Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Протягом 1955 р. до західньої Европи повернулася після довгого перебування в совєтських концтаборах численна кількість колишніх військовополонених з СССР, які попали до полону під час другої світової війни, в більшості німецькі вояки. Повернулася з концтаборів також частина громадян інших держав та невеличка кількість українців, які вирвалися з червоного пекла. Оповідання і свідчення поворотців-чужинців, живих свідків перебування в совєтських концтаборах, були поміщені в західній пресі, а декотрі з них тепер пишуть свої книжки-спомини про совєтські концтабори.

З цілком зрозумілих причин, поворотці застерегли за собою право в публікаціях свідчень, не подавати до загального відома їхніх імен, прізвищ та особистих таборових нумерів, якими вони були затавровані в совєтських концтаборах. Отже опубліковуючи в цій книжці правдиві свідчення поворотців, їхніх імен та прізвищ не подаємо.

Свідчення ч. 1. (Скорочений переклад з німецької мови). Свідчить жінка, яка по приході большевиків до Берліну була з невідомих причин арештована, ув'язнена в концтаборі і повернулась назад на початках 1956 р. «З українськими жінками я познайомилася у в'язниці в Києві 1950 року. Там було ув'язнено велику кількість українських жінок, яких МВД арештувало за «співпрацю» під час німецької окупації України, хоч фактично вони з німцями не співпрацювали. Всі були засуджені на 25 років ув'язнення в концтаборах. Також там було ув'язнено тих жінок, що репатріювалися до СССР з Німеччини, до якої їх силою вивезено на працю під час війни, їх також арештовано за «співпрацю». Всіх обвинувано в таких злочинах, про які вони не мали поняття. Пригадую собі одне прізвище: Ольга В..., народжена приблизно 1897 р., яка мала звання адвоката і працювала на залізниці, її чоловіка арештували большевики перед самим приходом німців в Україну і вона більше його вже не бачила. Ту саму жінку я бачила знову, але вже заарештовану в концтаборі Явась коло Потьми. Там я зустріла багато українських жінок, засуджених на 25 років ув'язнення тільки з релігійних причин. Це є як звичайні жінки, так і законниці. Всі вони були дуже порядні і спокійні.

Українок ув'язнювали головно в концтаборах Мордовської АССР, коло Потьми. Великий жіночий концтабір ч. 6 знаходиться у Явась, коло Потьми, в якому 1954 року перебувало до 2 000 ув'язнених жінок, з них 1 600 українок. Вони працювали в кравецьких майстернях таборів та в колгоспах. Найбільш поширеною недугою серед ув'язнених жінок є туберкольоза. Відносини в таборах з боку адміністрації та життєві умовини жахливі. Від роботи не звільнюється, якщо хвора не має 38 ступенів горячки. В районі Потьми до 1951 р. існувало 17 окремих концтаборів, а 1954 року деякі з них зліквідовано. В'язнів, що мали невеликі терміни ув'язнення а також і тих, які мали вирок по 10 років, але відбули дві третини терміну, з таборів звільнено. Всім звільненим було заборонено жити на старому місці замешкання (до ув'язнення), а спрямовано до Сибіру. В травні 1956 року з'явилися чутки, що вже зліквідовано в Мордовській АССР 80% концтаборів. В таборі Потьма ув'язнені належали до різних верств суспільства: селяни, робітниці, студентки, артистки, лікарки, науковці. Ув'язнено було таких жінок, що їх підозрівали в участі в українській партизанці, але були й такі, що справді в партизанці — Українській Повстанській Армії — перебували. За те, що якась жінка дала партизанові напитися води, її засуджено на 25 років концтаборів.

Українки трималися більше разом, творили одне товариське коло, з росіянками не любили розмовляти, а тим більше з ними товаришувати. Всі українки дуже побожні і говорили, що їхній митрополит також сидить в концтаборі. 1955 року я перебувала в таборі ч. 235 біля станції Решоти, Красноярського краю (Сибір). В тому таборі політичні і кримінальні в'язні перебували разом. Українок, засуджених за політичні справи було понад 70% з усіх політичних в'язнів. Першими неофіційними помічниками таборової адміністрації є кримінальні злочинці.

В листопаді 1954 р. в таборі ч. 235 я пережила великий страйк, який тривав три дні, а причиною була вимога політичних в'язнів вилучити з табору кримінальний елемент. Страйк закінчився тим, що більшість кримінального елементу з табору усунено.

Що торкається віровизнання та дотримання релігійних обрядів в таборах, українці обох українських віровизнань спільно дотримують свята і їх відсвятковують. Таборова адміністрація всіми можливими способами перешкоджає тому і навантажує українських жінок на день свята додатковою працею. Але українки, після праці, вечорами збираються разом і відспівують Богослуження.

Якщо торкається московсько-большевицької системи, то я говорила на ту тему не тільки з політичними в'язнями, але також і з вільнопоселеними та деяким кримінальним елементом. Всі українці, без винятку, катеґорично заявляють про потребу скасування тієї системи. Вони уважають, що вона є примусовою і переходовою, а тому потрібно проти неї боротися. Лише росіяни критикують окремі сторінки тієї системи, але згодом визнають її. Українці, яких я там знала, відкидають не тільки большевицьку систему, але вони не хочуть нічого спільного мати з Росією і прямують до самостійности української нації та української держави, що гостро підкреслюють, при кожній розмові. Вони вірять, що їхня еміграція на Заході зуміє переконати західній світ про конечність самостійности України. Хоч як довго б не перебували українці в концтаборах, їхня настанова до большевиків не зміниться. Виходячи з концтаборів, вони стають ще більшими ворогами большевизму».

В статті журнала «Наша Церква», ч. 10, 1955 р., стор. 28., читаємо: «Військовий священик італійської армії отець Л. виконував свої душпастирські обов'язки в Одесі від 1943 року. Коли 1944 року російсько-совєтська армія знову захопила Одесу, отець Л. залишився в місті і далі виконував свої душпастирські обов'язки. МВД його заарештувало і, після декількох місяців ув'язнення, засудило на 10 років до концтаборів, за те, що він був священиком італійського походження. Його заслано до концтаборів Воркути, де він працював на копальнях, сортуючи вугілля. Звільнившись з концтаборів, о. Л. поінформував західніх журналістів про церковні відносини в СССР. В своїх інформаціях він багато місця присвятив Українській Католицькій Церкві. Він сказав, що Москва зробила їй дуже багато кривавих ран, але не зважаючи на те, Вона живе і діє далі, підтримуючи в концтаборах на дусі нещасних в'язнів.

В таборі Воркута, розповідав о. Л., крім українців, балтійців та росіян, ув'язнено ще понад 6 000 військово-полонених, головно німців. Між цивільними в'язнями є велика кількість католицьких священиків з України та Балтійських держав. Не зважаючи на сувору заборону влади, о. Л. виконував в тому таборі, де він перебував, якщо те було можливе, свої душпастирські обов'язки. Йому удалося таємним способом перенести до табору хліб та маленьку кількість вина, і він час-до-часу мав змогу відправляти Службу Божу. Літургійні молитви він промовляв з пам'яти, бо не мав ніякого служебника. Церковним престолом був звичайний стіл, а замість чаші для Святих Тайн вживав звичайну їдунку. Дуже багато в'язнів приходило на тайну Службу Божу. Але завжди грозила небезпека, що влада може про це довідатися. Отець Л. сповідав в'язнів, а при можливості і уділяв св. Тайн. Він також охрестив декількох в'язнів-українців, які приняли католицьку віру. Про виконування ним душпастирських обов'язків в таборі довідався III відділ МВД і отця Л. засуджено знову на 25 років ув'язнення. Лише за старанням італійського посольства в Москві, його з концтаборів звільнено.

За останній час, як повідомляє о. Л., трактування в'язнів в таборах Воркута стало гуманніше, але дуже незначно. В перші роки після 1945 року, свідчить о. Л., тисячі в'язнів помирали з голоду та виснажування.

Табір, де перебував о. Л., знаходиться приблизно на 67 ступені північної географічної ширини. Зимою температура досягає до 60 ступнів (Цельзія) нижче нуля.

Щодо релігійних відносин в СССР, то на думку о. Л. серед молоді важко знайти віруючих, хоч їх не бракує, але вони дуже конспірують свою релігійність.

Старші люди в своїй більшості ходять до церкви і того не конспірують. Католицька Церква офіційно майже цілковито в Україні знищена. Перед десятьма роками перед Католицькою Церквою була поставлена вимога або підписати заяву розриву з Римом і підпорядкуватися московському патріярхові, або духовників буде ув'язнено в концтаборах. Від в'язнів о. Л. чув, що в Україні існує ще дуже мала кількість католицьких священиків, які немов би виконують свої обов'язки, але він не може сказати, чи ті священики підпорядковані Ватиканові, чи московському патріярхові.

Багато оповідається про існування Української Католицької Церкви в катакомбах. Отець Л. є тієї думки, що в катакомбах в Україні підпільно існує Українська Католицька Церква. В таборах Воркути ув'язнено велику кількість католицьких священиків з України і Балтійських держав, які, не дивлячись на жорстоке переслідування і величезну небезпеку від московської влади, не зірвали з Римом і ув'язнені в концтаборах Воркути.

Свідчення ч. 2. «Як оповідав українець М. М., що ув'язнений в концтаборах і з яким дуже приятелював свідок ч. 2, осінню 1943 р. совєтська армія знову захопила його село, а третього дня вже було оголошено загальну мобілізацію чоловіків до совєтської армії. З його села мобілізовано і відправлено 128 чоловіків до Манджурії на японський фронт. В сотні, у якій перебував М. М., було лише трьох українців, а останніх розпорошено по інших військових частинах, щоб унеможливити національну єдність. В квітні 1944 р. українців, що були на японському фронті, всіх виарештовано. Причини арешту не оголошено. Їх ув'язнено у в'язниці Владивостоку, де вони сиділи в камерах разом з частиною кол. царських офіцерів, які мешкали в Манджурії від 1921 — 1944 рр. Кожного арештованого українця обвинувачував і допитував тільки слідчий НКВД. Українець М. М. сидів у в'язниці до вересня 1944 р. На слідство його кликали один раз денно, а слідчий вимагав від нього сказати, якої численности була за німецької окупації Українська Повстанська Армія та назвати прізвища відомих йому вояків. М. М. був засуджений на 10 років ув'язнення, хоч до вини не признався. 6 липня 1953 р. він був з концтаборів звільнений. М. М. оповідає про те, що коли всі чоловіки були мобілізовані до армії або заарештовані, на їхнє місце притягнено до праці жінок та неповнолітніх дітей. 1946 р. московська влада проголосила, що на Західніх Землях України започатковується загальна колективізація селянства. В зв'язку з тим вибухло проти влади повстання, в якому взяли участь і ті чоловіки, що ухилялися від мобілізації. Повстання було здушене військами МВД, а чоловіків частинно засуджено на 25 років ув'язнення, частинно розстріляно, деяких повішено або вкинуто закатованих до криниць. Переведено також численні арешти жінок з дітьми і бездітних та старих людей і в квітні 1947 р. їх заслано до Караґандалагу, де перебував і М. М. Згідно з його свідченнями, до табору прибуло приблизно 8-10 000 арештованих українців, серед яких були і діти 15 років життя. Потім їх звільнено з концтаборів і поселено в околицях Караґанди та заборонено з тієї околиці самовільно відлучитися. Кожнього третього дня вивезені повинні були зголошуватись в поліційній комендантурі. Більшість арештованих українців спрямовано до праці в копальні. В Україну їм завжди заборонено повертатися. Українці тримаються всі разом і відрубно від всіх інших націй, їхній гурт морально дуже міцний і дружній. Адміністрація на місці поселення їх дуже переслідує, для того потрібно лише, щоб назвали одним словом «западнік» і того досить для переслідування. Місто Караґанда та села в околицях, згідно з оповіданнями існують від 1930 року і були збудовані працею в'язнів. Перші засланці в околицю Караґанди прибули під конвоєм ГПУ з Поволжжя та Східніх Земель України. Це були переважно українське селянство та німці, що жили в СССР. 1939 року в ті околиці заслано поляків та болгарів з Волині та Галичини. 1941 р. в околиці Караґанди привезено корейців з Далекого Сходу та решту всіх німців, які жили в СССР. Потім кавказькі народи: чеченців, інгушів, а також калмиків. Разом з ними добровільно прибули до Караґанди («зона З») жиди, які тікали від німецьких гітлерівських військ. Жиди перебивали на вільному поселенні і їх поліційні приписи не зобов'язували. М. М. оповідає, що його заслано в «зону З» 1954 року, а потім до тієї зони заслано і німців, які жили в східній Німеччині та колишніх полонених в Німеччині вояків совєтської армії. Поляків та болгарів звільнено 1945 р., а жиди виїхали в 1946 році. Звільнено також всіх засланих російських селян, українців та інших з неросійських народів СССР залишено в «зоні З» назавжди. Кожного засланця МВД примусило підписати зобов'язання, що він згоджується «добровільно» там поселитися. М. М. свідчить, що він підписав зобов'язання, що буде постійно мешкати в повіті «Тельман». Якщо хтось залишить «свій» повіт навіть на один день і буде перебувати в іншому сусідньому, згідно з указом від 8.5.1945 року, карається ув'язненням в концтаборах на 25 років. Всі політичні в'язні, після звільнення з концтаборів або в'язниці, негайно засуджують знова за статею 38 кримінального кодексу СССР, згідно з якою їм призначається місце постійного поселення. Але вони є «вільними» громадянами СССР і мають право брати участь у виборах Верховної Ради».

Свідчення ч. 3. Німецька родина, яка ще до другої світової війни жила в Україні, 25 жовтня 1955 р. прибула до Західньої Німеччини. Вона складається з шести осіб. В 1940 р. родина виїхала до Німеччини під час масової війни німців. До 1945 р. родина жила в Вартеґау. Коли большевики захопили Вартеґау, вони заарештували родину і вивезли її знову на старе місце замешкання в Україну. Родина оповідає, що в 1946-47 рр. в Україні був великий голод та відбулися численні арешти пересічного населення. В околиці Костополя і Тучина, Рівенської области, Москва організувала великий концтабір, до якого привезено в'язнів з СССР. Всі вони працювали на будові летовища та полігону. Після закінчення будови табір зліквідовано, а в'язнів вивезено на Сибір до інших концтаборів. Населення, що в 1946-47 роках було депортоване з України, в більшості вивезено до Омської области та Казахстану.

Свідчення ч. 4. Поворотець-чужинець оповідає, що він перебував в концтаборі Свердловська, поштова скринька 5110/22. В таборі було ув'язнено понад 1000 осіб, переважно німців, яких засуджено на 25 років ув'язнення. З українців тепер пам'ятає тільки одного з Східніх Земель, який має вже 69 років і засуджений на 25 років. Той українець під час війни був у Відні, де його і заарештовано.

Табір Свердловськ ч. 22 має понад 800 ув'язнених німців та 700 українців. Пам'ятає також ще одне прізвище українця, якому було 42 роки життя. Поворотець розповідає, що він чув або був сам у таких совєтських концтаборах:

Краснолуч (Донбас). Ув'язнених було 1 200 осіб, з них 600 німців військово-полонених та 80 українців. Інші — різні національності, в більшості так звані «нацменшини» СССР.

На ріках Волга і Дон 1952 року функціонували концтабори, в яких було до 1000 німців. Українців було дуже багато, але їхньої кількости він не знає. Пригадує прізвища одного українця з Басарабії.

Один з поворотців був у таборі Воркута ч. 510/22, де працював в копальнях вугілля разом з в'язнями-українцями. Поворотець Н. Д. стверджує про існування концтаборів в Прокоп'євську та в Свердловську. В тих таборах були переважно ув'язнені українці з Західніх Земель України. Інший поворотець Н. Н. стверджує також, що в Свердловському існує концабір, поштова скринька ч. 5110/22, у якому було до 2 000 ув'язнених. Українці, які були ув'язнені в концтаборі, походять з околиць Одеси.

Один з поворотців, який не подав свого прізвища, офіційно ствердив, що в Казахстані в'язнями збудовано нове містечко Царан, в околицях якого існує концтабір, де ув'язнено 780 українців та 90 німців. Докладніших відомостей не подав.

Поворотець Р. Ґ. стверджує, що тим українцям, які перебували в УПА або революційному підпіллі, т. зв. бандерівцями і яких було спіймано, МВД відрізувало на правій руці п'ястук.

Інший поворотець Г. Б. розповідав про концтабори Іркутськ-Тайшет ч. 511/037. Він стверджує про існування там багатьох концтаборів, серед яких є жіночі. Кожний табір має численну кількість в'язнів-українців, які походять з Західніх та Східніх Земель України. Були українці зі Львова і Рівного. В січні 1954 р. всіх в'язнів, які мали менше, ніж 18 років життя, з таборів звільнено або переведено до інших, спеціяльних таборів. Більшість ув'язнених засуджено на 25 років, між якими є українки від 70-80 років життя. До січня 1954 р. були і дівчата по 17 років.

Слідство провадили в МВД виключно чоловіки, які били жінок, вибивали їм зуби та занурювали їх по шию у воду. В'язні працюють на різних роботах і тепер їм дозволено, з певним обмеженням, писати до рідних листи. Пакунки можна посилати тільки через швайцарський Червоний Хрест. За часів Сталіна в'язні працювали по 10-12 год. денно, а по його смерті по 8 год., та мають також можливість одержувати цензуровані центральні газети та книжки російською мовою. В більшості це є політично-пропаґандивна література. Всі українки обвинувачені в антисовєтських політичних діях, а молоді дівчата, як партизанки УПА. Багато жінок обвинувачено за вигадану співпрацю з німцями, а також за те, що були вивезені силою на роботу до Німеччини. Найбільше жінок є з околиць м. Львова та з інших місцевостей Західніх Земель України. Поворотець пригадує одну українку Т. О.. яка мала приблизно 25 років життя і походить з Галичини.

Один з поворотців, який не подав свого прізвища, ствердив, що він знає табір Тайшет-Чуна, де перебував сам в 1952-54 рр. Він заявив, що в одному таборі було 100 німців та 60 українців. Пам'ятає прізвища таких українців, як І. Г. та М. з Західніх Земель.

Свідчення ч. 5. Один з поворотців оповідає про українця «X», який був арештований Ґештапом 1944 р. за свою протигітлерівську працю. 1945 року його арештувало НКВД в Берліні і ув'язнило в одному з таборів Колимлагу. Він стверджує, що в таборі, де перебував «X», українців було 40% з загальної кількости ув'язнених, а з них 80% з Західніх Земель. Згаданий українець «X» перебував у концтаборі Орстук (Макалянськоє управління), а 1948 р. його звільнено. Але в тому ж році ще раз арештовано його і ув'язнено в Норильській в'язниці, де він перебував до 1950 р. Цей українець належить до українських провідників — організаторів повстання в'язнів в Норильську. Після повстання його перевезено до в'язниці на Колимі, а потім там приміщено в одному з концтаборів. В січні 1955 р. перевезено до Мадагану в табір ч. 1. (Маглаг), і наприкінці того ж року його звільнено від арешту, щоби знова його заарештувати.

Поворотець подає такі адреси таборів: Табір Потьма 2, Мордовська АССР, поштова скринька ч. 144 (для кореспонденції). Для вислання посилок до концтаборів існує адреса: Москва, поштова скринька ч. 5110/43. На Воркуті існує табір поштова скринька 244/19, — це головний табір, начальником якого є Іноськів Дмитрій Ніколаєвіч.

Свідчення ч. 6. Поворотець М. О. Г. свідчить, ще в концтаборах підготовляли і організували в 1954 р. страйки українці. Під час ліквідації військами МВД страйків, загинуло тут 1 000 в'язнів, 29 шахтярів-в'язнів застрілено негайно на місці, 260 в'язнів забито, коли автоматчики стріляли в скупчення в'язнів, а потік вояки-емведисти ганялися в таборі за кожним в'язнем і забивали його. В таборі шахта «Капітальная» емведисти застрілили 180 осіб.

На далекому Уралі, 250 км від залізниці серед великих багновищ стоїть окремий будинок. В тому будинку ув'язнено 54 особи глухонімих з Східньої Прусії, 16 еспанців та 21 українців. Табір називається «Іностранний», у якому також ув'язнено 12 асирійців, 60 іранців, 15 румунів і 20 мадярів.

Свідчення ч. 7. Поворотець «Д» оповідав, що він перебував у концтаборі Тішмов (Усольлаг). До таборів Усольлагу на посади адміністраторів засилають виключно росіян, на яких вони повинні себе регабілітувати. До в'язнів, особливо неросійської національності адміністратори-росіяни ставляться надзвичайно жорстоко. Цей поворотець ствердив, що в кожному концтаборі, де він перебував, зустрічав багато в'язнів українців.

Свідчення ч. 8. Поворотець Р. 3. який має родину з трьох осіб, свідчить, що МВД арештувало його з родиною на Волині 1945 р. і вивезло в Казахстан (околиця Караганди) до села Майкудука. Населення Караґанди, за його ствердженням, складається з 16 000 осіб, половина якого — це інші національності, вивезені з рідних земель до Казахстану. 1947 р. в околиці Караганди, під конвоєм, привезено тисячі українських родин, чоловіки яких сиділи у в'язницях. Чоловіків звільнено, долучено до вивезених родин і під конвоєм в товарових залізничних вагонах привезено до Казахстану. Українці, з якими зустрічався Р. 3., оповідали йому, що на Західніх Землях України напевно залишилося не більше, ніж 1 млн українського населення.

Українець П. оповідав: коли Галичину знову захопили большевики 1944 року, вони вивезли всіх чоловіків на японський фронт, розмістили їх в касарнях Владивостоку, потім привезли до Манджурії, там майже кожного, не оголошуючи провини, засудили до 20 років ув'язнення в концтаборах.

Поворотець Р. 3. оповідав, що по смерті Сталіна режим в концтаборах послабшав, а за Хрущова став такий, як за Сталіна. Поворотець називає всіх ув'язнених українців у концтаборах бандерівцями, бо їх так називають і в концтаборах. Українець М., розповідав Р. 3-ові, що большевики застрілили одну українку, яка працювала в бандерівській організації зв'язковою між Східніми і Західніми Землями України. «В одному радгоспі в околицях Караганди, — стверджує поворотець Р. 3., — працювало 20 000 робітників, серед яких було 5 000 насильно вивезених українців. Найбільше українців вивезено до Каракасолінського району, Казахстанської ССР. Дочка поворотця Р. 3. дуже добре знає одного українця в Майкудуку, батька якого большевики застрілили 1947 р. в Галичині.

Свідчення ч. 9. Про совєтські концтабори, життя в них та відносини в СССР поворотці свідчать наступне:

Караґандлаг: В шахті ч. 19 працювало 1 200 в'язнів, з них до 50% — це в'язні з азійських народів. Українців, засуджених за політичною ст. 58, вивезено в невідомому напрямі до інших концтаборів. Караґанда розподіляється на стару і нову. В старій Караґанда шахту ім. Костенка обслуговує третій концтабір. Крім того там існують ще табори чч. 5, 7, 10, 12, 15, 16 і 75. В'язні в переважній більшості працюють в копальнях вугілля. В новій Караганді також існує низка таборів, в яких ув'язнено в кожному пересічно 8-10 000 в'язнів. З них є відомі такі чч.:1, 18, 19, 20 аж до ч. 56. В таборі ч. 16 було 1 200 в'язнів, серед яких більшість — це німці і українці.

Тайшетська траса: Поворотець Ґ. О. свідчить, що він в таборах Тайшету зустрічав багато українців з Східніх і Західніх Земель України, засуджених на 20-25 років ув'язнення. Вони, не зважаючи на важкі миттєві умовини совєтських концтаборів, політично сильно зорганізовані. В більшості українці, з якими зустрічався Ґ. О., були засуджені за «співпрацю» з німцями під час другої світової війни, з релігійних причин, за антисовєтські розмови («болтологія») та за спротив московським законам в Україні. Поворотець Ґ. О. перебував у в'язниці в Запоріжжі разом з групою молодих українців, кількістю 20 осіб, які походили з Гуляйполя. Їхній вік був від 16 до 18 років. Вони були арештовані за участь в нелегальній антисовєтській організації та за незаконне перетримання зброї. Табір, в якому перебував у Тайшеті Ґ. О., є режимний і має ч. 5110/37, в якому також ув'язнено багато українців, за те, що вони поставили собі за мету Самостійну Україну, відокремлену від Москви. Ґ. О. ствердив, що всі українці, звідки б вони не походили, тримаються в одному міцному гурті і не дружать з росіянами. Він свідчить про умовини життя в'язнів у концтаборах наступне: всі в'язні живуть в дерев'яних бараках. О год. 5.15 ранку мусять вставати з ліжок (якщо такі мають), одягатися, одержати з кухні їжу і приготовитись до праці. О 6.00 годині всі виходять до своїх бригад (12-20 люда і більше). На роботу викликають в'язнів ударом в залізну шину або в кусень залізничої рейки. Кожну бриґаду чекає вже охорона з псами та зброєю. До кожної шахти під охороною йде група в'язнів численністю 150-200 осіб. В 1950-52 рр., коли в'язні йшли групою до роботи, мусіли триматися попід руки. Ніхто не мав права виступити з ряду на бік; конвой стріляв без попередження. 1953 року, після смерти Сталіна та ліквідації Берії, такий порядок був скасований. Але режим в таборах існував такий самий, як і перед тим. Хто відмовлявся від праці, того замикали до «буру» (таборового ізолятора з суворим режимом). Якщо після перебування в ізоляторі в'язень знову не бажав працювати, його замикали до карцеру. Карцер — це спеціяльна камера з кам'яною підлогою. Вона не опалюється, немає ліжка. В'язень сидить на підлозі день і ніч, а харчується тільки 300 грамами хліба та 500 грамами води. Лише раз на три дні ув'язненому в карцері давали теплу юшку (баланду).

В'язні, яких приводили до праці в шахтах, мусіли до початку праці чекати майже одну годину зимою на холоді, який часто досягав 40 або 60 ступенів нижче нуля. Біля шахти всіх в'язнів знову перевіряли і розподілювали на бриґади і щойно тоді вони мали право спускатись дерев'яними примітивними східцями під землю. Але перед тим вони переодягалися в «спецодяг», який складався з різного лахміття. Після праці в шахті в'язні йшли до лазні, де милися без мила, переодягалися у власне щоденне убрання й їх конвоювали знову до табору. Існували і такі табори, в яких шахта знаходилась в самому таборі. В таких випадках в'язні йдуть до праці без конвою. Кожний в'язень діставав лямпку-шахтярку, яку прикріплював спереду до шиї, але таких лямп («бутірок») було лише 20%, тому 80% в'язнів одержували звичайні лямпки-«коптілки», з сіткою для охорони від газів. Шахта ч. 3, де працював Г. О., мала вінду тільки для піднімання з шахти вугілля, тому в'язні мусіли спускатися драбинами аж на 150-200 метрів вглиб. Сходити східцями було надзвичайно важко, бо поруч з драбинами прокладено водогін, який заливав водою східці, а потім вони обмерзали кригою. Праця в шахтах відбувалася до 6 год. вечора. Підчас праці відпочивати заборонено. Спочити можна тільки тоді, коли з-під рук не встигали навальщики забирати вугілля. Шахти працюють протягом 24 годин і кожна зміна (шихта) має свої норми. Здебільшого норми не виконують. Якщо бригада не виконала норму, вона зголошувала про це начальникові, який сварив і гримав на бригаду та переводив слідство, чому норми не виконано, а потім бриґада була покарана.

В таборі, після праці, в'язні одержували з кухні їжу (обід), в більшості квашену зіпсуту капусту та декілька ложок каші-«сєчки», пізніше переходили вечірню перевірку. Опісля до 10 год. вечора можна було вільно перебувати в бараках, або відвідувати інший барак в таборі, якщо не було окремої заборони. Наприкінці 1953 р. дозволяли в бараках читати, писати, грати в шахи. Ніхто з в'язнів не мав права мати приладдя до голення. 1954 року дозволено в таборах творити гуртки мистецької самодіяльности та спортові. Поворотець О. Ґ. свідчить, що він знає багато українців, які ув'язнені в концтаборах як антикомуністи та борці проти московської окупації в Україні. О. Ґ. перебував в концтаборі Норильську на ріці Єнісей і стверджує, що в таборі за його часів було ув'язнено понад 3 000 українців, т. зв. бандерівців. Вони походили з різних земель України: Чернігова, Києва. Львова, Дніпропетровська.

Свідчення ч. 10. Поворотець перебував на Воркуті в таборі ч. 61. В тому таборі ув'язнено до 1 400 осіб. Всі вони працюють на заводі цементу та в каменоломах. З табору ч. 51 в'язні працюють в цегольні. Поворотець стверджує, що зустрічав у таборі одного українського поета, який з пам'яти читав в'язням свої вірші. Перед війною він опублікував один свій вірш, за який і був арештований та засуджений на 20 років концтаборів. Інший поворотець Г. Ґ. перебуваь у таборах Берестя-Литовського, Бобруйська, Мінська, Кам'янки (коло Бобруйська), у в'язницях: Берестя-Литовському, Мінську, Москві, а потім Воркуті шахта ч. 40, Азбесті та Свердловську. В Азбесті знаходився від травня 1951 р. до вересня 1953 р. Стара адреса табору: поштова скринька ч. 5110/45, нова число 5110/26. В таборі, де він перебував, було до 2 000 в'язнів. Існував окремий жіночий табір, який зліквідовано. Поворотця Г. Ґ., після звільнення з табору, перевезено до Свердловська, де він міг вільно ходити по місті. В Свердловську та його околицях поселено велику кількість засланих німців, українців та інших поневолених Москвою неросійських народів. Засланці мають право виходити лише на віддаль одного км поза межами місцевості їхнього замешкання. За переступлення межі суворо карається. Свердловськ заселений різноманітними національностями, з яких найбільше татар. Звільнених з Свердловських концтаборів призначають до праці на підприємствах Свердловська та його околиць. Жити їм на місці старого замешкання перед арештом категорично заборонено. В самому місті функціонують великі підприємства, які виробляють екскаватори, танки, гармати, різну зброю та машини, а в околицях Свердловська є великий артилерійський полігон.

Свідчення ч. 11. Поворотець свідчить, що в Ревда існує табір поштова скринька ч. 5110/24, а в Первоуральську табір поштова скринька ч. 5110/23. Табір РТУ в Первоуральску має поштову скриньку ч. 5110/22 і знаходиться біля гумової фабрики. Головним управлінням концтаборів Первоуральська є так званий «Бункерлаг», поштова скринька ч. 5110/21. Крім них існують ще табори: Кам'яні Палатки — поштова скринька ч. 5110/28, Трісчерка — поштова скринька ч. 5110/25, Первоуральськ — поштова скринька ч. 5110/27. Кількість таборів поворотцеві невідома, але він знає 8 окремих таборів, які належать до Свердловського таборового управління. Поворотець стверджує, що в СССР існують окремі концтабори-мовчанки. До таких таборів належить Чезказкан (можливо Джесказкан). Точної назви поворотець не може пригадати, бо вимова її для нього, як чужинця, дуже важка, але він декілька разів ствердив, що такі табори існують і в'язням там цілком заборонено між собою говорити. Вони мають право відповідати тільки на запитання адміністрації в окремій, призначеній для того, кімнаті. Більшість в'язнів таборів мовчанки засуджена на 25 років ув'язнення.

В околицях міста Сталінськ існує жіночий табір, де жінки мусять ходити до праці, взявшись під руки. 1950 року в жіночому таборі відбулися масові розстріли.

84 км на схід від м. Челябінська існує окремий табір під назвою «Плятіна». В'язні працюють в плятинових копальнях, серед них дуже багато хворих. Поворотець знає про існування в Челябінській області режимного табору ч. 29, в якому ув'язнено до 1 500 осіб.

Свідчення ч. 12. В Казахстані серед Алтайських гір знаходиться концтабір Леніногорського управління. В'язні того табору працюють в копальнях золота, срібла, оливи та міді. Після закінчення свого терміну ув'язнення їх поселюють в околицях табору примусово.

Поворотець М. Б. свідчить, що на Воркуті, 100 км на північ від новозбудованого міста, знаходиться окремий табір «Хальмерія» — в перекладі долина тисячів вітрів. Це остання станція воркутської залізниці, в таборі ув'язнено виключно українців та німців. 1949 року в тому таборі померли д-р Павел Бурггардт та Вагнер — обидва з Берліну. Поворотець М. Б. стверджує, що в таборі ч. 6 Інта ув'язнено 1 600 в'язнів, з яких більшість українців, 25 німців, а останні — це так звані «нацмени» СССР. Росіян немає, за виключенням працівників адміністрації табору. Всіх в'язнів, підсовєтських громадян, після закінчення терміну ув'язнення поселюють в околицях Інти. В'язнів (інваліди) з таборів Інти пересилається до інвалідного табору Абезь, або до лікарні, де вони й помирають. Табір ч. 5 в Інті — це пересильний табір, а поруч з ним функціонує жіночий табір, в'язні якого працюють переважно на будівництвах. Тим, що працюють в шахтах і перевиконують норми, пересічно нараховується за день праці 28 карб., згідно з 4 розрядом тарифної кваліфікаційної сітки. 60%, тобто 20 карб. 80 коп., стягається на користь держави, 6 карб. 40 коп. стягається з в'язня на харчі та таборову обслугу, а 80 коп. зараховується йому на його особистий рахунок. Нараховані гроші він має право одержати лише після звільнення. Ув'язненим шахтярам один раз на рік шахтоуправління дає тритижневу відпустку. В'язень лишається в концтаборі і під час відпустки мусить працювати на інших працях, за яку йому платні не зараховується.

Існує концтабір Поломб, в якому українці становлять 50% загальної кількости в'язнів.

Поворотець А. Л., народжений у Мюнхені, оповідає, що під час його перебування з родиною в. Берліні, большевики вивезли їх на працю до Мартовської ділянки, що знаходиться в лісах за 300-400 км від Казані та 120 км від Ішкарля. А. Л. з його родиною везли у товаровому вагоні разом з іншими заарештованими родинами. В дорозі харчували їх лише рибою та сухарями, як дорослих так і дітей. В Уршунці приміщено їх серед лісу в бараках і примушено щоденно працювати на важких працях в лісорозробці, за що адміністрація платила по 50 карб. за 2 тижні праці. Поворотець А. Л. оповідає, що в околицях Мартовської ділянки поселено велику кількість засланих українців. Комендантом концтабору, в якому перебувала родина А. Л., був старший ляйтенант МВД.

Інший поворотець, який взагалі не подав свого прізвища, довгі роки перебував ув'язненим у концтаборах Колима-Магадан. Він стверджує, що терени Колими мали 1951 р. 2,3 млн. населення, з якого 1,1 млн. в'язнів, 200 000 адміністрації, політичних наглядачів та 80 000 т. зв. вільнопоселених. Із загального числа в'язнів 40% — це політичні, з них до 54°/о — українці. Взагалі найбільша кількість в'язнів — це народи з поневолених Москвою країн.

Про наслідки амнестії 1955 р. поворотцеві нічого невідомо, бо в таборах їх не відчувалося. В'язні-українці морально дуже міцні і згуртовані та відзначаються великою релігійністю. Серед українців провідне місце майже в кожному таборі посідають бандерівці. Всі вони гостро наставлені проти росіян та московської окупації в Україні. Незалежно від національности, всі в'язні концтаборів, за виключенням «великоросів», прислухаються до думок бандерівців, а українці безпроволочно виконують їхні підпільні розпорядження. Поворотець переконаний, що в таборах існує підпільна бандерівська організація, яка керується з одного невідомого таємного центру.

На Колимі є мала кількість совєтської армії; в більшості це війська МВД. До 1951 р. в'язні працювали 10 годин денно, до 1953 р. — 9 годин, а тепер 8 годин. Під час великих морозів день праці на поверхні скорочується до 6 годин. Українці, що ув'язнені в концтаборах, це в більшості бандерівці, вояки УПА, вояки колишньої дивізії «Галичина», а також багато української молоді. 1954 року в'язні написали до ООН два листи, з яких один послано офіційно через совєтську пошту, а другий передано таємно. Листи були перехоплені, а МВД перевело слідство над всіми тими, хто підписав листи і засудили на кару смерти одного українця.

Свідчення ч. 13. Поворотець за національністю козак з Донщини, був на службі в козацькому корпусі, який воював проти большевиків. Перебував у концтаборах Прокоп'євська та його околицях. Він стверджує, що в районі м. Прокоп'євська розташована велика кількість концтаборів під загальним числом 525. Він знає 11 окремих концтаборів, в яких ув'язнено до 30 000 осіб. У таборі ч. 525/1 ув'язнено 300 мадярських офіцерів високої ранґи та 2 000 німецьких військовополонених. Усі вони працюють в копальнях.

Спецлагер 525/2 має ув'язнених офіцерів XV козачого кавалерійського корпусу та 700 німців, що служили в корпусі. В концтаборі 525/3 ув'язнені польські офіцери, до 2 000 осіб. Вони працювали в шахтах «Капітальная». В спецтаборі 525/4 ув'язнено козаків з козачого стану в Італії. В концтаборі ч. 525/5 ув'язнено совєтських вояків, які були в полоні в Фінляндії. Приблизна кількість їх — 3 500 осіб. На працю їх взагалі не виводять, бо вони призначені на винищення. Спецтабір ч. 525/6 тепер порожній. Раніше в ньому перебували совєтські вояки військово-полонені, які були у Фінляндії, а потім розстріляні. Спец-табір ч. 525/7 — жіночий. Має 3 000 ув'язнених жінок, серед яких найбільше українок, козачок, німкень, а потім югославок, болгарок, грекинь, румунок, італійок. Працюють в сільському господарстві.

Спецтабір ч. 525/8. В таборі ув'язнено офіцерів калмицького корпусу. Працюють на будівництві та в шахті ім. Калініна.

Спецтабір ч. 525/9 має ув'язнених 2 000 українців та козаків. Працюють на будові каналів та на лісозаготівельних працях.

Спецтабір ч. 525/10-11. Ув'язнено 11 000 українців і кавказців. Працюють на будові залізниці та в копальнях. Крім згаданих таборів, існують ще табори під загальним числом 247, які відомі під назвою «Ісправітєльно-трудовиє». Всіх їх нараховується 26.

Поворотець оповідає, що до праці в'язні виводяться виключно озброєним конвоєм з псами. Кожного дня конвой оголошує в'язням: «крок направо, крок наліво вважається втечею і конвой стріляє без попередження». В таборах увесь час була велика смертність, гробокопи не встигали копати могили. Щоб заохотити їх до праці, адміністрація таборів призначала кожному додаткові харчі — 1 кг. хліба та 250 гр. каші на день. 1948 року, як свідчить поворотець-козак, розпорядженням «ГУЛАГ-у» створено спеціяльно закриті концтабори для чужинців та тих совєтських громадян, які побували в Західній Европі. Вони розподіляються на дві групи і відомі під загальним числом 99/01 та 99/02. Таких таборів існує в СССР по 7 у кожній групі.

Свідчення ч. 14. Поворотець оповідає про табори в околицях Прокоп'євська. Він знає про існування 13 окремих концтаборів ч. 1-13. В кожному ув'язнено приблизно до 1 000-1 200 в'язнів. 1948 року в таборах був великий голод, на кожних 1 000 осіб вмирало 140, особливо в таборах військово-полонених.

Поворотець перед Прокоп'євськом перебував у концтаборах Кіровобаду. В 1945-48 рр. до Кіровобадлагуправління належали табори чч. 12, 27, 41, 45, 81, 91. Табори знаходяться 1200 метрів над рівнем моря. В таборі ч. 12 перебувало 1 200 в'язнів, а в чч. 41 і 45 — по 2 000. Підсовєтське населення було ув'язнене в таборах чч. 24, 26, 28. В'язні працювали на будові залізниці від Кіровобаду до Баяну, а з табору ч. 12 в копальнях заліза. Існують концтабори на р. Кура 350 км від м. Баку, які називаються Мінічаво. Табір ч. 1 мав 1 200 ув'язнених, табір ч. 3 — 900.

Свідчення ч. 15. Поворотець-жінка, 42 роки, має 5 дітей. Вона була 1945 року арештована без подання причини разом з дітьми на Чехо-Словаччині і вивезена в околиці Казань та поселена серед лісів в Свеніґовському районі. Вона власними руками збудувала собі (зліпила з землі) невеличке мешкання на одну кімнатку і працювала за наказом на лісорубці, а діти від 10 років віку — на будівництві залізниці. Разом з цією жінкою вивезено також і багато інших родин. На запит, чому їх вивезено, адміністрація ніякої відповіді не дала. Ніхто ані разу не запитував, чи мають харчі на життя, а також, звідки вони їх беруть. Вивезені не мешкали за дротами, а так би мовити, «вільно». Але за визначені межі замешкання вони виходити не мали права і мусіли щоденно працювати на призначених роботах. На початках всі вивезені живилися різними корінцями та грибами. Діти від п'яти до десяти років могли ходити до школи, де навчалися виключно російською мовою. Поворотець свідчить, що разом з нею в той час вивезено 45 родин, а потім ще велику кількість. Були старі і малі, але те не перешкоджало адміністрації всіх гнати до роботи. На початках ніяких харчів до лісу не привозилося, а коли хто мав гроші, міг купити харчі за 15-20 км від місця поселення, що можна було робити тільки у вільні від праці дні. Щоб відлучитися на віддаль 20 км, треба на те мати від адміністрації дозвіл. Від «харчів», які вони збирали в лісі, померло дуже багато людей. «Наприклад, помер ще молодий чоловік, батько та дві сестри моєї теперішньої невістки», — заявляє ця жінка. Вони затроїлися якимись грибами. 1954 року їм дозволено виїхати на Захід, але кожний мусів заплатити по 500 карб. за особу під час виготовлення документів. Діти за працю на будові залізниці одержували місячно від 120 до 180 карб. заробітньої платні.. Родина згаданої жінки готувалась до виїзду ще від 1947 року, поступово заощаджуючи на переїзд гроші. Поворотець свідчить, що ті силою вивезені родини, які не мали для виготовлення документів грошей, залишилися там і надалі.

Свідчення ч. 16. Поворотець військово-полонений В. Р. Він свідчить, що після того, як його захоплено до полону, — вивезено до Норильську і замкнено в концтаборі, який існував ще до війни. Табір нараховував 4 000 в'язнів, з того числа 80% українців. Це все були ті, яких німці примусили служити в німецькому допоміжному війську, або вояки української дивізії «Галичина», або українські вояки підпільної армії — УПА, яких в таборах називали бандерівцями. В. Р. оповідає, що він дуже близько з ними дружив, бо всі вони надзвичайно добрі люди, допомагали, чим могли, всім в'язням і дуже добре зорганізовані. Поворотець зустрічав у таборі ув'язненого українського єпископа, здається львівського, що походить нібито з Карпатської України. Крім його, зустрічав він інших, але прізвищ не пригадує. Один з священиків, після катастрофи під час праці, став інвалідом на все життя, а до цього захворів ще і на ТБЦ.

Поворотець знає в концтаборі багато ув'язнених курінних і сотенних УПА, тобто командирів української революційної партизанки. Він пам'ятає сотенного Худобу, якого розстріляно за повстання в Норильську в серпні 1953 р. В. Р. стверджує, що в концтаборах українці керують цілком підпільним життям, а чужинцям, особливо військово-полоненим, дуже допомагають. Часом українці пригадували німцям усі їхні брутальні потягнення та ставлення до українського населення, як взагалі німці в нелюдський спосіб трактували українців. Але попри те ставилися до полонених по-приятельському, бо вони розуміли, що винні були не окремі німці, а вся гітлерівська система. Поворотець з надзвичайним захопленням згадує ім'я Степана Бандери, якого хотів би сам бачити й особисто йому переказати, що про нього говорять в концтаборах всі українці і як вони в нього вірять. Цей поворотець навіть в концтаборах був неодноразово ув'язнений разом з українцями до ізолятора за те, що товаришував з ними. Він стверджує, що в усьому, щоб не сталося в концтаборі, МВД завжди підозрівало українців, бо воно було того переконання, що тільки українці здібні зробити спротив. Українці не тільки керують підпільним спротивом у концтаборах, але також і часто жертвують для цього своїм життям. «Якби не українці, нічого з повстань у концтаборах не вийшло б, бо росіяни на таке не здібні і вони в першу чергу донесуть до МВД. В таборі сексоти — це в більшості росіяни, або кримінальні злочинці», — свідчить поворотець В. Р. Серед українців він зустрічав дуже мало засуджених за кримінальні злочини. А якщо такі й були — це в більшості якесь недбальство по службі, або ж штучно вигадана комуністичною адміністрацією в Україні вина проти того чи іншого українця, за які на Заході взагалі не карають ув'язненням.

Під час повстання в більшості згинули українці. Про повстання в Норильську поворотець В. Р. свідчить таке:

Всю підготовку до того робили бандерівці. Між таборами Норильську та Караґанди існував підпільний зв'язок бандерівської підпільної організації. Всією підготовкою і повстанням керували два провідники-бандерівці. (З відомих причин прізвища їх тут не подаємо. — Примітка автора). На думку В. Р., МВД про повстання довідалося через зраду, але не від українців. В Норильську повстало 46 000 в'язнів. Навіть МВД офіційно заявило, що таку підготовку могли зробити лише єдині бандерівці. 4.6.1953 р. 15 українців не вийшли на працю і вчинили адміністрації спротив через те, що в таборі є велика кількість хворих, яких не можна посилати до праці. Вони зажадали лікаря, бо в таборі справді було багато хворих. Але лікаря не прислали і тоді всі політичні в'язні відмовилися йти до праці та зчинили крик. МВД викликало до себе всіх кримінальних рецидивістів і наділило їх ножами, доручивши зарізати 15 українців, які перші започаткували спротив. Але українці обеззброїли бандитів. Так розпочалося повстання. Під час загального спротиву були такі в'язні, в більшості кримінальні бандити та росіяни, що втекли до бараків і там заховалися. Вони не бажали приймати у повстанні участи. До табору увійшли озброєні вояки ВОХР-и та емведисти і хотіли арештувати кількох українців з ОУН. Але в цей час вийшов наперед один українець (прізвища не подаємо) і розпочав голосно говорити до присутніх. Він сказав таке: «Брати-українці, друзі арештанти! Нас в концтаборах і на волі вже довгі роки мучить МВД та совєтсько-комуністична влада, що сидить в Москві. Серед нас немає боягузів! Всі до боротьби!» Після його короткої промови всі в'язні згуртувалися щільніше і посунули лавами на вояків та МВД, які з переляку вибігли з табору. Концтабір негайно оточено великою охороною...

4.8.1953 року прибув піхотний батальйон та 6 танків. В'язням запропоновано припинити спротив та виходити до праці, але всі відмовилися. Після цього військо розпочало стріляти в натовп в'язнів. Це відбулося дуже коротко, але за той час забито 187 осіб та поранено 386. Після здушення повстання всіх в'язнів вивезено до таборів на Колиму, Магадан, острів Нова Земля та до інших. Під час повстання одна бригада в'язнів, що працювала поза табором, під керівництвом курінного з УПА, втекла. Але їх спіймано в порті Ігарка р. Єнісей. Всіх привезли до табору і під брамою розстріляли. Їхні трупи лежали декілька днів, щоб бачили всі в'язні.

Свідчення ч. 17. Поворотець 3. О. довгі роки перебував у таборах Воркути. Він свідчить, що в таборі, за його перебування, життєві умови були жахливі. Люди влітку спали на вільному повітрі, не зважаючи на погоду, а зимою всіх скупчено в неопалених бараках, де вони лежали на підлозі. До роботи адміністрація гнала їх щодня. В таборі з голоду за 3 тижні померло 500 осіб. 3. О. перебував у київській в'язниці ч. 1, в якій було ув'язнено до 30 000 українців. Всі вони знаходились у камерах п'ятиповерхового великого будинку. Поворотця викликано на допит лише два рази, обвинувачено в тому, що він належав до німецького війська і засуджено на 25 років ув'язнення. Методи допитів прямо таки диявольські. Багато в'язнів на допитах заламлювалися, а велика кількість признавалася до вчинених вигаданих злочинів.

Поворотець підчас етапування на Воркуту деякий час перебував у таборі під Харковом. Він бачив своїми очима такий жахливий образ:

Арештували якось старшого селянина-українця з дружиною, який мав 75 років життя. Його та жінку мучили в страшний спосіб — їх били на слідстві та в таборі. Підчас побиття жінка стала непритомною. Нікому не дозволено допомагати їм. За кілька хвилин приїхало вантажне авто і двох емведистів, схопивши жінку за руки й ноги, розгойдали її і вкинули в авто. Що потім з ними сталося, поворотець не знає. Але він заявляє, що бачив те власними очима і не переповідає чийогось переказу. 3. О. оповідає, що він не всилі описати тих звірств, яких вживала російсько-совєтська влада до місцевого українського населення. 3. О. каже, що бандити-емведисти катували українців під регіт та з усмішкою на обличчі, в перехідному таборі 3. О. зустрічав ув'язненого латиського єпископа, прізвища якого не пам'ятає.

В таборі ч. 11 на Воркуті він зустрів в'язнів, що були в більшості українцями. Вони всі дуже добре зорганізовані. Він знав українця інженера Тимченка з Києва, який перебував ув'язненим уже 20 років по 58 статті і помер в таборі. В таборі ч. 11 ув'язнено велику кількість молодих українців, які називають себе бандерівцями. Їх засуджено за участь у партизанському рухові в Україні під час другої світової війни. З Воркути поворотця 3. О. перевезено до Сталінграду, а потім до табору «Азбест», в околиці Свердловська. Табір має 2 000 ув'язнених, серед яких нараховувалося більшість українців.

Поворотець П. К. був арештований 1945 р. в Берліні. В Україні, а також у німецькому війську не був, бо весь час працював на залізниці. Не зважаючи на всі його вияснення, йому слідчий заявив, що в їхніх документах записано, що він був в Україні і розстрілював людей. Він просив усе перевірити, але слідчий його домагання відкинув. П. К. подає, що його слідчим був майор Гвардії МВД Ваґін, приблизно 25 років. Після закінчення слідства П. К. засуджено на 25 років ув'язнення. До серпня 1950 р. П. К. був ув'язнений в таборі Воркута ч. 2. Табір нараховував до 2 500 в'язнів, з яких більшість — це українці. Були також балтійські народи, німці і дуже мало росіян.

Поворотець Г. М. перебував у Норильську під час повстання. Він свідчить, що повстанням керувала підпільна бандерівська організація, а її керівники змусили урядовців МВД сісти за один стіл з ними для переговорів, і не емведисти, а бандерівці диктували їм свої вимоги та умови.

Свідчення ч. 18. Декілька поворотців дають таку загальну характеристику совєтських концтаборів:

Табори, в яких ув'язнено переважно неросіян, серед яких більшість є українців, а також чужинців — це Воркута, Караганда, Норильськ, Красноярськ, Новосибірськ, Кемерово, Іркутськ, Тайшет. Але ці назви означають тільки центральні управління груп концтаборів. Напр., Тайшет має 603 окремі концтабори, а Красноярськ не менше ніж 1 000. В кожному ув'язнено від 2 000 до 3 000 осіб. Норильськ має до 40 таборів, Воркута більше 60, а Караганда і Чигір разом 60 концтаборів. Є відомим, що в Норильську існує 11, в Кемерово 50, а в Іркутську 60 концтаборів. Більшість в'язнів таборів — це 60-7О% українців. Українці в концтаборах повністю затримали своє національне обличчя. Вони зорганізовані і дружні та не тільки допомагають один одному, але й завжди виступають на захист перед чекістами. Серед українців існує своя організація і зверхність. В таборах, де поворотці зустрічали українців, усюди є їхній зверхник. Поворотець П. свідчить, що коли він звертався до якогось українця-в'язня з запитом: звідки вони є, скільки їх і т. д., то кожний українець уважав своїм обов'язком познайомити П. з старшим, від якого він і довідався про потрібні йому відомості.

Характеристичним є те, що серед українців, які ув'язнені в совєтських концтаборах, існує абсолютна єдність, а своїм вождем вони вважають Степана Бандеру. Такої єдности, дружби, товариської солідарности та організованости серед інших націй немає.

Воркута. Більшість українців-в'язнів працює в копальнях вугілля. Умови життя і праці надзвичайно важкі, робота дуже брудна. До липня 1954 р. за працю не нараховувалось навіть і мізерної концтаборової платні. Всі в'язні одягнені погано, в більшості це той одяг, в якому в'язня заарештовано. В квітні кожного року видають, з дуже низької якости, фарбованого начорно полотна, убрання. Це убрання в'язні вживають в робочі дні та дні відпочинку. Черевики в більшості зроблені з старих автомобілевих опон і називаються «корди». Для ніг такі черевики дуже негігієнічні і багато в'язнів через те мають ревматизм. В більшості в'язням дають лапті, сплетені з лика. Харч також дуже поганий. Юшка — з змерзлої капусти та картоплі. Товщі заступає солона риба, в більшості оселедці, або — камса. Але вона також вся зіпсована. Приділ хліба на день для працюючих — 700 гр, а обслуговуючому персоналові — 500 гр. Хліб не випечений, кислий, має велику домішку сурогатів та води. Тому, хто не виробив норми до 61%, — хліба видається 400 гр. Крім юшки два рази на день дається ще по 150 гр каші. Її виготовляється з мерзлої картоплі, брукви, або пшениці. Часто кашу варять з вівса, з якого середину витято. Каша та 120 гр оселедців є для в'язнів делікатесом.

Табори в загальному мають огорожену зону шириною до 300-400 метрів та довжиною до 500-600 метрів. В зоні знаходиться 10-15 дерев'яних бараків, серед яких є кухня і лазня. Таборова контора збудована при вході до табору. Зона огорожена дерев'яним частоколом 3,5 — 4 метри височиною. На верху зроблено козирки з колючого дроту, нахилені в бік зони та назовні. На віддалі п'яти метрів від огорожі, в середині зони, закопано в один ряд стовпи височиною двох метрів, які обпутано колючою дротяною сіткою. Перед сіткою знаходяться таблички з написом: «Стой! Стреляю!» На всіх кутках частоколу збудовано вежі для стійкових автоматників, або кулеметників. Ночами зона освітлюється електрикою, а на огорожі через кожні 10-15 метрів горить електрична лямпа. Воєнізована охорона (війська МВД) одягнені дуже добре: на шапці червона обвідка, сині штани, зелено-сіра блюза, чоботи, а зимою валянки та шинеля. Стійкові стоять тільки на вежах, а по огорожі ходять наглядачі, які спеціяльно наглядають за життям у таборі.

До липня 1954 р. всі в'язні мали таборові нумери на шапці, спині і штанах. Не зважаючи на те, що зона вся огороджена і пильно охороняється військами, бараки в'язнів наніч замикалися. Замість параші до кожного бараку ставилася бочка, до якої в'язні змушені були відбувати свої природні потреби. Ранком о 6.00 годині бараки відкривалися, в'язні виносили бочки, умивалися, а потім усі разом ішли до їдальні їсти. Бараки закривалися на замок на цілий день. З їдальні всі йшли на розвод (місце, на якому кожного призначали до праці).

З роботи в'язні знову йшли до їдальні, а потім до бараків, які замикалися наніч замком. Обід привозили на місце праці. Спати дозволялося від 10.00 години вечора. Тяглість робочого дня — 10 годин, плюс на перехід до праці одна година, та з праці до табору одна, разом 12 годин. Крім того, кожного дня треба було чекати по дві години на конвой. Отже, протягом дня в'язень перебував 14 годин на ногах.

Розмір бараків для мешкання — 50-60 метрів довжини, 7-8 метрів ширини і 3,2-4 метри височини. В бараках побудовано дво- і триповерхові нари, а також дві залізні печі, які дуже зле огрівають. До 1950 року в'язні спали на голих нарах, від 1950 року стали видавати матраци, набиті стружкою, дерев'яними опилками або мохом. Соломи в таборах взагалі не можна було дістати. Від того часу стали видавати і коци (накривала), один на в'язня. Вікна у бараці були розміром 1,2 х 0,8 метра, які зимою весь час замерзали. Кожний барак поміщував від 200 до 300 в'язнів.

На кожний барак призначається старший, який називається днювальним та два його помічники. Їхнім обов'язком є прибирати в бараках, підмітати, різати дрова, палити в печах, носити воду.

Кожних десять днів в'язні, за приписами, повинні купатися в лазні, але не кожного разу лазня мала воду та мило. Одночасно з миттям таборові голярі голять і стрижуть в'язнів. Отже, 10 днів ув'язнені ходять не голені, бо тримати приладдя до голення заборонено.

Працюють в'язні на тиждень 6 днів, на сьомий — відпочинок. В день відпочинку лежати в ліжку може лише той, кому дозволив лікар, останні мусять сидіти і чекати 10.00 години вечора. В'язням дозволялося грати в доміно і шахи, які вони робили власноручно.

Кожний табір має власну адміністрацію. Начальник табору — це офіцер МВД, який по ранзі може бути ляйтенантом або навіть і полковником. Заступник начальника табору також офіцер МВД, який займається справою постачання. В кожному таборі існує КВЧ (Культурно Виховна Частина), на чолі якої стоїть офіцер. Крім того в таборі існують начальник режиму, оперативно-емведівський відділ, УРЧ. Всі вони очолені офіцерами МВД. Оперативний керівник-емведист керує в таборі мережею шпигунів, через яких він довідується все, що йому потрібне в таборі. Він дає в'язням характеристику поведінки в час перебування в таборі та на праці, має право відіслати в'язня до іншого табору, арештувати і притягнути до судової відповідальности за порушення режиму або «антиурядову» діяльність (вже в таборі). При кожному управлінні існує санчастина, яка також очолена офіцером, а у своїй підлеглості він має декілька лікарів-в'язнів. В окремому таборі санчастину очолює фельдшер або санітар. Від 6.00 до 7.00 год. ранку, а також від 6.00 до 8.00 години вечора фельдшер приймає хворих. При санчастині в таборі буває малий шпиталь на 8-12 ліжок. В більшості ж важко хворих в'язнів відсилається до таборового шпиталю, де він і помирає. До 1953 року вмирало приблизно 15-18 осіб на місяць у кожному таборі, не рахуючи тих, що вмирали в шпиталях. Більшість вмирала від виснаження, голодівки, скорботу, дезинтерії, туберкульози, водянки.

Померлого везуть до лікарні, де лікарі мусять дізнатися, від чого він помер. В дійсності санітар розрізав померлому живіт, а молотком розбивав голову. Це робилося для того, щоб померлий не втік. Хоронять у більшості в загальних могилах. Кладуть шар трупів, припорошують вапном, а потім чекають на чергових померлих.

Переважно з кримінальних злочинців у таборах призначається «надрядчик», що призначає в'язнів до праці. Внутрішній комендант табору, він і старший пожежник, теж з в'язнів-кримінальників. Існує ще прораб-керівник будівельних праць. Він буває технік, або інженер-будівельник і будує руками в'язнів різні приміщення та бараки.

Кухню очолює завідувач (теж з кримінальних злочинців), який має 3-4 кухарі та 3-4 днювальних. Окремо функціонує лазня, а при ній голярня. Підчас купання кожному в'язневі видається не більше 8 літрів горячої та холодної води та 15 гр мила.

В кожному таборі є ще робоча зона. яка відгороджена дротами і до неї вхід в'язням заборонений. В робочій зоні знаходяться склади інструменту, різного знаряддя, муки та інших продуктів. В більшості склади з продуктами, а також стайні з кіньми розміщені поза зоною табору й охороняється дуже пильно вояками ВОХР-и.

До 1950 р. в більшості бараки освітлювалися каганцями або навіть і «лучіной» (дерев'яною тріскою), тепер освітлюються й електрикою.

Адміністрацію з в'язнів призначає начальник концтабору. В таборах, де переважна більшість українців, в'язні не хотіли працювати на адміністративних посадах, бо там змушені працювати секретними працівниками для оперативного чекістського відділу. Українці про те обов'язково довідувалися і багато таких «сексотів» таємно зникало.

До 1950 р. в кожному бараці щоночі відбувалися раптові перевірки в різні години. В'язні мусіли вставати з ліжок, а наглядачі їх перераховували. Два рази на рік — весною та восени — перевіряють в'язнів по формулярах. Всіх виганяють в робочу зону, на воротях ставлять два столи, за якими сидять урядовці. Вони викликають в'язнів за абеткою і запитують: коли народився, де народився, коли заарештований, за що і наскільки років засуджений. Це називається інвентаризація. На праці в'язнями керують бригадири та десятники (старші над кількома бриґадами — до 10 бриґад). Десятники — це вже технічні спеціялісти, вони наглядають за технічно-правильним виконанням роботи і ведуть її облік. На посади прорабів призначаються в'язні тільки в тому випадку, коли немає спеціялістів вільного найму.

1954 року в таборових крамничках з'явилося більше різного краму та деякі продукти. Але не весь крам можна було купувати вільно, продукти та тютюн — тільки за дозволом адміністрації і за умов перевиконання норм.

Ціни в таборових крамницях були такі:

Один кілограм товщів з дельфіну — 30 карб.; 1 кілограм цукру — 11 карб; черевики — передок шкіряний, а все останнє з кірзи (рід штучної шкіри) — 60 карб.; 1 кг сірого хліба — 2 карб. 20 коп.; черевики, які одержані в пакунку з закордону, можна було продавати вільнонайманому за 600 карб.; коробка м'ясних консервів — 20 карб.; одна пара білизни — 150 карб.; 1 кг ковбаси — 37 карб.; 50 гр тютюну (махорки) — 51 коп.; цигарети (папіроси) «Біломорканал» 25 шт. — 2 карб. 20 коп.; цигарети «Казбек» — 5 карб.; нитки 200 ярдів — 1 карб. 80 коп.; 12 штук залізних голок — 10 карб.

1954 року в'язням виплачувалося за працю заробітня платня 40 карб. на місяць, а при перевиконанні норм дещо більше. Раз на місяць бухгальтерія табору видавала на руки частину грошей з зарплатні в'язня, за які він у таборовій крамниці міг дещо (за дозволом) купити.

Поворотець Р. свідчить, що в таборах Воркути ув'язнено щонайменше 150 000 в'язнів. Табір ч. 6 — це режимний, в якому ув'язнено до 3 000 осіб, з них 1600 українців, засуджених переважно на 20-25 років. Деякі з них мали назву «каторжники» і носили на убранні нумери. Вони позбавлені найелементарніших людських прав. У тому таборі ув'язнено також 150 українців, що служили в дивізії «Галичина»; решта — це засуджені за підпільну революційно-визвольну антибольшевицьку працю, за участь в УПА та у визвольному русі бандерівців. До 1954 р. табори були дуже ізольовані і в'язням було навіть заборонено ходити з бараку до бараку, а 1954 р. уже було дозволено відвідувати своїх близьких родичів — в'язнів в інших таборах. Дозвіл давалося на 6 днів і в'язні підчас відвідин мешкали в спеціяльних будинках для відвідувачів, що були побудовані при кожному таборі.

З 1953 року в'язні почали одержувати за працю гроші, якщо виробили норму, від 100 до 300 карб. місячно. Але вони нараховувалися тільки тим, які працювали за виробничим, а не допоміжним званням. Частину грошей видавано на руки.

В тому ж році до Воркути прибуло два транспорти ув'язнених українців з Караґанди (приблизно до 4 000 осіб). З них 80% були бандерівцями. Поворотець Р. свідчить, що одного разу він знаходився біля таборової крамнички і там стояло багато українців. Він був свідком, як усі стояли «струнко», коли до крамнички зайшов якийсь українець. Це був їхній найвищий провідник. Поворотець Б. свідчить, що всі в'язні, яких привезено з Караґанди, були організаторами повстання в таборі шахти «3» на Воркуті, що відбулося пізніше, в червні 1955 року.

Згідно з свідченнями поворотця Р., в шахтах Воркути чч. 9-10, з'єднаних тепер в одну, працює 700 українців, а табір має 1200 в'язнів. Крім того є там білоруси, естонці, литовці, пакістанці. Росіян немає, лише таборова адміністрація складається з них. Інший поворотець Ґ. подає, що в жіночому таборі Гричахтин ув'язнено 1 100 жінок, серед яких є 800 українок від 18 до 60 років життя. Всі вони працювали на будівництві залізниці Воркута-Тальмай (Урал).

Свідчення ч. 19. Округа карних таборів Потьма. Поштова скринька ч. 5110/33.

Ця група концтаборів знаходиться в Мордовській АССР, приблизно 350 км на південний схід від Москви. Клімат гостро-континентальний, а місцевість лісиста. Концтабори знаходяться в околиці м. Потьми, вздовж залізничної лінії, що йде від Потьми на північ. В'язні працюють в лісорозробній і текстильній промисловостях, в рільництві та на торфорозробці. В таборах Потьми ув'язнено багато жінок, серед яких переважна більшість українок. Поворотець-жінка М. оповідає, що праця жінок в таборах Потьми тривала від 6.00 год. ранку до 7.00 вечора. Жінки в більшості працюють на торфорозробці і з ними дуже погано поводяться. В таборі, в якому перебувала М., ув'язнених жінок нараховувалось понад 2 000. Частина жінок з того табору працювала на будові залізниці та в кравецькій фабриці. Сторожа таборів була дуже сильна: стійки стояли на вежах і поза таборовою огорожею, отже, про якусь втечу не можна і мріяти. В таборі ч. 5110/33 перебувало тільки 20 німкинь; 70% — це українки, а решта латишки, латвійки, естонки, мадярки, румунки, росіянки, францужанки, польки, китайки, японки, корейки, чешки, югослав'янки. М. стверджує, що в околицях Потьми вона знала про існування 36 окремих концтаборів. Начальник управління цими таборами — підполковник МВД Тройкін.

До Потьми табір ч. 11 «Явась» у вересні 1955 року прибуло два транспорти інвалідів-в'язнів. «Явась» знаходиться від Потьми 40 км на південний схід. Біля «Явась» існує фабрика меблів, в якій працює в одну зміну 600-800 в'язнів, а таких змін — дві. Всі табори Потьми називаються «Дубралаг», в яких ув'язнено до 200 000 осіб, з них 80% інвалідів.

1953 року, як свідчить М., до одного з таборів зайшов совєтський генерал, який викликав за списком дев'ятьох в'язнів і забрав їх з собою. Потім виявилось, що генерал немов би був фальшивий, а в'язні на літакові перелетіли за кордон (?). Але М. не може гарантувати про правдивість цієї чутки.

Поворотець стверджує, що всі українці в таборах дуже між собою організовані, бо там існує підпільна організація Бандери. В'язні складали про Бандеру пісні і співають їх під час праці. Деякі в'язні читають газету «Радянська Україна», яку їм тепер дозволено передплачувати.

В таборах Потьми ув'язнено єпископа Чарнецького, адміністратора Волині. 1945 року йото засуджено на 5 років до концтаборів, а 1950 року засуджено ще раз на 10 років. Згідно з свідченням поворотця Ґ., єпископ перебував у таборі 385/7. В тому ж таборі ув'язнено ще одного українського католицького священика, який має свого сина у Відні. Священик походить з Станиславівської области. За останній час звільнено декілька українських священиків, які в таборах стали інвалідами. Але їх вивезено в Караганду до будинку інвалідів.

М. оповідає, що денний розпорядок у тому таборі, де вона перебувала, був такий: о 4.00 годині ранку в'язні вставали з ліжок; 5-6.00 години — сніданок; від 6.00 до 4.00 по обіді праця; від 4.00 до 5.00 — обід, а від 5.00 до 9.00 кожний в'язень перебуває в бараці і може робити, що він бажає, не порушуючи приписів таборового режиму. О 9.00 годині вечора всі в'язні мусіли вже бути в ліжках. В'язні мешкали в кам'яних бараках, наглядачами були як чоловіки, так і жінки. Такий денний порядок запроваджено вже по смерті Сталіна, до того часу в'язні працювали до 7.00 години вечора.

В таборі ч. 11 «Явась» ув'язнено виключно українців. Згідно з інформаціями поворотця П., там ув'язнено митрополита Сліпого, проф. Чорняка і ректора семінарії в Станиславові Чернецького. Поворотець П. перебував з митрополитом Сліпим від. 1948 до 1949 року, а потім бачився з ним наприкінці 1953 року. Обидва вони знаходились в таборі ч. 8. П. оповідає, що він бачився з митрополитом 4 години кожного дня і разом з ним повторював граматику французької та англійської мов. Митрополит Сліпий хворий на пропуклину, не може виконувати важкої праці, але його змушували працювати щоденно. Останні відомості про митрополита Сліпого поворотець мав ще з 1955 року. Він твердить, що тепер напевно митрополит вивезений до таборів Красноярська. Поворотець стверджує також, що одного разу митрополит подарував йому та одному українському композиторові зі Львова 50 карб. від себе, як одноразову допомогу, хоч митрополит сам грошей теж не мав і дуже бідував. Єпископ Чернецький ще перебуває, здається, в таборах Потьми, хоч його термін ув'язнення скінчився вже чотири роки тому (в 1950 році). До єпископа і митрополита всі в'язні, а навіть і обслуга, ставляться з респектом і дуже їх поважають.

Свідчення ч. 20. Округа концтаборів Інта-Абезь. Поштова скринька ч. 5110/31. Табори розташовані в Комі АССР, через які переходить залізниця Котлас-Воркута. Зима дуже гостра, з температурою 40-50 ступнів нижче нуля, і тягнеться приблизно 9 місяців. Місцевість дуже болотиста, літом в'язнів кусають комарі. В'язні працюють в копальнях вугілля, на будові доріг, каналів, будинків та в деревообробній промисловості. До 1954 р. начальником управління групи цих таборів був підполковник Козлов, після 1954 р. — генерал-майор МВД Рочкін. В одному з таборів начальником є майор Скоморохін, який ненавидить українців і заявляє, що вони є найлютіші вороги СССР.

В околицях Інти розташовано 7 окремих концтаборів, під назвою «Мінлаг» (мінеральні табори). Ув'язнених нараховується приблизно 30 000, з того 6 000 жінок. Поворотець свідчить, що він докладно знає такий національний склад одного з таборів: українців 800 осіб, латишів 500, а решта 400 — інших національностей. Росіян немає. 1950 року, коли закінчено будову шахт чч. 11 і 12, привезено автами на будівництво групу комсомольців та партійців і їм дали до рук лопати, сокири, молотки. Потім їх зфотографували, що це немов би вони збудували шахту. Після зроблення знімки їх знову відвезено в невідомому напрямі. Звільненим в'язням з таборів Інта, пашпортів не видається, а поселюється їх навколо Інти на т. зв. «добровільне» поселення.

1953 року в одному з таборів Інта вночі розліплено летючки, які були написані на викраденому в канцелярії папері. Папір мав уже видрукований наголовок місцевої комсомольської газети і був для того призначений. На тому папері й написано було летючки. Поворотець П. оповідає, що летючки написали і розліпили в'язні-українці. Зміст їхній приблизно такий: «Український народе! Що ти думаєш робити? Чому терпиш неволю? Смерть Сталінові та його компаньйонам! Друзі, видержіть! Вже небагато залишилося до 1955 року. Тоді вас звільнять БМВ (Бойові Місцеві Відділи). Смерть майорові Скоморохіну і старшому надзирателю Шалікову!». Таборова адміністрація зірвала листівки і розшукувала, хто їх розліпив. Наступної ночі з'явилися нові, але писані синім кольором. Продовж півроку оперативний відділ викликав в'язнів на слідство, вишукуючи тих, хто написав та розліпив листівки, але нікого не знайшов. На завершення слідства з табору було вибрано 150 українців і відправлено до штрафного табору.

У вересні 1950 року з шостого табору втекло 6 українців під керівництвом Василенка. Їх спіймано на віддалі 20 км і привезено до табору, де без суду розстріляли на очах в'язнів. Кожний в'язень був змушений адміністрацією оглядати трупи. Поворотець П. свідчить, що росіяни дуже ненавидять кавказців і називають їх «чорний ішак», але кавказці і українці між собою дуже міцно товаришують та взаємно допомагають собі у біді.

Всіх свідчень поворотців тут не подаємо, бо вони в більшості похожі до себе, дають загальний образ режиму, побуту та життя ув'язнених в концтаборах, які вже описані з попередніх розділах цієї книжки.

Головним є те, що всі поворотці однаково свідчать про терор, що панує у совєтських концтаборах, про жахливий визиск в'язнів та найпримітивніші умови людського життя.

У всіх свідченнях поворотців червоною ниткою проходить, що і в совєтських концтаборах українці продовжують уперту революційно-визвольну боротьбу під керівництвом Організації Українських Націоналістів (ОУН), навколо якої гуртуються всі в'язні з поневолених Москвою неросійських народів.