Степан Хрін
Зимою в бункрі

На дворі лютувала зима, як звичайно на Йорданське свято це буває. Заготовляємо дрова на свято. Стрільці приносять заховані поліна, ріжемо їх і колемо при зачиненому віку. Коли різалося дрова, я завжди був охотником до рубання. Я хотів розрухати тіло та свої поранені руки. Рубання справляло мені біль. В мене прострілені жили, вони позсихали і за кожним ударом сокири — дрожали в руках, мов дріт. Це дуже боліло. Були дні, що після рубання я не міг в руках тримати навіть олівця. Але пізніше це мені почало помагати. Ст. віст. Рибалка часто масує мені руку спиртом, хоч стрільці радили мені спірт випити, а руку масувати пляшкою.

Свят Вечір у нас був пісний. Натомість в Щедрий Вечір потрави були дещо мащені. На вечерю ми мали борщ з ушками й вареники. Обряд зберегли ми цілком. Після вечері співаємо щедрівки. Найцікавіші й оргінальні були лемківські щедрівки, що їх співала віст. Тетяна.

Рано, на сам Йордан — кожний списує Водохрища в своїй місцевості і оповідає звичаї та обичаї.

Мені пригадалися йорданські свята з недавно-минулого.

В 1946 р. зібралося населення сіл Середнє Велике й Хоцень на Лемківщині на Водохрища. В той час в обряді брала співучасть також сотня к-ра Бора. Якраз на той день один відділ Польського Війська з Балигорода прийшов наскоком на село. На прохання населення к-р Бір вдарив з двох боків на поляків, розбив їх. На полі бою остало 30 вбитих ворогів.

Решту розбитків його бунчужний Стах гнав аж під Балигород. Там їх обстріляла ще раз друга група ВП (Війська Польського), яка йшла на допомогу першій. При тому було ще кількох убитих. 8 полонених польських вояків повстанці одягнули в найбільш подерте лахміття, оперезали солом'яними перевеслами і так пустили до Балигорода, наказавши сказати: «це за Водохрища».

Населення з радости кропили стрільців свяченою водою і казало: «Це Бог послав кару на поляків». У нас не було ні одного вбитого, ні раненого.

На Щедрий Вечір 1947 р. моя сотня і сотня к-ра Стаха квартирували в с. Лукові. Поляки наскочили, щоб пограбити людей. Ми вигнали їх з села. Це саме зробили ми другого дня в селі Куляшів, розбиваючи одну чоту поляків.

Цього року стрільці мали б охоту піти по свячену воду до села, але досвід з минулих років забороняв це, бо внаслідок такого ходження — впало вже багато стрільців. Большевики в цей день роблять скрізь засідки, або перебрані по цивільному, йдуть між населення.

На горбах, під селом, чути веселі крики дітей. Санкуються. Це знак, що в терені спокійно. Вістка від стійкового: в лісі чути співи дівчат, що йдуть до церкви на Богослуження. В душі щемить бажання бути в цю хвилину між народом, бачити його настрій, чи він той самий, що був колись, коли ще насильно не впроваджено большевицького православ'я. Та ми знаємо, населення аж ніяк не хоче большевицького наставника — «патріярха всея Руси». Священики, що не підписали перехід на православ'я — згинули від большевицьких куль, погинули від тортур, або вмирають десь на Сибірі. Більшість тих, хто остались, хоч і підписали перехід на православ'я, відправляють Богослуження далі в греко-католицькому обряді. Населення далі тримається греко-католицької віри, а про большевицьке православ'я не хоче й чути.

Церкви, в яких священики не підписали перехід на православ'я, замкнені. В с. К. пішла делеґація селян до оперативника МВД Сабінова, щоб він дозволив відчинити церкву на 19 січня і відправити Богослуження. Сабінов дозволив за ціну 50 кг пшениці, копу яєць і літру самогону. Після відправи церкву знову замкнено.

Ось і свобода віри в СССР! Прийшла нова, жахлива колгоспна панщина і часи Зельмана-Сабінова.

Віст. Тетяна на вістку, що дівчата пішли до церкви, одягується в плащ, запоясуеться і ніби йде з бункру.

— А ви куди? — питає один із стрільців.

— Я йду до церкви на село П.

Зривається чот. Пас, вбирається також, бере автомата й каже:

— А я йду сьогодні на село Н. Там буде більше людей в церкві.

Знадвору вертається віст. Тетяна.

— Вертаюся, бо боюся, щоб не впасти — там така льодовиця.

Після деякого часу вертається і чот. Пас. Наслідуючи молодих парубків на селі, коли вони, повернувшись з церкви, кажуть матері дати їсти, домагається вареників. Оповідає, як яка дівчина була одягнена, котрий з хлопців курив „прасівку" з торбинки «найпередовішого". Такими жартами ми уприємнювали собі час.