Євген Грицяк
ІСТОРІЯ НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ

Ми розуміли, що Гулаґ не потерпить такого становища і ужиє проти нас рішучих заходів. Ми були готові на все, тільки не на здачу здобутих позицій. Росіяни запропонували, щоб ми спільно з ними підготували до втечі трьох в'язнів, які могли б перейти кордон і поінформувати світову громадськість про наше становище.

Раптом умирає Сталін. В'язні торжествують — мають надію на амністію. Але даремно. Як справжні більшовики, спадкоємці Сталіна не мали найменшого наміру хилитися в бік гнилих ліберальних реформ. Радянська влада й надалі була твердою, непохитною й безпощадною.

Ми відчули це на своїй шкурі. В нас почали беззастережно стріляти. На Ґорстрою конвоїр, без будь-яких на то підстав, застрелив в'язня, що підносив до свого робочого місця дошку. Через деякий час із тюрми беруть одного в'язня й ведуть у тундру, де при спробі утечі розстрілюють.

Та це була тільки проба нервів або розвідка боєм. Генеральний наступ почався вже тоді, коли генерал Семенов, начальник управління Горлаґу вернувся із своєї чергової поїздки до Москви.

Початок був такий: у 5-й зоні квапно відгородили кілька бараків під штрафний лагпункт і почали звозити туди на приборкання всіх підозрілих і непокірних. Водночас у кількох зонах проведено серію розстрілів. Так у 1-й зоні розстріляли двох чоловік (стріляв ст. лейтенант Ширяєв), у 4-й — одного, Петра Сафронюка, а в третій, каторжній, несподівано обстріляли з кулеметів усі бараки. В Результаті — шістьох в'язнів убито, п'ятнадцятьох поранено.

25 травня 1953 року ми, пригнічені, виходимо на роботу. Раптом біля 5-ої зони, що знаходилася поряд із Горстроєм, затріщав автомат. Усі опустили руки. Ми були певні, що і на цей раз без жертв не обійшлося. Нарешті довідуємося: одного вбито, шістьох поранено.

Робота на Ґорстрою стихійно припинилася. Не працював ніхто. Люди заметушилися. По всьому Ґорстрою — біганина, викрики: нас убивають! Не будемо працювати! Викликаємо з Москви комісію!

Але в міру того, як первинний запал обурення спадав, розбурхана стихія вщухала. Деякі надто боязкі й обачні в'язні приступили до роботи. По всьому Ґорстрою, то тут, то там, почали дудніти, вгризаючись у вічну мерзлоту, всюдисущі пневмомолотки, які немов би сповіщали всіх, що роботу відновлено.

Нам, прихильникам страйку, треба було будь-що зупинити роботу, адже це був саме той інцидент, який зачепив за живе кожного й на якого ми чекали ще в Караганді. Упустити таку слушну нагоду було б для нас непрощенним гріхом.

Ми невеличкими групами розбрелися по всій будплощадці аби вгамувати тих, що вже працюють. Люди слухали нас, погоджувалися, але вслухаючись в дудніння пневмомолотків, які не могли замовкнути всі нараз, знову приступали до роботи. Всі наші зусилля були марні. Нарешті мені спало на думку піти на компресорну станцію, яка постачала стиснене повітря для всього Ґорстрою й зупинити її. Всі пневмомолотки нараз стихли, й робота повсюдно припинилася. І на цей раз уже остаточно. В такий спосіб наше стихійне обурення переросло в організований виступ.

Керівництво Ґорлаґу принишкло. В нас уже ніхто не стріляє, ба навіть не погрожує. Але нас вирішили взяти голодом. На Ґорстрой не вивозять їжу один день, другий, третій.

Вранці третього дня до нас у супроводі підполковника Саричева та ще кількох старших офіцерів підійшов генерал-майор Панюков, який навмисне прилетів сюди із Красноярська. Він владно й самовпевнено зажадав, щоб ми негайно приступили до роботи, а він, мовляв, розслідує всі порушення законності, що тут трапилися.

Ми не погодилися з ним і заявили, що приступимо до роботи тільки тоді, як з Москви до Норильська прибуде урядова комісія.

— Ви зриваєте державний план! — почав погрожувати Саричев,— Ґорстрой уже три дні простоює! Це саботаж! Не хочете то чорт з вами, не працюйте! Забирайтеся в свої зони й там дочікуйтеся комісії, а ми приведемо сюди інших робітників. Люди в нас є.

— Грицяк,— звернувся він до мене, щоб дати зрозуміти, що за все я буду нести відповідальність,— виводьте людей із Ґорстрою!

— Тут жодного зриву плану немає,— відповів я,— давайте прикинемо: від закінчення війни (війну до рахуби не беремо) минуло вісім років. За весь цей час в'язні Норильська не мали ні одного вихідного дня. Виходить, що ми випередили графік будівництва більше як на чотириста днів. То ж про який зрив пляну ви нам говорите?

Саричев помовчав якусь мить і звернувся вже до всіх в'язнів:

— Забирайтеся до табору,— вмовляв. — Тут ви голодні, а там на вас чекає ваша пайка. Ідіть же!

Ми не йшли на жодний компроміс. Проте багато в'язнів почало все-таки схилятися до того, щоб вертатися до табору. Голод, як кажуть, не тітка. До того ж у курців вичерпалися всі запаси махорки, що ще більше дошкулювало їм аніж голод.

Щоб якось зарадити цьому лихові, на одному з будинків, що ми будували, було встановлено напис: «Нас убивають і морять голодом!»

Напис зробив своє: ще того самого дня нам привезли вечерю, однак ніхто вже до неї не приступав. Більшість в'язнів усе настирніше наполягала на негайному поверненні до табору.

Домовившись із в'язнями 5-ої зони, що будемо продовжувати боротьбу у таборі, ми розійшлися з ними.

У своїй, 4-ій зоні, ми застали таку картину, на знак солідарности з нами всі в'язні, що були в зоні, оголосили голодівку й також уже три дні проголодували. Ми домовилися, що голодування припиняємо, але вранці на роботу не виходимо.

Адміністрація тріюмфувала. Вранці, буцім то нічого й не було, по всіх бараках пролунали електродзвінки, які сповіщали, коли якій колоні підходити до вахти. Зона ділилася на чотири колони. Першою підхоцила до вахти 1-ша колона, за нею друга і т.п. Я був у 4-й колоні, яка завжди підходила до вахти останньою. У нашому бараці, як то й було домовлено, ніхто до виходу на роботу не приготовлявся, й ми гадали, що так буде всюди. Але до мене прибігає один в'язень і каже, що перша колона виходить на роботу. Це вже був повний провал. Я побіг до вахти.

Побачивши, що за відчиненими воротами вже стоять 25-30 в'язнів 1-ої колони, а решта готові до виходу, я підходжу до старшого наглядача, який командував розводом, й несподівано для всіх прискіпуюсь до нього:

— А це що таке? — питаю вимогливим тоном. — Хто дав вам право випускати людей на роботу? Це що за самовправство? Ану зачиняйте ворота!

— А ви, барани, куди? — звернувся я до в'язнів. — На заріз? Марш усі по бараках, щоб і одної ноги тут не залишилося!

Усі розбіглися. Ті, що вже були за воротами, вернулися. Ворота зачинилися; розвід на роботу зірвався.

Електродзвінки впродовж багатьох років викликали в'язнів 4-ої зони на роботу й були замінниками команди: вилітай без останнього! Пролунав дзвінок і — всі на роботу! Так званих відмовників від роботи в Норильську не могло бути. Всі індивідуальні протести подавлювалися негайно та вкрай жорстоко.

Якось один в'язень 4-ої зони вирішив не виходити на роботу. А щоб його не випхали з бараку силоміць, ліг на нари роздягнений. Надворі тріскучий мороз. По закінченні розводу наглядачі стягнули його з нарів, виволокли надвір, запхали в дерев'яний бушлат — ящик для вивезення трупів — кинули туди його одяг і, вивізши за вахту, вивернули на сніг. Бідолашному не лишалося нічого іншого, як похапцем одягнутися й піти у супроводі спецконвою на роботу.

Шість інших в'язнів, яких привели до лазні 5-ої зони під конвоєм, відмовилися одягатися та виходити з лазні, доки не побачать прокурора. Та замість прокурора вони побачили старшого сержанта, що став перед ними з автоматом у руках.

— Ось вам прокурор! — сказав сержант і розстріляв усіх шістьох на місці.

У такий спосіб у Норильську — й не тільки в Норильську — подавлювали будь-яку ідею протесту в самому її зародку. Всі спроби опору мали тільки негативні наслідки.

Тому й не дивно, що в'язні, хоча й мимохіть, а все таки виходили із своїх бараків, тільки но пролунав зловіщий сигнал вилітай!

Люди збиралися на роботу в четвертий і п'ятий день нашого страйку. На шостий день ми вилучили дзвінки і ніхто з в'язнів навіть не ворухнувся, щоб вийти на роботу.

Керівництво табору підсилило зовнішню охорону, але до будь-яких рішучих дій не вдавалося. Тільки в п'ятій зоні адміністрація спробувала напустити на в'язнів озброєних кийками солдатів. Та солдати не вдіяли нічого й були відкинені назад. Тоді генерал Семенов зібрав усіх офіцерів Норильського гарнізону й повів їх у зону. Офіцери йшли й стріляли перед собою в землю із пістолетів. Коли вони вже підійшли впритул до в'язнів, які стояли суцільною стіною, зав'язався кулачний бій. Офіцери також були відкинені назад. Спроби взяти в'язнів голими руками не вдалися. Внутрішній нагляд адміністрації ми цілком паралізували й розпоряджалися собою самі.

Користуючись з такого безконтрольного становища, ми поставили на сцені табірного клубу п'єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Ця п'єса була підготовлена ще перед початком страйку, але, побачивши прибрану до 1-ої дії сцену, начальник культурно-виховної частини заборонив її через те, що там, як він висловився, надто багато українського патріотизму. Ця п'єса мала такий шалений успіх у всіх в'язнів, що її прийшлося ставити шість разів...

6-го червня в нашу зону зайшла група високопоставлених осіб. Один з них, у чині полковника, виступив уперед і сказав:

— Москві стало відомо про безпорядки, які чиняться тепер у Норильську, в тому числі і у вашій 4-ій зоні. Для того, щоб вияснити становище на місці, Москва вирядила сюди урядову комісію. Головою комісії назначений я — полковник Кузнєцов, начальник тюремного управління МВС СРСР, особистий референт Лаврентія Павловича Берії. Члени комісії: начальник конвойних військ МВС СРСР генерал-ляйтенант Серьодкін і представник від ЦК партії товариш Кисельов. Оскільки ми з усіма вами переговорити не зможемо, то пропонуємо виділити з поміж себе п'ятьох представників, які виклали б нам усі ваші претензії. Гарантуємо, що ніхто з ваших парламентерів не буде репресований.

Незабаром від кожної з найчисленніших національних груп табору було виділено по одному представникові. Українців представляв я, росіян — Володимир Недоростков, білорусів — Григорій Климович; прізвища литовського та латвійського представників мені невідомі.

Тимчасом біля вахти і, задля більшої безпеки, поблизу сторожової вишки вже стояв накритий червоним покривалом стіл, за яким сиділи члени Московської комісії враз із своїм секретарем.

Ось і ми повільно, руки назад, підходимо до стола. Один із членів комісії, якого Кузнєцов назвав товаришем Кисельовим, справляє на мене пальцем і питає: «Прізвище? Прізвище?» Я не відповідаю, тільки дивлюся на свій номерний знак. Кузнєцов зрозумів натяк і каже: «Навіщо тобі прізвище? Не бачиш номера У-777? Оце і все його прізвище.» А повернувшись до мене, додав: «Та нічого. Ми здіймемо з вас ці номери; вони не потрібні ані вам, ані нам. Сідайте й оповідайте. А, до речі, ви самі прийшли, чи вас народ прислав?»

Я показав рукою на в'язнів, що стояли на відстані тридцяти-сорока метрів суцільною стіною, й сказав: «Запитайте».

— Ну добре, добре, віримо,— сказав Кузнєцов, визнаючи нас повноправними представниками. — Говоріть, ми слухаємо.

Тут до столу підійшов генерал Семенов; я заявив, що в його присутності ми говорити не будемо.

— Семенов! — гримнув на нього Кузнєцов,— а ти чого тут став? Ану забирайся геть звідси!

Я почав з кричущих фактів порушення законности, що мали місце ще в 1946 році. Збагровілий від люті Кузнєцов перебиває мене:

— Про що ви нам розповідаєте? Ви самі, коли сюди приїхали?

— Ще й року нема,— відповідаю,— але я кажу вам те, на що мене уповноважили люди, що он стоять перед вами. Це вони вам кажуть.

Більше Кузнєцов не перебивав мене, а я, виповівши всі скарги, продиктував йому наші вимоги, які звучали приблизно так:

1. Припинити розстріли та всі інші прояви свавольства в тюрмах і таборах.
2. Замінити все керівництво Ґорлаґу.
3. Скоротити робочий день в таборах Гулаґу до 8 годин.
4. Гарантувати в'язням вихідні дні.
5. Поліпшити харчування в'язнів.
6. Дозволити листування та побачення з рідними.
7. Вивезти з Норильська на материк усіх інвалідів.
8. Зняти з бараків замки та ґрати, а з людей — номерні знаки.
9. Скасувати рішеня так званого Особого совещания, як неконституційного органу.
10. Припинити тортури на допитах та практику закритих судових процесів.
11. Організувати перегляд особових справ усіх політв'язнів.

На закінчення переговорів Кузнецов сказав, що він доведе до відома уряду всі наші вимоги і, запевнивши, що стріляти в нас більше не будуть, запропонував нам вийти на роботу. Ми погодилися.

Опісля Кузнєцов провів подібні переговори з представниками 5-ої, 6-ої та 1-ої зон Ґорлаґу. На свій превеликий подив він виявив, що хоча й суворо ізольовані, всі зони виступили з однаковими заявами та вимогами.

Інакше повелася 3-тя, каторжна, зона. В'язні цієї зони не визнали повноважень комісії й не вступали з нею в жодні переговори.

Незвичайно стійкими в цій нерівній боротьбі виявилися жінки 6-ої зони, яких нараховувалося там понад шість тисяч. На додаток до страйку вони оголосили голодівку й до приходу комісії проголодували шість днів.

9-го червня всі зони, за винятком 3-ої, приступили до роботи.

Того ж самого дня Кузнєцов зачитав нам, що уряд розглянув наші заяви й постановив:

1. Замінити керівництво Ґорлаґу.
2. Скоротити робочий день до 8-ми годин.
3. Гарантувати вихідні дні.
4. Дозволити в'язням відсилати по два листи на місяць і мати побачення з рідними.
5. Зняти з бараків замки й ґрати, а з в'язнів — номерні знаки.
6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.

— Крім того,— сказав на закінчення Кузнєцов,— радянський уряд запевнив, що згодом буде переглянено всі особові справи засуджених.

Такою великою перемогою закінчився перший етап нашої боротьби, яка за своїм розмахом і значимістю вийшла далеко за межі звичайного страйку.