Євген Грицяк
ІСТОРІЯ НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ

І. ЕТАП КАРАҐАНДА — НОРИЛЬСЬК

Серпень 1952 року. 8-ма зона Піщаного табору МВС СРСР, місто Караганда.

«Внимание, заключённые! Идти — не растягиваться, назад не оглядываться, в строю не разговаривать, не курить, из ряда в ряд не переходить! Шаг влево, шаг вправо считается побег — конвой применяет оружие без предупреждения! Взять всем руки назад! Вперёд марш!»

Чотириста змучених і виголоджених в'язнів важко зашаркали своїми керзовими черевиками по твердій казахській землі. Довгий робочий день на будівництві пивзаводу закінчився, і нас повели додому, тобто в табір. Йшли як звикли і як того вимагав конвой — мовчки. Кожний замкнувся в собі й думав про своє.

Мене всього полонила ідея організації всегулаґівського політичного страйку, що її кілька тижнів перед тим піддав мені Степан У. Та, незважаючи на все своє захоплення ідеєю, я відхилив її як нездійсненну, а натомість запропонував провести такий страйк лише в одній нашій зоні. Згодом цей рух міг би поширитися ланцюговою реакцією по всьому ГУЛаґу.

Тепер, ідучи з роботи, я (в який уже раз!) обмірковував свою позицію. На мою думку, ідея всегулаґівського страйку була утопічною насамперед через нашу непробивну ізоляцію. Адже ми не мали й не могли мати жодного певного зв'язку не тільки з віддаленими від нас таборами, але й з окремими зонами свого ж табору. До будь-яких скоординованих дій ми були просто нездатні. До того ж нам ще належало подолати такі свої суб'єктивні перепони, як всепроникний страх, що ним не без підстав були пройняті всі в'язні, пошесна інертність та нескінченні внутрішні чвари.

Ці перешкоди були такі прикрі, що в нас не вистачало ні сил, ані хисту, щоб подолати їх хоча б у якомусь одному місці. Сколихнути й стрепенути нас міг лише відповідний зовнішній поштовх — інцидент, який зачепив би за живе кожного.

Такий інцидент незадовго перед цими подіями мав місце, але ми не використали його, бо ще не були до нього готові.

А було так: з роботи якось провадили лише одну бригаду в'язнів. По дорозі конвой обходився з людьми так жорстоко й нахабно, що люди не втерпіли, зупинилися, сіли на землю й заявили свій протест. Конвоїри випустили понад голови в'язнів кілька автоматних черг. Але ніхто не вставав. Тоді конвоїри пустили собак... Люди прийшли в зону пошматовані й закривавлені...

Цей інцидент послужив нам за добру науку, й тепер ми вже були готові, щоб у майбутньому не пропустити такої доброї нагоди.

Ми підійшли до вахти, і мої думки раптом обірвалися. Мене відокремили від гурту в'язнів і без будь-якого формального звинувачення посадили до буру. Того ж самого дня було посаджено до буру ще понад двадцять в'язнів — виключно українців.

Далі події почали розвиватися швидко.

Наступного дня до нашої камери вкинули ще одного українця — Василя Б., який пояснив нам, що він навмисне повівся так, аби його посадили до нас, бо мусів передати нам важливе доручення. «В'язні в зоні,— пояснив він,— хочуть, щоб ви завтра вранці оголосили голодівку, а вони, на знак солідарности, розпочнуть страйк».

Вранці ми оголосили голодівку, однак, на наше велике розчарування, страйк не почався. Ми почекали ще один день, і знову — тихо. Цілком втративши надію, ми припинили голодування.

Як було з'ясовано пізніше, вся зона була готова до виступу, тільки не було того, хто взяв би на себе відповідальність. Це послужило нам ще одним повчанням.

Наступного дня нас усіх вивезли у 5-ту зону, що правила за пересильний пункт. Опріч нас, сюди позвозили в'язнів, головним чином українців і литовців, з усього Піщаного табору. Ми зрозуміли, що нас вивозять геть із Караганди, проте ніхто не міг сказати, куди нас повезуть і що нас там чекає.

А тимчасом перша несподіванка була приготована нам уже тут. Нас, 250 українців і литовців, розмістили в другому бараці. В одній секції 1-го бараку розмістили приблизно 40 в'язнів, частина з яких були українці, а решта — представники інших націй. Через деякий час до цієї секції докинули ще 18 чоловік. Це була відома на весь Піщаний табір банда Миколи Воробйова, що мала своїм завданням тероризувати і нищити українців.

На пересилку воробйовці прийшли з ножами й відразу почали загрожувати тим небагатьом українцям, що були в 1-му бараці.

З вікна бараку хтось розпачливо крикнув до нас: «Хлопці, суки хочуть нас порізати!»

Ми кинулися в усі боки шукати виходу із замкненого бараку. Одні марно намагалися поламати віконні грати, інші — виважити двері.

В коридорі стояла бочка з питною водою. Я вилив воду на підлогу й разом з Богданом М. почав таранити нею двері. Та двері ніяк не піддавалися. Єдиною нашою втіхою було оте гупання, що нагадувало собою віддалену гарматну стрілянину.

А тимчасом вихід було знайдено. Під одним із вікон першої секції якось вдалося вибрати із стіни цеглу й зробити невеликий отвір, через який ми всі, один поза одним, вишмигнули надвір.

Тут, зібравшись докупи, ми нашвидкуруч склали план штурму 1-го бараку. З воробйовцями у нас були давні порахунки, й тепер ми згорали бажанням розквитатися з ними. Аби лишень до них добратися!

Ми гуртом кинулися до дверей, бо вважали, що ззовні уже не так важко з ними справитися. Ми гадали, що нам якось удасться повитягувати скоби або викрутити замок. Оскільки зробити це голими руками ми не могли, а визнати себе безсилими не хотіли, то не знайшли іншого виходу, як і далі безладно та безнадійно напирати на міцні й незламні двері.

На відміну від усіх інших бараків двері цього бараку виходили чомусь не до середини табору, а до колючої загороди забороненої зони. Неподалік височіла сторожева вишка, на якій стояв уже не один, а два конвоїри. Згодом на вишці з'явився ще й офіцер. Я стежу за кожним його порухом. Ось він виймає пістолет і повільно справляє його на нас. Пролунав постріл, пролунав другий, третій... Нам на голови посипалася штукатурка, офіцер стріляє понад наші голови в стіну. Ми не відступали. Нарешті затріщали автомати. На землю із зойком упав важко поранений Василь Щерба. Ми повтікали; пораненого Щербу занесли до лікарні.

Табірна «лікарня» розміщалася в цьому ж таки 1-му бараці. Секція, до якої ми хотіли вдертися, була відділена від лікарні оштукатуреною дощаною перегородкою. Довідавшись про це, ми зайшли до суміжної кімнати й наказали хворим, що там лежали, вийти.

Потім поламали залізне ліжко і, озброївшись його уламками, почали торощити перегородку. За лічені хвилини в стіні зробився отвір на зріст людини в висоту й приблизно на півтора метра в ширину. Ми зустрілися з воробйовцями віч-на-віч.

Та воробйовці боронилися відчайдушно. Двоє з них, ховаючись за стіну, стали по обидва боки отвору, готові проткнути ножем кожного, хто насмілиться просунути в отвір свою голову. Знову ж інші, заваливши грубку, що стояла посеред секції, шпурляли в нас цеглою, а коли не ставало цегли, то — грудковим цукром.

Найнебезпечнішими для нас були, все ж таки, оті два охоронці отвору. Ми всіляко намагалися схопити їх або хоча б відігнати від отвору, але це нам ніяк не вдавалося зробити. Побачивши на стіні два вогнегасники, ми вхопили їх і почали обливати охоронців отвору вогнегасною піною. Одному з них піна потрапила в очі. Він заревів від болю і, тримаючи очі руками, побіг у глибину секції. На його місце миттю став інший.

Я зрозумів, що в такий спосіб ми їх не візьмемо, й тому запропонував вибратися на горище, проламати там стелю й ударити на них згори. Всі покинули кімнату й кинулися шукати лазу на горище. Та, вийшовши на двір, ми остовпіли. Від воріт вахти просто на нас біжать озброєні автоматами солдати. Поруч з ними — начальник управління Піщаним табором генерал-ляйтенант Сергієнко. Все!

Наблизившись до нас, Сергієнко зажадав, щоб ми всі негайно зайшли до бараку й дали себе замкнути. Коли ми відмовилися, Сергієнко пригрозив застосувати зброю. На наше зауваження, що він не має права стріляти, якщо ми йому нічим не загрожуємо, відповів: «Маємо право. Ми знаємо, з ким маємо справу!»

Ми ще довго сперечалися й дискутували з Сергієнком і нарешті пішли на такий компроміс: ми заходимо до бараку, а він забирає від нас воробйовців.

Нас замкнули; воробйовців вивезли. Настав вечір, і ми всі, хто де, полягали спати.

Наступного дня надвечір, з Караганди на північ вирушив червоний ешелон. У його товарних вагонах — 1200 політв'язнів, головно, українців і литовців. У Петропавловську поїзд повернув на схід і через кілька діб їзди зупинився в Красноярську. Тут він простояв цілу ніч, а вранці, повільно переїхавши міст на Єнісеї, знову зупинився. Мабуть ми вже приїхали!

Так, приїхали. Нас повиводили з вагонів і повели до мінусинської пересилки, яка, як нам було відомо, постачила в'язнів для таборів Норильська.

Перед вахтою нам скомандували сісти на землю, оскільки пересилка ще не була готова нас прийняти.

По той бік високого дощаного паркана забороненої зони ми почули такий перегук між блатними бура.

— Прокуроре! Прокуроре! Ти?

— Я.

— Що нового?

— Ет, нічого. Е-е, косяк прибув.

— Звідки?

— З Караганди.

— А багаті?

— Та ні. Індія!

Ми ще не зайшли на пересилку, ніхто нас там ще не бачив, а замкнені в бурі блатні вже знали, що прибув косяк з Караганди, і що то — Індія, що на їхньому жарґоні означає — голяки, біднота, з якої нічого не здереш.

Така поінформованість блатних нас не здивувала, бо ми дуже добре знали, що їх поінформували наглядачі, які завжди і всюди діяли проти нас спільно з блатними.

Та ось ми вже в зоні, яку розташовано на дещо похилій площині. Зліва, у долішньому ряду бараків поміщалися блатні, а горішній ряд був призначений для нас. Обидва ряди розділені між собою колючою загородою з прохідною будкою, в якій постійно чергував наглядач.

Ми ще не встигли розміститися в бараках, як довідалися, що блатні готуються до нападу на нас. Оскільки ми знали, що без благословення адміністрації табору вони цього не зроблять, то вступили в переговори з начальником пересилки. Переговори закінчилися тим, що начальник пригрозив застосувати проти нас зброю. На нашу заяву, що конвой у таких випадках не має права стріляти, начальник відповів: «Маємо право, ми знаємо, кого ми прийняли!»

Розмістившись до решти в бараках, ми почали висипати надвір і гуртуватися в невеликі групи. В одній групі хтось заспівав:

Взяло дівча відра
Та й пішло по воду,
Аж то хлопці-риболовці
Ще й козацького роду...

Пісню негайно підхопили інші; група співаків почала швидко зростати. Бажаючих співати ставало дедалі більше, й незабаром, знову спонтанно, створилася ще одна хорова група. Понад Єнісеєм, може й уперше за всю його історію, пролунала вільна українська пісня. Коли хтось із співаків стомлювався, на його місце ставав інший, і пісня не стихала до пізнього вечора. Наші друзі по етапу литовці — теж не втрималися перед спокусою вільно поспівати й створили свою хорову групу. Хоча ми їхньої мови не розуміли, але відчули, що вони, як і ми, спочатку виконували свої народні пісні, а потім переходили на пісні національно-патріотичні.

Я відійшов убік і почав прислухатися. Мені здавалося, що то співає якесь гігантське горло, проти якого ніхто не насмілиться виступити. І ніхто не виступив. Наглядачі навіть не пробували нас розганяти, а блатні не пробували на нас нападати. Чотири дні нас ніхто не чіпав.

На п'ятий день нас, мов оселедців у бочку, напхали в трюми дерев'яної баржі й повезли вниз по течії Єнісею.

Судячи з того, хто був підібраний для цього етапу і як з нами розмовляв генерал Сергієнко в Караганді та начальник пересилки в Мінусинську, ми легко дійшли до висновку, що наш етап не був звичайним, викликаним певними господарськими потребами етапом, а що це був етап смертників. Нас везли на приборкання й винищення. Хто міг тоді сказати, яку зустріч буде влаштовано нам на місці, якщо ми до нього ще доїдемо, а не шубовснемо разом з баржею десь на дно Єнісею? Припущення робилися всілякі, та достеменно ніхто нічого не знав.

8-го березня 1952 року ми все-таки щасливо доплили до Дудінки. Того ж самого дня вагонами вузької колії доїхали до Норильська. Тут нас розділили на дві групи: Першу — 500 чоловік — повели в 1-шу зону Гірського табору (Ґорлаґу), яка містилася на горі Ведмежка; другу ж — 700 чоловік — повели в 5-ту зону, яка знаходилася в безпосередній близькості від міста.

Так закінчився етап Караганда — Норильськ.