Іван Дмитрик
У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Стояли останні дні листопада. Мороз дужчав з дня на день і часто падав сніг. Ми сиділи в теплих хатах, серед привітних господарів, і зовсім не хотіли думати про мороз, вітер і сніговію, що бушували за вікном.

Та ось одного такого морозного ранку прийшов наказ готуватися в дорогу. Перед нами стелився шлях через Сян на Закерзоння. Дорога дуже небезпечна, бо більшовики добре берегли Сян. Їхні застави стояли по обох боках ріки, а стежі безупинно перевіряли терен.

Була мабуть третя година по полудні. Від півночі віяв різкий вітер і під ногами скрипів сніг. Збірка. Ми стояли лавами наче привиди в одягах з білого полотна. З наших уст ішла щира молитва до Бога. Селяни оточили нас і молилися разом з нами. А як на небо викотився блідий місяць, ми попрощалися з гостинною Грозьовою і попрямували на захід попід гору Маґуру.

Перейшовши Жуківські ліси, ми зупинилися в селі Бистре. Ми думали перебути в ньому цілий день, але, як тільки пообідали, до села зайшли більшовики, і ми заховалися в смеречаний молодняк за селом та чекали, які відомості принесе розвідка.

Падав густий, лапатий сніг. Стрільці залізли під смеречини, інші накрилися брезентами, і так дехто навіть задрімав. Заснув і я. Не знаю чи довго спав чи ні, але коли виліз з-під палатки і поглянув сюди-туди, затремтів з переляку. Навколо мене нікого не було. Кругом лише горби снігу.

- Боже! Вони всі відійшли, забувши за мене!

Я в паніці кинувся перед себе, і тут один горб заворушився, а з-під нього показалася голова стрільця. Я з радости почав бігати від горба до горба, а вони від мого дотику перемінялися в моїх товаришів.

До Бистрого ми вже не верталися, бо в селі заквартирували відділи енкаведистів і стрибків. Ми пішли далі в бік якогось невеличкого сільця серед лісу. А тому що розвідка повідомила, що в околиці Лютовиськ, під лісом коло села Скородне, засів інший відділ енкаведистів, то ми в гострому поготівлі пересиділи на лісовому хуторі аж до полудня наступного дня.

Далі ми йшли не зупиняючись. Вдень, як правило, ми йшли лісами, лише вночі полями і польовими дорогами. Жандармерія просувалася кілька кілометрів перед сотнею. Вона заходила також до сіл і збирала інформації від місцевих розвідок, які діяли бездоганно. Вони знали про все і ніякий рух ворога не минав їх уваги. Для відпочинку ми використовували тільки ті моменти, коли сотня затримувалася, щоб передня охорона могла перевірити терен. Тоді стрільці падали на замерзлу землю, не зважаючи на те, що від форсовного маршу сорочки часто на них були мокрі. Із землі їх щоразу піднімав своїм криком, а то і палицею наш бунчужний.

До Сяну ми прийшли пізно вночі. Місцеві хлопці, які знали цей терен, сказали нам, що ми в околиці села Хміль. На нас вже чекала тут наша жандармерія і спецгрупа.

Нам наказано затриматись на узліссі і чекати на вози для переправи через Сян. Чекали ми якусь годину, може більше. Було дуже зимно, дув сильний дітер і наші сорочки, мокрі від форсовного маршу, замерзали на плечах; щоб загрітися ми бігали, стрибали і виводили різні "хороводи з фігурами".

Коли селяни приїхали з возами, ми скоро навантажили наше добро і без жадних перешкод переїхали на другий берег річки. Хоч Сян не дуже глибокий, ми мабуть добре перемокли б, якби нам довелося переходити вбрід.

Не затримуючись, ми попрямували через стрімку гору Дверник (1004 м.) у напрямі на село Руське. До села ми одначе не заходили, бо там квартирували енкаведисти. Також, як донесла нам розвідка, в селі Двернику квартирувало понад двісті енкаведистів, в селі Протісне - сто п'ятдесят, у Затварниці - двісті, у Волковій - ще більше, а крім того там була ще польська міліція; в Балигороді було шістсот і приблизно стільки ж у Тісній. В цій околиці були вже відділи польської армії, а за Сяном багато радянських прикордонників. Поляки дуже розпаношилися і знущалися, як і де могли, погрожуючи, що як тільки скінчать організувати свою армію і поліцію, то виріжуть усіх українців.

Ми розтаборилися в лісі на горі. Вітер був дуже сильний, і холоднеча була неймовірна. Ми були потомлені і не виспані після цілонічного маршу, але спати ніхто не міг. Вогнів розкладати нам не дозволено. Щоб цілком не задубіти від зимна, ми тупцювали між смереками, але холод паралізував нас усе більше й більше. Тільки за кілька годин, коли верхи гір зайшли мрякою, нам дозволено розкласти вогники.

На протилежному боці гори від нас був невеличкий присілок Калинів, усього кілька хат, порозкиданих далеко одна від одної. В самому кінці присілка стояли дві хати, віддалені від інших на який кілометр. Задубілі від холоду стрільці почали просити сотенного, щоб дозволив розквартируватися в хатах і хоч трохи загрітися. Сотенний категорично відмовив, мовляв, ворог тільки на те чекає, щоб по наших слідах піти облавою. Але коли деякі старшини висловили думку, що безпосередньої небезпеки нема, а буде гірше як стрільці занедужають, то сотенний нарешті погодився, щоб сотня стала на квартири в тих двох хатах на кінці присілка. З однією частиною він пішов сам в одну хату, а з другою відправив бунчужного.

Хата, в якій ми примістилися, з вісімдесят осіб, - була невелика, мала тільки одні двері, і, як звичайно в тих околицях, була сполучена із стайнею. За хатою були глибокі яруги, засаджені смерековим молодняком, а далі починався ліс. Коло хат і на дорогах ми розставили застави і стійки, а під хатами алярмових.

Жвава господиня поралася коло печі. Господар, старий і хворий на ноги, лежав на печі. Коло нього грілися троє дітей у віці від семи до чотирнадцяти років. Діти з цікавістю приглядалися нам і нашій зброї, а господар пояснював їм, що ми українське військо і боремося з москалями. Як виявилося, господар був їхнім дідом; батько, насильно змобілізований, служив у Червоній Армії.

Знадвору чути було кроки алярмового, що ходив під хатою. Стійкові чергувалися щогодини. Не зважаючи на те, що наказано гостре поготівля, стрільці повідкладали зброю, а згодом, трохи зігрівшись, почали дрімати. По хаті розносилось сопіння втомлених людей.

Стрілець Зірка, старий досвідчений вояк, саме вийшов, щоб змінити стійкового, як зненацька за вікном пронизливо закрякав ворон. Мене огорнув панічний страх, і я кинувся витягати свою рушницю. До хати з криком вбіг стрілець Зірка, а за ним посипались серії з автоматів. Кулі наскрізь прошили спорохнявілу стіну, і, мабуть від запальних куль загорілась стріха. Перші кулі вбили господаря і одну дитину. Двох інших дітей стрільці стягнули на долівку. Господиня впала навколішки і тихо ридала.

В хаті настало пекло. Всі полягали на землю, один на другого, бо не було місця. Чотовий Вовк, схопивши кулемет, з одчайдушною відвагою став у вікні, сипнув градом куль по ворогові та крикнув нам, щоб ми не зважали на кулі, бо й так нам тут буде кінець. На його поклик кілька стрільців схопили кулемети і рушниці і почали обстрілювати ворога через вікна, через діри в стінах і в дверях. Кулеметники верещали, щоб подавати їм запасні стрічки, але не так легко можна було знайти щонебудь у тісноті. Під нашим вогнем ворог був примушений відступити. Стрілянина на хвилину затихла.

Тим часом ті з наших, що були на горищі, пробили діру в стрісі, стрибнули на землю з того боку, де ворог не наступав, і почали стріляти. Це й був той вирішальний момент, який нас врятував. Ворог уже не міг підійти із своїми гранатами до хати, і вони розривалися на подвір'ї.

Своєї торби я вже не шукав, тільки переповз через поріг до комори і потягнув за собою кілька рушниць і кулемета. Зброя придалася, бо більшість стрільців, що лежали в тій коморі, були з голими руками.

В коморі було дуже темно, бо вікна там не було. Полум'я огортало хату з різних кінців, а дим виїдав очі. Крім тріскотіння кулеметів і крику людей нічого не було чути. Мене потягнув за руку стрілець Колос і сказав, що мусимо за всяку ціну проламати стіну і вирватися надвір, бо інакше пропадемо тут за цапову душу. Ми як один сперлися плечима об стіну і з усіх сил намагалися її звалити. За хвилину стіна затріскотіла, захиталась, бруси вилетіли надвір і в комору вдарив струм ясного денного світла. Ще кілька зусиль і діра була проламана. Двоє стрільців схопили кулемети, один став в одному розі, інший в другому. Тепер ми засипали кулями подвір'я і тим примусили більшовиків відступити трохи до лісу.

Стрілець, що стояв коло мене, з розмахом вискочив через діру в стіні і побіг в сторону кущів на узліссі. Він з великою бравурою сипав направо й наліво вогнем зі своєї папаші, але по кількох кроках серія із дехтяра скосила його. Другий стрілець добіг майже до кущів, але і його не обминули ворожі кулі. Та це нас не відстрашило. Все інші стрільці вискакували по одному і по кількох надвір, а ті, що залишилися в коморі, прочищували їм шлях, обстрілюючи ворога. Ті, кому пощастило добігти до корчів, ховалися за ними і в свою чергу обстрілювали ворога. Одному сміливцеві вдалося навіть перенести кулемет, і з того моменту щастя почало перехилятися в наш бік. Ворожий вогонь на нашому відтинку почав слабнути. Це був сигнал, щоб з комори вискочила більша група стрільців, а за ними дехто з тих, що були в хаті. Їм торували дорогу наші кулемети.

Прийшла черга і на мене. Відбезпечивши гранату, я вискочив з комори і кинув її в той бік, звідки ворог нас найбільше обстрілював. Не звертаючи на ніщо уваги, я прожогом перебіг з комори до корчів. Я не чув як розірвалася ґраната, як серія з ворожого кулемета обірвала мені полу шинелі та каблук чобота. Допавши до корчів, я й не стямився, як стрімголов покотився в яму. Я присів з друзями в кущах, і ми почали обстрілювати ворога.

Через діру в стіні комори далі вискакували стрільці і щасливо добігали до нас. Наша група в кущах і запас зброї збільшувалися.

Від сторони другої хати, що в ній був сотенний з рештою сотні, пролунали густі кулеметні серії в наш бік, але вони скоро припинилися. Зате виникла якась стрілянина поза нами, далеко від нашої яруги, але і цей вогонь не завдавав нам ніякої шкоди.

Найбільше нам перешкоджував кулемет, якого більшовики примістили коло хати і який своїм вогнем перехрещував дорогу тим, що вибігали з комори. Ми цілили в нього довго, і коли нам вдалося його знищити, наш настрій піднісся.

На нашому відтинку вогонь сповільнився, але з другої сторони хати стрілянина збільшилася. Все ж нашим товаришам, що ще були в хаті, тепер стало легше вискакувати через діру в коморі і долучуватися до нас.

Гірша справа була з тими стрільцями, що примістилися в стайні коло хати. Її двері виходили просто під цівки ворожих кулеметів. Вікон у стайні не було, стіни сильні, і тому замкнені в ній стрільці - яких десяток людей - взагалі не знали, що твориться навколо. Вони пробували лізти через діру, що крізь неї господар викидав гній, але вже перша спроба скінчилася смертю. Пригадую, що в стайні були між іншими Херсонець, Зруб, Зорян і Коля (за походженням калмик), їхнє становище ставало трагічним, бо хата була вже майже вся у вогні, і починала горіти і стайня. Господиня, не зважаючи на небезпеку, повиносила дітей та деякі речі надвір і побігла до стайні, щоб випустити худобу. Яким чином оминули її ворожі кулі і досі не знаю. Майже в той сам час стрілець Херсонець поставив два кулемети у дверях, щоб, як будуть вриватися більшовики, зустріти їх оловом. На її щастя, коли вона з'явилася на порозі - наші кулемети не заговорили.

Херсонець наказав продиратися з боєм крізь ворожий вогонь.

Використавши дим, який густими клубами виходив з хати і час від часу прикривав стайню, вони вибігли і сильним вогнем зразу вбили кількох ворогів. Більшовики на мить розгубилися, бо не знали, що діється, і мабуть подумали, що проти них наступає більша сила. Вони розбіглися, а коли зорієнтувалися, що це тільки невеличка групка вирвалася із стайні, вже було запізно. Наші перебігли до кущів, тільки стрільця Смока ранило в коліно, але інші його підхопили з собою.

Ще якийсь час коло хати було чути стрілянину, розриви ґранат і крики енкаведистів, які кидали до хати гранати, хоч там уже нікого не було. В хаті залишилося багато нашої амуніції і ґранат, і от тепер вони вибухали і розривалися, а більшовики думали, що ми відстрілюємося. В хаті згорів і мій наплечник з усім приладдям і багатьма пам'ятковими речами.

Бунчужний і чотовий Корп зібрали усіх стрільців, і ми почали продиратися на один із вершків гори, в надії, що згодом пощастить нав'язати зв'язок із сотенним.

Ворог скерував на нас сильний вогонь, ми відстрілюючись, завернули в інший бік, але й там перегородив дорогу ворожий кулемет. Тоді ми кинулися в якийсь байрак і так пощастило нам пробитися на другу сторону лісу, де було спокійно. Через якісь непроходимі скелі ми дряпалися вгору, як по стіні, і потім знов зсувалися униз. Між тими скелями ми стрінули один із наших роїв, що був на заставі.

Вже добре смерклося, як ми дійшли до села Протічне. Місцевий станичний розповів нам більше про бій. Згідно з його словами більшовиків навів на нас сексот з села Хміль. В наскоку брало участь багато енкаведистів, а по селах і лісах були розставлені їхні застави.

Коли зважити сили ворога і наші, ми вийшли з цієї халепи цілком щасливо. Наших було троє вбито і четверо поранено. Від станичного ми ще довідались, що в селі Руське наші селяни зловили коня нашого сотенного і віддали його солтисові. На коні було сідло, а в торбах важливі документи та списки усіх наших вояків. На щастя, наші люди забрали коня від солтиса.

Відпочивши трохи у Протічнім, ми ще тієї самої ночі відмаршували до Наринського, сподіваючись знайти зв'язок із сотенним. І справді, тут на нас чекав зв'язковий.

В Наринському зроблено операцію стрільцеві Зрубові - витягнено кулю. Операцію зробив лікар Гуцул без знечулення, бо ми не мали відповідних медикаментів. Тут дійшов до нас і стрілець Херсонець зі своєю групою. Він розповів, що після втечі з оточення, вони мали чимало клопоту через нашого стрільця Колю, бо куди б вони не зайшли, побачивши калмика і почувши російську мову Колі, селяни брали їх за більшовицьких провокаторів.

У нашій дальшій дорозі ми не затримувались у селах довше, ніж один день. Після наскоку у Калинові, сотенний ходив пригноблений і лаяв усіх тих, хто намовив його зайти до хат "погрітися".

В перші дні грудня 1944 року ми квартирували в селі Руське і там довідалися від нашої місцевої розвідки з села Дверник, що капітан НКВД, який керував акцією в Калинові, повісився з розпачу. Його поховали в секреті, щоб ніхто з селян не дізнався про причину його смерти.

Наш рейд ішов такими селами: Наринське, Насічне, Руське, Протісне, Ступосяни, потім до Затварниці і через села Гульське, Криве, Студене, Полянки, Лоп'янка, Завій, Бук, Луг, Кальниця, Яворець, до Кобильського, яке ми називали столицею УПА. Воно лежало далеко на відлюдді, між горами Столи, Смерек і Маґурець, притулившись до однієї з них так, що його було важко знайти.

Зимою в селі часто бракувало води, бо вона замерзала, і тоді селяни топили лід. Люди з цього села, особливо жінки, так і не бачили на своєму віку ані поїздів, ані авт, ані навіть роверів, і тільки чули, що таке десь на світі існує. Вони жили своїм власним життям з діда прадіда, у згоді між собою і в любові до ближнього. Хоч вони мешкали далеко від світу, але були свідомими українцями.

Мабуть у половині грудня в пополудню пору ми зайшли до села Наринське і зупинилися в крайніх хатах під лісом. Але ще й добре не порозміщувались, як розвідка повідомила, що до села підходять більшовики. Поспішною ходою сотня відійшла до лісу, не повідомивши мене та ще кількох про відхід. Я спокійно сидів у хаті і в теплій воді мочив ноги, що вже гоїлися. Знагла за хатою затарабанила папашка і я, мов опечений, схопивши свою рушницю і черевики, босоніж вискочив задніми дверима з хати, стрибнув поза іншу хату, а звідси в яругу і далі в ліс. Більшовики пустили кілька серій за мною. Мабуть добрих два кілометри я біг босий по снігу і взувся щойно тоді, як наздогнав своїх. У селі тоді йшла перестрілка з тими стрільцями, що залишилися. Один із них, Кривоус, з центральної України, попав у полон.

Ми дивувалися, чому наша сотня старалася не входити у бій з енкаведистами, хоч не раз була добра нагода їх здесяткувати. Аж пізніше ми довідалися, що був наказ згори не зводити зачіпних боїв. Йшлося про те, щоб не наражувати селян, бо ворог палив усі села, де ми зводили бої.

Рік 1945 застав нас у селі Кобильському. Мороз був гострий, повітря ясне і прозоре. Стоячи на стійці, я прислухався до канонади, що гуготіла далеко на Мадярщині. Казали, що це більшовики здобувають Будапешт.

Ворог немов знав, що ми маємо наказ його не зачіпати, і безкарно волочився по селах, не даючи нам змоги пересидіти на одному місці довше, ніж два-три дні. В той час більшовики присвячували багато енергії організації польської міліції і армії. Одні й другі спільно грабували наші села.

Зближалися наші Різдвяні свята. З Кобильського ми перейшли до Гульського, де квартирували два дні, а потім помаршували понад Кальницю до села Смерек. Ідучи, волочили за собою смерекові гілляки, щоб замітати сліди, бо енкаведисти гналися за нами. Вони наскочили на Гульське і наше щастя, що нас уже там не було. Енкаведисти в багатьох селах мали своїх сексотів - "секретних сотрудников". Хоч наша розвідка і місцеві самооборонні кущі вели з ними безпощадну війну, та позбутися їх усіх було неможливо. Рекрутувалися вони, переважно, із середовищ москвофілів.

Село Смерек, і так дуже бідне, було пограбоване і знищене радянським військом під час переходу фронту. Люди жили в злиднях, не мали що їсти.

Коли ми прийшли до села, впав сніг і засипав наші сліди. Ми порозміщувалися роями по крайніх хатах села, під горою. В долішньому кінці села стояли стійки, бо тільки звідти могли вдертися більшовики. З другого боку, від Бескиду, нас охороняли глибокі, непрохідні яруги, заміновані ще мадярами.

Святий вечір був дуже бідний, кожний з нас одержав по дві маленькі картоплини і трохи квасної капусти. Так само святкували і селяни.

В нашій хаті, що була трохи більша від інших, зібралися й інші вояки. Зайшли також курінний Рен, сотенний Веселий і політвиховник Кривуля. Курінний закликав нас усіх мужньо переносити всі злидні, труднощі і випробування, бо шлях, на який ми вступили, веде до визволення.

Я завважив, що тут такі самі різдвяні звичаї, як у нас на Перемищині: підлогу в хаті застеляють соломою, в куті ставлять вівсяного дідуха, стіл застеляють сіном і господиня скроплює хату свяченою водою. Згадалося мені, як то колись моя мати готувала на Свят-вечір дванадцять страв.

На другий день Різдва, коло полудня, до села зайшли енкаведисти і польська міліція і ограбували його з решти харчів. Люди повтікали в горішній кінець села, а ми відійшли до Ветлини і розмістилися по хатах. Ходити по селі стрільцям заборонено, на стійки стрільці виходили в цивільному одязі.

На другий день нашого квартирування стійка повідомила, що до нашої хати йдуть польські міліціонери. Ми приготовилися. До хати увійшло двоє поляків з криком "хами, давайцє самогон!" Замість самогону вони побачили цівки автоматів. Один із них зі страху не міг і слова промовити. Ми передали їх Службі Безпеки на переслухання.

З Ветлини ми перейшли через гору Ветлинська Полонина (1253 м.) до села Сухі Ріки. Був великий сніг, і ми бродили снігами всю ніч і ранок, заки добилися до села. Звідти пішли рейдом по інших селах. Якось ми зупинилися в селі Криве, а наша жандармерія пішла на розвідку до Творильчика. Жандармерія здебільша носила радянські уніформи.

Вояки зайшли до хати, в якій жила самітна жінка. Командир жандармерії Дорош жартома заговорив до неї по-російськи. Жінка глянула на нього і на мить завагалася. Тоді один стрілець, що говорив плавно російською мовою, почав розпитувати, чи заходять до села "бандяровці". Жінка відповіла, що сьогодні вона їх не бачила, але вчора були, і показала на хату, де наші справді перебували. Хлопці переглянулися між собою, а Дорош моргнув, щоб продовжувати розмову. Жінка розповіла, що як тільки в селі появляються партизани, вона дає знати про них до НКВД. Дорош витягнув записник і вдав, що шукає в ньому за її прізвищем і датами її відвідин у НКВД. При тому він, ніби нехотячи, завважив, що котрогось дня її не було зі звітом. Жінка гаряче заперечила і впевняла, що таки була і навіть бачила в другій кімнаті самого Дороша, який сидів за столом, і далі висипала все, як з мішка, скільки разів приходила з повідомленнями, скільки їй давали грошей тощо.

З усього було видно, що жінка дійсно на послугах НКВД. Вона, між іншим, розповіла, що між повстанцями, які недавно були в селі, пізнала одного з її села і що за її вказівкою цілу родину того повстанця кудись забрали. Це теж відповідало правді. Коли вже не було жадних сумнівів, що наші мають діло з сексотом, Дорош українською мовою сказав їй збиратися та йти з ними. Вона ще й тоді думала, що її поведуть до Лукової на станицю НКВД. Зорієнтувалася щойно тоді, коли стежка повела її в напрямі на село Гульське. В Гульському її переслухала Служба Безпеки. Над нею відбувся польовий суд, і її покарано згідно з військовими законами.

Незадовго по Різдві, курінний відкликав сотенного Веселого, а на його місце призначив чотового Корпа. Корп наказав рейдувати чотами і визначив місця, де чоти мали діставати накази і обмінюватися вістками. Це було зроблено з думкою, що малим групам легше маневрувати і окриватися в терені.

Наша чота перебувала по кілька днів в таких селах: Творильчик, Яровець, Луг, Бук, Лоп'янка, Полянка і Студене.

День перед Щедрим вечором ми зайшли до села Завій. Квартири підібрали на присілку від сторони села Бук. Хати стояли високо на горі і звідти був добрий вид на околицю. На другий день до хати, де квартирував наш рій, зайшов чоловік у цивільному, що подав себе за втікача з Червоної Армії. Він видався мені підозрілим, але командир нашої чоти не взяв цього серйозно, хоч і наказав не випускати його з хати.

В селі Завій ми були перший раз і тому й думали, що безпечно відсвяткуємо Йордан. Крім кількох хат і церкви, що були на горі, село лежало в долині над річкою Ветлина. Мені і ще трьом стрільцям з нашого роя приділено хату неподалік церкви. З нашого вікна було видно дві циганські хати на протилежній горі. Вони виглядали так бідно, що скидалися на собачі буди. В Завою люди жили краще, як по інших селах, а в порівнянні з селом Смерек, де ми святкували Різдво, навіть заможно.

В хаті, де ми квартирували, жили дві родини. Голова одної з них мав дерев'яну ногу, що він її зробив собі сам. Другий господар був "американець", який перед війною вернувся з Америки. В хаті було кілька жінок, мабуть сестри, бо були подібні одна до одної.

Коли перша зірка вийшла на безхмарне небо, господиня приготовила все до столу, покропила свяченою водою і запросила нас до вечері. Всі спільно помолились і серед спогадів про далеких рідних їли з одної миски, як одна родина. Ми були зворушені гостинністю незнайомих людей і то тим більше, що ворог міг за те важко помститися на них.

По вечері я пішов на стійку. Ніч була місячно-зоряна, а мороз був дійсно йорданський. Мені сильно болів зуб і я не міг знайти собі спокою. Не знаю чому, але мене почав охоплювати чорний настрій. Хвилювало мене ясне світло в циганських хатах на протилежній горі. Звідки взялася там нафта, коли по селах вже давно її не було? Згадався теж сьогоднішній дезертир і думка, що це може бути ворожий розвідник, не давала мені спокою. Про всі свої сумніви і внутрішній неспокій я заявив чотовому Корпові, але він тільки посміхнувся і сказав, що біль зуба навіває мені чорні думки.

Коли розвиднілось, господарі пішли до церкви. Стрілець Клим, молоденький хлопець із східньої України, пішов на стійку. В хаті залишилися стрілець Річка, Кіс та я. Річка вийшов на двір вмитися, але за мить вбіг до хати з криком:

- Поляки йдуть!

Ми готові були прийняти це за поганий жарт, але побачили, як попід вікно перебіг хтось в шапці "рогатівці".

Річка вхопив рушницю і вибіг у сіни, за ним Кіс. З криком "руки вгору" вони кинулися на двох поляків, що вже входили до хати. Поляки метнулися тікати. Річка і Кіс висмикнулися поза хату.

Мені загубилася рукавиця і заки я її знайшов, поляки вже оточили хату. Я підбіг до вікна, але в той момент розбита шиба з дзенькотом розлетілась по хаті.

Вирватися можна було тільки через двері пробоєм і я, не маючи іншого виходу рішився. Перехрестившись, я відбезпечив ґранату і, вибігаючи, кинув її в той бік, де заліг ворог. Ґраната розірвалася, зрив повітря вдарив мене по обличчі, а дим закрив мене від ворога. Одним стрибком я кинувся поза хату. За мною посипались черги з автоматів і рушниць. Я нервово розглянувся куди найкраще втікати, і в той момент побачив перед собою поляка. Я відрухово підніс рушницю, але на щастя не стрілив - ще в час пізнав, що це мій господар, одягнений в куртку пошиту із польського військового плаща. Я перебіг дорогу, за якою простягався ліс. Неподалік я побачив Річку і Коса, що добігали до яру, яким можна було перейти непомітно в другий кінець села. В той час напроти мене вибіг якийсь вояк у німецькій шинелі і з німецьким кулеметом. Я подумав, що це наш кулеметник Райтер, який ходив у такому ж плащі і з таким самим кулеметом, лише здивувало мене, що за ним біг амуніційний в цивільному одязі з дерев'яною скринькою з амуніцією в руках.

- У нас - подумав - ніхто в цивільному не ходить, а наші скриньки на амуніцію бляшані.

Але на роздуми не було часу. Ззаду за мною дзенькали кулі, і я біг, щоб наздігнати Річку й Коса. Ще кілька кроків і я вже був у яру. В той момент кулеметник у німецькій шинелі добіг до якоїсь колоди, що лежала край дороги і уставивши на ній кулемета, спрямував його в мій бік. Це ж якесь непорозуміння!

- Гей, Райтер, що ти робиш? - крикнув я до нього.

Кулеметник у відповідь націлився ще краще. Я припав до землі, а довга серія пролетіла наді мною. За нею пішли дальші. Я ще щільніше приліг до землі і вистрілив з рушниці раз, другий і третій в бік кулеметника. Мої кулі пішли низько понад ним. Кулемет на хвилину замовк, але над моєю головою пролунали слова: "Почему не стреляєш, смотрі как удірают бандіти!" По моєму тілі пройшли дрижаки. Я оглянувся і побачив над собою енкаведиста з зіркою на шапці, трохи дальше ще одного і якогось цивільного з рушницею.

- Тут тобі й кінець, Івасю! - майнула мені думка. Та енкаведист махнув на мене рукою і вилаявшись по-московськи пішов вперед і почав стріляти поміж хати, де бігали в паніці жінки. До клекоту зброї вплелися польські прокльони. Це той в цивільному одязі, що був з енкаведистами, кричав на все горло, щоб палити хати, бити бандитів і все "пшеклєнте бидло". Лежачи так серед обстрілу і двомовної лайки, мені не лишалося нічого іншого як чекати, що буде далі.

Енкаведист, що стріляв до жінок, крикнув до кулеметника, що лежав за колодою, "пулємйот сюда!" Кулеметник підніс голову, глянув на мене, а потім підбіг до енкаведиста. Поставивши кулемет, скерував в мій бік і почав перелякано кричати "то бандита!" Енкаведист видимо розгубився.

А мене опанував якийсь дивний спокій. Десь сам по собі подівся страх. Крім кулеметника я нікого не бачив, а моя думка працювала тільки над одним, як поцілити в нього.

Я націлився. Кулі попали прямо в його черево, але й він вистрілив у ту ж хвилину, що і я, лише його кулі пішли понад мною. Я знову націлився - цього разу в голову.

- На, маєш, Ґжеську, ще одну кулю!

Руки кулеметника стратили контроль, кулемет повернувся в бік, а він, ще стріляючи, повалився на землю.

Поляк, що закликав різати й палити, кинувся тікати між хати. За ним побіг і той, що ніс скриньку з амуніцією. Один енкаведист вскочив у рів, але я ще встиг поцілити його в руку. Другий пустив у мій бік серію з автомата; вона пройшла повз мене і засипала мені очі снігом. Я вистрілив останню кулю в його бік і попав у ногу. Він наставився відповісти мені з автомата, але, на моє щастя, йому затялася зброя і я встиг вставити в рушницю новий маґазинок. Енкаведист, вовтузячись з автоматом, почав утікати. Я вистрілив за ним ще кілька разів, але не поцілив.

Навколо мене не стало нікого. І аж тоді мені почали дуже трястися руки. Серце забилося молотом, ноги обважніли, наче колоди.

До перших кущів було може сто метрів, рівно під гору. Ворог міг мене добре бачити, але я пустився бігти, цілком втративши контроль над собою.

Опритомнів аж тоді, коли повз мене засвистала куля, одна, друга... Я впав, прикидаючися вбитим. Обережно розглянувся. До кущів лишилося всього кілька кроків. Одним стрибком я опинився між ними. Мені навздогін посипались кулі. Перекотившись по снігу до більшого куща, я заліг за ним і, відсапуючись, дивився на ворога. Один з напасників підбіг до вбитого кулеметника, схопив його кулемет і почав стріляти в село. Я націлився в нього з рушниці, але не поцілив. Напасник кинув кулемет і побіг наперед. Віддавши ще кілька пострілів у бік напасників, що бігали один за одним між хатами, я поповз далі в ліс і присів.

- Боже! Тобі одному подяка, що охоронив мене. Лише Твоїй милостивій опіці завдячую життя!

Довго сидіти в лісі на морозі було годі і я, щоб не замерзнути, рішив іти, хоч і не знав куди. Щоб розігрітися, я почав "здобувати" більші горби, то знову спускатися вдолину. Стало тепліше, зате мене опускали сили, ноги вгиналися піді мною. В мене зродилося єдине бажання лягти і заснути. Я ліг, але інстинкт самозбереження вчасно підніс мене на ноги.

Я почав молитися і бродити по снігу. По якомусь часі витоптав таку стежку, мов би нею пройшла ціла сотня. Так я й не стямився, як сонце сховалося за гору і настав вечір. Тоді я пішов вниз до річки Ветлинки, що пливе між двома горами і перетинає село Луг.

Перші хати цього села починалися відразу за лісом над річкою. Переходячи річку, я помітив на льоду ополонку, і рішив зачекати тут з надією, що хтось вийде по воду, і я довідаюся, що діється в селі. І дійсно, незабаром надійшов господар з коромислом на плечі. Я заговорив, але він не почув мене. Тоді я виліз із кущів і покликав його голосніше. Переляканий селянин почав утікати, але поковзнувся і впав разом з відрами. Заки він позбирався, я підійшов до нього і почав розпитувати, чи в селі є якесь військо. Після довгих спроб дізнатися щонебудь від нього, він нарешті кількома словами відповів, що в селі було військо, але відійшло. Зате він дуже рішуче твердив, що повстанців не було. Щоб зламати його недовір'я, я розповів йому, хто я і що було зі мною, та чому я так дико виглядаю. Мої пояснення осмілили господаря і він сказав: "Заходьте до хижі кусцьок загрітися".

В хаті світла не було, але так було краще. Господар пішов до другої кімнати, щоб розповісти про все своїй жінці, а я тим часом сидів коло печі і грівся. Незабаром вони обоє вийшли з ще якоюсь жінкою, і оглянувши мене співчутливо, почали готувати вечерю. Я помився теплою водою, сів на лаві та почав розпитувати про село Завій.

- Більшовики дуже зруйнували село - казали вони - забрали багато худоби і збіжжя, спалили кілька хат і вбили чимало жінок і дітей. Забрали також одного раненого повстанця. Я пізніше довідався, що це був стрілець Зорян.

Повечерявши і понаправлявши сяк-так мою шинель й доповнивши своє умундирування шапкою, що її мені подарував господар, я вирішив іти шукати зв'язку з чотою. Господар спрямував мене до місцевого станичного, бо тільки в нього я міг довідатися про все, що треба.

До хати станичного було досить далеко; я бродив по снігу, спотикаючись об замерзлі груди. В селі було темно, тільки у деяких хатах блимало слабе світло. Скажено гавкали собаки. Та в темноті долетіли до мене голоси дівчат і хлопців. Я поспішив до них. Раптом почув гостре "Стій! Хто йде?" Я обережно підійшов і побачив, що це з дівчатами весело гуторять наші повстанці. З-за хмари викотився якраз місяць і я пізнав стрільця Зірку з нашої сотні. Всі мною дуже зраділи, бо думали, що мене нема вже між живими.

Оповівши їм коротко про себе, я довідався, що чота, відступаючи перед ворогом з села, не могла зайняти становищ, бо ніхто не знав до кого стріляти. Справа в тому, що і напасникам і нам тяжко було зорієнтуватися, хто свій, а хто ворог. Поляки ще не мали своїх одностроїв і були одягнені так, як і ми, в різні мундири - німецькі, словацькі, радянські і навіть старі польські. Трапилося навіть таке, що на нашу заставу, де стояв стрілець Клен, прийшов якийсь старшина НКВД і, думаючи, що це свій, спрямував його кулемет на село. Стрілець Клен розповідав опісля, що завваживши червону зірку на шапці енкаведиста, схопив, як тільки той відійшов, свій кулемет і втік. Були під час того бою різні дивні історії: один з наших стрільців, одягнений по-цивільному, держав стійку коло хати, яку зайняли поляки й енкаведисти; один з наших роїв пробігав поміж хатами до лісу, а напроти нього надбігли поляки (в таких самих мундирах) й одні одних не розпізнали. Зорієнтувався в ситуації один з наших стрільців, але з несподіванки не міг промовити слова, і тільки показував рухами, що напроти вороги. Доглупались тоді й поляки і кинулись тікати поміж хати. У яру знову було й таке, що поляки змішалися з нашими стрільцями, бігли навіть якийсь час разом з нашими тією самою дорогою.

Різними дорогами вояки нашої чоти зібралися в селі Яворець, а звідти ми разом рушили до Кобильського.

По дорозі Зірка і Лемко розповіли мені про трагічну смерть Зоряна. Тяжко раненого в обидві руки і в груди, його схопили більшовики, жорстоко скатували і залишили серед поля на морозі. Зорян був родом з Добромиля, мав не більше, як 20 років.

Підтвердилися також підозріння щодо дезертира, який зголосився до нас перед наскоком енкаведистів. Він справді був ворожим шпигуном, бо як тільки надійшли більшовики з поляками, то він зараз перебіг до них. Небезпідставні також були мої підозріння щодо циганських хат. У них сиділи енкаведисти і слідкували за нашим рухом у селі.

З сходом сонця, потомлені і невиспані, ми увійшли до перших хат села Кобильське. Тут нас чекала приємна вістка - вернувся сотенний Веселий.

Я склав сотенному звіт, - він стиснув мені руку і сказав, що запропонує відзначити мене хрестом заслуги. Тоді ж я довідався, що мене вже зарахували до вбитих і було доручено одній із стеж розшукати і похоронити моє тіло.

Мій рій також вітав мене як "воскреслого". Я мусів кожному зокрема і всім разом оповідати про свою пригоду. Згодом такі пригоди не викликали сенсацій і стали звичайними подіями на нашому бойовому шляху.

Вбитий мною поляк-кулеметник був відомим пацифікатором українського населення, а четверо його братів служили в міліції. Його поховали з великою парадою в селі Луковія.

Так скінчилося наше оперування окремими чотами. Відтепер ми знову рейдували цілою сотнею.

У січні-лютому 1945 року в терені нашого перебування почали з'являтися якісь підозрілі типи в мундирах НКВД, з доброю зброєю і радянськими документами. Вони ходили по селах без порозуміння з нашими відділами і станицями ОУН, хоч подавали себе за "українських парашутистів", скинутих з літаків для боротьби з більшовиками. Ми не знали, хто їх скинув і для яких цілей. Нам виглядало, що якби це була якась плянована наша акція, то вони повинні б шукати зв'язку з нами. Одного з таких парашутистів наша сотня затримала. Над берегом Сяну НКВД постріляло кількох з них, коли вони спали, а одного взяли в полон. Також одну таку групу - дванадцять людей - скинуто недалеко від прикордонної застави. Тому що було дуже зимно й великі сніги, то вони на тому ж місці полягали спати в своїх теплих одягах, спеціяльно приспособлених для спання на снігу. За цю необережність шестеро заплатили життям, а один попав у полон. Увесь їхній виряд, документи й папери попали в руки НКВД.

Поява парашутистів нагнала більшовикам чимало страху. Вони стягнули в цю околицю додаткові сили і кілька днів робили облави по селах, лісах і дорогах. Хто організував цю акцію, неузгіднену з нами, і досі не знаю.

В той час наша сотня прийняла до себе багатьох утікачів з Червоної Армії і з Дивізії "Галичина". Після перевірки, їх приділювано за власним вибором до відділу УПА або до місцевих кущів СКВ. Таким чином наша сотня збільшилася майже удвічі.

Між утікачами, які прийшли до нас в лютому 1945 року з Червоної Армії був один підстаршина, який своїм бойовим досвідом і спритом скоро здобув собі довір'я наших командирів. Сотенний Веселий призначив його до свого почту, як дорадника по справах НКВД. Проте багато стрільців і ройових йому не довіряли. Деякі з нас завважили, що в терені, особливо в селах, він часто зникав і вертався значно пізніше.

З найбільшим недовір'ям ставився до нового експерта ройовий Сова. Він був енергійний, досвідчений, розсудливий і хитрий, а при тому дуже веселий вояк. Років яких сорок п'ять, він звертав на себе увагу рудим волоссям і такими ж рудими великими вусами. Він мав свою думку про цього довіреного сотенного і завжди зголошувався іти з своїм роєм туди, куди йшов "експерт". Сова був переконаний, що це добре вишколений і законспірований більшовицький розвідник, посланий до нас із спеціяльними дорученнями.

Одного разу, не маючи змоги самому піти з ним в терен, Сова вислав одного із своїх стрільців, який повернувшися звітував, що "експерт" таки ухитрився зникнути кудись і вернувся тільки згодом. Це ще більше підкріпило підозріння ройового Сови. Використавши момент коли "експерт" спав, він підкрався до нього, витяг з його папашки магазинок з гострими набоями і зарядив її заздалегідь приготованим маґазинком із сліпими набоями, наповненими папером. Те саме зробив з запасним маґазинком в його торбі.

Передчуття ройового Сови справдилися. Вранці наступного дня, а було це мабуть у кінці лютого 1945 року, на нашу сотню в селі Кальниця наскочили енкаведисти. Після короткого бою, відстрілюючись, ми почали відступати до лісу. Сова в той час був із своїм роєм близько сотенного Веселого і слідкував за рухами "експерта". В момент, коли ворог сипнув густим кулеметним вогнем, "експерт" спрямував свого автомата на голову сотенного і пустив цілу серію куль. Тому що була гостра стрілянина ніхто не зорієнтувався, що трапилося, тільки сотенний здивувався, звідки взялося на його голові стільки паперу. Сова, що не спускав "експерта" з ока, підстрілив зрадника в руку і ногу, та потягнув з собою до лісу. Коли ми відв'язалися від ворога, Сова розповів про все.

На переслуханні зрадник признався, що був агентом НКВД і що інформував про рухи нашої сотні. Польовий суд засудив його до кари смерти. З того часу ми були обережніші з утікачами з Червоної Армії. Ройовий Сова одержав відзначення.

Не маючи успіху в облавах і провокаціях, ворог почав стосувати в боротьбі з нами жорстокіші методи, а на перше місце поставив терор супроти мирного населення. Цим способом більшовики сподівалися відвернути від нас симпатії населення і змусити його припинити нам матеріяльну і моральну допомогу. Терор відбувався в той спосіб, що ворог оточував села, арештував людей, головно чоловіків, хоч не перебирав між жінками й дітьми. Терором змушували багатьох ставати донощиками, погрожуючи, що інакше вивезуть їх на Сибір. Щоб не стати зрадниками, багато людей ішли до нас у підпілля. Доля ж тих, що доносили, була небезпечна: їм проголошувано бойкот, а коли це не помагало, їх карали.

Українське село також дуже терпіло від польської міліції і війська, що забирали збіжжя та інші харчові продукти. Селяни мусіли добре заховувати свої невеликі запаси, щоб прохарчувати родину і залишити дещо на насіння. Крім того, поляки визначували нашим селам величезні контингенти1, ще більші, як накладали німці. Пограбоване і зібране збіжжя поляки звозили до районів та заповнювали ним маґазини і будинки.

Один такий маґазин збіжжя був у селі Райське, в польському жіночому манастирі. Для реквізиції цього збіжжя заплямовано окрему акцію, а її виконання доручено двом чотам з нашої сотні.

Керівником акції призначено чотового Граня. Залишивши на квартирах всі речі, крім амуніції і ґранат, ми взяли лише підводи для вантаження збіжжя. До нас долучилося ще кілька боївок, які добре знали місцевий терен.

Наш шлях вів над рікою Сян. Ніч була темна; сніговія замітала наші сліди. Село Райське, між Сяном і Солинкою, розташоване неподалік від Луковиї, де були станиці НКВД і польської міліції, і тому ми були готові на різні несподіванки. Ми просувалися дуже обережно: боялися, щоб нас не прозрадив скрип снігу під ногами.

Ріку перейшли непомітно, обминаючи села Студене і Терка. Недалеко від Райського ми зустрілися з місцевими підпільниками, які завели нас під манастир, куди приїхали вже селяни з вісімдесятьма саньми. Ми зайняли становища, а чотовий Грань зайшов до середини і спокійно пояснив монахиням, у чому справа: УПА потребує хліба, він і його відділ заберуть збіжжя, а все інше залишають монахиням. Хай вони не хвилюються, їм не спаде ні волосина з голови. Проте монахині, перебуваючи під впливом польської і більшовицької пропаґанди, попали в паніку.

Мішки на збіжжя були приготовані заздалегідь, і робота йшла складно. Передаючи мішки один одному, ми вантажили їх на сани, що від'їжджали до призначеного місця.

В одній з комор висіло багато ковбас на жердках. Ох як вони пахли! Але, хоч який великий апетит мали стрільці на них, ніхто до них і не доторкнувся.

За яких дві години роботу закінчено. Можна було навантажити ще більше фірманок, але ми їх не мали. Здебільшого це був ячмінь і овес. Було й трохи жита. Забрали ми також кільканадцять штук худоби, пограбованої в наших селян польською міліцією.

Коли ми вже відходили, монахині переконалися, що ми не збираємось їх різати, трохи осмілилися і почали говорити до нас. Одна монахиня навіть сказала, що ніколи не повірила б, що партизани, які сидять у лісі, вміють культурно поводитися.

Завдання відпровадити худобу одержав наш рій, і ми мали чимало клопоту, заки порозділювали її між господарів.

Перед самим ранком ми стали на квартири в Кальниці. День був спокійний, і ми відпочивали по теплих хатах. Наступної ночі попрямували до села Смерек.

На другий день після нашої експедиції на збіжжя, до Райського прийшли енкаведисти і польська міліція та почали списувати протоколи й переслухувати монахинь і селян. Їх найбільше цікавило, як ми поводилися з монахинями, і були дуже лихі, коли довідалися, що монахині нас хвалять. Це боліло та сердило їх більше, ніж втрата збіжжя.

Ми порозвозили збіжжя по селах і пішли в рух усі млини і жорна — селяни мололи для своїх "лісових", як вони нас називали, муку. Якийсь час ми могли харчуватися хлібом, якого вже місяцями не бачили.

1	Контингент - здача збіжжя для держави.