1901
р. коли до Полтави приїздив визначний
український композитор Микола Лисенко, студенти,
серед яких був і С.Петлюра, влаштували йому
гарячий прийом - з хором, виконанням творів
композитора і маніфестацією. Ця подія викликала
обурення у місцевих властей, і Симона Петлюру
разом з кількома його друзями виключено з
семінарії. Стало, мабуть, відомо і те, що він
належить до РУПу. А це вже загрожувало арештом. 1902
р. С.Петлюра виїхав закордон до Львова, де не
довго працює в редакції «Літературно-наукового
вісника», а потім поїхав на Кубань. У
Катеринодарі він спочатку давав приватні уроки,
а згодом брав участь в експедиції професора
Ф.Щербини, займаючись упорядкуванням та
вивченням архіву Кубанського війська. В цей час
він опублікував в місцевих «Областных
ведомостях» кілька документів з історії
Кубанського козацтва. В грудні 1903 р. С.Петлюру за
активну участь у діяльності Чорноморської
Вільної Громади (філії РУПу) було заарештовано,
але через 3 місяці (у березні 1904 р.) звільнено «на
поруки».
Зразу після звільнення він поїхав
до Києва, а звідти знову за кордон - до Львова, де
став редатором газети «Селянин» - друкованого
органу РУПу. У Львові Петлюра вчився на курсах
українознавства, які вів Грушевський. У Львові ж
познайомився з Іваном Франком. Восени 1905 р. у
зв'язку з амністією Пелюра повернувся до Києва. В
Україні він бере активну участь в діяльності
Української Соціал-демократичної Робітничої
Партії (УСДРП), що виділилася з РУПу. Він навіть
обирався делегатом з'їздів цієї партії. В цей час
одночасно працює в газеті «Слово» (друкований
орган УСДРП), в журналах «Вільна Україна»,
«Україна» та серетарем в газеті «Рада». В своїх
статях закликає українців боротися за своє
національне та соціальне визволення.
1906 р. С.Петлюра видає свою брошуру
«Добра порада в лиху годину», де, між іншим,
зазначив: «Коли вже боротися, то боротися треба
як слід. Царський уряд бореться проти нас силою, і
ми мусимо протиставити йому силу… Хто виходить
проти ворога із зброєю, яку має цей ворог, лише
той може сподіватися, що не загине, а здобуде над
ним перемогу». М. Порш, який знав С.Петлюру в той
час згадував про нього дуже прихильно. Він писав:
«Петлюра був прегарним товаришем, певним і
вірним у всіх перепетіях мінливої долі.
Надзвичайно лагідний до кожного і толерантний,
він не легковажно судив людей за їхні погляди та
вчинки, а ставився вдумливо і людяно до тих, хто
завинив, намагаючись знайти причини та
обставини, які б дали змогу якщо не виправдати,
то, принаймні, пробачити. Радів, коли людина сама
зізнавалася в своїх гріхах і щиро поверталася на
шлях праведний».
1909 р. С. Пелюра переїздить до Москви
й влаштовується бухгалтером, щоб мати з чого
жити. В Москві він одружується з Ольгою
Більською. Одночасно він разом з О.Саліковським
протягом 1912-1917 рр. редагував російськомовний
журнал «Украинская жизнь». В цей час він пише
низку літературно-критичних нарисів про наших
визначних діячів української культури:
Т.Шевченко, І.Франко, І.Карпенко-Карий,
М.Коцюбинський, тощо.
У роки першої світової війни
С.Петлюра працював у «Союзі земств і міст», який
допомагав Західному фронтові. Він був
заступником уповноваженого в справах Західного
фронту (Мінськ). Лютневу революцію 1917 р. в Росії
зустрів на цій посаді. Саме після цього
починається його бурхлива військова та
політична діяльність.
Весною 1917 р. Петлюра був обраний
головою Українського військового комітету
Західного фронту. Був делегатом I
Всеукраїнського військовго з'їзду в Києві (18-21
травня). Володимир Винниченко - лідер УСДРП і
заступник голови Центральної Ради згодом писав
про Петлюру: «Колись він був у
соціал-демократичній партії, потім, у часи
реакції, як багато колишніх «революціонерів»,
від неї одстав, не хотів брати участі в
нелегальних революційних організаціях партії і
навіть перед самою революцією заявив, що до
партії не належить. Але під час революції на
першому війському з'їзді знову показав себе як
соціал-демократ».
До речі, це не єдиний закид, який
зробив В.Винниченко Петлюрі. Його дратувало в
Петлюрі не тільки те, що той не був переконаним
соціалістом, але й його переконання, що Україні
необхідно мати регулярні збройні сили.
Напревеликий жаль, не тільки вороги України, але
й значна частина членів Центральної Ради
(насамперед соціал-демократи та есери) не
розуміли значення організації української
армії. Так, В.Винниченко у «Робітничій газеті»
виступав з різкими статтями проти формування
української регулярної армії: «Не своєї армії
нам, соціал-демократам і всім щирим демократам,
треба, а знищення всяких постійних армій». В той
час в середовищі свідомих українців визначалося
два напрямки: національний з М. Міхновським на
чолі, який стояв за творення власної армії, та
соціалістичний з В.Винниченком, - табір
української революційної демократії, який
вважав за непотрібне, навіть за шкідливе
творення власної армії. Для соціалістів це було
логічним продовженням переконання, що Україна
повинна одержати від Росії автономію й
залишитися в її складі. Проти самостійності
рішуче виступав навіть сам М.Грушевський. В своїй
брошурі «Звідки пішло українство і до чого йде?»
(Київ, 1917 р.) він писав: «Українці не мають заміру
одривати Україну від Росії, вони хочуть
задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з
нею». Не уник впливу цього переконання й
С.Петлюра. На I Українському Військовому З'їзді в
травні 1917 р. в присутності 700 делегатів від 1580700
українських солдатів, які до речі обрали його
головою, він сказав, що «не треба…
відокремлювати долі України від долі Росії».
Щоправда, С.Петлюра швидко зрозумів хибність
цього заклику й все більше почав схилятися до
самостійництва, в той час як В.Виниченко
дрейфував у бік більшовизму. На жаль, більшість
членів Центральної Ради не покидала надія
домовитись спочатку з російським Тимчасовим
урядом, а згодом й з більшовицьким урядом.
Наприкінці травня 1917 р. делегація
Центральної Ради виїхала до Петрограду на
переговори. Проте «демократичний» Тимчасовий
уряд відмовився надати Україні навіть автономію.
Саме це послужило причиною проголошення 25 червня
1917 р. I-го Універсалу. Було створено Генеральний
Секретаріат, який повинен був стати урядом
автономної України. Головою Секретаріату було
обрано В.Винниченка, генеральним писарем -
П.Христюк; генеральними секретарями: С.Єфремов
(після його відходу - О.Шульгин), Х.Барановський,
С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко,
М.Стасюк. Характерно, що поміркований С.Петлюра
почав конфліктувати на посаді генерального
секретаря у військових справах більше
влаштовував Винниченка та Грушевського ніж
радикальний М.Міхновський. Але дуже швидко
С.Петлюра почав конфліктувати з головою
Генерального секретаріату В.Винниченком, який не
підтримував ідею створення збройних сил України,
а згодом покинув уряд. Виїхавши на Лівобережжя,
він почав формувати українські військові
частини. Саме він зформував Гайдамацький кіш
Слобідської України, що придушував повстання
більшовиків на заводі «Арсенал» у Києві.
Належить відзначити, що Лютнева
революція 1917 р. застала українські землі, що
входили до складу Російської імперії, не
готовими до випробувань. Довге перебування у
неволі призвели до втрати українцями прикмет,
притаманним державним націям, натомість вони
набули деякі негативні риси. Тільки селянська
маса залишилася українською, а всі інші верстви
населення російської України були
денаціоналізовані й в кращому випадку байдуже
спостерігали за тим, що діється навколо.
Негативно позначився на національно визвольній
боротьбі також і брак національно-свідомої
інтелегенції, що могла б зайнятися розбудовою
Української Держави. До влади ж прийшли не тільки
випадкові люди, але й такі, що хоч й мали великі
заслуги перед українською культурою (як,
наприклад, М.Грушевський, В.Винниченко та інші),
однак були отруєні соціалістичним
доктринерством та романтизмом. Замість того, щоб
вести національно-визвольну боротьбу, вони
поставили на перший план соціальну програму,
намагаючись змагатися у цьому з російськими
соціалістами й копіювали всі їх дії. Тільки
невелика партія соціалістів-федералістів
виступала за незалежність України, але вони
нічого не могли вдіяти з соціалістичною
більшістю Центральної Ради. Між іншим, ті країни,
які в той час боролися за соціалістичне
визволення й, в яких на перше місце були
поставлені національні програми, а не соціальні,
змогли стати незалежними (Польща,
Чехословаччина, Естонія, Латвія, Литва,
Фіндляндія). Українські ж соціалісти, які мали
нагоду зміцнити українську державність (бо в
Росії панувала анархія), не займалися
державотворенням, а вели безплідні дебати й
дескусії на соціальні теми, які знеохочували
українських патріотів і відганяли від державної
праці.
Соціальна тема переважала не тільки у Другому (3-16 липня 1917 р.), але й Третьому (20
листопада 1917 р.) Універсалах. При чому питання про
ліквідацію приватного землеволодіння у Третьому
Універсалі викликало великі суперечки не тільки
у Генеральному Секретаріаті, але й в суспільстві.
І тільки в Четвертому Універсалі було
проголошено незалежність Української
Республіки хоч і було зазначено, що в недовзі
Українські Установчі Збори повинні будуть
вирішити питання про федеральний зв'язок України
з колишньою російською державою. І це говорилося
тоді, коли вже значна частина України була
захоплена більшовицькими військами.
Один з вимушених українських
емігрантів - др. Ісидор Нагаєвський в своїй
книжці «Історія Української Держави 20 століття»,
висвітлюючи події в Україні часів Центральної
Ради, Гетьманату та деректорії (1917-1921 рр.), між
іншим писав: «І, здається, думка німецьких та
австрійських державних експертів про Центральну
Раду була влучною. Вони інформували свої уряди,
що в Центральні Раді засідає жменька метушливих
молодиків-доктринерів, що закривають себе «сивою
бородою» старика Грушевського, але той «старик»
скоро записався в соціалісти. Всі ці молоді
романтики свято вірили в соціалістичне
«братерство народів», і в їх головах не могла
поміститися думка, що московські чи інші
соціалісти можуть виступити війною проти
українських побратимів. Вони навчилися, але вже
було запізно» (стр.407). Бо дискутувати можна було
доти, доки в Росії був Тимчасовий уряд. Коли
більшовики захопили владу, Ленін дуже швидко
зумів переконати своїх соратників, що Совєтській
Росії необхідно мати регулярну армію, а не
«озброєний народ». Українські соціалісти
вважали, що їм не треба армії, а вистачить тільки
міліції, тобто добровольчих нерегулярних
підрозділів. А тому, коли більшовики почали
захоплювати Україну, Центральна Рада, не маючи
власних збройних сил, була змушена просити
допомогу в Німеччини та Австро-Угорщини, що
потягло за собою цілий ряд ускладнень. Західні
держави Антанти відмовилися визнавати Україну
самостійною державою спочатку тому, що вважали
Україну складовою частиною своєї союзниці -
Росії, а також тому, що вона звернулася по
допомогу до їх ворогів - німців та австріяків. З
останніми довелося розплачуватися продуктами
харчування. Але союз з німцями та австрійцями, що
почали грабувати українське населення,
відвернуло від Петлюри тисячі селян. А Нестор
Махно навіть заявив: «Я знаю, що військовий
міністр колишньої Центральної Ради С.Петлюра під
час наступу цих орд на Україну йшов у авангарді з
гайдаматськими бандами, дико розправляючись з
кожним селянином і робітником, які революційно
мислили».
Коли з допомогою німців та
австрійців був встановлений Гетьманат
Скоропадського, українські соціалісти своїм
бойкотом уряду гетьмана фактично паралізували
його спроби створити боєздатну армію й зміцнити
державний апарат.
С. Петлюра під час Гетьманату
Скоропадського очолював Київське Губернське
Земство, Всеукраїнський Союз Земств. Тобто, він
як і інші соціалісти був в опозиції до гетьмана. В
цей час він виступав за проведення земельної
реформи й обмеження прав великих землевласників.
У липні 1918 р. Петлюра був заарештований і майже 4
місяці перебував у в'язниці. Коли його звільнили,
поїхав до Білої Церкви, де взяв активну участь в
повстані проти Гетьманату. Дізнавшись про те, що
Петлюра оголосив себе головним Отаманом,
В.Винниченко, обраний головою Директорії, що мала
замінити уряд гетьмана П.Скоропадського, був
дуже роздратованим. Але зважаючи на те, що
авторитет Петлюри був надзвичайно високим, його
довелося ввести до складу Деректорії. Проте
влада Деректорії не була міцною і тривалою, бо в
ній з самого початку був закладений конфлікт.
Політичні пріорітети її членів були різними, що й
призвело до утворення групи на чолі з
Винниченком, який симпатизував соціалістичній
революції і системі совєтів, а також не покидав
надії домовитись з російськими більшовиками, та
другої групи на чолі з Петлюрою, який остаточно
відійшов від ідей соціал-демократії і перейшов
на засади національного визволення, зміцнення
української державності та творення сильної
армії. Пріоритети, які обрав Петлюра, були
реалістичні і найбільш відповідали потребам
часу. Але, незважаючи на те, що він переміг у
конфлікті, це вже не могло допомогти УНР. 17
листопада 1918 р. за рішенням ЦК РКП(б) і Ради
Народних Комісарів Совєтської Росії було
утворено революційну військову групу військ,
завданням якої було «визволення» України. А 28
листопада в Курську був утворений маріонетковий
«український» радянський уряд, на допомогу якому
й мала прийти й вищезгадана російська група
військ. Лев Троцький один з найбільш впливових і
авторитетних лідерів більшовиків, відправляючи
своїх агітаторів в Україну, напучував їх:
«Ни для кого не секрет, что не
Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а
грандиозное востание, которое подняло против нас
украинское сытое крестьянство. Коммуну,
черезвычайку, продовольственные отряды,
комисаров-евреев возненавидел украинский
крестьянин до глубины души своей. В нем проснулся
спавший сотни лет вольный дух запорожского
казачества и гайдамаков. Это страшный дух,
который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на
своих порогах, и заставляет украинцев творить
чудеса храбрости… Только безграничная
доверчивость и уступчивость, а также отсутствие
сознания необходимости постоянной крепкой
спайки всех членов государства не только на
время войны - каждый раз губили все завоевания
украинцев…»
І згодом він продовжував:
«Эти бытовые особенности характера
украинцев необходимо помнить каждому агитатору,
и успех будет обеспечен. Помните также, что так
или иначе, а нам необходимо возвратить Украину
Рассии."
Тоді
багатьох українців спокусили красиві, але
облудні соціалістичні гасла. Більшовики змогли
привабити військові загони українських селян (в
тому числі отаманів Григор'єва та Махна), і вже 5
лютого 1919 р. взяти Київ, а до літа майже всю
Україну. І хоч Петлюра зосередив всю владу в
своїх руках, а в недовзі очолив Деректорію й
збройні сили УНР, він, не маючи ні чисельної та
дисциплінованої партії однодумців, ні сильної
регулярної армії, змушений був відступити на
захід. Ситуацію не поліпшив навіть той факт, що
після розпаду Австро-Угорської імперії в
листопаді 1918 р. була створена Західно-Українська
Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з Євгеном
Петрушевичем, яка ухвалила договір про злуку з
УНР. Директорія під тиском більшовицьких військ
переїхала спочатку до Вінниці, потім до
Проскурова, і нарешті до Кам'янця Подільського. У
Петлюри була нагода знову здобути довір'я
українських селян в літку 1919 р. коли в Україні, де
була встановлена радянська влада, внаслідок
реквізицій та репресій, почалися селянські
повстання. Тільки за червень липень 1919 р. було
зафіксовано 328 повстань. Якби Петлюра кинув свої
війська на допомогу повстанцям, справа, можливо,
поточилася б по-іншому. Але він готував спільний
похід на Київ своїх військ разом з Українською
Галицькою Армією (УГА), яка була створена урядом
ЗУНРу. Його намір йти на Київ, а не на Одесу, як
йому радили, був не зовсім вдалий, бо саме на
півдні України хазяйнували інтервенти, і з
півдня насувалась Добровольча білогвардійська
армія під командуванням генерала Денікіна, яка
витискала більшовицькі війська з України. А
зважаючи на той факт, що між урядами УНР і ЗУНРа
посилювались чвари, бо Дерикторія хотіла
підпорядковувати уряд ЗУНР і не завжди
враховувала потреби й деякі специфічні риси цієї
республіки, уряд і населення якої не спокусилися
соціалістичними гаслами, то похід на Київ
закінчився поразкою, яка фатально вплинула на
настрої та бойовий дух українців, що боролись за
незалежність України.
Звичайно, С.Петлюра був палким патріотом, здібним організатором і навіть
політиком, але він не багато розумівся у
військовій справі. А тому як Головний отаман,
втручаючись в розробку стратегічних операцій,
робив помилку за помилкою, не враховував помилок
Центральної Ради, а деякі навіть повторював. І це
тоді, коли вже давно не було поряд ні
Грушевського ні Винниченка, ні інших діячів
національно-визвольного руху, що захоплювались
соціалістичними ідеями.
Спроба відновити незалежну Україну
з допомогою союзу з Польщею віддавши їй за це
Галичину теж не могла закінчитися добре, бо цей
акт тільки підірвав авторитет Петлюри серед
селян. І новий спільний похід українських та
польських військ на Київ не викликав ні
ентузіазму, ні підтримки українського народу.
Петлюра, здається, дуже швидко це зрозумів.
Голова Української делегації на Мирній
конференції в Ризі Шелухін згодом написав
пророчі слова, про які слід пам'ятати всім
українцям - патріотам:
«Для України завжди були й зостануться найбільш
шкідливими орієнтації на Москву і Варшаву. Вони
на протязі своєї історії мали і далі мають одну
ціль: нищити українську націю всіма засобами, бо
це потрібне для їх егоїстичних інтересів,
противних інтересам людяності, культури,
цивілізації і моралі. Нищити асиміляцією
державно, національно, економічно; нищити у всіх
виявах матеріального і духовного життя нації,
щоб навіть її імені не зосталось. Вже цього
досить, щоб уважати орієнтацію на будь-кого з них
не тільки не допустимою але спрямованою проти
української нації. Навіть допомога з їх боку була
й буде завжди так спрямованою, щоб сплутати,
знесилити та уярмити свого союзника… Орієнтація
на Москву та Варшаву - це орієнтація на їх
примітивізм, їх грубу матеріальну силу, їх
претензії та їх претенціозність. В цій
політичній концепції єсть смерть української
нації. Орієнтація на них - це орієнтація на свою
смерть, на своє горе й знищення».
А чи розумів
Петлюра, яке значення мала Галичина для України в
боротьбі за незалежність України? Так, розумів!
Незадовго до своєї трагічної смерті - 5 травня 1926
року - в одному з своїх листів він написав: «При
тому стані національної свідомості нашого
народу, його організованності і
дисциплінованості, в якому застали його роки
1917-1918, лише скоординованою акцією обох його
частин - наддніпрянців і галичан - можна було
досягти ідеалу державної самостійності». В тому
ж листі він також визнав: «Стратегія
національної боротьби, як і військової боротьби,
вимагає: бити в першу чергу по головному
ворогові, а другорядним потім можна раду дати. В
своїй діяльності я керувався тією думкою, що
таким ворогом була є і буде Московщина».
В жовтні 1920 р. Польща уклала з Радянською Росією договір про перемир'я, тож
війська УНР, які в листопаді перейшли Збруч, було
інтерновано. А 1923 р. уряд Радянської України
зажадав від польських властей видачі Петлюри, як
ворога трудящих. Тому він перебрався спочатку до
Угорщини, потім до Відня і Женеви, і нарешті з
дружиною Ольгою та донькою Лесею поселився в
Парижі. Та навіть в еміграції С. Петлюра
загрожував більшовицькому пануванню в Україні. 25
травня 1926 р. Шварцбарт застрелив Петлюру.
Повідомляючи про трагічну новину, емігрантська
преса одностайно зазначала, що Петлюру вбив в
Парижі московський агент. Вбивця запевняв, що він
помстився за жидівські погроми, які нібито
влаштовував Петлюра. Треба зразу підкреслити, що
Петлюра був категорично проти погромів, карав
погромщиків, але французький суд виправдав
Шварцбарта.1
Отаман Симон Петлюра був похований на
Монпарнаському кладовищі.
Як же він сам оцінював національно-визвольну боротьбу українського
народу 1917-1920 рр.? В промові на політичній нараді 26
листопада 1919 р. він, між іншим, сказав: «Чи ми
своєю боротьбою здобули для України - що небуть?
Так, наша боротьба в історії українського народу
буде записана золотими буквами. Ми виступили на
арену історії тоді, коли весь світ не знав, що
таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як
самостійну державу, ніхто не вважав нашого
народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, впертою
і безкомпромісовою, ми показали світові, що
Україна є, що її народ живе і бореться за своє
право, за свою свободу й державну незалежність.
Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми
така сила, якої не можна не брати на увагу. Самі
російські большевики словами Леніна заявляють,
що тільки через боротьбу з Україною большевизм
не дійшов до Західної Європи. Признаймося без
гордощів і без зайвої скромности, що за час
двохлітньої нашої боротьби ми створили
українську націю, яка й надалі активно
боротиметься за свої права, за право самостійно й
ні від кого незалежно порядкувати на своїй
землі». І це правда! Симон Петлюра й його
прихильники боролися не даремно. Вони заслужили
вічну вдячність української нації. Їхньою
боротьбою ми й прийдешні покоління українців
будемо пишатися, а їх поразки й помилки стануть
нам пересторогою!
ГОЛОВА СЕКРЕТАРІАТУ
З ПИТАНЬ КУЛЬТУРИ ТА ДУХОВНОСТІ
ОУН РУХУ М. МОСКВИ
АНАТОЛІЙ МАНУЙЛЕНКО |
