Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Крім ув'язнення підсоветського населення, в тюрмах та концтаборах до 1935 року в СССР існували також і місця для спецпоселення, до яких засилали репресоване населення органами ҐПУ-НКВД. Під час єжовських чисток заслання на спецпоселення було тимчасово припинене, а за урядування народнього комісара внутрішніх справ Берії знову відновлено і вони існують досьогодні.

На місця спецпоселення або т. зв. заслання органами НКВД вивозили населення як індивідуально, так і масово — родинами, селами або навіть цілими районами й областями. Заслання — це свого роду також чистка, що іноді набувала надзвичайно широкого розміру. В 1929-33 роках на спецпоселення вивезено десятки тисяч українського населення, в зв'язку з примусовою колективізацією та «розкуркуленням». 1939 року, аж до початку німецько-совєтської війни 1941 року, на новозагарбаних Москвою західніх землях, Білорусі, Латвії, Литви та Естонії відбулися масові репресії населення, яке вивозили з рідних країн на нові місця поселення до віддалених районів СССР. За відомостями з різних джерел, під час тих масових репресій з західніх земель України вивезено на спецпоселення 20% складу населення. Вироки ухвалювали та виконували органи НКВД на місцях. Частину українського населення в ті часи заслано і до концтаборів.

Як стало відомо з таємної промови Хрущова на 20 з'їзді компартії СССР з 1956 року, Москва плянувала заслати по війні все українське населення, то є 42 млн. Але, як твердив сам Хрущов, в СССР для того не знайшлося відповідного віддаленого місця. Отже, тільки через брак місця (?) не відбулося запляноване запроторення 42 млн. українського населення, а не через якісь інші причини. Своєю заявою Хрущов ще раз ствердив, що в пляні Москви давно передбачено зліквідувати Україну та винищити її населення поголовно. Після смерти Сталіна перепроваджується це і надалі російсько-окупаційною владою, лише з більш прихованими способами: добровільне переселення через Переселенчі установи СССР; «добровільне» заслання на цілини та перелоги до Сибіру і Середньої Азії, а також на будівництва; таємне виселення шляхом депортацій і т. д. Але Хрущов навмисне «забув» сказати в своїй таємній промові, що розстріли у Вінниці — це справа його рук і його урядування в Україні.

На місцях спецпоселення засланці повинні проживати постійно з обмеженими «громадянськими» правами (яких в СССР для звичайної людности взагалі нема). Людям, призначеним на спецпоселення, не оголошували, за яку провину їх запроторюють з рідних земель. Всі вони зараховані до категорії політично неблагонадійних. Виселення виконують різними методами. В більшості вивозять цілу родину, але досить часто застосовують і методу руйнування родини, тобто голову родини засилають в одне, а родину в друге місце. На спецпоселення вивозили також і дітей, бо вони теж вважалися «політично-неблагонадійними». В СССР, як відомо, згідно з законами, арештують за політичні «злочини» й дітей від 10-12 років. Їх засилають до концтаборів на 3-5 років ув'язнення нарівні з дорослими.

Для спецпоселення визначають окремий район мешкання, до якого привозять запроторенців цілими залізничними товаровими ешельонами і там вони мусять жити напостійно та працювати на державних підприємствах або в радгоспах з обмеженою заробітною платнею. Далі, ніж за певно визначені кордони, від місця свого замешкання та праці, запроторенці не мають права віддалюватися. Вони весь час перебувають під спеціяльною контролею та вартою. Ніяких особистих документів, крім довідки з штампом МВД — «спецпоселенці» — з місця праці, вони не мають. За втечу з місця поселення спецпоселенця засуджують на 10 років ув'язнення.

Під час другої світової війни на спецпоселення заслано все населення зліквідованих Калмицької, Кримської, Карачай-Балкарської та Чечено-Інгушської АССР, а також німців Поволжжя. На місцях спецпоселення засланці живуть у дерев'яних бараках або збірних будинках, що їх масово виготовляла, згідно з торговельно-економічними договорами з СССР, Фінляндія. Вона фактично виготовляла 95% усіх збірних дерев'яних будинків і бараків загальної продукції СССР. На спецпоселення засилали також і тих в'язнів, що закінчили свій термін перебування в концтаборах. Як правило, таких в'язнів спрямовують на трудпоселення або залишають при концтаборах на «вільне» поселення для праці за вільним наймом. В більшості в'язням, після терміну ув'язнення, згідно з вироком, забороняли постійно мешкати на тому місці свого проживання, де вони жили до арешту. Забороняли їм також жити в центральних і великих індустрійних містах або ближче, ніж 100 км. до центрального міста. Це можна було завжди перевірити, бо звільнені з концтаборів в'язні мали в своїх особистих документах-паспортах примітку: «паспорт виданий згідно з II пунктом ухвали СНК СССР про паспортизацію». «Пункт II» вказував, що господар паспорту перебував у концтаборах.

По війні депортація до місць спецпоселення набула надзвичайно жахливих розмірів, особливо з України, Білорусі, Латвії, Литви, Естонїї та Кавказу), тобто, з тих земель, які перебували під німецькою окупацією. Населення названих земель було обвинувачене в зраді, співпраці з німецькими військами, контрреволюції, «буржуазному» націоналізмові, «сепаратизмові» і т. п. Тепер в СССР спецпоселенці заселюють значні терени віддалених районів, де розбудовують промисловість і сільське господарство, підприємства мілітарного значення або працюють уже на діючих.

Всі місця спец- та трудпоселення, як взагалі всі місця ув'язнення в СССР, засекречені.