунути, він, Поскрьобишев, який працював із Сталіним чверть століття, побачив прізвище своєї дружини.

— Товаришу Сталін, за що?! — шепотів він, повзучи по жовтому паркету. — За що, товаришу Сталін?!

Сталін діждався, коли Поскрьобишев підповз до нього зовсім близько, простяг йому руку; той підвів голову — губи тремтять, сльози котяться по щоках, — подав список, немов чолобитну, хіба тільки поклони не бив.

Сталін проглянув кілька сторінок (цього разу список на ліквідацію був досить короткий, лише чотириста тридцять осіб), зітхнув, похитав головою:

— Подзвони Берія, скажи, я згоден... І не плач... Ми тобі дружину росіянку знайдемо... Росіянки — вірніші... Вона тебе слуxатиметься... Вона — тебе, а не ти її... А коли не згоден — борись, пиши в ЦКК, будемо розбиратись...

Через годину він знову викликав Поскрьобишева. Той був блідий, але очі сухі; приніс звіт фінансиста Звєрєва про заробітки кількох письменників; Сталін проглянув цю доповідну й глухо спитав:

— Де Звєрєв?

— У приймальні.

— Листа про дружину написав?

— Ні, товаришу Сталін.

— Чому?

— Тому що ваша воля — це воля народу...

Сталін похитав головою:

— Я людина маленька, Поскрьобишев, не треба з мене робити монарxа... Я всього не знаю й знати не можу, але я вірю моїм колегам, що й тобі раджу... Хай зайде Звєрєв...

Коли той увійшов, Сталін, не запросивши його сісти, неуважно кивнув на привітання міністра й продовжував повільно перегортати сторінки доповідної записки про гонорари.

— Отже, вважаєте, — неголосно мовив він, — у нас завелися письменники-мільйонери? Жаxливо... Письменники-мільйонери, — він перегорнув ще одну сторінку, перебіг очима стовпчики цифр. — Письменники-мільйонери... Хм... Жахливо, га, Звєрєв? Мільйонери-письменники...

— Так, товаришу Сталін, це жаxливо.

Сталін підвів свої рисячі очі на міністра й простяг йому папку:

— Жахливо, що в нас так мало письменників-мільйонерів, Звєрєв... Письменники — це пам'ять нації! А що вони напишуть, коли житимуть надголодь? Фінанси — це політика. А ви мислите як заздрісний селянин, що рахує заробітки працьовитого сусіда, котрий не самогонку п'є, а працює від зорі до зорі, замість того щоб на зборах горлати...

Знову викликав Поскрьобишева, перед цим подивившись на настінний годинник; попросив чаю; той повернувся через десять хвилин з невеличкою тацею — склянка на блюдечку, три грудочки цукру й два неодмінних сухих печива. Обходячи стіл, Поскрьобишев піднімав ноги високо, наче страус. (Сталін посміхнувся: помічник почав ходити так у сорок четвертому. У Сталіна тоді сиділи Жуков і Рокоссовський. Поскрьобишев увійшов у формі генерал-лейтенанта — надів уперше в житті, тільки-но пошили в спецательє на П'ятницькій. Сталін помітив, як перезирнулися Жуков і Рокоссовський; йому здалося, що в їхніх очах промайнуло глузування; він знову викликав Поскрьобишева й попросив розкласти на його письмовому столі карту — завжди з такою картою працювали на довгому столі засідань. Поскрьобишев акуратно розправив клеєне полотнище, хотів був уже йти але в цю мить Сталін швидко виставив ногу; Поскрьобишев незграбно спіткнувся, мало не впав; не розтуляючи рота, Сталін сухо засміявся:

— Що ж ти, Поскрьобишев? Генерал, а на рівному місці спотикаєшся?

На армію тоді не можна було не зважати; нехай маршали зроблять своє діло, а там видно буде: стратегія і тактика — найголовніше питання будь-якої політичної комбінації; ми, росіяни, не можемо без вождя, без живого бога, отак уже ми створені, але хто знає, що в голові у кожного з нас? Посада бога — спокуслива, однак далеко не кожен розуміє свою відповідальність перед майбутнім; ми, росіяни, більше схильні до роздумів про минуле, ось в чому небезпека...

Через двадцять хвилин Поскрьобишев повернувся — Верховний попросив прибрати карту; був у своєму звичайному костюмі — сталінка, зелені штани, заправлені в білі фетрові валянки на м'якій підошві, щоб не чутно було, коли йдеш по паркету, стеля ж висока, звук шльопає, заважає вождеві думати...

Жуков і Рокоссовський знову перезирнулись, і Сталін побачив у їхніх очах щось схоже на подив; тієї глузливості, яка здалася йому перед цим, мов і не було...)

Генералісимус посмоктав порожню люльку — нові медики, що стали лікувати його після арешту й викриття єврейських лікарів-бузувірів із «Джойнту», категорично відмінили всі ті ліки, які приписували лікарі Сталіну, а вони його лікували з початку двадцятих років; наполягали на проведенні нових обстежень, перейшли на якісно нові медикаменти; заборонили тютюн. Сталін, вислухавши рекомендації, розсердився: «Брати Когани і Вовсі витягли мене з інфаркту й інсульту, але чомусь не вимагали ламати звичний ритм! Навіщо насилувати волю людини?!» Але все-таки курити припинив — дисципліна, насамперед дисципліна, якщо ти почав комбінацію з лікарями, щоб зробити Середземне море російським, — іди за нею до кінця; стратегія і тактика, нічого не вдієш...

— Добре, а хто ж доповідатиме про премії? — спитав Сталін.— Мабуть, товариша Фадєєва не бентежить доля письменників та артистів, які ждуть нагороди за свій труд? Чи він образився на мої зауваження?

—...На минулому засіданні Сталін спитав Фадєєва, чи відомо йому, що один з тих, кого висунув він, перший секретар Спілки на премію, — літератор з російським прізвищем, насправді — єврей?

Фадєєв відповів, що він знає про це, але ж партія вчить пролетарського інтернаціоналізму, важливо, чиїй справі служить творчість митця, якій ідеї...

— А чи знаєте ви, що митець був репресований у свій час як ворог народу?

— Так, товаришу Сталін,— відповів Фадєєв, — але ми знаємо й те, що цей літератор пройшов фронт, удостоєний урядових нагород, поранений, спокутував свою провину кров'ю...

— Глядіть, — посміхнувся Сталін, — ви внесли пропозицію, вам її і відстоювати...

От після цієї розмови Фадєєв і занедужав.

— Отже, треба розуміти так, — трохи здивовано, наче самому собі, сказав Сталін, — що ми сьогодні працювати не зможемо?

Поскрьобишев знав Сталіна, як ніхто: він не поспішав відповідати на його запитання, бо генералісимус, спитавши, повернувся й неквапливо пішов у куток, де стояв годинник з вестмінстерським боєм; до вікон не підходив, хоч вони були завішені цупким білим шовком, крізь нього вловити контур людини не можна.

Лише коли Сталін обернувся, Поскрьобишев сказав:

— Прибув відповідальний секретар комісії Фадєєва, товаришу Сталін. Його прізвище Кеменов.

Сталін зупинився перед Поскрьобишевим, подивився на нього так, немов уперше бачив, і сумно зітхнув. (У той день, коли він, Сталін, санкціонував арешт дружини свого помічника, він недаремно подивився на годинник, замовивши собі чай; завжди Поскрьобишев приходив із склянкою через шість-сім хвилин, а того разу повернувся через десять.

Сталін тоді до чаю не доторкнувся, викликав Кобулова, попередивши по телефону, щоб той прихопив «чемоданчик Генріха» (нарком внутрішніх справ Генріх Ягода на початку тридцятих років займався отрутами й медициною), і попросив одного з найближчих помічників Берія взяти на аналіз чай, цукор і печиво. Той подзвонив через півтори години: «Лабораторії повідомляють: усе чисто, товаришу Сталін». Відтоді вірив Поскрьобишеву до кінця: росіянин — людина добра, не мстива й швидко скоряється долі — коли так треба, значить, треба, головою стіни не проб'єш).

— Кеменов, кажете? — Сталін здивовано звів плечима. — Відповідальний секретар?

І, повернувшись до столу, за яким сиділи його колеги по Політбюро, мовив:

— Напередодні краху Римської імперії патриції самі розважались, а право керувати державою передали юним вільновідпущеникам. Схоже, правда? Засідання відміняється...

...Тиждень тому наступник Віктора Абакумова міністр Ігнатьєв передав Сталіну секретний звіт: людей, що перебували в таборах, — дванадцять мільйонів; членів сімей ворогів народу — ЧСВН — двадцять мільйонів; селян, позбавлених паспортів, — сорок два мільйони; дослідження з комп'ютерної кібернетики, які він, Сталін, заборонив фінансувати Академії як «космополітичну псевдонауку, очолювану агентом «Джойнту», так званим професором Віннером, тепер переведено в Штатах у промислову розробку. Інформація про успіхи американців — тривожна. Галас про генетику в Америці — про лженауку Менделя і Моргана, що замахнулися на основоположну конструкцію Творця, — прямо-таки нечувано, беруть по сімдесят центнерів з гектара, а ми ледь-ледь нашкрібаємо дванадцять...

Сталін відчував себе розчавленим і покинутим усіма — особливо після того, як прочитав звіт Ігнатьєва; дедалі частіше думав про свого заступника Вишинського... Якби процеси тридцять сьомого року провалилися, відбувся б тріумфальний суд над меншовиком Вишинським, змовником, який укорінився в партію; саме вони, меншовики, організували провокації: страхіття чисток, переслідування ленінців. Вони, хто ж іще?! Але процеси Каменєва і Бухаріна пройшли спокійно; переможців не судять, а підносять; от він і підніс генерального прокурора... Що ж, коли справді кібернетика внесе переворот у воєнну науку на Заході, Вишинський як заступник Голови Ради Міністрів дістане своє — меншовики були, є і будуть ворогами Радянської влади, — умисна брехня Політбюро, приховування правди, спроба послабити оборонну могутність Батьківщини... Та хіба один Вишинський вийде на цей процес як обвинувачений?

...Через два дні Фадєєв приїхав у Кремль — блідий, брезклий, без того вогню в очах, який так пасував його чудовому обличчю.

Генералісимус проглянув список кандидатів Сталінської премії, що дав йому Фадєєв, і спитав:

— Ви вже видужали? Лікарі допомогли?

— Так, — глухо відповів Фадєєв, — тепер усе гаразд.

— Ви бережіть себе, Олександре Олександровичу, — Сталін уперше назвав його на ім'я та по батькові — найвищий ступінь прихильності. — Ви нам потрібні, ми вас шануємо...

— Спасибі, — нахмурившись, відповів Фадєєв.

Генералісимус знову проглянув список і здивовано підвів голову:

— А де ж ваш кандидат, якого ви так хоробро захищали?

— Значить, так, товаришу Сталін, ми вирішили викреслити його: справді, єврей... Зараз, мабуть, не варто акцентувати цю проблему... Та й до того ж був ворогом народу, цього й кров'ю не змиєш — навіки...

Сталін здивувався:

— Невже? Дивно... По-моєму, одним з перших лауреатів Сталінської премії став професор Рамзін, але ж у тридцятому ми його засудили до розстрілу — диверсії, антирадянська діяльність, шахтинська справа, промпартія... Отже, Рамзін змив минуле? Чи ми помилились? — Він обернувся до членів Політбюро, але відповіді не став слухати, а вів далі: — І потім, що це означає — «єврейська проблема»? У нас немає і не може бути такої проблеми... Космополіти? Так, проблема. Шпигунський «Джойнт» — так, проблема. А єврейської проблеми нема й не буде. Яка може бути єврейська проблема в країні, де існує Єврейська автономна область, батьківщина всіх радянських євреїв?! Минулого разу я висунув свої докази, дискутуючи запропоновану вами кандидатуру лише тому, що мені здалося доцільним дати вашому підшефному Сталінську премію третього ступеня, а не другого, як наполягали ви... Є заперечення? — звернувся Сталін до членів Політбюро, вписуючи прізвище письменника синім олівцем у список...

(Цей ненаписаний роман заготовлено на основі розмов з комендантом ДСК «Ніколина гора», який 1955 року повернувся з табору — його брат був черговим у приймальні Сталіна, починаючи з двадцятих, і генерал-лейтенантом Іллею Виноградовим, колишнім начальником розвідки Третього Українського фронту, консультантом нашого з Ташковим телефільму «Майор Вихор».)