Легенди родини Білінчуків

У ЛИПНІ 1998-го року, задовго до виявлення яворівського фотоархіву УПА, львівське видавництво «Край» випустило у світ книжку Михайла Білінчука «Доля борця» - публіцистичний нарис про командира УПА «Хмару» з Верховини (26 с.). Верховина - селище міського типу, нині центр однойменного району Івано-Франківської области, серце Гуцульщини. До 60-х років минулого століття називалось Жаб'є. Розміщене на Чорному Черемоші неподалік славнозвісної Криворівні, Жаб'є добре відоме з листів і спогадів І.Франка, М.Коцюбинського, О. Олеся, М. Грушевського, О. Кобилянської, І. Труша. Поряд із красотами Карпат вони описували волелюбний дух горян, що населяють споконвіку ці гори і ніколи не мирилися з чужоземним поневоленням.

Відомо, що у структурі УСС славилась лицарством «Гуцульська сотня», отож, коли формувалась УПА, гуцули взяли в її створенні найактивнішу участь. Мабуть, тому, що саме Гуцульщина мала змогу на власній шкірі упродовж якихось двох десятиліть відчути всі «принади» австрійської, румунської, угорської, царської російської, польської, совєтської та німецько-нацистської окупацій плюс «патріярхальне» чехо-словацьке володіння.

Родина Білінчуків з Жаб'я (8 осіб) не належала до багачів, а так собі - заможніх селян. Пара коней, 2- 3 корови, два десятки овець, декілька моргів землі, шмат лісу. Жили мирно, брали участь у діяльності «Просвіти». Шестеро дітей здобуло звичну 7-річну (фактично початкову освіту). На гімназію грошей вистачило не всім. Старший син - Дмитро - ріс бойовим, енергійним хлопцем, що досить рано прилучився до товариства старших. Брав участь у спортивних змаганнях, лісозаготівлі, полюванні. Йому йшов 20-й рік, коли під ударами німецьких військ упала Польща. З групою однодумців Дмитро і його молодші брати Онуфрій та Михайло взяли участь у захопленні складів зброї польських прикордонників, а також встановленні синьо-жовтого прапора над приміщенням гміни.

Короткий час у Жаб'ю люди тішилися українською владою, але прибулі большевицькі орди скоро утвердили багнетами - совєтську... Відтоді Дмитро Білінчук перейшов у підпілля. Як виявилося - на все відведене Богом життя.

Советська адміністрація нічого не довідалася про дії старшого сина Білінчуків, бо навіть не підозрювала про його існування. Але пари коней було достатньо, аби всіх позосталих виселити в Сибір як куркулів у 1940-му році. Осиротіла хата залишилась порожньою. Через рік Гуцульшину вже топтав німецький чобіт, на зміну східним варварам прийшли «цивілізовані» західні - з мало чим відмінними схильностями. Податки змінилися контингентами, а депортації - наборами в «остарбайтери», але через деякий час німецька адміністрація відчула практичний опір. То там відіб'ють гурт худоби, що його гнали на забій, то тут розженуть охорону мобілізованих на примусові роботи... В народі ширилися чутки, що в лісах з'явилися опришки. Поговорювали, що воскрес легендарний Олекса Довбуш. Дехто навіть його бачив - стрункого, високого, кароокого легіня з ретельно виголеним обличчям і невеликими вусами, що підкреслювали лицарську поставу парубка. Але, на відміну від Довбуша, одягався у військовий однострій, на шапці носив український тризуб і мав за зброю не бартку, а безвідмовний карабін. Згодом змінив його німецьким МП-40. З ним було щонайменше 6-8 побратимів, зодягнених та озброєних, як і ватажок. Незабаром гестапо з'ясувало, що називається не міфічний, а реальний опришок «Хмара» (так підписувався під вимогами перестати грабувати гуцулів), але хто він і звідки - з'ясувати було годі. Не знав народ ніякого «Хмару», - було зрозуміло, що це - прибране ім'я, псевдонім.

Але його таки схопили. Лише не врахували, що опришки - то бурхлива народна фантазія. «Хмара» був членом підпільної ОУН, тож коли його везли на суд до Коломиї, побратими влаштували засідку. Перестрілявши охорону і забравши зброю, підпільники разом із «Хмарою» зникли в карпатських лісах. Та німці довідалися, що його справжнє ім'я - Дмитро Білінчук. І що в Жаб'ю самотньо стоїть хата цієї родини.

А тим часом «Хмара» разом зі своїми «опришками» стає повноправним воїном УПА. Закінчує старшинську школу, командує різними підрозділами, то тут, то там роззброює німецькі гарнізони. Відвага, помножена на вишкіл і досвід підпільника, роблять його практично невловимим. Він появляється інколи серед білого дня на коні в центрі Жаб'я і зникає, наче під землю. У гестапо доносять, що навідується до своєї хати. Там влаштовують засідку, і «Хмара» таки приходить. Комендант і два солдати залишаються убитими, а Дмитро Білінчук зникає потаємним ходом. Зі злости гітлерівці підпалюють хату. На стовпах розвішують оголошення про розшук «Хмари» і винагороду тому, хто допоможе його спіймати, але відважний підпільник більше не попадається. А коли німецька окупація змінюється угорською, «Хмара» видає новим «господарям» ультиматум: на певні території угорські війська хай не потикаються.

Не зважили. Спробували пограбувати базу повстанців. Тоді «Хмара» організував нечувану акцію: захоплено угорського генерала! В обмін на нього вимагається відповідна кількість зброї, обмундирування, боєприпасів... Все це передано УПА, підписано перемир'я, яке не порушено аж до відходу угорських військ.

Але в Карпати повертається большевицька армія. «Хмара» змінює МП-40 російським ППШ-41 з диском і продовжує рішучу боротьбу з новим окупантом. МҐБ не розшифровує, хто такий «Хмара», і з Сибіру повертається виселена 1940 року родина Білінчуків. Молодший син Василь йде в ліс до брата і стає кулеметником «Сибіряком». Міцний фізично, він стріляє однією рукою з ручного кулемета ДП-27 («дехтяра»), але цей факт приховати від карателів не вдається. Родину Білінчуків виселюють повторно, та це лише поглибило ненависть братів до нових окупантів України. Сім довгих років відділ «Хмари», де кулеметником був його брат «Сибіряк», завдає дошкульних ударів загонам МҐБ, гарнізонам, станицям «істребітелєй», ліквідовує сексотів та особливо нестерпних начальників-зайд.

1949 року відділ «Хмари» бере участь у рейді до Румунії. Большевицька пропаганда трубить на весь світ, що національно-визвольному рухові в Україні покладено край. На весняній конференції у ходорівських лісах Головнокомандувач УПА віддає наказ про відбуття пропагандивного рейду силами ТВ-21, і в червні цей рейд відбувається. Повстанці переходять з боєм кордон, два тижні перебувають на румунській землі, організовують мітинги, розкидають листівки і - без будь-яких втрат! - повертаються на місце постою. Румунський рейд відбивається дзвінкою луною не лише в Румунії, а й у цілому світі. У своїй книжці «Доля борця» пан Михайло Білінчук говорить, що у відділі «Хмари» був свій фотограф. Судячи з того, що в яворівському архіві «Хмару» зафіксовано найбільше за інших (понад 40 разів), з цим можна погодитись. Цілком ймовірно, що яворівський архів - це архів «Хмари». Адже з цього села була родом його мама Євдокія.

... Війна навколо, але ж є і кохання. Кулеметник «Сибіряк» підпільно одружується із зв'язковою, котра надавала повстанцям цінні відомості. 1952 року її, вагітну, заарештовують недолюдки МҐБ. Побої, знущання, заслання. А в цей час постій групи «Хмари» оточують карателі. «Сибіряк» випадково це виявляє, і, поранений у ноги, на руках доповзає до своїх. «Брате, відходь! Я прикрию!» - останні слова відважного кулеметника передасть другий кулеметник - «Непорадний», двоюрідний брат Білінчуків.

Попрощавшись, «Хмара» відходить, «Дехтяр» Василя Білінчука посилає черги за чергою у лави карателів. Остання куля — для себе. А в цей час дружина «Сибіряка» народжує сина і називає його Василем. Вона виховає його в дусі любови до України, і Василь Портяк стане згодом дослідником історії УПА, письменником і сценаристом. Остання його творча робота - художній фільм «Нескорений». Про Головнокомандувача повстанців, Романа Шухевича. А ось добру фотографію батька Василь Портяк побачить через 48 років - після віднайдення яворівського архіву. Легенда? Ні, реальність!

А «Хмару» згодом таки захоплять. Живим. До їжі зрадник підсипле снодійне. Його будуть катувати і знущатися, засудять до розстрілу і розстріляють у Києві, в червні 1953 року. А ще через 4 роки будуть поширювати чутки, ніби «Хмара» звільнений з тюрми і ось-ось появиться на Гуцульщині. Та люди знатимуть, що це - провокація, і складатимуть легенди про відважного повстанського командира. Що мав підземні ходи по кілька кілометрів, що їздив на білому коні, відібраному в угорського генерала, що проходив невидимим крізь щільні лави карателів і міг закинути сокиру на самий вершок смереки і та втикалася у стовбур.

Живи, Герою України, у пам'яті народній! Духовний пам'ятник тобі поставлено. Поставлять і бронзовий - сумнівів у тому нема.

Василь ГУМЕНЮК.

На світлинах:

45 - «Хмара» та «Лісовик» (Іван Перцович). Фото не пізніше осені 1945 року;
53 - Дмитро Білінчук «Хмара», 1919 р.н., зі своїм незмінним ППШ-41;
66 - ліворуч «Хмара», праворуч - «Сибіряк». Брати Дмитро і Василь Білінчуки;
117 - Дмитро Білінчук «Хмара» - з побратимами (перший ліворуч);
130 - в гостях у румунської родини. Рейд у червні 1949 року. «Хмара» сидить у центрі на порозі.
203 - донесення розвідника уважно слухає «Хмара» з побратимами (стоїть у центрі). Дана світлина - шедевр композиції і засвідчує, що повстанський фотограф був майстром своєї справи...