Євген Грицяк
ІСТОРІЯ НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ

Нас випускали із зони групами по сто чоловік і так, сотнями, відводили під спецконвоєм у тундру. Мене на вахті, на мій превеликий подив, не відокремили від інших в'язнів, і я пішов зі своєю сотнею аж під Ґорстрой, бо поблизу вже вся тундра була зайнята людьми.

Нам скомандували сісти. Та не довго ми сиділи. Нашим конвоїрам сказали піднімати нас і провадити назад. Ми вийшли на дорогу, що вела від Ґорстрою до нашої зони. Коли до вахти залишалося якихось п'ятдесят метрів, нам знову скомандували сісти. Ми сіли й, обганяючись від надокучливих комарів, дивимось, що де робиться.

Вся тундра вкрита в'язнями та конвоїрами. Біля вахти стоїть Кузнєцов зі своєю групою. Перед ним стараються дачники, яких привезли сюди навмисне для розправи з нами. Ми бачимо, як вони копають і топчуть людей ногами, як ніхто навіть і не пробує боронитися, бо за спиною в дачників стоїть напоготові ковой...

Почав накрапати дощ. Поряд зі мною сидів один чех, що мав із собою якийсь прогумований плащ. Ми обидва накрилися тим плащем і більше нічого не бачили. Нараз чуємо, як до нашої сотні хтось підходить і питає: «Десь тут мав бути Грицяк?» Чех штовхнув мене ліктем: «Мовчи, не відзивайся!»

Потім дощ перестав крапати, й ми розкрилися. До нас наблизився генерал Семенов і пізнав мене.

— Ану, Грицяк, — самовпевнено забубонів він, — уставай, уставай! Уже твоє урядування скінчилося. Вставай!

А до якогось там сержанта:

— Сержант, виділити конвой!

Я встав і відійшов набік; підійшли два конвоїри.

— Взяти під охорону! — владно командує Семенов.

Конвоїри стоять мовчки і з явним подивом дивляться на мене.

— Ведіть його до столів! — командує далі Семенов.

Конвоїри мовчать.

— Ведіть його, кажу вам! — повторює свою команду Семенов.

Конвоїри мовчать.

— Ну, добре, — розлютився Семенов, — ідіть за мною!

За столами, що були розставлені посеред дороги, сиділо сім вільних жінок.

— Вам його формуляр ще потрібний? — питає він у жінок.

— Ох! — скрикнули здивовані жінки. — Та це Грицяк, це Грицяк!

— О, — буркнув невдоволено Семенов, — виходить, що ви його знаєте?

Формуляр — це облікова картка в'язня, ніби його пашпорт. Куди б в'язень не переїжджав, усюди за ним іде його формуляр.

— Якщо мій формуляр уже непотрібний, — подумав я собі, — то напевно мене розстріляють зараз таки в тундрі, на очах у всіх в'язнів.

Коли вже мій формуляр було відкладено з картотеки набік, Семенов наказав конвоїрам вести мене в тундру. Конвоїри і на цей раз не проявили найменшої ініціятиви. Розлючений генерал знову веде нас.

— Сідай тут, — сказав мені.

Я вибрав якусь суху купину й сів на неї, весь час зганяючи з обличчя нестерпних комарів.

— Конвоїри, не дозволяйте йому відганятися від комарів, нехай його гризуть! - наказав генерал і пішов.

На дорозі зупинилася обладнана для перевезення в'язнів вантажна автомашина. Якийсь офіцер гукнув конвоїрам, щоб вони вели мене туди. Біля машини наглядачі обшукали мене й відібрали ложку із нержавіючої сталі. Інших небезпечних предметів у мене не виявлено.

Я сів на поміст кузова, спершись плечима до щита, за яким стояли два конвоїри. Незабаром привели ще трьох в'язнів: Івана Стригіна, Івана Ходневича та Володимира Русінова.

До конвоїрів підходить офіцер і з явною іронією каже:

— Ну, давайте їх тепер у зону, нехай попрощаються з народом!

Під народом він розумів дачників, бо, крім них, у зоні нікого не було.

Машина покотилася заднім ходом і перед вахтою зупинилася.

— Приймайте дарунок! — з неприхованою зловтіхою гукнули нам наглядачі, волочучи до машини непритомного Володимира Недоросткова.

Я взяв Недоросткова між свої коліна й легко обняв руками. Він був так побитий, що сам сидіти не міг... Хтось ще гукнув:

— Давайте й цих, нехай і вони попрощаються!

Але борт закрився, й машина рушила вперед.

— Куди ми їдемо? — пошепки питав мене Стригін. Я оглянувся: конвой не зробив зауваження.

— Бачу тільки Шмітиху, — відповідаю.

Їдемо далі. Я знову оглядаюся, і знов — Шмітиха, тільки вже більша, грізніша й ближче до нас. Далі машина зробила поворот, другий. Я оглядаюся і — знову Шмітиха.

Норильськ розташований поблизу трьох гір, як от: Ведмежа гора, або Ведмежка, гора ім. Шмідта або Шмітиха і третя - Зуб-гора.

Гора ім. Шмідта зазнала найсумнішої слави через те, що біля її підніжжя розташоване величезне кладовище, чи точніше місце закопування трупів норильських в'язнів. Слово Шмітиха стало синонімом смерти. Так: піти на Шмітиху означало вмерти; я тебе під Шмітиху зажену - я тебе вб'ю і т.п.

Закопування трупів під Шмітихою відбувалося в такий спосіб: коли вмирає в'язень, його роздягають, роблять розтин і — в дерев'яний бушлат, в якому вивозять за вахту. На вахті конвой перевіряє трупа і, для більшої певності, пробиває шворнем череп. Після такої ретельної перевірки трупа вже везуть просто під Шмітиху.

У 1948 році, коли в'язні 4-ої зони шаленим темпом будували Норильський мідеплавильний завод, їм цинічно пообіцяли, що ударників праці будуть закопувати — в разі смерти — не нагими, як усіх, а в спідній білизні. Але чи був хоч один випадок дотримання цієї урочистої обіцянки — невідомо.

Відомо тільки, що люди гинули й гинули без кінця і краю, і, щоб їх усіх позакопувати в вічній мерзлоті, треба було тримати під Шмітихою велику кількість зовсім непродуктивної сили. Тому одного літа під Шмітихою було викопано з допомогою екскаваторів та бульдозерів двадцять великих двадцятиметрових ям, щоб туди можна було скидати трупи протягом багатьох років. Але розрахунки не справдилися: чотириста метрів ями закидано трупами за два роки!

Отака вона, Шмітиха! Жаль тільки, що про цю гору Українська Радянська Енциклопедія не подає ніякої довідки.

Нас везуть все ближче й ближче до цієї грізної гори й завезли, нарешті, на подвір'я тюрми, яку в Норильську називали ямою. Ми покищо сидимо на землі й розглядаємо своє майбутнє житло. Це була невелика, баракового типу й дуже похмура тюрма. Про неї вже здавна ходила дуже сумна слава. В ній закінчили свій життєвий шлях тисячі людей. Тепер вона мала стати місцем розправи над учасниками повстання. І не випадково її начальником призначено не кого іншого як старшого ляйтенанта Ширяєва, а його заступником — старшину Бейнера! Нам казали, що вони обидва сидять у тюрмі, й вони справді вже сиділи тут і тільки чекали на нас!

— Ану, заходь один! — крикнув здалеку наглядач. Першим пішов Володимир Русінов. Наслухаємо. Тихо. Раптом — бах! бах! Викрики наглядачів і стогін Русінова. Нарешті все стихло.

— Давай ще один!

Пішов Іван Ходневич. Його щось дуже довго приймали й ні разу не вдарили. Підозріло!

— Давай ще!

Ми зі Стриґіним занесли Недоросткова й вернулися назад. Недоросткова також не били, бо то вже не було кого бити.

Четвертим пішов я.

У прийомній, що являла собою простору прямокутну кімнату з багатьма дверима та одним столом, за яким сидів черговий по тюрмі, на мене накинулися оскаженілі наглядачі.

— Роздягайся і ставай у кут! Швидко!

Я роздягнувся й став у куті між двома стінами. По боках — два наглядачі. Третій підходить впритул до мене й питає:

— Рік народження?

— Двадцять шостий.

— Ах ти, падлюко! Молодий, а вже лисий! Що, гад, від політики полисів? — запитав і з усієї сили вдарив мене кулаком у щоку.

— Відкрий рота!

В тюрмах під час обшуку завжди дивляться в рот, але тепер мого наглядача зовсім не цікавило, що в мойому роті; він тільки замахнувся кулаком, щоб ударити по ослабленій щелепі. Так дуже легко повибивати зуби й скривити саму щелепу. Мені був відомий цей улюблений метод тюремників, а тому я миттю зорієнтувався й міцно стиснув зуби. Удар наглядача не викликав бажаного ефекту.

— Почекайте, дайте мені оформити документи, — зупинив наглядачів старшина, що був тоді черговим по тюрмі.

Наглядач, який наскакував на мене, дещо відступив. Старшина сидить за столом і заповнює якийсь бланк. Зненацька, наглядач, що стояв зліва від мене, мовчки але щосили вдаряє мене рубом долоні правої руки по горлі: стіни не дали мені впасти.

Заповнивши бланк, старшина сказав мені підійти й підписатися. Та не встиг я ще це зробити, як на мене накидається п'ятеро наглядачів. Градом посипалися кулаки та копняки; врешті-решт наглядачі намагаються звалити мене на підлогу. Я хапаюся руками за край стола й тягну його за собою. Зі стола з гуркотом падає телефонний апарат.

— Перестаньте! — крикнув старшина. — Ви мені все поперевертаєте! Дайте мені оформити його до кінця!

Наглядачі відступили, а старшина наказав мені зібрати з підлоги свій одяг. Я нахилився до одягу, а один наглядач, відчинивши двері до молотобойки або, як її ще тут називали, виконавської камери, кинув старшині, щоб той запровадив мене туди.

— Та почекайте ще! — якось заспокійливо махнувши рукою, сказав старшина, і, швидко відімкнувши коридорні двері, попровадив мене до призначеної мені камери.

В камері я застав тільки Володимира Недоросткова, що все ще непритомний лежав горілиць на спідніх нарах. Нарешті до нас заводять ще Івана Стригіна. Йому дісталося трохи тугіше як мені, бо зайшов до камери із тріщиною в руці.

І ось ми зі Стриґіним обстежуємо камеру. Що це за така мокра камера? Звідкіля тут вода?

А вода була всюди. Вона збиралася густими краплями на стелі й, не витримуючи власної ваги, падала на нари, бетон та наші голови. Вона тонкими цівками стікала стінами аж до підлоги й заповнювала собою всі нерівності бетонної долівки. Я торкнувся рукою стояка нарів і — по руці до самого ліктя потекла цівка холодної води. Нари всі мокрі. Із спідньої частини її верхньої настилки звисала густа та довга пліснява.

Уся забудова камери — міцна та надійна. Майже всю її площу займають широкі, масивні, оковані товстими залізними штабами нари. Напроти дверей вузький прохід до протилежної стіни, де зверху, під самою стелею, мале, але з подвійними ґратами та щільним намордником, що зверху затягнений густою дротяною сіткою, вікно. Верх намордника виходить під навислий край шиферного даху так, що ні світло дня, ані повітря до камери не проникають. Двері подвійні. Одні — зовнішні — із товстих дощок і з обидвох боків оковані цинкованою бляхою; другі ж — внутрішні — густі масивні грати. Підлога — суцільний нерівний бетон.

Ми роззулися й, підоклавши під голови свої керзові черевики, лягли спати. Скільки ж бо діб ми вже не спали! Та незважаючи на нашу надмірну перевтому, сон нас не брав. Я встав і почав ходити мокрим бетоном. Стригін залишився на нарах. Нарешті Недоростков подав перші ознаки життя. Він заворушив руками, що лежали в нього на грудях, як у мерця, почав щось невиразно бурмотіти.

— Що ти, Володю, хочеш сказати?

— А ти постав мені самовар, — сказав він уже трохи виразніше і таким тоном, немов би звертався до когось із своїх близьких домашніх.

— Що ти верзеш, Володю? Ти знаєш, де ти знаходишся?

— Знаю.

— Де?

— Вдома, — відповів і знову замовк. Нараз у дверях відчинилася кормушка, й у ній з'являється молоде, лагідне й напрочуд привітне жіноче обличчя.

— Вам медична допомога потрібна? — ласкаво запитало обличчя.

— Ні, — відповідаємо. — Один, правда, є непритомний, але що ви йому допоможете? Він дуже побитий.

Обличчя знітилося.

— Перед хвилею він просив чаю, — додали ми.

Обличчя озирнулося по боках і прошептало:

— Сьогодні я вже нічого вам не пораджу. Але завтра принесу з дому цукру, тут закип'ячу воду й подам вам до камери. Заварити справжній чай не зможу, бо його запах видасть мене.

Кормушка зачинилася.

— Що це? — дивувалися ми. — Тюремний лікар, чи янгол з неба? І як вона тут опинилася? Це, напевно, якесь непорозуміння!

— Т-а-к, — каже Стриґін, — вона тут довго не набуде.

Наступного дня ми вже напоїли Недоросткова солодким кип'ятком. Недоростков почав уже свідомо говорити...

А десь через півтора тижня нашої чудової лікарки не стало. На її місце прийшла лікарка із 4-ої зони, яку, через її низький зріст та дещо квадратову статуру, в'язні прозвали Тумбочкою. Ця лікарка вже була на своєму місці й цілком виправдала довір'я адміністрації.

На прогулянку тут виводили тільки на п'ятнадцять хвилин і тільки в наручниках. Спочатку ми зі Стригіним зовсім не виходили з камери, бо не могли залишати без нагляду хворого Недоросткова та й не дуже прагнули зустрічатися віч-на-віч зі своїми наглядачами. Як не є, а в камері ми почували себе набагато безпечніше.

Десь через тиждень нам дали набиті гиблівками матраци, які дуже швидко набрали води й почали тхнути неприємним запахом гнилизни. А ще через тиждень до нас зайшла завідуюча санвідділом Ґорлаґу підполковник медичної служби Безпалова й запитала, на що ми скаржимося.

— Ми здорові, тільки один, що ось лежить, дуже хворий і скаржиться на нестерпні болі в області нирок; має внутрішні кровотечі, — відповіли ми зі Стриґіним і, піднявши Недоросткова та скинувши з нього сорочку, показали їй його потовчене на котлету тіло.

— Тут — болить? — запитала вона, міцно вдаряючи його рубом долоні в темносиній набряк, що понад правою ниркою.

Недоростков скорчився від болю й закричав.

Ми вигнали Безпалову з камери, заявивши, що нам її допомоги не треба.

Вийшовши за поріг камери, Безпалова кивнула до Ширяєва потакуюче й сказала:

— Уже!.. Уже можете їх виставляти звідси.

Нас перевели до іншої камери, яка на відміну від цієї вже була цілком сухою. До нас ніхто не заглядає. Ми можемо спати і вдень, і вночі; взагалі нами ніхто не цікавиться.

Але одного вечора по всіх камерах заляскали кормушки й почувся притихлий але наполегливий голос наглядача:

— Лягайте спати! Лягайте спати!

Ми полягали, принишкли, але не спимо — наслухаємо: що вони задумали?

Нарешті чуємо — йдуть! Прислухаємося до їхніх швидких кроків та шарудіння одягу й оцінюємо, що йде п'ять чоловік; усі в дуже збудженому стані. Раптом проти одної з протилежних камер вони зупиняються. З брязкотом і скрипом відчинилися двері; когось узяли з камери й повели до виходу... Чуємо їх уже надворі. Ми наслухали з таким острахом і напругою, що всі вловлені нами звуки миттю перетворювали в видимі образи.

— Ось ми «бачимо», як його виводять за вахту, повертають наліво й ведуть уздовж забороненої зони. На розі заборонки вони знову повертають наліво, на другому поверсі ще один поворот, і ось вони вже на нашому боці. Тепер його вже ведуть стежкою, якою ходить на зміни конвой. Ця стежка веде понад самий край насипу, на якому стоїть тюрма. Далі — велика яма. Можливо, що від цієї ями й походить назва тюрми.

Далі тюремники зупиняються, штовхають приреченого з берега й кричать:

— Ну, біжи!

В'язень упирається, не хоче бігти. На нього пускають собаку. В'язень скрикує від болю й біжить... З наріжної вишки пролунали три карабінні постріли... Незабаром до місця події підкотилася заднім ходом вантажна автомашина. На поміст бахнулося мертве тіло. Машина від'їхала.

Після цього випадку ми вже спали тільки вдень, а ночами пильнували й наслухували: чия тепер черга? Цим разом черга була вже моя!

Але поки що нас перевели ще до іншої камери, в якій сидів один з активістів опору 1-ої зони рязанець Ізмайлов. Він дуже любив Єсеніна й просто засипав нас його віршами. Мені назавжди запам'яталися слова Єсеніна, що він їх адресував Дем'янові Бєдному:

Ты руку поднял на царя небес,
А сам перед земными ползаешь на брюхе!

Або таке:

...Дед говорит и морщит лоб:
— Ты не коммунист? — Нет.
— А сёстры стали комсомолки.
Какая гадость! Хоть удавись!
Вчера иконы выбросили с полки.

Інколи, закінчивши читати якогось вірша, Ізмайлов зауважував:

— А це не Єсенін написав. Це — я.

Одного дня наше літературне заняття перервав пронизливий жіночий крик. Ми посхоплювалися.

— Що це? Привезли жінок?

Ми вже багато чого бачили, пережили й до всього звикли. Але до жіночого крику та плачу звикнути не могли. Жіночий плач у тюрмі нестерпно боляче ранить серце, збуджує в душі жаль і обурення. Ми миттю наелектризувалися і зчинили в камері несамовитий галас.

Прийшов Ширяєв.

— Ви пощо жінок б'єте? — питаємо. — Що, кулаки засвербіли? Тоді виводьте нас і бийте, скільки влізе, а жінок не чіпайте! Не дозволимо!

— Їх ніхто не б'є, — тихо відповідає Ширяєв. — То якась там одна закричала, бо не давала скинути з себе труси.

— Ах ви гади! Вам хто давав право скидати з них труси? Що, вони в трусах атомну бомбу сюди занесуть, чи що? А коли вже так боїтеся, то приведіть сюди ваших поганих жінок, нехай вони їх обшукують, а ви своїми брудними руками до них не лізьте!

Ширяєв мовчки затулив кормушку й пішов. Крику більше не було. Вісьмох жінок тихо розмістили по двох камерах.Це були: Марія Ніч, що була «душею» 6-ої зони під час страйку, Марія Чорна, Стефа Коваль, Нуся Мазепа, Леся Зелінська та Ліна Петращук — усе це наші молоді українки. З ними ще була одна літня латишка Ірина Дауге та естонка, яку звали Естою (прізвища не знаю).

Після подавлення 5-ої та 4-ої чоловічих зон Кузнєцов зосередив всю свою увагу на 6-ій жіночій зоні. Оскільки жінки добровільно скоритися не хотіли, проти них застосували силу. На щастя, в них не стріляли, тільки обливали їх з пожежних машин гарячою водою. І хоча врешті-решт жінки здалися, своїх активісток вони так берегли, що адміністрація ніяк не могла їх заарештувати. Тільки тепер їх удалося якось схопити й привезти сюди, до ями.

Лишилася одна, третя зона.

Рано-вранці 4-го серпня на тюремне подвір'я в'їжджає вантажна автомашина. Зчинилася метушня, бігання. Запрацювала молотобойка. До камери доноситься глухе гупання, крики, стогін.

Привезли каторжників!

До нашої камери вкинули литовця Йозаса Козлаускаса, в якого було зламано четверо ребер. Ми стягнули його грудну клітку рушниками, і це був увесь його лік і догляд.

Цілих дві доби працювала молотобойка, дві доби через неї проходили каторжники.

Якось перед прийомом чергової групи під нашим вікном проходила група тюремників. Один з них так похвалив якогось наглядача:

— Ну, я не знав, що з цього сержанта такий добрий м'ясар!

Наша камера поповнилася п'ятьма каторжниками.

Вони розповіли нам, що після того, як було розгромлено 6-ту зону, Кузнєцов розпочав інтенсивну підготовку до взяття їхньої зони. Але нараз на очах у всіх в'язнів до Кузнєцова підбігає кур'єр і вручає пакет. Кузнєцов прочитав депешу, сів у автомашину й поїхав... Більше його в Норильську не бачили.

Каторжникам дали на деякий час спокій. Вони збиралися в приміщенні свого клубу, де постійно діяв страйковий комітет, ядром якого були: Степан Семенюк, Данило Шумук та Роман Загоруйко, запускали зміїв з летючками та готувалися до бою із солдатами, якби ті хотіли силоміць вигнати їх із зони. Вони так вірили в справедливість своїх вимог, що навіть не хотіли подумати, що проти них можуть застосувати зброю.

Навіть тоді, коли вранці 4-го серпня якийсь невідомий чоловік вивісив на близькій від них заводській трубі білий прапор, що мав послужити для них сиґналом «Здавайтеся», вони подумали, що прапор вивісив хтось, щоб підбадьорити їх.

Але раптом відчиняються ворота, й в зону в'їжджають на автомашинах озброєні автоматами п'яні солдати. В'язні хотіли зупинити їх, але вони відповіли пострілами з автоматів. Першим загинув біля вахти в'язень Худоба. А коли машини просунулися вже далі, солдати відкрили вогонь по всій масі людей. Всі в'язні попадали на землю; падали вбиті, поранені й живі. Коли таким чином опір каторжників було зламано, солдати позіскакували з машин і розійшлися по всій зоні, щоб не дати вже нікому піднятися. В зону позаходили офіцери, які дострілювали важкопоранених і шукали тих в'язнів, яких ще хотіли розстріляти.

Та як не були подавлені й паралізовані люди, серед них знайшовся один в'язень, який набрався сміливості накинутися на солдата. Він відібрав у солдата автомат і, миттю розрядивши магазинну коробку, кинув її в один бік, а автомат — у інший, виявляючи в такий спосіб свою зневагу до грубого насильства.

Зовсім не зважав на смертельну небезпеку й табірний фельдшер Йозас Козлаускас. Він увесь час бігав поміж пораненими в'язнями й надавав їм першу медичну допомогу. За це він і поплатився своїми ребрами.

Ми не знаємо й не можемо точно знати, скільки там було вбитих і поранених. За приблизною оцінкою вбитих було коло ста чоловік, а поранених — коло чотирьохсот. Загинув у цій бійні й славний румунський капітан, що був відмовився від звільнення. Про цього благородного румуна із захопленням розповідали всі каторжники, та, на жаль, ніхто не міг згадати його прізвища.

Після того, як адміністрація стала вже повним господарем зони, почалася вибірка активістів опору. Відібраних спочатку кидали до ями, що була поблизу вахти, стрибали на них, били, товкли, як тільки вміли й могли. Особливо скаженіли конвоїри та наглядачі, коли бачили на комусь кров; над пораненими знущалися вкрай жорстоко. Коли ж поранені запитали Безпалову, що стояла над ямою, як вона дивиться на це все як лікар, вона відповіла:

— Я в першу чергу чекіст, а потім уже лікар.

Після такої обробки в'язнів напхом напихали в воронок і відвозили до тюрми, де їх знову пропускали через тюремну молотобойку.

Оскільки Кузнєцова в цей час в Норильську вже не було, всією операцією командував начальник норильського конвойного гарнізону підполковник Артюшин.

Та ніхто не занепав духом. Люди розповідали, як у них стріляли, як їх били й товкли не з сумом, не з жалем і навіть не з гнівом, тільки з веселим гумором. В камерах поряд із хрустом поламаних костей і стогоном поранених панував бадьорий настрій. Ніхто не плакав і не сумував.

Одного разу мене викликали з камери й разом з в'язнем Коваленком (із 5-ої зони) повезли в управління. Мене допитував підполковник Завольський.

— Хто був вашим тілоохоронцем? — питає.

— Усі п'ять тисяч в'язнів.

— А конкретно?

— Це і є конкретно.

— Жаль, жаль, що не знайшлося людини, яка прибрала б вас з цього світу — не було б цього всього в Норильську.

Пізніше таки в нашій тюрмі якийсь капітан викликав до себе Йозаса Козлаускаса й почав нападати:

— Ах ви, фашисти! Ви що, хотіли радянську владу перевернути?

— Ми боремося за ліквідацію всіх тюрем і таборів, а ви — за їх збереження. Тепер подумайте самі, хто фашисти: ми чи ви?

— Ви думаєте, що говорите? - озлобився капітан. — Ви знаєте, що то означало б розпустити всі тюрми й табори? Це означало б кінець радянської влади!

Краще про радянську владу вже й не скажеш!

Нас виводили на прогулянку попарно, сковуючи наручниками. Оскільки всіх нас було дев'ять (Недоростков уже почав ходити), то останнього завжди сковували одного. Але якось, хоча я й не був останнім, наглядач змилувався наді мною й сказав:

— Ти, Грицяк, напевно, краще любиш ходити сам, аніж у парі? Так? Давай, я накладу тобі наручники одному.

Тільки-но ми почали ходити на прогулянковому дворику, що від загального тюремного подвір'я був відгороджений кількома нитками колючого дроту, як на прохідній показався начальник тюрми Ширяєв і його заступник Бейнер. Ми насторожилися й стали.

Низький на зріст, але добре збудований, Ширяєв ішов попереду, а високий, кістлявий та дещо наглибистий Бейнер — услід за ним. Обидва дуже бліді і, як ішли, мовчки дивилися в землю. Від них віяло якимсь нез'ясовним страхом. Ми не спускаємо з них очей. Коли вони вже проминули нас, ми побачили, що вони обидва мали при собі пістолети «ТТ». Ось воно що! Буде свіжа жертва!..

— Заходьте! — гукнув нам наглядач негайно після того, як Ширяєв і Бейнер зайшли до тюрми.

Ми пішли. Всі йшли парами, а я один і був останнім. Коли вже всі, що йшли переді мною, зайшли з прийомної на коридор, Бейнер зупинив мене легким дотиком руки й тихо прошепотів:

— А ти, Грицяк, залишся!

В одну мить до мене обернулося вісім спітнілих облич. В їхніх широко розплющених очах — переляк і мовчазне «прощай!». Я так само дивився на них: хотів усіх запам'ятати. Найвиразніше в моїй пам'яті збереглося обличчя терського козака Василя Циганкова. Ми стояли мов закам'янілі. Нарешті Бейнер каже:

— Ну, досить уже вам, ідіть до камери!

Ще одне мовчазне «прощай!», і коридорні двері зачинилися.

— Ставай ось тут, — сказав мені Бейнер, підводячи мене під стіну.

— Чому тут? — подумав я собі, — а не в молотобойці, де це звичайно робиться? Може, вони хочуть залишити сліди своєї роботи таки тут, на видноті, для постраху іншим?..

Ширяєв і Бейнер підійшли до стола. Я не спускаю з них очей. Ширяєв упирається вказівним пальцем правої руки в якийсь папір, що лежав на столі, й запитливо дивиться на Бейнера.

— Тільки не бійся! — підбадьорюю сам себе.— Ти знав, на що йшов. Сприймай свою смерть як належне, як одну з неминучих фаз свого буття. Найголовніше тепер — не здригнутися.

Нарешті Ширяєв мляво повертається, робить кілька кроків, сідає на одну з трьох сходинок, що ведуть до його кабінету, опирається ліктями на коліна й опускає долі голову. Бейнер важко сідає в крісло біля стола й теж опускає голову. Обидва сидять мовчки, напружено.

А я тим часом помандрував у минуле й за лічені хвилини побачився з рідними та друзями, наново пережив особливо пам'ятні сцени із свого життя.

Ось мені тринадцятий рік. Я поволі, ледве переступаючи з ноги на ногу, проходжу біля хати О.В. Чогось дуже тягне бачити її. А вона вже підлізла на пліт і весело всміхається. Я порівнююсь із нею, ніяковію й іду далі вже швидким кроком. Нібито я лишень так собі...

А ось незабутнє 13 квітня 1944 року. Мене арештовують у сусідньому селі Підвисока стецівські стрибки разом з представниками городенківського МДБ. Вони підводять мене під хату Василя Нявчука, ставлять до стіни і, надавивши на груди дулами карабіна й револьвера, домагаються:

— Ну! Де був? Говори!..

А далі я вояк Червоної армії й беру участь у найбезглуздішій в історії людства війні, де з обидвох сторін мільйони людей накладають своїми головами не за свободу, а за утвердження свого власного гніту, не за життя, а за свій власний спосіб самовинищення, не за демократію, а за свій власний тип тюрем і концтаборів, не за народ, а за його великих тиранів-вождів та їх криваву диктатуру!..

Замикається цикл спогадів сном, якого я бачив у переддень мого другого арешту: десь я переходжу мостом з правого берега ріки на лівий. Нараз бачу — за мною женеться Смерть. Я втікати, вона за мною. Ось я вже біжу берегом уздовж ріки, я вже на другому березі і знову забігаю на міст. Смерть усе ще біжить. Але забігши на міст утретє, я подумав, що з моєї втечі нічого не вийде. Я врешті-решт перевтомлюся, й тоді Смерть наздожене мене й легко доконає. Краще поборотися з нею, поки ще не вибився із сил. Посеред моста я повертаюся до неї лицем і приймаю боксерську позу. Смерть підбігає до мене впритул, і я починаю дубасити її кулаками по сухих ребрах. Смерть відвертається і втікає...

Нарешті заворушився Бейнер. Він зітхнув важко, немов ковальський міх, і, підвівши голову, дивиться своїми холодними бляшаними очима на Ширяєва. Ширяєв теж підводить голову й, важко зітхнувши, схиляє її дещо набік, стискає плечима й розводить руками, ніби кажучи:

— Не знаю, роби, що хочеш.

Бейнер підводиться з крісла, випростовується. Його висока худорлява статура з вилицюватим обличчям і запалими щоками нагадує мені мою Смерть.

Нарешті Смерть-Бейнер іде до мене. Я стою тихо, спокійно. Прийомна тюрми, Ширяєв, Бейнер і я сам — усе це для мене лише тіні, а не жива реальність. Мені здається, що все це вже відбулося давно, а тепер я лише згадую собі. Вся ця сцена здавалася мені тільки продовженням ланцюга моїх попередніх спогадів. Реальний світ для мене більше не існує, все — ілюзія.

Та Бейнер не вийняв з кобури пістолета, а взяв з кишені ключа й, відімкнувши коридорні двері, сказав мені йти наперед. Я пішов, він — услід за мною.

Мені вже не раз доводилося чути, що деякі виконавці смертних вироків не можуть доконати своєї справи, якщо жертва дивиться їм просто в вічі. Чи то вони бояться, щоб ті страшні очі не будили в них докорів сумління, чи може їх дратує істерія, в яку впадають деякі люди в свій передсмертний час — не знаю. Але я багато чув, що в тюрмах часто виконуються смертні вироки пострілом у потилицю, коли в'язень іде коридором і не бачить, що назад нього робиться. Між в'язнями Норильська була поширена думка, що саме в такий спосіб на цьому ж коридорі закінчило свій життєвий шлях немало людей.

Але мені судилася інша доля. Коли я порівнявся з дверима 12-ої камери, Бейнер зупинив мене, відімкнув двері й зняв наручники. Зайшовши до камери, я став біля порога.

Я хотів якнайшвидше лягти й про все забути, але до нарів, на яких лежали люди, наближатися не хотів. Тому я пішов у правий кут, в якому стояла велика параша, сів на її широку круглу накривку і, підтягнувши коліна до грудей, впав у забуття. Я не хотів ні бачити, ні чути людей. Я скоріше зарився б десь так глибоко в землю, щоб туди не могли проникнути ні звуки людської метушні, ні навіть світло дня. Я прагнув цілковитої самоти, тиші й темряви; хотів навіть забути самого себе й канути в небуття...

Мої співкамерники, мабуть, зрозуміли мій стан і не зачіпали мене ніякими розпитами.

Нерішучість виконавців мого присуду ми згодом пояснили собі неустойкою у верхах.