Йосип Кубрак
SUMMARY
Для спроби дати відповідь на
запитання, чи варто тут починати свою справу,
наскільки вона може мати майбутнє (тобто, чи
зможуть насолодитися плодами старань підприємця
хоча б він сам і його діти), і які види діяльності
могли б мати перспективу в тутешній обстановці,
знадобився короткий історичний екскурс, котрий і
є головним предметом цієї статті. Загальний
висновок вийшов дуже похмурий: дуже імовірно, що
в найближчі п'ятдесят-вісімдесят років
українська держава в своїх нинішніх кордонах і
народ України в нинішньому етнічному складі
перестануть існувати.
Автор не претендує на всестороннє
освітлення піднятих проблем і на будь-які
конечні висновки. Своє завдання він бачив лише у
тому, щоб зібрати доступні йому факти, знайти
найімовірніші причини і вказати лише
найочевидніші їх наслідки.
ВСТУП
Є крилата фраза, що історія
повторюється двічі: перший раз у вигляді
трагедії, а другий у вигляді фарсу. Але часом
здається, що історія повторюється тричі: перший
раз як трагедія, вдруге як трагедія, і втретє -
також як трагедія. Залишаючи обіч тему чисел
"два" і "три" в історії, оспівану
Веліміром Хлєбніковим, можна навести лише кілька
прикладів.
Трагедія початку європейської історії
- Троянська війна - серед самих греків
повторилася в долях героїв, що поверталися
додому і заклали основи заключної трагедії
Пелопоннеських війн. Ці останні мали наслідком
поневолення Греції спочатку македонянами, а
згодом римлянами. Рим - це особлива тема: три
форми влади,що змінювали одна одну, три
громадянських війни до встановлення принципату,
три спроби розділу імперії (що кожен раз
завершувалися трагічно)...; нарешті, знаменитий
"третій Рим", побудова якого закінчилася
трагедією вже в нашому столітті для Італії,
Німеччини і Росії. Ось ми вже майже дісталися
нашої вітчизни (і мимоволі згадуються три
покоління революціонерів і три російські
революції).
"Земля наша велика і багата, а
порядку в ній немає" - так характеризували
новгородці місцеву обстановку в ІХ столітті, і
промайнулі тисяча з хвостиком років підтвердили
справедливість цієї оцінки. Але те, що
відбувалося в Україні, помітне навіть на такому
загальному тлі східнослов'янської історії.
Врешті-решт це виразилося в тому, що український
народ не зміг навести вирішального доказу свого
права на самостійне існування - доказу, котрий у
всі віки наводився на полі бою*.
* Наприклад, українці не
зуміли вигнати із своєї країни окупантів:
литовців, а згодом поляків і росіян (і це при тому,
що народ мав в своєму розпорядженні колосальні
воєнні сили, наприклад в середині ХVІІ століття -
армію в 300 тисяч вояків). Те, що литовська окупація
була порівняно м'яка і українська мова при ній
якийсь час навіть була державною - вельми
слабка втіха, що робить більше честі окупантам,
ніж окупованим, особливо, якщо взяти до уваги, що
Україна-Русь в пору свого розквіту брала з
Прибалтики дань ликом і віниками, бо нічого
іншого прибалти років за двісті до Гедімінаса
дати не могли, і те, що привід до литовської
оккупації сама ж Україна і подала. Окупували
Україну, ослаблену монгольським нашестям? - а
навіщо було ослабленій Україні започинати
грабіжницький похід в Литву? та й успіх монголів,
як видно з історії, був можливий в першу чергу
завдяки роздробленості українців і відсутності
взаємодопомоги між окремими частинами
України-Русі: кожен чи майже кожен радів, що б'ють
сусіда, не припускаючи, що побивши одного сусіда,
вороги можуть взятися за наступного. Та й дивним
було б чекати, що відстоїть свою незалежність
країна, в якій, в той час як одна частина
населення запекло б'ється з загарбниками, інша їх
вітає і їм допомогає. Феодальна роздрібленість
була тоді характерною рисою всієї Європи? - але ж
чехи зуміли завдати монголам поразки!
Як свідчить історія ( і можна
було б навести багато сумних прикладів, почавши
хоча б з битви при Калці), корінь історичних
негараздів українського народу (а разом з ним і
інших народів, що живуть в Україні) - в
роздрібленості і небажанні допомагати один
одному. Неприязнь, заздрість і ненависть між
українцями, брак національної самосвідомості і
самоповаги не раз відігравали трагічну роль у
вирішальні історичні моменти.
Звичайно, вищесказане не значить,
що всі українці не люблять один одного. Можливо,
правильніше було б сказати, що процент
заздрісників і ненависників серед нашого народу
вищий ніж, серед, скажімо, швейцарців, англійців
чи росіян. Оскільки український народ існує
довгий час, то очевидно, що цей «процент
негідників» не настільки значний, щоб погубити
увесь народ; але він і не настільки низький, щоб
заставити інші народи безумовно поважати право
українського народу і його держави на існування
(прекрасний сучасний приклад цього - те, що хоча
українська держава утворена лише в 1991 році, ідея
територіальних претензій до України вже
висувалася у всіх суміжних країнах крім, можливо,
однієї лише Білорусії).
Звідки ж з'явилася ця особливість,
що так невигідно вирізняє українців серед інших
народів? Спробуємо проаналізувати доступний
історичний матеріал. Ми знаємо, що в древності
тут жили різноманітні народи: вони приходили з
одних країн, відкочовували чи розселялися в інші
країни (готи, наприклад - в європейські), але там
ця особливість не настільки виражена - отже
справа не в народі чи не лише в ньому.
Залишається, очевидно, шукати причину також і в
природі країни. Чи можливо, щоб властивості
самого краю сприяли розвиткові цієї особливості
українців? Тоді можна поставити питання інакше: а
чим українська земля найпомітніше відрізнялася
від інших?
Відповідь не це питання знали вже в
ІІІ столітті: своєю казковою плодовитістю!
Оскільки об'єм даної статті не дозволяє повністю
цитувати древні свідчення, можна вказати лише те,
що козаки часто просто не знали, що робити з
зерном - такий був урожай; кияни, на думку лікарів
ХVІ століття, страждали від хвороб, викликаних
переїданням м'ясом і рибою і надмірним сном; і ще
на початку ХХ століття по різних видах зернових
культур Україна вирощувала від 20 до 50 і більше
відсотків їх світового врожаю.
Залишається припустити, що
внаслідок незвичайної плодовитості країни її
постійні жителі, щоб вижити, не потребували
допомоги одне одного так, як в інших, не так щедро
обдарованих природою землях. Необхідність жити
згуртованою спільнотою і згідно діяти в її
інтересах не була така сувора як, скажімо, в
Древньому Римі, Росії чи Японії: в принципі кожен
міг прогодуватися, навіть з надлишком, поодинці,
обробляючи невелику ділянку землі вручну
примітивними знаряддями. Може, звідси беруть
початок особиста незалежність, гордість і
войовничість, що відмічалися іноземними
мандрівниками у жителів України-Русі, в
комбінації з ворожістю і заздрістю по відношенню
один до одного (що також кидалося у вічі
чужоземцям) і випливаючою звідси взаємною
неповагою уряду і народу (виникла навіть версія
(Аркас), що постійні бунти киян заставили князів
шукати собі спокійніших підданих на північному
сході, поклавши таким чином початок Росії і
росіянам). Це той національний менталітет, що
його ясно видно вже в ХІ столітті, а склався
він, маємо думати, набагато раніше. Вам, шановний
читачу, це нічого не нагадує?
Це припущення, хоча яким би дивним і
дискусійним воно на перший погляд не здавалося,
підтверджується хоча б тим, що і в сучасній
Україні національна свідомість набагато
розвиненіша в західній частині країни, природні
умови якої ближчі до «середньоєвропейських», і
нижча в центральній, південній і східних
частинах, неймовірна природна плодючість котрих
вражала древніх хроністів. Крім того, подібна
еволюція національної свідомості і історична
ситуація мали місце також і в інших народів, що,
як і ми, отримували в своє розпорядження
незвичайно врожайні і благодатні землі, -
наприклад, як свідчить Біблія, у древніх євреїв,
котрим Бог дав землю обітовану.
ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ СИТУАЦІЇ В
УКРАЇНІ
Якими б не були причини,
внаслідок яких склався національний характер
українців, його негативних рис цілком достатньо
для серйозних побоювань за долю цього сильного і
талановитого народу. Ця тривога посилюється,
якщо врахувати, що існує ще щонайменше чотири
фактори, які суттєво погіршують «історичний
прогноз», якщо можна так висловитися. Це
загрозливе історичне положення України, на тлі
якого відбувається зміна суспільного устрою,
котра погрожує привести до серйозних потрясінь;
і ці два несприятливі фактори, вкрай небезпечні
навіть пооодинці, діють сукупно після жорстокого
геноциду і одночасно з біологічною і моральною
деградацією народу.
Чому сучасне історичне
положення України є надзвичайно несприятливим,
стає зрозумілим, якщо врахувати, що вона є
уламком Російської імперії, в складі якої
знаходилася біля трьохсот років. Як показує
історія, це саме той строк, на протязі якого
завойований чи приєднаний до імперії народ вже
встигає в значній мірі втратити свою національну
свідомість, але ще не проймається
загальнонаціональною імперською ідеєю і не
зливається в єдине ціле зі своїми колишніми
завойовниками*.
* Як приклад, можна
порівняти ступінь асиміляції і історичну долю
народів Римської імперії: італійських народів,
карфагенян, галлів і, з деякими особливостями
германців (час завоювання чи приєднання котрих
відповідно V-IV ст до н.е., III-II ст. до н.е., І ст. н.е. і
III-IV ст. н.е.). Ці народи, що згодом увійшли в склад
Західної імперії, взяті тут для прикладу тому, що
можна прослідкувати їх долю після її загибелі в
кінці V століття, а особливо те. наскільки вони
виявилися здатні утворити власні держави; крім
того завоювання їх усіх супроводжувалося
надзвичайно кривавими і тяжкими війнами, що
навіть загрожували свого часу існуванню Риму (а
германці разои з іншими варварами його
добили-таки) і, отже, це були чисельні і могутні
народи з дуже розвинутою національною
свідомістю. Італійці та карфагеняни, як можна
думати, повністю злилися з римським народом і
розділили його трагічну долю після загибелі
Західної Імперії. Галли також дуже сильно
асимілювалися, як видно з гальського походження
багатьох сенаторів і знатних римських сімей, і
після загибелі Західної імперії в значній мірі
розділили долю решти римлян, залишивши по собі,
однак, пам'ять в сучасній Франції. Асиміляція
германців, перше знайомство яких з римлянами
відбулося в ході гальських війн Юлія Цезаря ще в
середині І ст. до н.е. і країну котрих імператор
Проб зважив за непотрібне перетворювати в
римську провінцію в ІІІ ст., проходила
здебільшого на тлі варварських (в тому числі і
германських) нашесть, що почалися в середині ІІІ
століття, і видатні римляни германського
походження з'явилися лише в ІV-V ст. (наприклад,
полководець Аецій, що розгромив Аттілу в
середині V ст.); після падіння Риму германські
племена виявилися здатні продовжувати
самостійне існування. Як можна було б вивести з
цього прикладу, шестисот (карфагеняни), а тим
більше дев'ятисот (італійці) років цілком
достатньо для повного злиття народів; через
п'ятсот років (галли) завойований народ ще
пам'ятає своє минуле, а для початку більш-менш
серйозної асиміляції потрібно років
двісті-триста. Ці оцінки більш-менш узгоджуються
з тим, що відомо з історії інших країн, зокрема,
Русі. Хто зараз скаже, маючи на те право: "Я -
древлянин!" чи "Я - полянин!" ? Таких
народів вже немає - з початку їх злиття в Русь
пройшло більше тисячі ста років. Не кажуть
також "Я - чудь!", як могли б сказати , можливо,
тисячу років тому. Але вирази "Я - поляк!",
"Я - фінн!", "Я - грузин!" нікого не
дивують, - народи ці увійшли до складу Російської
імперії в кінці XVIII - на початку XIX ст.
Протримайся Російська імперія ще п'ятсот років,
ці народи, імовірно, також зникли б. Як
відмічалося в радянській пресі, в 60-80-ті роки ХХ
століття особливо посилилася асиміляція
багатьох народів РРФСР (зокрема, народів
Крайньої Півночі), що не дивно, якщо врахувати, що
час їх приєднання до Російської імперії - XVI - XVII
століття.
Слід також відмітити, що хоча
терміни "злиття" чи "асиміляція"
народів звучать цілком благозвучно, насправді
процес, який ними позначається, здійснюється
переважно в ході насильств, війн і пов'язаних з
ними звірств, масових убивств і злочинів.
Наприклад, асиміляція українців в Російській
імперії та СРСР супроводжувалася знищенням
Запорізької Січі і вбивством десятків тисяч
козаків, голодом 30-х рр. (від 6 до 10 мільйонів
життів), знищенням поляками українців в 40-х роках
і т.п. Асиміляція галлів в Римській імперії лише з
початку обійшлася їм в мільйон убитих і в 10
мільйонів - забраними в рабство в результаті
гальської війни Цезаря. Цікаво, що історія,
неначе відновлюючи справедливість, часто робить
нащадків переможців підданими завойованих
народів. Так, останнього нащадка останнього
знатного римського роду було страчено на початку
ІІІ століття, і з цього моменту римська держава, з
точки зору Сціпіона і Катона, імовірно, стала
державою варварів, що перейняли римську культуру
і панують над уцілілими ще римлянами; але вже
століттям раніше імператор Траян мав, строго
кажучи, чужоземне з цієї точки зору походження.
Ця обставина може ускладнити майбутнє
такого народу після розпаду імперії: його
держава звичайно слабка і недовговічна (зокрема
внаслідок громіздкості і неефективності
бюрократичного апарату і хабарництва, про
розміри котрого можна скласти уявлення хоча би з
того, що про нього відомо через тисячі років), і
після внутрішніх заворушень і завоювань з боку
інших країн через якийсь час (звичайно кілька сот
років) на його території утворюється новий народ
чи нові народи зі своїми мовами, релігіями і
державами. Цей процес супроводжується, як
правило, величезними і непоправними людськими,
культурними і територіальними втратами. Саме так
було, наприклад, в багатьох провінціях Римської
імперії, при тому, що історична доля деяких з
них до певної міри схожа на українську.
Нинішня зміна суспільного устрою
також може мати дуже несприятливі для країни
наслідки. Залишаючи осторонь різні "ізми",
можна сказати, що в перебудові суспільства, яку
ми зараз переживаємо, є одна тривожна риса: люди,
що мають владу, розмінюють її на гроші. Але ще в
древності було відмічено, що в результаті такого
розміну подібні "бізнесмени" чи їх діти
втрачають і владу і гроші і часто ще й життя, а
країна, де відбувається розмін, втягується в
нескінченний ряд лих, що завершується звичайно
її зникненням з лиця землі. Можливо, слід вважати,
що корені законів, що забороняють вищим
посадовим особам сучасних цивілізованих країн
приймати участь в будь-якому бізнесі з метою
особистої наживи, - там, в сивій давнині; чи
навпаки, вижили і стали цивілізованими лише ті
народи, у котрих подібні закони були прийняті під
впливом традиції, почуття честі, порядності чи
інстинкту самозбереження.
Вищесказане не означає,
що володар обов'язково повинен бути бідним (хоча
люди, що досягали абсолютної влади, часто дійсно
були скромні в побуті). Сучасні арабські шейхи,
наприклад, суміщують владу з особистим
багатством. Особисте майно навіть
найдоброчесніших римських імператорів і
сенаторів за нинішніми мірками було неймовірно
великим, якщо вони могли з власних коштів
видавати платню солдатам і фінансувати
військові кампанії; і вони, звичайно, ж,
насолоджувались багатством не шкодячи своїй
владі. Але коли правитель віддавав перевагу
грошам і втіхам перед піклуванням про владу, це
дуже часто мало фатальне для його країни
значення.
Можливо, для кращого висвітлення
цього питання слід розрізняти особисте
багатство диктатора і ресурси країни, які він має
у своєму розпорядженні як посадова особа. І Цезар
і Август фактично безконтрольно розпоряджалися
величезними багатствами Римської імперії, але їх
особисте майно і домашній побут були приблизно
такі ж, як і в інших сенаторів, і напевно в імперії
знайшлися би люди багатші за них. Але правління
Нерона і Коммода, що зловживали ресурсами
держави для своїх чуттєвих насолод, мали
наслідком громадянські війни. Особисте
майноЛенінаі Сталіна було незначним і за
сучасними, і за античними поняттями,
хочаці диктатори як посадові особи
нероздільно розпоряджалися всім статком
найбагатшої країни світу і їх владу можна
порівняти хіба що з владою римських
імператорів. Але їх наступники, як можна зробити
висновок з публікацій в радянській пресі,
потихеньку розмінювали успадковану ними владу
Ленінаі Сталіна (щообійшлася країні у сто
мільйонів, якщоне більше, життів) на гроші
івтіхи, що скінчилося загибеллю СРСР.
Могутні імперії
руйнуються звичайно в обстановці занепаду
моралі, і "розмін влади на гроші" (що веде до
продажності влади, часом буквальної, як видно з
купівлі Римської імперії Дідієм Юліаном) при
цьому не диво; але чи може цей розмін проходити
безпечно для окремої невеликої держави
(безвідносно того, чи є вона уламком колишньої
імперії чи ні)? На жаль, приклад древньої Спарти
видимо свідчить протилежне.
З багатьох інших несприятливих
чинників, що погіршують сучасну ситуацію в
Україні і загрожують ускладнити її майбутнє,
можна згадати наслідки геноциду, перенесеного
народом на початку і в середині ХХ століття, і
його біологічну деградацію.
При тому, що чисельність українців
на початку ХХ ст. складала близько 30 мільйонів
чоловік, втрати в результаті геноциду можна
приблизно оцінити у 20-30 мільйонів. Це
більш-менш відповідає середнім втратам по
Російській імперії (відповідно 180 мільйонів і
100-120 мільйонів життів).*
* Можна мати труднощі
стосовно визначення числа жертв, якщо мова йде
про окремих осіб чи навіть десятки чи сотні тисяч
і якщо списків жертв не збереглося; але втрати
такого жахливого масштабу визначити досить
просто. За підрахунками Д.І.Менделєєва,
зробленими біля ста років тому. в кінці ХХ ст. в
Російській імперії повинно було проживати
приблизно 540 мільйонів чоловік; а оскільки за
даними перепису 1980р. в СРСР нараховувалося 260
мільйонів (наполовину менше), то скориставшись
даними Менделєєва (початкова чисельнісь
населення близько 120 мільйонів чоловік і 1,5 %
річного приросту), можна легко підрахувати, що
людські втрати ніяк не могли бути менші за 100
мільйонів чоловік (число передбачене
Достоєвським в "Бісах"); а скоріше всього
були навіть більшими (можливо, близько 120
мільйонів)). На фоні таких чисел те, що тут не
враховане відпадіння Польщі і Фінляндії і
приєднання частини Західної України і Білорусії,
не внесе великої похибки. Зниження темпів
природнього приросту в 70-х рр. повинно більш ніж
компенсуватися природнім приростом під час
втрат; для приблизної оцінки можна не
враховувати ні того, ні іншого.
З історії відомо, що не один
європейський народ, що переніс такі втрати, в
майбутньому не вижив. У всій світовій історії,
мабуть, лише китайці змогли вижити після
подібних людських втрат у ІІІ столітті (коли, за
Гумільовим, за період близько 50 років
населення скоротилося з 56 мільйонів до 8 з
половиною, що з урахуванням природнього приросту
означає втрату 60-70 мільйонів, якшо не більше,
людей), але вони змогли хоч якось вберегти себе
від асиміляції іншими народами. Як правило, такий
чи навіть менший за масштабами геноцид
супроводжується заселенням території народу, що
знищується, іншими націями, втратою цим народом
своєї мови, культурної спадщини і масовою
еміграцією, що відбувалося і відбувається зараз
в Україні. Населення Італії після падіння
Західної Римської імперії та нашестя варварів за
50 років скоротилося приблизно наполовину (що з
урахуванням природнього приросту складає
процент втрат близький до українського), і
римляни ніколи більше не змогли відродити свою
державу, втративши також свою мову і культуру.
Італія знову стала самостійною державою лише
через тринадцять століть.
Знищення навіть набагато меншої
кількості людей серйозно впливає на долю
держави. Наростання труднощів з керуванням
країною і армією, що супроводжувало занепад
Римської імперії, можна пов'язати також з
періодичним знищенням тодішньої знаті і
інтелігенції, яке проводилося звичайно після
сходження на престол чергового імператора;
кількість жертв при цьому доходила
"всього-навсього" до десятків тисяч (Гіббон),
і вони були набагато більшими, якщо захопленню
трону передувала боротьба за владу. Втрата
Францією в результаті наполеонівських війн і
Німеччиною в результаті війни, розпочатої
Гітлером, від 10 до 15 процентів населення, цілком
можливо, коштувала цим країнам світової
першості, на яку вони небезпідставно
претендували, і тепер їх потроху заселюють араби
і турки.
Якщо про оцінку, вплив та й саму
наявність морального занепаду народу можна
дискутувати багато, то у відношенні його
біологічної деградації справа начебто ясніша:
тут ми можемо оперувати показниками, які можна
виміряти. На жаль, з таких показників (до
найважливіших з котрих звичайно відносять
тривалість життя, природній приріст і стан
здоров'я населення) випливає, що український
народ зараз є у вкрай небезпечному становищі, що
до того ж постійно погіршується - простіше
кажучи, він вимирає.
Сумний стан речей з тривалістю
життя і приростом населення України
загальновідомий. Очікують, що в нинішньому 1996
році число мешканців країни внаслідок
перевищення смертності над народжуваністю
скоротиться більш ніж на 500 тисяч чоловік; в 1993 р.
це число складало 100 тисяч. Оцінити стан здоров'я
складніше, але з тих показників, по яким
проводилися масові огляди, для загальної оцінки
значення можуть мати, наприклад, показники
гостроти зору і стану зубів, про котрі відомо, що
вони дуже точно відображають як вплив умов життя,
так і стан здоров'я людини. Порівняймо ж сучасні
значення (майже 100%-ну зіпсутість зубів і такий же
поганий зір) з показниками трохи більш як
столітньої давності, які ми маємо завдяки працям
Тишевського, Рейха, Владинського,Талько,
Міткевича, Скліфосовського та інших вчених (дані
за 1879 рік). Отже, результати дослідження гостроти
зору у військах Одеського округу (було обстежено
14007 чоловік): V < 1 у 13,4%, V = 1 у 25,0%, V > 1 у 61,6%, в т.ч. V
дорівнює чи перевищує 1,5 у 51,6%. Більш як у
половини обстежених виявили гостроту зору, що в
півтора рази чи навіть більше перевищувала
звичайну! Цікаво, що дані по Кавказькому округу
(було обстежено 25777 чоловік) майже співпадають з
українськими: V < 1 у 9,6%, V = 1 у 28,3%, V > 1 у 62%, в т.ч. V
дорівнює чи перевищує 1,5 у 51,6%. В Київському
військовому окрузі результати обстеження
були приблизно такі ж, а крім того, V > 2
показали більше 0,3% обстежених і у одного з
обстежених виявили V = 3. Зауважимо, що навіть
найгірші з наявних по імперії даних (по
Віленському округу) показують, що у 80,8% гострота
зору дорівнювала (32,3%) чи перевищувала (48,5%)
одиницю. Якщо врахувати, що строк служби в
тодішній армії був вельми тривалий і тому
перевірки зору у військових округах охоплювали
чоловіків віком приблизно від 20 до 50 років; якщо
взяти до уваги, що навряд чи в жінок того часу зір
був набагато гірший, оскільки за законами
спадковості це обов'язково призвело б до
погіршення зору і у чоловічої частини населення;
якщо відомо, що у переважної частини дітей того
часу гострота зору наближалась до двох одиниць(!)
і якщо прийняти, що особи похилого віку становили
20% тодішнього населення і припустити, що всі вони
мали поганий зір, то й тоді виходить, що у 70-80%
населення України гострота зору дорівнювала
європейській нормі чи (що траплялося, як видно з
наведених даних, набагато частіше), перевищувала
її в півтора і більше разів! Але, можливо, таким
гарним зором насолоджувалися лише селяни, а
тодішні інтелігенти, як і нинішні, були
підсліпуваті? Та ні ж бо, ось результати огляду
д-ром Г.А.Міткевичем 112 осіб розумової праці в
Одеському окрузі (нагадаємо, що читали і писали
тоді при свічках і гасових лампах): V < 1 у 15,3%, V = 1
у 31,2% і V > 1 у 53,5% обслідуваних, що не надто
відрізняється від показників селян, міщан і
козаків (відповідно V < 1 у 13,3%, V = 1 у 25,0% і V > 1 у
61,7%).
Що стосується стану зубів в епоху,
коли не було зубних щіток і не жували "орбіт
без цукру", то, як можна припустити, виходячи з
даних професора Скліфосовського, опублікованих
у 1880 р., близько половини тодішніх жителів
України мали зуби без будь-яких уражень. Оскільки
ще гітлерівські вояки, що зайняли Україну,
захоплювалися здоровими зубами її мешканців,
перехід до сучасного жахливого стану речей
відбувся, маємо думати, дуже швидко - менш ніж за 50
років.
Навряд чи можна помилитися, якщо з
наведених даних зробити висновок, що український
народ за останні 100 років майже повністю втратив
своє колись богатирське здоров'я. І навряд чи
треба пояснювати, чим це йому загрожує в
майбутньому.
ЩО ДАЛІ?
Далеко не всім бодай
найважливішим чинникам, що можуть вплинути на
долю моєї нещасної батьківщини, була приділена
належна увага на попередніх сторінках.
Хабарництво, наприклад, і само по собі може
занапастити навіть могутню країну (над хеттами
посміювалися ще в ІІ тисячолітті до н.е.) чи, як
показує оповідь Саллюстія про війну римлян з
Югуртою чи історія про побудову царською Росією
панцирних кораблів перед японською війною, -
надзвичайно ускладнити її долю. Таку ж роль, як
здається, в теперішній хімізований час можуть
зіграти фальсифікація харчових продуктів і
ліків чи навіть легальні харчові добавки,
косметика, одяг, посуд і т.д., а також те, що
потрапляє нам у їжу в результаті офіційно
дозволених процедур її приготуванння і
переробки. Смертельно небезпечні наслідки
Чорнобилю лише-лише починають себе виявляти. Не
набагато безпечнішими за них слід, мабуть,
визнати наслідки "сексуальної революції" і
масового зловживання алкоголем, тютюном і
наркотиками. До занепаду і зникнення культури
народу цілком спроможне призвести нинішнє
телебачення, особливо якщо воно, як зараз у нас,
показує головним чином іноземні матеріали.
Заслуговують на увагу і зовнішні впливи, в тому
числі Росії і Заходу. Ці та інші теми по-перше,
надто великі для даної статті, а по-друге, надто
дискусійні: можливість згубних наслідків
багатьох перерахованих факторів, саму їх
наявність і їх згубний вплив ще треба визначити,
тоді як автор бачив своє завдання перш за все в
тому, щоб хоча б побіжно торкнутися того, що вже
має місце тут і зараз і що поза сумнівом
приводило інші народи і країни до занепаду і
загибелі.
Вище було згадано ряд історичних
обставин, на думку автора, вкрай небезпечних для
майбутнього українського народу. Але ж живемо! -
міг би вигукнути читач, - ось лише вирішимо деякі
проблеми з економікою, і все буде гаразд! Які там
історичні обставини! Кому потрібен увесь цей
древній мотлох!
А справді, чому, якщо навіть кожен
із згаданих вище несприятливих чинників сам по
собі здатен знищити народ і країну, а в нас вони
діють разом, Україна до цього часу існує? Іншими
словами, скільки часу може існувати держава і
народ при подібних обставинах? І чи немає якихось
додаткових факторів, що сповільнюють чи
прискорюють дію розглянутих вище чинників?
Країни і режими, що опинялися в
історичній обстановці, схожій з тією, в якій
знаходиться зараз Україна, існували звичайно
два-три покоління, від 50 до 80 років (у цей часовий
інтервал потрапляють, наприклад, королівства
готів, вандалів і СРСР); але, враховуючи
одночасність, різноманітність і загрозливий
характер діючих чинників, для України, мабуть,
слід вважати цей строк не середнім, а максимально
можливим; серйозні ж проблеми, як можна гадати,
почнуться набагато раніше (вони, власне, вже й
почалися). З додаткових історичних факторів,
котрі можуть вплинути на прояв цих проблем, слід
відмітити перш за все наявність професійної
армії. Саме її відсутність, імовірно, і є тією
тонкою гранню, що відділяє зараз нас усіх від
громадянської війни, що вжахнула б і римлян.
Можливо, саме її наявність була одним з головних
факторів, що обумовив сумновідому "Руїну" в
кінці ХVІІ сторіччя (котра за своєю суттю
очевидно була не що інше, як громадянська війна),
коли після смерті Богдана Хмельницького в
боротьбі за верховну владу тодішні керівники
країни застосували свої армії, зовсім у дусі
найгірших часів Римської імперії; але на відміну
від римлян, що з часів Коріолана мали звичай
вирішувати свої внутрішні проблеми між собою,
наші "цезарі" ще й прикликали на допомогу
недавніх зовнішніх ворогів (поляків, татарів,
турків і росіян), що, як і слід було чекати,
закінчилося для України втратою незалежності.
Нема ніяких підстав вважати, що ця історія не
може повторитися зараз, якщо знову почнеться
боротьба за владу і в руках претендентів за неї
виявиться професійна армія. Не слід втішати себе
тим, що таке може трапитися лише в запалі
боротьби за "офіційний" трон: держава, котру
зараз називають Риською імперією, майже до
самого свого кінця формально залишалася
республікою, а її абсолютний володар (принцепс) -
лише одним з сенаторів, якому Сенат надав
особливі повноваження; титул "імператор"
означав верховне командування армією.
Президент і у нас і в більшості цивілізованих
країн також є верховним головнокомандуючим, а що
стосується виборності президента, то і римського
імператора формально вибирав Сенат, котрий
формувався і діяв, як правило, з участю народу та
його обранців. Так що не виключено, що в своїх
"Анналах" Тацит описав не лише римське
минуле, але і наше майбутнє (і не лише наше -
Сполучені Штати Америки, наприклад, вже дуже
гордяться своєю професійною армією, а їх
державна система побудована саме за римськими
принципами).
На жаль, навряд чи вдасться
уникнення створення професійної армії, якщо
тільки Україна збережеться як незалежна держава.
В дискусіях з цього приводу, що зараз ведуться і у
нас, і в Росії, посилаються на Америку і на
ефективність її армії. Що стосується США, можна
було б зауважити, що якщо наявність професійної
армії в Древньому Римі пояснювалася тим, що
римляни постійно з ким-небудь воювали і в епоху
республіки весь час розширювали її кордони, то
важко пояснити військовою необхідністю
наявність професійної армії в країні, кордони
якої стабільні, котру від іншого світу
відділяють два океани, а обидва її сусіди - Канада
і Мексіка, - начебто не мають бажання на
кого-небудь нападати. Але і це окрема і надто
велика тема; наостанок можна було б лише
зауважити, що американський Сервій Туллій,
імовірно, поставив хрест на щасливому
майбутньому країни.
Що стосується ефективності
професійної армії, то тут дискутувати начебто
немає про що: вона дійсно може бути виключно
ефективною. Записки Цезаря і "Життєпис
Агріколи" Тацита змальовують картину
велетенської, непереборної могутності і
фантастичної ефективності римської армії в ті
часи, коли нею керував імператор, а не вона ним:
війська варварів з сотень тисяч чоловік просто
вирізали, як різники худобу; племена, що
опиралися, винищували повністю; співвідношення
втрат римлян і варварів в битвах звичайно лежало
в межах один до тисячі - один до десяти тисяч
(незайве зауважити, що подібне співвідношення
втрат у всій наступній історії було досягнуто
лише через дві тисячі років у ході недавньої
американо-іракської війни 1990 року). На думку
Агріколи, що переможно пройшов за кілька сезонів
з півдня на північ Англію, Уельс і Шотландію (що,
до речі, після римлян не вдавалося більше нікому),
для підкорення усієї Ірландії досить було одного
легіону з допоміжними військами (усього 12 тисяч
чоловік!). Після цього легко повірити, що коли
Коммод, роздратований черговою вилазкою предків
нинішніх шотландців із-за стіни Адріана, звелів
вирізати їх усіх до останнього, виконати цей
наказ перешкодила лише смерть імператора. Юлій
Цезар в диких лісах і горах Галлії, не маючи ні
танків, ні гармат, ні ракет , ні авіації, взяв у
полон десять мільйонів чоловік і знищив мільйон
(останнє зробила і Радянська Армія в Афганістані,
маючи ті ж 100 тисяч чоловік, що і римляни, ті ж 10
років часу і багато чого іншого, чого у них не
було), але Цезар втратив набагато менше людей,
підкорив країну і пішов звідти зі славою.
Питання лише в тому, куди
спрямована вся ця могутність і ефективність:
назовні чи всередину країни. На жаль, історія
показує, що при наявності професійної армії (чи
ще гірше, армії чужоземних найманців) рано чи
пізно відбувається фатальний поворот від
першого напрямку до другого. Римській
професійній армії знадобилося п'ятсот років, щоб
усвідомити, що в неї є свої інтереси, які далеко
не завжди співпадають з інтересами країни, що її
виплекала, і що багатші трофеї набагато простіше,
легше, безпечніше і вигідніше здобувати у
власних містах, а не важачи життям в болотах
франків, в яких і відібрати нічого. В середні віки
і пізніше воїни (в тому числі українські козаки)
усвідомлювали це набагато швидше.
Може здатися, що Україна стоїть
перед вибором лише одного з трьох варіантів (чи
їх комбінацій): розпадом країни внаслідок
неефективного управління, втратою незалежності
через слабкість своєї непрофесійної армії чи
громадянською війною через якийсь час після
утворення армії професійної. На щастя, можливі ще
щонайменше два варіанти, але, на жаль, навряд чи
вони можуть бути втілені в життя в нинішній
ситуації.
З точки зору древніх, можливо,
найрозумнішим було б прийняття військової
системи на кшалт тієї, що її нині має Швейцарія
(загальне озброєння дорослого чоловічого
населення країни і періодичні військові збори) і
котра нагадує ту, що була прийнята в Древньому
Римі в перші століття існування республіки (слід
також принагідно відмітити, що подібна система
викорінює злочинність і соціальні вади і сприяє
згуртуванню нації). Якщо ж спробувати
скористатися досягненнями сучасності, то для
забезпечення незалежності країни, очевидно, було
б цілком достатньо залишити сотню-другу ядерних
ракет, обслуговування яких коштувало б дуже
небагато в порівнянні з утриманням навіть
професійної армії. Дуже перспективною виглядала
б також комбінація двох останніх варіантів... але
цур йому! автор, здається, замріявся і збирається
повчати політиків і військових! А в нашій
реальній обстановці, навіть якщо який-небудь
командир танкового полку і вирішить навести
порядок в країні, в світлі розглянутого раніше
можна сумніватися в благотворності наслідків
його патріотичного пориву.
Хоча фактори, що визначають,
можливо, найближче майбутнє України, виглядають
вкрай небезпечними, а її нинішнє положення є
вельми тривожним, історія, на щастя, дає приклади
того, як інші країни і народи з честю виходили
навіть з важчих випробовувань, і зберігає
детальний опис методів, які при цьому
застосовувалися. Не дуже добрим є лише одне:
важко знайти такий приклад, де фігурували б усі
"українські" фактори, а успішне
застосовування випробуваних століттями методів
виходу з кризи в нинішній ситуації здається
малоймовірним.
ЗАКЛЮЧЕННЯ
Давати прогноз - справа
надто ризикована і невдячна, а тим більше такий,
але не авторові буде в цьому належати пальма
першості: її, мабуть, слід віддати Тарасові
Шевченку, котрий, чудово знаючи історію, передрік
загибель України у своєму "Кобзарі" ще
півтора століття тому. На жаль, він дав нам лише
готовий висновок без детального опису ходу своєї
думки.
Отже, виходячи з історичного
досвіду, в наступні 50-80 років, а скоріш за все вже
в найближчі десятиріччя, слід чекати української
національної катастрофи. Вона, напевно, буде
супроводжуватися розчленуванням країни в
результаті або неефективного управління, або
громадянських війн, або зовнішніх нападів (чи
комбінацій першого, другого і третього), великими
людськими втратами і втратою мови і культури.
Дуже ймовірно, що цей сценарій спровокує чи ще
більше погіршить масове вимирання корінного
українського населення внаслідок
чорнобильської аварії. В західній частині
України, де національна свідомість ще досить
сильна і радіоактивне зараження менше,
українська держава може вціліти. На решті
території у віддаленому майбутньому на основі
залишків українців і, можливо, завойовників чи
імігрантів, утворяться нові народи зі своїми
мовами, культурами і, можливо, самостійними
державами.
Здається, єдине, що могло б
запобігти такому жахливому розвиткові подій, - це
тривала окупація країни міжнародними силами і
наведення в ній нормального порядку, на зразок
того, як це було зроблено Америкою в Німеччині і
Японії. Але Захід, як видно, не підозрює про
можливість такого розвитку подій (як свого часу в
Югославії), а коли катастрофа буде в розпалі, сюди
ніхто вже не поткнеться, бо подібне втручання
призвело б для країн-миротворців до великих
людських втрат. Втім, на невтручання Заходу могла
б вплинути і його традиційна байдужість до
української трагедії (змовчав же він, коли
українців знищували Сталін, німці і поляки, в
результаті чого було по-звірячому вбито десятки
мільйонів людей); крім того, його основна увага
буде, найімовірніше, прикута до Росії, де також
можна чекати розвитку схожих за характером
грандіозних історичних подій.
Кінець
1994 - травень 1996 р., Київ
|
