Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ДАЛЬША БОРОТЬБА УКРАЇНИ
ПРОТИ КОМУНІСТИЧНОЇ МОСКВИ 1944—1951

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
МІЖНАРОДНЄ СТАНОВИЩЕ В 1944 РОЦІ

1944 рік приніс Гітлерові та всім державам осі Рим-Берлін-Токіо дуже багато катастрофічних фактів. На заході армії союзників під командуванням ген. Д. Айзенгауера висадили десант в Нормандії та розпочали пляномірну дію другого фронту з великими успіхами. На сході після „Сталінграду" далі продовжувався відступ німецьких армій під натиском переважаючих сил совєтської армії, озброєної англо-американськими союзниками. На Далекому Сході союзні армії під командуванням ген. Мек-Артура розпочали великі пляномірні операції проти японських армій з такими самими великими успіхами для зброї союзників. Такі воєнні події змінили співвідношення сил у світовій політиці. Воєнна авіяція союзників почала чимраз більшою силою бомбардувати саму Німеччину. Добившись переваги над авіяцією Герінга, союзна авіяція почала систематично і успішно нищити найважливіші стратегічні пункти Німеччини, її воєнну індустрію, шляхи сполучення і транспорту.

В Італії король силою відіпхнув від влади диктатора Муссоліні, доручаючи маршалові Бадоліо укласти мир з союзниками. На Гітлера німецька армія зробила невдалий атентат 20.6.1944 р. Коли ще рік тому  Гітлер мріяв про перемогу, то тепер вся його надія була в „відплатній" атомній зброї. Всі сили сконцентрувалися проти деспотії німецького фашизму і наносили йому щораз сильніші удари. Потужний обруч смерти на очах звужувався над царством Гітлера.

Цей самий 1944 рік створив також нову політичну ситуацію в Україні. Німецька армія була повністю витиснена з української землі советськими „визволителями". По п'ятах Червоної армії сунуло нове лихо для українців — комісари, енкаведисти, терор, вішання — всі атрибути системи, яка виросла на духовних, чи радше бездушних принципах Маркса та Івана Грозного. Відступаючи на захід, німецька армія безоглядно винищувала всі промислові підприємства, які були раніше знищені большевиками, а пізніше відбудовані під німецькою владою. Цим разом „голу землю" залишав такий самий диктатор як Сталін — Гітлер. Це особливо стосується тих місцевостей, де міста та села переходили „з рук до рук".

Вся національна економіка України була або спалена вогнем, або вивезена з України в Росію та Німеччину, або пограбована воюючими арміями та різними анархічними бандами. Всі міста були в руїнах, з тисяч осель залишився лише попіл. Всюди панував голод, брак предметів широкого вжитку, брак житлової площі, санітарної опіки і загальна нужда трудового люду. Багато наших людей були вивезені німцями на роботу в Німеччині. Деяка частина населення, а особливо інтелігенція, побоюючись нового скаженого терору НКВД, сама втікала з своїми мізерними пожитками перед німецькою армією на Захід, в світ-за-очі, не знаючи, що їх там чекає. В запіллі німці вивозили їх на працю в Німеччину. Всі ці люди, разом взяті, тобто ті, яких німці примусово вивозили до Німеччини протягом 3-х років і втікачі, становили пізніше головну масу так званих „переміщених осіб" в союзницьких зонах окупації Західньої Німеччини та Австрії. Сьогодні вже можна одверто сказати, що понад 80 відсотків тих переміщених осіб з усіх держав Східньої Европи були не ті, що їх насильно вивозив Гітлер, а ті, що вже в 1943/44 роках самі втікали від терору комуністів.

Які б не були соціяльно-економічні умови українського народу під новою окупацією большевиків — вони були ніщо в порівнянні з новою політичною трагедією України. Слідом за Червоною армією вернулася в Україну зграя комуністичних нероб з їх органами абсолютної диктатури. Відновилася сваволя комуністичної партії з її тоталітарною деспотією, масовим терором та дивовижним шалом помсти. Перше питаня, яке ставили всі большевики кожній зловленій людині було: „Чому не відступав разом з „совєтським народом або не йшов у совєтську партизанку?" Яка б не була відповідь — людей головним чином розстрілювали на місці, депортували на тяжку працю в диких нетрах Росії. На північному Кавказі енкаведисти змели з лиця землі цілі республіки — інгушів, чеченців, осетинів та інших неросійських націй. А в Україні, де комуністична гільйотина не могла проковтнути великої української нації, розпочався пляновий геноцид, розрахований на довший період часу. Терор, висилки, наповнювання України чужинцями, головним чином москалями — ось чого дочекалася „визволена" Україна.

Про ті страхіття, що їх зазнали українці, особливо в західніх областях в перші тижні большевицького варварства, не можна спокійно писати. Наших молодих юнаків та дівчат, запідозрілих в участі в УПА, комуністичні генерали веліли вішати цілими десятками по селах Волині, Полісся та Галичини. Тих, що не поз'їдала комуністична звірина, дрючками заганяли до товарових вагонів і голодних та холодних пакували на явну смерть в „необъятной родине". Очевидці розповідали пізнішим відвідувачам України, що навіть московські червоноармійці плакали, спостерігаючи сцени дикого садизму марксо-комуністичних виродків над безборонним населенням.

Світова історія знає дуже багато воєн. Ціле цивілізоване людство знає дуже багато випадків окупації в часі війни території одної нації збройними силами іншої держави. Для всіх цих процесів людський геній створив міжнародне воєнне право з різними законами та конвенціями про засоби ведення війни, опіку над воєннополоненими і про захист прав людини під чужою військовою та політичною окупацією. Але всі ці закони не писані для Кремля та світового комунізму. Вони їх потоптали ногами і викинули на смітник, а самі запроваджують свої нові закони насилля і терору. Пересічна людина на Заході не може собі навіть уявити — що значить попасти під большевицьку окупацію. Большевицька окупація це не те саме, що світ називає окупацією. Найстрашнішою окупацією є окупація тієї нації, що її московсько-комуністична імперія вважає за свою давню колоніяльну власність. З новоокупованими колоніями вони вже трохи навчились поводитись спочатку ліберальніше, а згодом експлуатаційну „шрубу" щоденно підкручують аж до повного рабства та геноциду. Совєтська окупація — це повільна смерть народів.

Перший „ліберальний" період большевицької окупації Україна перейшла за часів „НЕП"-у в 1920-х роках. Власне тоді Компартія допустила так званий націонал-комунізм, щоб виявити, вивести на денне світло все, що дихає самостійництвом — від крайніх лівих до крайніх правих, щоб потім могти ліквідувати все, що мало до діла з українським самостійництвом. Цю ліквідацію українських самостійників Москва закінчила в 30-х роках, але духа українського сепаратизму не знищити їй ніколи.

З приходом большевиків в Україну всяке політичне, громадське та культурне життя української нації було заборонене і нищилось на кожному кроці. До влади знову прийшла агентура всесоюзної компартії — так звана „КПБУ" з усіма її прибудівками, особливо НКВД. Появилися нові московські золотопогонники в Україні на чолі з генерал-губернатором Хрущовим та іншими катами українського народу. Ввесь воєнноздатний та працездатний людський елемент обох статей був мобілізований в карні батальйони і висланий без зброї на першу лінію фронту (на десять чоловік — одна вогнепальна зброя), а решта — в індустрію на Уралі та Сибірі. Замість соціяльного забезпечення населення, серед якого ширились різні епідемії, — на це населення посипалися жахливі репресії, смертні присуди та масові „втихомирення" цілих областей. Для „зрадників" — не опіка, а помста і кара — така була відповідь червоного окупанта українцям. Большевики автоматично підпорядкували Українську Православну та Греко-Католицьку Церкви російській „православній патріярхії". Єпископат та духівництво українських церков були виарештовані, а на їх місце прислано з Москви ризофорних енкаведистів. Так виглядає свобода віри в СССР.

Для дальшого вияву волі нашої нації залишилася тільки одна можливість — це підпілля. В підпіллі опинилися не тільки активні політичні, військові, громадські, культурні та церковні організації, але насправді ціла українська нація. Кожна людина мусить назовні показувати своє захоплення окупантові, тоді, як в її душі кипить заперечення всього, що є большевицьке і спрага помсти за всі кривди і лихоліття, заподіяні українському народові безбожним большевизмом. Цей гігантський рух пасивного спротиву не має централізованого керівництва, але саме життя спрямовує його куди треба: всіма силами саботувати всі починання окупанта, а в слушний час знову розпочати активну боротьбу проти ворога більш реальними засобами. Цей ніким нереґульований антикомуністичний рух багато страшніший ворогові, ніж багато рухів спротиву, на які Україна також не бідна і черпає з них снагу і силу для виявлення спонтанних акцій.

В особливо тяжкому становищі опинилася наша армія. УНРА, під командуванням отамана Щербатюка-Зубатого, тримаючись лісисто-багнистих теренів північної України, від Підляшшя через поліські простори та Черни-гівщину, хоч і з великими втратами в боях, але пляномірно, малими групами переходила в совєтське запілля. Натомість, побільшена УПА, під командуванням її нового командира, отамана Шухевича-Чупринки, була змушена зводити затяжні бої з більшими частинами совєтської армії, щоб перейти в совєтське запілля. Пізніше ті самі, значно проріджені, але великі для партизанської боротьби відділи, були постійною, добре помітною ціллю спеціяльних поліційних військ СССР. З уваги на те, що наші намагання нав'язати нові переговори з німцями та реалізувати схвалений Головною Командою УНРА плян від 16. XI. 1943 р. — не приніс бажаних наслідків, при зміні окупації з німецької на советську ми понесли болючі втрати в цивільному населенні, яке було сконцентроване в оточеній з усіх сторін Поліській котловині. З наближенням совєтсько-німецького фронту, ці нещасні люди намагалися рятувати життя, ховаючись в лісах, або хаотично тікаючи на захід. Багато цих людей загинули від німецьких та совєтських куль під час „прочісування" лісів збройними та поліційними силами, а решта попала до рук НКВД, де з худобою поводяться краще, ніж з людьми.

Все місцеве населення в районах масової партизанки винищувалося большевиками без допитів чи судів. Ось що пише про цей жахливий період переходу України під большевицьку владу в 1944 році об'єктивний очевидець усіх тих подій, один євангелистський пастор, американський громадянин, пан Лев Бучак в американській „Свободі" від 7 серпня 1946 р.:

„Я пишу про ці події, як той, що жив на Україні від 1930 до лютого 1946 року. Багато про все це чув та дещо бачив. Про Українську Повстанську Армію за німецької окупації в офіційних часописах в Україні нічого не писалося, а за большевиків дуже мало, однак народ знав та оповідав багато. Українська Повстанська Армія, як кожна жива істота, не прийшла на світ нагло, несподівано, в такім стані, в якім вона є тепер.

Коли не помиляюсь, початок свій УПА має в Українській Військовій Організації (УВО), то знов Організації Українських Націоналістів (ОУН) ще за Польщі. Відтак вона стала під різними назвами як „бандерівці", „мельниківці" і „бульбівці" (від імени їхнього отамана, що прибрав собі призвище Тарас Бульба), аж поки зрослась в одну суцільну повстанську армію.

Від 1941 року до 1943 року про УПА в Галичині не чулося, а чулося все про „бульбівців" на північній Україні. В 1944 році всі в Галичині зацікавилися поголоскою, що Українська Повстанська Армія переноситься з Волині на галицький терен. З приходом УПА до Галичини почалася боротьба. Від німців УПА, звичайно, відбирала харчові магазини, авта, від полонених німців — зброю, амуніцію, одяг тощо. Німці мстилися за це на українському населенні; палили села, розстрілювали людей.

В 1944 році, з окупацією большевиками міста Львова, громадянство вперше побачило урядовою дорогою назви УПА та УНРА (себто Українська Народня Революційна Армія). Були це плякати, а радше домагання від совєтських військових властей, розліплені на мурах м. Львова та інших міст, — щоб Українська Повстанська Армія та Українська Народня Революційна Армія перестали провадити свою боротьбу з радянським військом, щоб поверталися додому, а тоді їм минуле буде прощене. В тих плякатах було сказано, що в противному разі могутня Червона армія, яка розторощила гітлерівську Німеччину, знищить їх до ноги. Дещо пізніше з'явилися подібні ультиматуми в урядовім большевицькім часописі „Вільна Україна".

УПА не думала капітулювати. Тоді большевики повели проти повстанців, а тим самим і проти всього українського населення на Західній Україні, сильний наступ: арештування, розстріли, палення сіл, вивіз на Сибір, та все те не відстрашило Української Повстанської Армії... УПА не піддалася, її не розбито. УПА не є регулярна державна армія, а підпільна. Ані противник, ані свої не можуть сказати про її дійсний стан".

Поза малими неточностями в питанні генези нашої армії, — що вона була організована в сорокових роках з наказу екзильного уряду УНР при активній співучасті ОУН полк. Мельника, а потім в 1943 році долучилися й бандерівці, — всі інформації пастора Бучака про ситуацію в Україні 1944 року відповідають об'єктивній дійсності. Перебуваючи постійно у Львові, як чужий громадянин, пастор Бучак, очевидно, не мав змоги докладно орієнтуватися в розбіжностях української політики та організації повстанських сил, але все те, що там робили німці та большевики, він мав нагоду добре бачити. Ці моменти й видно з його об'єктивних спогадів.