Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Большевицькі партизани від початку 1943 року отримали нові накази та інструкції: вести активну боротьбу не тільки проти німців, але й так само проти визвольних національних рухів України, Білорусі та Прибалтики. Таким чином, партизанське становище в німецькому запіллі з початком 1943 року зовсім змінилося. Наша розвідка почала доносити, що большевицькі партизани розпочали дуже докладне вивчення становища та відносин в цілій Україні. Вивчалися політичні настрої населення, економічні умови і під особливо гострий обстріл большевицької розвідки брались наші визвольно-революційні організації. Мало того, в кінці січня з переловлених нашою розвідкою совєтських документів ми побачили, що органи НКВД при партизанських відділах складають точні списки всіх наших видатних людей по всіх районах. Яка мета цих списків з докладною характеристикою людей — нам було ясно. Це були „вороги народу", яких червона Москва мусить винищити. На списках стояли керівні члени наших організацій, духівництво, робітники в адміністрації та поліції.

Наслідків нових наказів компартії не довелося довго чекати. Хоч офіційно большевицькі партизани всюди горлали про „дружбу" з українськими партизанами та з українською нацією, проте по ночах почали поступово пропадати наші місцеві люди. Розслідування довело, що цих людей викрадає НКВД при большевицьких партизанських відділах, робить над ними допити з найжахливішими тортурами, добиваючись зізнань про наші підпільні організації, а потім їх дострілює. До штабу був привезений пошматований труп керівника нашої організації з с. Мочулянка Людвипільського р-ну, Лукаша Шрамка. Все тіло цієї людини було зсічене шомполами, очі повиколювані, а обидві руки обсмалені вогнем. Такого варварства не допускалося навіть Ґестапо. У німців розправа з полоненими та іншими в'язнями була коротка. Вони били людину „нормальним" способом до тої пори, поки вона, або признавалася до вини, або тратила притомність. Тоді її викидали і, залежно від важливости підозріння, або розстрілювали, або висилали в концентраційний табір. В большевиків процедура допитів антикомуністичних та антигітлерівських партизанів — зовсім інша. Більш „фахова". Не маючи часу на довгі допити, большевики скорочували цей процес дикими тортурами.

Разом з Лукашом Шрамком „пропав" також з того самого села один поляк на ім'я Броніслав Ходоровський. Ходоровський гостро виступав проти тих поляків, які йшли разом з большевиками, а намагався тримати дружні відносини з нами. Він видав відозву до поляків у цьому дусі. Через нього Головна Команда УПА намагалася нав'язати контакт з польською АК (Армією Крайовою).

Таким чином, у нас створився ще один фронт — проти висланців компартії та політбюра. Це була життєва неминучість. Як виявилось з переговорів, ми ніяк не могли воювати разом з ними, а оголосити і виграти проти них всесторонню боротьбу ми самі не могли. За ними стояла ціла імперія та величезна регулярна армія з необмеженою допомогою Англії та Америки. А ми мусимо здобувати кожний набій тільки власною кров'ю і маємо проти себе другу потугу — Гітлера. Звідси й випливала наша тактика гнучкого маневру поміж комуністами та гітлерівцями, зберігаючи свої сили на слушний час.

Одначе, від половини лютого 1943 року наш домовлений невтралітет з Лукіним був остаточно, по-большевицькому, односторонньо зірваний. Вони отримали з Москви наказ винищувати всіма силами та засобами всі ті національно-визвольні партизанські організації, яких їм досі не пощастило перетягнути на свою сторону. Це пояснювалося головним чином тим, що вже в той час Червона армія почала свій наступ під Сталінградом. При таких обставинах большевики намагалися розвинути масову диверсію в німецькому запіллі і готували ґрунт для ліквідації всього, що є антикомуністичне на тих теренах, що їх буде завойовувати совєтська армія.

19.2.1943 року сталася в нас жахлива подія — начальник нашого головного штабу, отаман Леонід Щербатюк-Зубатий і старшина для спеціяльних доручень Головної Команди УПА, хорунжий Михайло Кваша-Рибачок та ще з ними 8 підстаршин і козаків, їдучи на двох санях з Людвипільського р-ну в Корецький р-н влетіли в корецьких лісах, де досі не було ніякого сліду совєтських партизанів, просто в засідку двохсотенного большевицького відділу на замаскованому постої. Пароль вже нічого не допоміг. Замість того, щоб розминутися на паролях, як це було досі, большевики окружили наших людей. Всякий спротив чи оборона десятка людей проти двох сотень комуністичних партизанів були безрезультатні.

Наші люди попали в большевицький полон. У них не було жодних документів, по яких большевики могли б довідатись про те, хто попався в їх руки. Вони відрекомендували себе, як звичайні партизани, що їдуть додому на тижневу відпустку. Одному малому хлопцеві, фурманові з других наших саней, пощастило в замішанні втекти. Скільки по ньому не стріляли з автоматів большевики, він швидко зник в густих хащах. Був тяжко поранений, але від погоні втік. Цей момент налякав большевиків, бо вони знали, що в цих околицях розташовано в нас по хатах та землянках багато партизанських груп. Большевицький відділ пробирався на диверсійну акцію зі сходу на захід і не міг себе обтяжувати жодним тягарем. Командир відділу дав наказ негайно всіх зловлених „ворогів народу" розстріляти і продовжувати свій марш на захід.

Обезброєних наших людей доручено розстріляти екзекутивному роєві НКВД при відділі. Під час екзекуції ще один наш партизан, поранений, втік до своїх. Решту вісім людей большевики на місці розстріляли. „Багаті" москалі роздягли наших людей до тіла, не гребували навіть скривавленою білизною. Вісім трупів кинули в сіно на санях, відвезли до одної хати і повкидали в колодязь. Присипали сіном і втікли геть за своїм відділом. Всякий слід по „чистій роботі" органів НКВД був заметений.

Але отаман Л. Зубатий мав велике щастя в цілком безнадійному нещасті. Він отримав при розстрілі аж шість ран і жодна з них не була смертельною. Одна куля прошила лице з-під ока наскрізь і вирвала три зуби з другого боку. Друга протяла самі м'язи лівої руки вище ліктя, третя — литку, четверта — стегно, п'ята — клуб, а шоста пройшла дивовижно 44-сантиметровою „траєкторією" по-під шкірою від лопатки до самої поясниці і ніде не пошкодила кістки. Всі ці рани — це дива війни, а доля людини — незбагнена таємниця.

Від пострілу в голову отаман Л. Зубатий втратив притомність. Прочуняв, коли опинився зовсім голий на снігу. Чув, як його кидали першим на сіно в сани, як на нього кидали решту трупів. Через це він цілком не застиг на санях — його зігрівали застигаючі свіжі трупи. Кров потоками стікала на нього і застигала, заливаючи йому очі. Йому бракувало повітря і забивало дух, але за пару хвилин сані зупинилися. Всі трупи вкинено в колодязь, його останнім. Зверху присипали сіном. Вороги, як справжні бандити і злочинці на чужій землі, поспішно втекли до своєї частини.

Отаман Зубатий якось виліз з колодязя, який на його щастя не був глибокий і побіг на світло до найближчої хати. Втрата крови довела до повного виснаження сил. Впав у сніг і останками надлюдської підсвідомої енергії доліз до хати. Зашкрябав у двері і впав без пам'яти під дверима. Селяни підібрали його і дали йому свою першу, примітивну медичну допомогу. Негайно відвезли на зв'язковий пункт УПА, а через годину ранений вже був у нашому польовому шпиталі, де ним заопікувався фаховий лікар. За 4 місяці розстріляний і втоплений Леонід Зубатий знову був на своєму посту.

По інших районах тієї ж ночі, з 19 на 20 лютого 1943 року, большевицькі партизани пробували всюди масово вбивати наших людей, та це їм не пощастило. Ми повідомили всі сотні, щоб були насторожені і вороги дорого платили за свої бандитські вчинки. Таким чином від 20.2.1943 року УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу на два фронти — проти двох соціялізмів: німецького і совєтського.

Часті бої з большевицькими бандами мали характер партизанської війни. Несподіваних наскоків більше не було. Ми мали густу мережу розвідки. По всіх районах був виданий наказ Головної Команди УПА до всіх бойових груп та підпільної мережі поробити негайно заходи якнайсуворішої обережности. Зайшло багато змін. При зустрічах з малими розвідувальними групами большевиків наказано бити і захоплювати документи, а більші диверсійні групи — пропускати — хай з ними воюють німецькі збройні та поліційні сили.

Під весну 1943 року, коли генеральний штаб СССР почав масово перекидати авіошляхом свої нові партизанські з'єднання та побільшувати їх шляхом примусової мобілізації серед українського та білоруського населення, становище нашої підземної армії стало загрозливе. Дотеперішня загроза нашим партизанам від німців була мінімальна. Німці, як традиційні вояки регулярної армії, ніяк не знали методів партизанської боротьби. Територія була для них чужа і незнайома. Відносини на величезних окупованих територіях також були невідомі. Натомість, московські партизани мають багатий досвід партизанської боротьби та й територія не була їм чужа, бо як батюшки-царі так і безбожні комісари роками і віками топтали нашу землю, отруюючи наших людей старшобратською та комуно-марксистською пропагандою. Активна боротьба з таким противником була для нас нелегкою.

Але ми добре знаємо і знали тоді, коли взялися за зброю, що шлях до національної незалежности веде через активну збройну і психологічну війну, яка пов'язана з геркулесовими зусиллями всього народу, з кров'ю, потом і нелюдськими труднощами. Ми були свідомі того, що лише зброя може служити запорукою перемоги над непрошеними „визволителями". Хай навіть наша боротьба під ту пору не мала виглядів на повну перемогу над двома потугами світу, проте наш спротив, наша тверда національна постава до „визволителів" зі сходу і заходу демонструє перед цілим світом тепер і показуватиме нашим поколінням в майбутньому вічну живучість української національно-визвольної ідеї, вона доводить, що Петлюрівщина, якої так зоологічне не люблять інтернаціоналісти всього світу і наші „добрі старші брати" та „визволителі", так невмируща, як саме життя. Ми продовжували традиції героїв наших визвольних змагань і засвідчували переємність петлюрівської ідеї в сорокових роках двадцятого віку. Тому й смерть і труднощі нам були не страшні.