Юліан Семенов
Ненаписані романи

Після того як операція «Багратіон» закінчилася блискуче, Червона Армія вийшла до кордонів ридцять дев'ятого року. (Костянтин Симонов, коли я спитав, чому він не продовжив «Солдатами не народжуються», усміхнувся: «Я воював за визволення моєї Батьківщини. Все, що сталося потім, — новий цикл, з іншими героями й потаємними цілями, але писатиме його хтось інший».)

Сталін запросив на Близьку Дачу маршалів — вирішив влаштувати на їхню честь вечерю.

Коли всі з'їхалися, Сталін привітав гостей у холі, потиснув кожному руку; зупинившись перед Рокоссовським, задумався на мить, мовчки повернувся й вийшов; воєначальники перезирнулися; Жуков підбадьорливо кивнув: «3араз повернеться».

Справді, Сталін скоро повернувся з букетом троянд, простяг їх Рокоссовському, глухо кашлянувши:

— Це за те, що йому більше за всіх вас перепало.

Розуміти цю фразу можна було двояко: або Сталін мав на увазі тягар боїв (хоча Жукову перепадало не менше), або ж натякнув про той час, коли маршала тягали на допити, вибиваючи показання про належність до «банди троцькістсько-бухарінських шпигунів та диверсантів».

Потім Сталін запросив маршалів на подвір'я, де стіл було накрито по-кавказьки, під смугастим тентом; димилися карські шашлики на вугіллі, смажилася молода козлятина, на старовинних сковорідках, привезених з Кавказу, шипів жовто-вершковий сулугуні.

Вино було з Тбілісі; пляшки запечатані особливим сургучем, це означало: «Перевірено, відповідає кондиції»; ЛСУК — Лікувально-санітарне управління Кремля — перевіряло все, що подавали на стіл Верховному; а втім, ще одна перевірка, негласна, контролювала висновок медиків. Був на столі й коньяк «Варціхе»; горілки стояло лише дві пляшки (Сталін її не пив, але знав, що Толбухін і Конєв коньяк не дуже полюбляють, нехай собі потішаться «білою»).

Вечеря вдалася на славу; гарний тост виголосив Берія; він знав, що цей тост подобається Сталіну, тому розігрував його в особах: «Якось юнак зайшов на старе кладовище в горах і був здивований, прочитавши написи на хрестах та могильних плитах: «Гіві Кварцхава, народився в дев'ятисотому році, помер в дев'ятсот п'ятнадцятому, жив тринадцять років»; «Ладо Гудіані, народився у вісімсот сорок п'ятому; помер в девятсот двадцятому, жив сорок два дні»... Що це воно таке, думає юнак. Як же таке може бути?! А назустріч йому йшов сивобородий мудрець у білому вбранні з посохом. І звернувся до нього юнак: «Скажіть, шановний, чому такі дивні написи на хрестах?» — «Тому, сину мій, — пояснив мудрець, — що вік людей у цьому краї визначається не роками, прожитими на землі, а годинами дружби!» То вип'ємо ж за дружбу наших маршалів, видатних воєначальників епохи геніального стратега наших перемог Сталіна!»

Розповів свій улюблений анекдот і Молотов: «Чоловік був у гостях, часто припадав до чарочки, а жінка, як і належить усім жінкам, стримувала свого чоловіка: не треба та не треба! Нарешті вона почала благати: «Ну хоч з'їж щось! Он, поглянь, яка гарна булочка!» Чоловік покірно з"ів булочку й зразу ж упав зі стільця, прошепотівши при цьому: «Це твоя булочка винна!»

...Потім танцював Будьонний.

Ох, як же він танцював у вісімнадцятому, коли збиралися вузьким колом; як ішов Ворошилов; який швидкоплинний час, як нестримно тече він, немов пісок крізь пальці...

...Сталін відчував, що вечір удався; рідкісний стан спокою розчулив його, він відкинувся на спинку крісла, трохи витягнув ногу і з примруженою доброзичливістю оглядав гостей: усі свої, ніякої затаєності, недомовленості; сталося те, чого він стільки років добивався: нарешті оточений гвардією, не хтось, а саме вони передадуть поколінням правду про те, що він, Сталін, скрутив шию гітлеризму; кінець — ділу вінець! Це ще треба буде подивитися, з чиєї вини стався сорок перший рік; не тепер, звичайно, тепер не можна заважати людям робити їхню справу, але настане час, і ми знайдемо істинних винуватців трагедії. Генерал Павлов — що? Сошка, дрібнота... Ворошилов недарма розповідав, як він знайшов його в Білорусії, у липні, на польовій дорозі, під дубом, — ноги на сонце виставив, онучі сушив на виду у всіx... «А я ж читав твої донесення, в яких ти проти мене виступав, Павлов, — сказав йому тоді Клим. — Ти ж сигналізував на мене, псевдонімом підписувався, хотів під монастир підвести, недобре...»

...Перед тим як уже треба було роз'їжджатися і коли всі проголосили тости за Верховного, Берія попросив слова; Сталін трохи здивувався: це не за звичаєм стола — просити вдруге тост, але все-таки вважав, що незручно відмовляти, військові можуть цього не зрозуміти, у них своє уявлення про тих, хто на вершині піраміди, немає сенсу це уявлення міняти...

— Товаришу Сталін, я пропоную висловити подяку вашим кухарям, охороні, всім, хто готував сьогоднішній стіл, — Берія обернувся до тих, хто стояв біля мангалів, — наші грузинські яничари вірні вам, як ніхто!

Спочатку Сталін підняв свій келих, але потім помітив, як Жуков і Конєв, обернувшись услід за Берія, уважно розглядали кухарів та охорону, — високі на зріст грузини, переважно голубоокі, мабуть мегрели, обличчя щасливі, от-от заплачуть від гордості...

Сталін поставив келих на місце, обличчя взялося старечими зморшками, і, не дивлячись на Берія, а немовби звертаючись до всіх за столом, сухо засміявся:

— Виходить, грузини Сталіна люблять і вірні йому... Хм... А що росіяни? Цікаво, як вони ставляться до Сталіна?

Через три дні, перед тим як маршали мали роз'їхатися по своїх фронтах, Сталін несподівано влаштував прощальний обід: жодного грузинського кухаря не було; стіл обслуговували рослі охоронники, всі — росіяни.

Сталін стежив за Жуковим і Конєвим, за їхньою реакцією; але жоден з маршалів просто не звернув на це уваги.

«...А Троцький зрозумів би?.. — подумав Сталін. — Все-таки різниця між професіоналами, техніками війни і політиком чимала».

...Але грузинів до Москви не повернув: те, що зроблено, — зроблено, не можна міняти рішення, інтелігентщина, слава богу, відійшла в минуле і, є сподівання, ніколи не вернеться.