Микола Кулішов
Шановна Редакція!
Хочу висловити мої
враження від статті пана Дроздовського в вашому
часописі за 4 -10 листопада "Місія і покликання
4-ї хвилі української еміграції". Ця тема не
часто дискутується в українських часописах
діаспори, тому дуже доречно, що "Україна і
світ" почала обговорення цього явища. Але
прочитавши матеріал, я був розчарований
однобічним викладенням проблеми. Чотири з п'яти
стовбців статті присвячені опису безпросвітного
стану в Україні, а власне "місії і
покликанню" приділений останній стовбець.
Всім відомо, що в Україні економічна і
політична ситуація дуже складні, що народ бідує,
але було б варто сказати принаймні кілька слів
про те, чому такий стан виник. Бо інакше не
зрозуміло, чому в інших пост-совєтських країнах
справи йдуть значно краще. На мою думку, ситуація
в Україні є прямим наслідком планомірного
винищення москвою української національної
еліти.
Красномовність автора нищівна в описі
наших негараздів і змальовуванні українських
політиків, але ця красномовність викликає в мене
якийсь неприємний присмак. Можливо тому, що
неодноразово вживаються такі словосполучення,
як "національне конання", "кошові
національно-радянської Січі",
"неонаціоналістичний перерозподіл - хаос" і
т. ін. Я не думаю, що інтернаціоналістичне конання
більш приємне, ніж національне. Як закінчив
читати, так згадав нашого "академіка" з
національного питання Леоніда Даниловича з його
знаменитим висловом: "Національна ідея не
спрацювала". Їй би дали хоч один шанс, щоб
спрацювати. Наша біда - це брак національної ідеї.
Національно несвідоме населення обирає
національно байдужих політиків, які, в свою
чергу, не бажають формувати державницьку
свідомість в народі. Але все це більш-менш відоме,
і вже неодноразово обговорювалось на шпальтах
газет, в тому числі і УіС. Повернемось до нашої
еміграції.
Ніхто не буде заперечувати, що остання
хвиля є еміграцією економічною, а не політичною.
І почалась вона ще за Совєтського Союзу в часи
горбачовської відлиги. Тому твердження автора,
що ця еміграція є результат економічних
негараздів в Українв є тільки частково вірним.
Причиною еміграції можуть бути зовсім інші
мотиви, ніж матеріальна скрута. Еміграція існує
також з країн, які мають значно вищий рівень
добробуту ніж Україна. До речі, я вважаю, що
середньому українцю чи українці, які не мають
родичів за кордоном, емігрувати майже неможливо.
Тому писати про еміграцію, як спосіб втечі від
тяжкого життя для абсолютної більшості
населення не є серйозно. Так, виїжджають науковці
і спеціалісти, і, мабуть, велфер забезпечує їм
трошки вищий рівень життя, ніж в Україні, але
моральне приниження від того, що не можеш знайти
роботу за фахом і змушений починати все з
початку, доводячи, що ти щось все-таки вартий,
робить еміграцію не таким вже легким життєвим
кроком.
Але чи еміграція кваліфікованих
спеціалістів є добре для України? Мабуть, що ні.
Але чи може хтось з нас зупинити цей процес?
Мабуть, також ні. Тоді про що треба говорити, так
це про те, як використати цю хвилю еміграції з
користю для української діаспори. Ось ми і
прийшли нарешті до теми, яка була окреслена
назвою статті пана Дроздовського: Місія і
покликання.
Яка ж місія і покликання 4-ї хвилі? А яка
місія діаспори взагалі? Моя відповідь - місія
четвертої хвилі така сама, як і в попередніх, як і
у всієї діаспори, а саме:
а) це популяризація нашої культури і
поширення правдивої інформації про нашу історію,
сучасну політику України серед інших етнічних
груп;
б) через українські школи і церкви
виховання молодшого покоління в любові до
України і її народу;
в) формування українського лоббі в
уряді через підприємців, політиків та інших
впливових людей українського походження.
Але емігранти стають діаспорою, тільки
коли вони вливаються в структури організованої
української спільноти. І на сьогоднішній день
питання, як інтегрувати новоприбулих українців в
громаду є найбільш актуальним.
Але спочатку треба сказати, чим ця
хвиля відрізняється від попередніх. Зрозуміло,
не тим, що вона економічна, бо перша хвиля теж не
була політичною. Відміна останньої хвилі, до якої
я належу також, полягає в тому, що українці вперше
імігрують не з Австро-Угорщини, не з Совєтського
Союзу, не з Польщі, а з власної країни, з України. В
цьому полягають причини несприйняття
новоприбулих частиною діаспори, про які згадує
пан Дроздовський, але повторюю, тільки частиною,
бо інша частина активно допомагає спровадженню
родичів на нові землі. Але сама наявність своєї
держави відрізняє останню хвилю еміграції від
попередніх. Тепер немає ніяких політичних
перешкод відвідати Батьківщину, хіба що
матеріальні. Але залишивши нащих рідних і друзів
в Україні, ми приречені відвідувати рідні краї,
що вперше дає нам, а головне нашим дітям,
можливість краще розуміти те, що діється в
Україні, її сучасну культуру, політичні процеси,
уповільнити процес асиміляції. Всього цього були
позбавлені попередні емігранти.
Інша особливість - це високий освітній
рівень новоприбулих, бо Канада відбирає осіб з
вищою освітою і високим фаховим рівнем, що дає їм
можливість відносно швидко адаптуватися в новій
країні і знайти роботу за фахом.
Але є і особливості останньої хвилі
еміграції, які не можна назвати позитивними. Це,
перш за все, зрусифікованість досить великої
частини новоприбулих. Це є сумна реальність, яка
дісталась нам в спадщину від Совєтського Союзу,
але яку неможливо ігнорувати. Частина цих
емігрантів ніколи не прийде до нас, бо вони
ненавиділи Україну там, і не мають нічого
спільного з нею тут. Але є велика кількість, яка
досить прихильна до України, вважає себе
українцями, але в силу певних обставин не
говорить добре українською мовою. Я особисто не
маю ніяких позитивних почуттів до російської
мови, але вважаю, що відкидати цих людей було б
величезною помилкою. Наша задача полягає в тому,
щоб втягнути їх в коло українського життя,
українізувати якщо не їх, то їхніх дітей. Я знаю,
що це не легка справа, і вимагає окремого
обговорення, але не згадати про це, значить
ігнорувати реальність, що дуже небезпечно.
Ще одна особливість полягає в тому, що
люди, які приїжджають, не знають один одного, не
мають спільної мети. Це не попередня еміграція,
яка була вже згуртована в Європі, і приїхала сюди
з метою зберегти дух незалежної Української
ідеї, який наполегливо винищувався в совєтській
Україні. Щоб об'єднати нових емігрантів,
притягнути до громади і включити в існуючі
українські організації якраз і потрібна
допомога діаспори. Бо чим більше нас,
староприбулих, новоприбулих і тут народжених,
тим ми сильніші, як громада, тим ми впливовіші,
тим більше з нами рахуються місцеві політики, тим
більше ми зможемо допомогти Україні. Я не володію
достатньо інформацією, щоб говорити про всю
Канаду, але добре знаю ситуацію в Монреалі. Тут
новоприбулі з власної ініціативи спочатку
згуртувалися для спілкування, якого бракувало.
Цей клуб існував майже два роки, але за цей час ми
так і не змогли привернути до себе увагу місцевих
провідників. Але, можливо, це дало нам поштовх
зрозуміти, що ми вже також є частка діаспори зі
своїми специфічними інтересами, висловити які
нам може дати можливість своя організація і
представництво в існуючих структурах. Після двох
бурхливих зустрічей з представниками
організованої діаспори, де кожна сторона мала
можливість висловити свою точку зору, нова
організація змогла набути членства в Конгресі
Українців Канади (КУК). Здавалось би, мета
досягнута, але насправді, навіть маючи
представництво в КУК, нам так і не вдалось
переконати його керівництво повернутись
обличчям до еміграції, створити програму
допомоги і взаємодії з новоприбулими. Наша ж
новостворена організація видихається від браку
ресурсів і досвіду.
Яку ж допомогу потребують нові
емігранти? Перш за все, інформаційної допомоги.
Ще на летовищі вони мусять отримувати інформацію
про те, які перші заходи вони повинні зробити на
новому місці поселення. Ця інформація їм
надається, але іншими мовами, включно з
російською. Треба забезпечити їх цими
матеріалами в українській мові, додавши туди
інформацію про українські церкви, школи,
організації. Багато староприбулих українців
мають помешкання на винайм, і я думаю всі б від
цього виграли б, якби новоприбулі винаймали ці
помешкання. Для цього знову потрібна система
збору і розповсюдження інформації.
Наступний крок для емігрантів це пошук
роботи, щоб мати засіб існування в новій країні.
Громада теж повинна бути зацікавлена в
найшвидшій інтеграції новоприбулих, бо сім'я на
велфері навряд чи може бути повноцінним членом
громади. І українська школа, і дитячі
організації, і багаточисельні імпрези вимагають
гроші, які треба спочатку заробити. Що тут можна
зробити? Найбільша перешкода на шляху освіченої
людини до праці це є незнання мов країни
перебування. І тут місцеві українці могли б
надати величезну допомогу, причому з користю для
себе також. Хто з вас не споглядав в українських
школах, як батьки, чекаючи на дітей, годинами
говорять: місцеві українці між собою
англійською, даючи поганий приклад своїм дітям, а
новоприбулі між собою українською. І ці дві групи
майже не спілкуються одна з одною. А що заважає
налагодити спілкування між ними: один день
говорять українською, а інший англійською чи
французькою, виправляючи помилки і покращуючи
одні свою українську, другі - свою англійську.
Одночасно в спілкуванні руйнуються стереотипи і
непорозуміння, які все ще існують.
Інший спосіб притягнення новоприбулих
та одночасно і всіх тих, хто давно відійшов від
організованої громади, а особливо тут народженої
української молоді, це привернення уваги інших
національних груп до нашої багатої культури і
стародавніх традицій. Не секрет, що більшість
наших імпрез в Монреалі відбувається в стінах
наших церков і домівок. І якщо ми, як громада,
виходимо назовні, то це щоб відзначити наші
сумні, жалобні події. Я маю на увазі Зелені свята,
або скорботні відзначення загибелі міліонів
українців, закатованих совєтським режимом в
трьох штучних голодоморах. Я пишаюсь, що в цьому
році саме Монреальська громада дала ініціативу і
з гідністю відзначила 65-у річницю голодомору 33-34
років. Але нам потрібні і веселі свята, як
наприклад, щорічний Фестиваль України в
Монреалі. Я мрію про подію, яка одного теплого дня
збере в одному з багаточисельних парків нашого
міста кілька тисяч українців великого Монреалю,
навіть тих, хто вже забув рідну мову, але в чиїх
грудях ще б'ється українське серце, щоб співати,
жартувати, грати в футбол чи відбиванку, їсти
українську шинку з українським пивом, слухати
нашу чудову українську народну і сучасну пісню,
яка буде лунати з гучномовців. Тут чудове місце,
де майстри змогли б показати і продати наші
писанки, рушники, різьблення, образи, а ввечері
була б нагода подивитися концерт з участю наших
хорів, танцювальних колективів, може ще й з
України артистів запросити. Як би підняла
авторитет нашої громади серед інших етнічних
груп і політиків така подія. Скільки б емігрантів
з України, розсіяних по чужинцям, вона б змусила
замислитись, хто вони є. До речі, міська влада
часто дає гроші на такі етнічні свята.
Тепер залишається тільки відповісти
на запитання, хто має взяти на себе організацію
всіх вище запропонованих та й інших заходів,
спрямованих на зміцнення і збільшення
української громади. Безперечно, зацікавлені в
цьому всі українські організації і церкви. Але чи
під силу їм це зробити? Я вважаю, що ні. Кожна
організація чи молодеча, як СУМ і Пласт, чи
політична, чи релігійна, всі мають свої особисті
функції і свої особисті проблеми. Такі великі
проекти, як, наприклад, український фестиваль чи
проект розробки заходів по допомозі
новоприбулим, під силу тільки всій громаді. Це
повинні бути спільні пооекти за участю всіх
організацій, а координацію цих проектів
найлогічніше було б взяти на себе місцевій
філії Конгресу Українців Канади. Але чи
спроможний КУК в тому вигляді, в якому
зараз він існує, забезпечити цю координацію?
Мій власний досвід делегата до місцевої
філії КУК свідчить, що неспроможний. КУК
зараз це аморфна надбудова, яка не
вповноважена надсилати ніякі розпорядження
до організацій, а якщо і просить щось, то ці прохання не є
обов'язковими до виконання. Я б хотів
бачити КУК, як своєрідний мозок діаспори,
інституцію, де зібрані провідні особи громади,
які здатні аналізувати і передбачати наперед
ті проблеми, які виникли або можуть виникнути в
громаді з тим, щоб їх вчасно вирішувати. Для цього
КУК повинен бути наділений значно більшими
повноваженнями, і його рішення повинні бути
обов'язковими до виконання всіми організаціями.
Хотілося би, щоб організації делегували до КУК
людей з новими власними ідеями, здатних
сприймати і підтримувати ідеї інших,
зосереджувати навколо себе мислячих і готових
працювати на громаду осіб, а звіти полягали б в
аналізі стану громади: збільшилась чи зменшилась
кількість учнів в українських школах, чи росте
членство в українських організаціях, як ці
організації стоять фінансово та інші критерії,
які відбивають стан громади. Можливо процедуру
обрання Голови треба змінити, щоб підсилити його
авторитет. Без організаційних і структурних змін
в нашій громаді ми не зможемо вижити і зберегтись
як українська спільнота. Я знаю, що недвано
відбувся конгрес КУК, який вніс суттєві зміни в
статут, але треба вже зараз починати обговорення,
щоб формувати громадську думку. Дуже важливо
знати, як організовували свою діяльність інші
впливові діаспори, як італійська, китайська,
жидівська, вірменська та ін., можливо хтось із
читачів знає і може розповісти. Крім того, цікаво
знати думку і досвід українських громад з інших
міст. Мені відомо, що в Торонто є великий досвід
праці з новою еміграцією.
Почавши про еміграцію, я закінчив
своїми спостереженнями про стан і організацію
української діаспори, і це не дивно, бо без
допомоги громади нова хвиля розтечеться, не
залишивши сліду, а з іншого боку, без нового
поповнення старій діаспорі дуже важко буде
зберегтися в наступні 10-15 років. Ми потрібні одні
одним, тож давайте починати співпрацювати разом.
Я вірю, що четверта хвиля еміграції також зробить
свій внесок в здобуток попередніх, якщо ми всі
будемо разом будувати наше українське життя в
Канаді.
З повагою, Микола Кулішов
Голова Українського Товариства допомоги
імігрантам "Зустріч" |
