Лев Ребет
Світла і тіні ОУН

Немов передчуваючи, які завдання будуть чекати ОУН за кільканадцять років, вона відкрила вже на самому початку своєї діяльности фронт проти російського большевизму, поборюючи існуюче тоді серед західньоукраїнського громадянства т. зв. радянофільство. Ця двофронтовість боротьби ОУН мала в другій світовій війні повторитися ще раз у драматичний спосіб.

В Західній Україні існував ґрунт для радянофільських настроїв. Одначе ці настрої виводилися не з соціяльного тла, хоч як воно, особливо в Галичині з її перенаселеним селом, було невеселе, а з загальнонаціональних моментів. Для пригнітаючої кількости радянофілів був найсильнішим поштовхом до орієнтації в той бік не большевицький режим і обіцянки комунізму, а факт, що за Збручем існувала якоюсь мірою українська держава і що там розвивалася українська культура. Ці факти унагляднював західньоукраїнському громадянству тодішній совєтський консул у Львові Лапчинський, український комуніст, зліквідований пізніше під час розгрому української культури Москвою. Прийняття української інтелігенції в консуляті, влаштовувані Лапчинським (іронічно називані націоналістичною пресою «ходженням на ікру»), були з боку ОУН трактовані як пактування з ворогом, який тільки з тактичних міркувань ніби чинить певні поступки т. зв. українізацією, а його пропаганда при допомозі цих поступок має поширити впливи Москви також і в Західній Україні.

Просоветські настрої в добу українізації були ще тим небезпечні, що ті самі кола, які пробували використати певні «реальні» поступки з боку польської влади, не виключали можливостей підтримки, конкретно кредитів для української кооперації, з боку советської влади. Пригадати треба відвідини УССР групою галицьких кооператорів, які їздили туди «подивляти» розвиток совєтської кооперації.

З цим стихійним і калькуляційним радянофільством ОУН вела систематичну боротьбу, вказуючи на облудність метод партії Леніна від самого початку за володіння Україною. Вершком цієї протибольшевицької боротьби був демонстративний замах Миколи Лемика на секретаря совєтського консуляту в приміщеннях цього консуляту у Львові, виконаний у жовтні 1933 р. Був це зрештою вже час жахливого розгрому української культури в УССР і доба страшного голоду, яким Москва знову, відповідно до побоювань ОУН, показала своє жорстоко вороже ставлення до української нації.

Ці факти дорешти підкосили радянофільські настрої в Західній Україні. Це особливо корисно подіяло на поширення впливів ОУН серед молоді Волині, серед якої донедавна панувало на патріотичному тлі сильне радянофільство. При допомозі студентів-волиняків, а далі шляхом поширення підпільної мережі в сумежних із Волинню галицьких повітах, головно в Сокальщині, що побіч Бережанщини і Стрийщини була однією з найсильніших баз організації, вдалося ОУН стати в цій провінції певною ногою, не зважаючи на строгі ізолюючі заходи польської поліційної системи. Заборона будь-яких зв'язків із сумежною галицькою провінцією, недопускання преси і друкованого слова з Галичини, заборона творити на Волині філії будь-яких українських галицьких товариств, заборона відвідувати Волинь українцями з Галичини — все це тільки посилювало бажання волинської молоді втримувати зв'язки з Галичиною, і тому ідеї ОУН знайшли там скорий та сильний відгук.

На початку 30-их років найсильнішою українською групою була ОУН, і коли б у той час були переведені вільні вибори, в яких могла б і хотіла б брати участь ОУН, то за нею було б голосувало 80—90% українських виборців.

В міжчасі масова пропаґандивна діяльність ОУН переставилася з самого заперечування чужого панування в бік акцентування позитивної сторони змагань організації. На перший плян висунено пропаґанду боротьби за самостійну державу, і ідею самостійної держави поставлено в начало всієї діяльности організації. Вся її робота, всі проблеми дня, всі посунення і тактичні заходи були підпорядковані цій ідеї; їхня доцільність чи недоцільність оцінювалися відповідно до того, чи вони наближали організацію до досягнення цієї мети, чи ні.

Першими мобілізуючими в цьому напрямі загал заходами були принагідні підпільні летючки з відповідними зверненнями ОУН до населення. Ці летючки появлялися передусім при нагодах національних свят, наприклад, свята державної незалежности і соборности, листопадових свят, далі при нагоді церковних відправ за душі поляглих на Маківці, Лисоні чи з приводу Зелених Свят.

Згодом зорганізовано ударну масову пропаґанду з нагоди Великодніх Свят, і ця пропаганда мала особливий успіх, бо поруч розліплених і розкиданих летючок були застосовані такі заходи, як масове дзвонення в церковні дзвони і вивішування національних прапорів. З правила ці виступи ОУН виглядали так, що після того, як на вежі церкви або на іншому, здалека видному місці вивішено прапор і у відповідних місцях розліплено летючки, гучно відзивалися дзвони. Населення, що збігалося на їхній звук із думкою, що діється щось надзвичайне (може, вогонь у селі), зустрічав маєстат національного прапора і святкове звернення організації з запевненням, що так, як Христос воскрес із мертвих, воскресне й Україна, коли тільки весь народ стане в лави борців за свободу.

Відроджена природа, святковий настрій, весняна погода — і ці несподівані, надзвичайні вістуни відродження української держави! Зростало піднесення, коли появлялися вістки, що в той самий час такі самі виступи були не тільки в довколишніх селах, не тільки в цілому повіті і сусідніх повітах, але, як пізніше писала преса, майже по всій Західній Україні.

Вивершенням усієї акції була забава з безрадністю поліції, яка не могла дати собі ради ні з стягненням прапорів з веж, ні з здиранням летючок. Прапори бо були дуже часто вивішені недосяжно для неї, іноді на вершках коминів старих цегелень, в яких нарочито позривано внутрішні гаки, при допомозі яких можна було видістатися на верх. При цьому поліції було важко найти охочих зробити це діло, так що прапори часом декілька днів майоріли над селами, заки поліції вдалося, часто щойно за допомогою пожежної сторожі, зняти їх.

Те саме діялося, в інший спосіб, з летючками. Після зірвання поліцією одних звернень появлялися в тому самому місці все нові, поки вистачало припасу.

Села гули радощами і очікуванням. Провід ОУН здавав собі справу з того, що ці радощі були доволі поверхові, а очікування стосувалося бажання змін, які принесе якась сила ззовні, ота ОУН. Щоб само населення зрушити до безпосередньої боротьби, було ще важко. Але в наслідок наполегливої праці над молоддю кадри борців, рішених на жертви, зростали і вони були немов сталевий скелет, довкола якого згодом створився залізобетонний фронт всього населення.

Щоб якоюсь мірою спонукати населення до визвольної дії, ОУН зорганізувала протиалькогольну і протинікотинну акцію. Ці акції, особливо протиалькогольна, мали в Галичині свою традицію ще з часів боротьби населення проти залишків панщини, скасованої 1848 р. Вже в той час боротьба з коршмами, в яких селяни не раз пропивали на користь чужонаціонального елементу (двору і коршмарів) все своє майно, була ведена як загальнонаціональна справа.

До цієї традиції нав'язала тепер ОУН, організувавши бойкот горілчаного і тютюнового державного монополю. Цей бойкот ударяв у державний бюджет досить боляче; одначе для організації важливішою, ніж ця шкода, була мобілізація загалу до активности, до чину, хоч як мало був він агресивний. Бойкот насправді був свого роду пасивним спротивом, але на початок така метода масової дії була найкращою: він вимагав від людей найменше зусилля, організованости і був найменше ризикований. Всяке переслідування ворожою владою за бойкот згаданих монополів було практично неможливе, бо пропаганду за абстиненцію можна було легко пояснити гігієнічними і господарськими мотивами. В той час ще існувало старе, дозволене владою, товариство «Відродження», що ставило собі за завдання боротьбу з марнотратством, яке приносило пияцтво і курення. За ширмою діяльности цього товариства порівняно легко було ховати політичне вістря підпільної діяльности ОУН в цьому напрямі.

Протиалькогольна і протинікотинна діяльність організації досягла свого вершка після виконання присуду смерти над двома членами ОУН, Біласом і Данилишиним, які по-геройськи вели себе на процесі наглого суду в грудні 1932 р. Ця смерть потрясла всім українським громадянством, серед якого, немов на знак протесту, почалася масова відмова (частково з оголошенням про це в пресі) від алькоголю і нікотини. Цікаво, що в цьому протесті брали живу участь теж кола, противні революційним методам боротьби. В переломових хвилинах все населення ставало і стає в обличчі ворога одним фронтом.

Вершком масових дій, які ОУН встигла була перевести до розгрому провідних кадрів, що наступив влітку 1934 р., була т. зв. шкільна акція. Як відомо, питання навчання української молоді було одною з тих справ, які об'єднували все західньоукраїнське громадянство в одну цілість. Одначе в обличчі систематичного і безправного витіснювання української мови із шкіл, навіть із таких, де українські діти становили 100% школярів, а далі в обличчі послідовного насаджування на вчительські посади поляків, які часто навіть не розуміли цих дітей, всі заходи (в основі протести, посольські інтерпеляції, сеймові промови і т. д.) представників залеґалізованих перед владою партій не мали ніяких виглядів на успіх.

Оставалися до здійснення форми революційних заходів, і до них взялася ОУН. Справу поставлено в площину радикального заперечення стану, який створювала ворожа влада, з одного боку, а, зі другого, в площину своєї конструктивної розв'язки без і проти державної влади.

Головний протестаційний бій мав бути зведений головним чином на терені школи і то при допомозі самих дітей. Йшлося про те, щоб відповідним вихованням вплинути на дітей так, щоб вони самі саботували навчання чужою мовою, не відповідали на запити, ставлені в цій мові, щоб вони молилися в рідній мові, нехтували державними знаками, що знаходилися в шкільних приміщеннях, а передусім, щоб вони вимагали українських вчителів і науки в рідній мові.

Шкільна акція мала добрі початкові успіхи. Справді масово була переведена тільки найлегша її частина — зовнішня демонстрація, доконана членами організації, в наслідок якої потерпіли приміщені в школах державні знаки і портрети. Оскільки ці демонстративні виступи були масовими і відбулися в один час, вони викликали також велике враження, тим більше, що цією акцією були заторкнені широкі кола населення, бо у відповідь на неї діти були довго переслідувані вчителями-поляками.

Рідше вдавалося поставити боротьбу за рідну школу в усій ширині. Передусім важко було спонукати шкільних дітей до відкритого виступу проти авторитету вчителів; але там, де це вдалося зробити, виступ мав надзвичайний ефект. Там не тільки навчання чужою мовою було тижнями спаралізоване, але бувало також, як, наприклад, у Синевідську Вижньому біля Стрия, що діти влаштовували протестаційні віча перед школою в приявності всього населення; хтось із старших школярів виголошував відповідну промову, діти співали патріотичні пісні і тримали в руках національні прапорці. Щойно відділи поліції розганяли такі демонстрації дітей, арештували активніших з-поміж них. Зрозуміло, що ця боротьба з дітьми не приносила чести польській адміністрації.

В згаданому Синевідську Вижньому арештовано 14-літнього хлопця, що промовляв на протестаційному вічу дітей. Багато політичних в'язнів, що перебували в той час у стрийській тюрмі, пригадує собі хлопця дрібної будови, якого тюремна адміністрація переодягла (нехтуючи при цьому обов'язковими теоретично приписами, що слідчі в'язні, особливо політичні, мають право носити свій власний одяг) в тюремний, надто на нього великий одяг. Тюремна блюза сягала йому по коліна, а штани він мусів закочувати кілька разів, щоб могти ходити. Так забезпечувалася ворожа влада перед цим «грізним» для неї противником. Щоб ще більше дошкулити дитині, її примістили між найгірше шумовиння. Щойно протести всіх політичних в'язнів довели до того, що хлопця посаджено до камери з одним нашим священиком.

Наскільки шкільна акція боляче вдарила в систему чужого насилля, показує факт, що згаданого синевідського хлопця суд засудив на шість літ т. зв. дому поправи, тобто окремої тюрми для малолітніх...

Попри акцію протесту рівнобіжне до неї були проведені спроби масового домашнього навчання дітей українською мовою. Одначе навчання домашнім способом не втрималося, бо, з одного боку, існував обставлений карами примус посилати дітей до державної або державою визнаної школи, а, з другого, для масового навчання по домах бракувало достатньої кількости навчальних сил. Там, де це навчання проводжено, польська адміністрація карала високими грошевими карами того, хто вчив.

У висліді шкільна акція, хоч не спаралізувала навчання в чужій мові і не витворила системи домашнього, нелегального шкільництва, проте дала великий політично-виховний ефект. Населення було зрушене до боротьби за свої права і проти ворога створено було ще один фронт боротьби на болючому і з національного погляду важливому відтинку.