Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Під осінь 1943 року Полісько-волинська котловина зробилася ареною масової смерти. Сюди втікають всякі люди з цілої України, особливо інтелігенція та робітники з більших та менших міст. Тут і цивільне населення не мешкало в ще уцілілих домах, а гніздилося по сховищах та норах непрохідних лісів. Там же, по лісах паслася їх худоба, а по ямах зберігалися рештки врятованого мізерного майна. Насправді, навіть велике майно вже давно у цій нещасній країні втратило всяку вартість.

Зі сходу швидкими кроками наближався совєтсько-німецький фронт. Червона армія знову окупувала половину України, перейшовши лінію нашого Дніпра. Від півдня і заходу німецьке командування стягає всі резерви, організує нову оборонну лінію: Мазурські багна — Карпати. Кожного дня появляються щораз суворіші зарядження німців. З Білорусі натискає на нас ціла армія совєтських партизанів. Тут скупчено понад 100,000 молодих людей на нову мобілізацію Лебедя. Бойова здатність цього нового партизанського війська — невелика. Сяку-таку зброю має кожна десята людина. Решта без зброї. Нема фахових командирів, ні часу на вишкіл. Безоглядна тоталітарна дисципліна не може справитись з таким же безоглядним хаосом. Картину пекла доповнює громадянська війна цих же руїнницьких фанатиків проти сил волі і демократії. Ніхто не може зорієнтуватися хто, кого і за що б'є.

Штаб нової УПА отримав від партії Лебедя в червні 1943 р. такі бойові завдання:

— негайно і якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення,

— послідовно далі винищувати внутрішнього ворога України, тобто всіх демократів з-під стягу УНР та інших політичних угруповань,

— всюди вести збройну боротьбу проти німецького окупанта,

— на всій опанованій нашою армією території заводити новий лад української державности,

— всіма силами всюди ставити спротив совєтській армії, коли вона буде наступати на захід.

Ні одного з цих завдань нова армія Лебедя не могла і не змогла виконати. Поляки залишилися в Західній Україні, поки їх не виселила совєтська влада в 1945 році, обмінюючись населенням з польською комуністичною державою. Демократи з Петлюрівського руху, націоналісти полковника Мельника та інші „вороги" України залишилися в Україні і сьогодні вони мають там, в глибокому підпіллі, „рівні права" з бандерівцями. Не зважаючи на повстанський „зрив" Лебедя, німецький фронт відступав на захід пляномірно, жодного сліду від паніки, заподіяної „революцією". Совєтські партизани ходили сюди і туди по „державі" Лебедя-Бандери, як у себе вдома. Медвєдєв діяв у маленькому Цуманському ліску під Луцьком та стріляв і викрадав німецьких генералів, а Ковпак зробив рейд від Брянська аж до Карпат, де його розбили німці. Всі партизанські „республіки" Лебедя були спалені німецькою авіяцією. Під кінець всю територію України окупувала совєтська армія, не зважаючи на те, що армія Лебедя ставила їй всіма силами спротив. Де ж глузд політичного проводу цієї партії, яка видавала такі директиви партизанському війську? На жаль досьогодні — це ще таємниця. Чи це було безглуздя, чи премудра провокація в дусі „голої землі"? Треба припускати, що одне і друге. Провокація має найлегший доступ туди, де тхне опортунізмом і безглуздям.

Роздуті і напівозброєні відділи УПА втратили основу основ партизанського війська — невловну рухомість в терені. Не вони мали всю ініціятиву маневру в своїх руках, як це було досі, а самі стали великим об'єктом нападу ворогів у своїх „республіках" та гарнізонах. Не вони накидали бої, а їм почали накидати наші, німецькі та совєтські противники. Ці відділи десь від липня 1943 року почали зводити дуже часті накинені їм бої. В цих затяжних боях український вояк проявив неописане геройство, надприродну витривалість й особливу винахідливість. Ці вояки показували, як примітивними засобами поборювати переважаючого ворога, озброєного найновішими засобами модерної війни. Та, на жаль, плоди всіх цих зусиль ідейного вояка зводилися до нічого. Майже кожний такий затяжний бій був програний і армія несла величезні втрати вбитими та раненими. Вони сотнями догнивали в хатах та норах. Бракувало фахових медичних сил та санітарних засобів. Примітивні лазарети по землянках треба було часто переміщувати. Вони часто попадали в руки ворогів, які на місці розстрілювали всіх ранених. Тут знову вписалася в історію золотими буквами наша жінка — медсестра і товариш. Особливо знущалися над раненими большевицькі партизани. Вони пробували здобувати різні наші таємниці. Для органів НКВД це був дуже бажаний „матеріял".

Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т.п.

Ось так виглядала наша „війна" проти німців, росіян, поляків, комуністів та самих нас в 1943/44 роках. Діялося це так тому, що був зірваний організаційний та оперативний плян первісної армії.

Маса втікачів постійно напливала з України в поліські ліси. Побачивши, що там діється, люди пробували вирватися з того пекла назад на південь та захід, але органи СБ переловлювали цих людей та карали на горло „як дезертирів" з УПА та „шпигунів". Ґестапо своїм чином ловило таких людей та на місці масово розстрілювало „як бандитів". Совєтсько-німецький фронт почав брати Поліську котловину в свої потужні кліщі, в той час, як тут вже оперувала потужна большевицька партизанська армія. Вона пробиралася крізь непрохідні ліси та багна, готуючи великий варшавський прорив. Замкнутий в Поліській котловині народ був приречений на неминучу смерть. Це була головним чином українська інтелігенція, яка врятувалася від масового погрому органів Ґестапо. Усім тоді було відомо, що НКВД всіх тих людей, які не тікали разом з Червоною армією за Волгу, або в перших днях війни не пішли в совєтську партизанку, рахує ворогами СССР, шпигунами Гітлера та бандитами і всіх по-сталінському тортурує і розстрілює. Лише малописьменних часом відсилали до концтаборів, або до карних батальйонів на передові лінії фронту, щоб там кров'ю змивали свою „зраду батьківщині". При самій згадці про нову окупацію України большевиками вся ця розбурхана маса народу з жінками та дітьми впадала в явний шал жаху, викликаючи ще більший хаос. Не було ніякої надії на порятунок цього передового елементу нашої нації.

Ще у червні 1943 року представники німецької армії за посередництвом колишньої директорки Українського Червоного Хреста в Києві пані д-р Хариті Кононенко, пропонували нам нав'язати нові переговори. Відступаючи на Захід, німецька армія часто не мала змоги вивозити великих запасів воєнного матеріялу. Німецька армія не ставила нам жодних вимог, а лише хотіла передати цей матеріял в антисовєтські руки, щоб його не нищити чи лишити для москалів. Пані д-р X. Кононенко приїхала до нашого штабу. Все було домовлено, але про це якось довідалось Ґестапо і пані X. Кононенко була негайно арештована і розстріляна в Рівному. Таким чином, до цього нового контакту не дійшло.

Пані д-р Харитя Кононенко заслуговує на більше, ніж ця хронологічна згадка, її розстріляли не за саму спробу нав'язати контакт між німецькою та нашою армією, їй було доказано, що вона, маючи різні матеріяли в міжнародніх харитативних організаціях, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда. Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількости медикаментів та санітарних матеріялів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу. Українська жінка нога-в-ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко в нас були тоді сотні та тисячі. Пані д-р Харитя Кононенко — це їх уособлення та живий приклад українським дівчатам та хлопцям в майбутніх звитяжних боях християнської України з темними силами совєтського тоталітаризму.

Події летіли з блискавичною швидкістю. Сили всіх наших партизанів було не досить, щоб нею можна було ставити опір російським танкам та авіяції, хоч би на обмеженій території. А якби навіть така сила була, то як довго ми встоїмо, коли СССР виграє війну? Про те, щоб цивільним і партизанам прориватися в совєтське запілля, не може бути і мови. Це можуть робити тільки малі партизанські групи та поодинокі цивільні люди, маскуючись в терені. Партизани дадуть собі раду, а що має робити маса цивільних, яка зоповнює наші ліси? З усіх чотирьох сторін з кожною хвилею звужується над усіма нами потужний обруч явної смерти. Становище нашої армії без держави, яка опинилась не тільки без будь-якої бази, запілля чи зовнішньої допомоги, але навіть без можливости відступу на будь-яку чужу територію, було більш, ніж трагічне. Особливо ходило про умасовлену УПА та цивільне населення. УНРА була повністю приготовлена на пляномірний перехід малими групами в совєтське запілля, але в УПА було багато примусово мобілізованих чесних патріотичних людей, яким грозила смерть.

Як один з ініціяторів організації партизанської армії від 1939 року, а потім головнокомандуючий тієї армії від 22.6.1941 р. аж до розколу УПА в березні 1943 року, я у великій мірі почував себе винним за становище нашої країни в листопаді 1943 року. Ми цілими днями і ночами обговорювали різні пляни і ні до чого конкретного не дійшли. Про які пляни може бути мова, коли на півночі ворог, на сході ворог, на півдні ворог і на заході ворог. Крім того, у нас в самій котловині явної смерти лютує ще один наш внутрішній ворог — дикий, безоглядний, патологічний вождизм. Нам було ясно, що їх „провід" своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль і сталося. Великий „революціонер" Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув. Ось де шукати дезертирів і зрадників народу, а не серед тих нещасних тисяч біженців, які шукали порятунку на Поліссі, а знаходили смерть від своїх та чужих тоталітаристів!

Аналізуючи нашу безперспективну ситуацію в половині листопада 1943 року, я прийшов до таких висновків:

— ми мусимо за всяку ціну та всіма засобами намагатися рятувати сотні тисяч нашого народу, а особливо інтелігенцію, яким від комісарів не сподіватися ніякого змилування,

— німецька армія залишає Україну і війну вона програє. Під натиском таких фактів, Німеччина не сьогодні, то завтра повинна змінити своє ставлення до всіх активних антисовєтських елементів на сході Европи,

— головним ворогом України знову стає давній наш окупант — СССР. Цей ворог пануватиме аж до нового конфлікту. Нам треба всіма силами намагатися використати рештки потуги Німеччини, щоб нанести якнайбільше шкоди новому окупантові України — безбожним большевикам,

— нам треба укласти мир з падаючою Німеччиною, щоб її засобами далі боротися з диким окупантом України.

18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної Команди УНРА. На цій нараді я з'ясував своїм колегам наведенні вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний плян:

— Негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріяли, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на Заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім по війні ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі.

— Запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі діяла б під совєтською окупацією.

— Приготовану до суворо партизанських акцій УНРА, згідно зі схваленим пляном, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка, як мого заступника, при наближенні совєтсько-німецького фронту, пляномірно переводити в совєтське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого Уряду.

— З уваги на велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію. Якщо поїде хтось інший, то буде зайва тяганина, а поїду я, то тоді можна буде вирішувати всі справи на місці — або хай діється Божа воля. Я мушу мати чисту совість, щоб ніхто не сказав, що я не зробив всього того, що було можна зробити для порятунку сотень тисяч наших людей. Це також фронт.

Всі ці пункти програми нашої нової дії були одноголосне схвалені за винятком останнього. Отаман Зубатий був проти того, щоб я сам їхав на переговори. Він мотивував свою думку тим, що німці можуть мене вбити і напевно вб'ють. Він поставив пропозицію, щоб нашу делегацію очолювала інша людина.

Після довшої дискусії ми прийшли до однозгідного висновку, що сьогодні для німців вже нема ніякого сенсу вбивати ворогів СССР на території, яку вони покидають. Мені могла б загрожувати небезпека тільки тоді, коли німецька армія знову окупувала б Україну. Але така можливість виключається, бо сили союзників зростають, а резерви Німеччини вичерпуються. Війна буде наближатися до кінця і Гітлера чекає тотальна поразка. Стали ми на тому, що на переговори поїхав зі мною ще сотник Жданович, як ад'ютант і перекладач.