Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Кордон поміж СССР та смугою впливів Гітлера в 1940 році не спав. До Німеччини безупинним потоком йшли ешелони совєтських достав. Обидва союзники пробували за всяку ціну заглянути через дірку для ключа, що діється в підозрілого партнера. Німці також починають концентрувати свої війська вздовж кордону. Хвиля втікачів з СССР на польську територію зовсім припинилася. Через кордон ходять тільки вишколені німецькі та совєтські розвідники та зв'язкові українських, білоруських та польських підпільних організацій.

Кожна ця група ходаків через кордон має свої точно окреслені завдання — одні хочуть вивідати, що діється в інших. Серед них панує стовідсоткове недовір'я і сувора конспірація.

У прикордонній смузі повстає ціла низка „фірм" і кожна з них намагається ошукати іншу. Німці та большевики хочуть використовувати українців, білорусів та поляків. Українці, білоруси та поляки пробують використати для своїх таємних цілей як одних, так і других.

Обережність, недовір'я та підозріння панували і серед чотирьох українських угруповань. Про координацію практичної дії цих 4-х українських напрямків покищо не могло бути й мови. Як у політичній, так і в військовій ділянці серед націоналістів та монархістів панувала абсолютна нетерпимість до інших угруповань. УНР та законного Уряду України ні націоналісти, ні монархісти далі не визнавали.

Я спеціяльно їздив кілька разів до Кракова, щоб пробувати дійти до якогось порозуміння, але були марні мої зусилля. Про демократію вони не хотіли й слухати. Полк. Роман Сушко тільки мені заявив, що не зважаючи на ідеологічні розбіжності між Урядом УНР та Проводом ОУН, їх організація радо вітає кожну думку про військову співпрацю всіх тих українських організацій, які боряться за вільну Україну. Він мені пообіцяв поробити заходи, щоб передати на Волинь директиву у справі нав'язання контакту і співпраці їх людей з нашими людьми. Докладніше про ці справи я договорився зі зв'язковим ОУН на Волинь, Олександром Куцом з Луцька. Ми обидва, як товариші по недолі з Картузької Берези, могли говорити менш офіційно, а більше по-товариськи, з повним довір'ям один до одного. Хоч Куц був твердим націоналістом, проте він умів шанувати погляди інших людей. Ставився позитивно до тієї чи іншої форми їх організації та все стояв за ділову координацію всіх революційних сил.

Бандерівці були готові говорити лише на базі підпорядкування всіх людей їх наказам, з обов'язком стати членом їх організації. Монархісти виявили бажання співпрацювати у військовій ділянці. Я домовився з полк. І. Трейком про майбутню співпрацю. Він з сотником Леженком, інж. Гудимчуком та іншими своїм приятелями також готувалися повернутись в Україну перед вибухом німецько-совєтської війни.

З цих розмов та заходів мені було більш-менш ясно, що у справі військової співпраці на випадок війни, республіканці можуть все ж таки розраховувати на майже всі політичні угруповання, за винятком нової групи Бандери. Які б не були політичні вимоги ОУН та яке б не було принципове ставлення монархістів до Уряду та програми УНР — коли Батьківщина покличе всіх українців устами Уряду УНР до зброї, вони напевно підуть.

Я глибоко вірив, що на всі ці події матиме великий вплив сам час, тобто воєнний час. Коли не буде місця на політичне пустомельство, — всі сили нації підуть на реальне діло визволення України.

З таким внутрішнім переконанням я готувався до повороту на рідну землю, щоб там робити приготування до практичної національно-визвольної боротьби.

Як я вже згадав, німецько-совєтський кордон в 1940 році не спав. Там кожної ночі була стрілянина і блискавки ракет та прожекторів. Доходило до того, що деякі українські та польські розвідувачі дуже часто форсували кордон не тихцем, а пробивалися сильно озброєними більшими групами, прочищуючи собі дорогу автоматами та гранатами. Особливо практикували це бандерівці. Ми цієї методи не застосовували, бо вона коштувала надто багато людських жертв.

До мене доходили точні відомості про те, що багато таких більших груп, які пробивалися на совєтську сторону завдяки необережності і навіть зраді попадали у ворожу засідку. Так пропадали наші сили і розконспіровувалися місцеві організації.

У своїй підготові я всі ці моменти брав під особливу увагу. Спочатку я конче хотів забрати з собою ручний варстат малої польової друкарні, на якій можна було б друкувати летючки. Мені пощастило купити такий варстат у Варшаві. Але потім, коли від моєї групи відпало ще дві особи, я цей плян відкинув, маючи надію, що подібні речі можна буде „купити" у тов. Сталіна. І я не помилився. Ми „купили" не ручну польову, а районову друкарню. І не одну, а більше.

Полагодивши всі свої приватні справи, я зробився у своєму помешканні в єпархіяльному будинку на св. Даниловій Горі в Холмі людиною не від світу цього. Тіна Кульчинська протягом кількох місяців також мешкала там. Ми нетерпеливо чекали на свій сигнал — дощ.

Нарешті прийшов довгоочікуваний дощ у ніч на 1-го серпня 1940 р. Ідеальна темрява, хоч око виколи. Непрохідними хащами в околицях Володави ми „форсуємо" Буг. Бусолі зорієнтовані за дня. Німці свій берег Буга загородили колючим дротом і не дуже пильнують. Мертва тиша. Ніщо і не шеберхне уздовж кордону ...

— Бувайте здорові, дорогий полковнику!

— Щасти вам, Боже! Уважайте на все, що вам сказано.

— Так є. Будемо уважати.

Полк. І. Литвиненко підважує кілком дроти і ми пролазимо. Перетягаємо свої наплечники. Ще один, останній стиск долонь через дріт, ще якась додаткова осторога ...

Обережно спускаємось вниз до води. Дощ періщить. Роздягаємось і пакуємо речі в клунки. Я „рибою" перепливаю три рази туди і назад, щоб перенести на другий бік наплечники та одяг. Тіна гола дриґотить на дощі під корчами. Буг мовчить. Дощ рівномірно хлюпоче об воду і лише час від часу невелика хвиля хлюпне об берег. Це — наш союзник.

Щасливо перепливаємо Буг. Вбирання. По чарці спирту, щоб не простудитись. Починаємо орієнтуватися на новому місці. Вслухуємось на всі боки в абсолютну темряву та мертву тишу. Тіну дивує, чого той полковник був такий схвильований. Тут ніде нікого нема. А якби й був, то чи зможе він знайти макове зерно в океані води, темряви і лісу? Я мовчу, притишуючи її шепіт.

В ліву руку „Безард", у праву „Фіс". Непроглядні хащі не промовлять ні слова. Хочеться тримати нерви та емоцію стисло під контролем, а вони під впливом чогось невідомого розпливаються ширше від океану цієї темряви.

Вслухуємось — все тихо: тигром вперед, потім вперед на животі черепахою. Тіна слідом за мною. Страху наче і нема, а серце, мов бубон, розпирає груди. Побоювання, що бубона може почути не лише ворог на стійці на заставі, але й на самому Кремлі. Кожна зламана стеблинка створює страшний тріск. Кожний обережний крок робить несподіваний шелест. Тихіше, як можна тихіше ...

Стежина диких свиней та кіз різко в'ється то наліво то направо, то знову завертає назад. Фосфорна стрілка „Безарда" скаче вгору, обкручується, скаче і бунтується. Протестує проти фальшивого курсу, наче каже — не туди!

І так метр, другий, третій, десятий, сотий, двохсотий, а може й п'ятисотий. Хто ж його тут розбере та порахує? То наліво, то направо, то навколо непрохідних хащів. То повзком, то тигром, а все вперед.

— Стой!... твою мать!

Відразу „Русью" пахне. Перше слово — „мать"... Я — наліво, а Тіна — направо, за умовою. Врозтіч...

Та-та-та-та-та-та! Бах, бах, бах!

Ракети, прожектори. Видно, як вдень. Крик, лайка, собача гавкотня. Тривога на всьому відтинку. Не один і не два, а щонайменше рій прикордонників та ціла зграя собак летить на нас. Де ті собаки були раніше? Чому вони не гавкали? Ось чому хвилювався наш полковник.

— Стой!... твою мать!... Стой!

— Та-та-та! Бах, бах, бах!

Гасаючи сліпо в темряві, я знечев'я ввалився в якусь канаву і застряг по шию в трясовині. Мені відібрало ноги, ніяк рухнутися, а над головою свищуть кулі. Блимають та гаснуть ракети та снопи прожекторів. Тіна, чую, пошелестіла хащами далі. Собаки та прикордонники — за нею...

Та-та-та! Стой! Бах, бах, бах!

Та-та-та! Бах, бах, бах!

Десь недалеко появилася автомашина. Гострі стріли великих прожекторів пронизують безмежний океан темряви. Прочісують усі хащі та зарослі. Наче колодою тиснуть мене щораз глибше в трясовину. Залопотіли копита енкаведистських вершників десь зовсім недалеко від мене.

Зникли чвалом, стежкою в темряві. Всі сили ворога через мою голову погналися за Тіною ... Стрілянина, матюки, гавкотня вовкодавів та стріли прожекторів чимраз, то все далі і далі від мене. Виразно навертають назад до Буга. Крутяться на одному місці.

— Та-та-та-та!... Бах, бах, бах!

Я лежу по самі вуха у воді, а в моєму горлі — пекло. Язик пересох від страшної спраги, серце вже не може битися бубоном — пече нестерпним жаром. Його силу надщербили ще в Березі. Я відіткнув баклажку. Потягнув спирту. Почав пробиратися далі на Схід. Вліз в якусь непрохідну трясовину. З трясовини вибрався в такі густі та колючі хащі, що до самого білого дня не міг з них вилізти. Хоч я родився та виріс на Поліссі, але такої колючої та густої рослинности ще не бачив ніколи. Я дуже стомився і мене почав морити невмолимий і наглий сон. Хоч впадь на землю і лежи. Я зміг лише вилізти з води в густий корч на купині. Заснув може кілька хвилин на пруттях корча. Зараз же переборов втому і пішов далі.

По полудні на заздалегідь визначеному місці збірки на випадок розтічі мій товариш виправи не з'явився. Я чекав ще другий і третій день — даремно. Я ще мав надію зустрітися на дальшому і певнішому пункті, де виключена всяка помилка топографічної орієнтації. Також даремно. Я ще не тратив надії на останній пункт аж в Ковлі. І туди Тіна не прийшла.

Тіна залишилася там, в надбужанських хащах, на висоті Володави, на правому боці Буга. Там Україна спорудить їй великий пам'ятник. Це була перша героїчна жертва нової бойової акції збройних сил Української Народньої Республіки після перерви активної збройної боротьби в 1925 році.

Валентина Кульчицька не була дівчиною. Це був геройський козак. Скромний, відважний, зрівноважений лицар-вояк України. Полум'яна патріотка, самовідданий борець за волю нашої батьківщини — України. Вічна їй слава! І слава та подяка України достойним батькам, які виховали таких дітей. Сестра Тіни — Ірена, загинула в 1941 році в большевицькій в'язниці. Найменший брат, Леонід, був активним повстанцем на Волині. Як довго наша земля видаватиме таких героїв, так довго жодна ворожа сила не зможе закувати її кайданами вічної неволі.

Борсаючись в хащах, я так порвав свій одяг, що зовсім відпала потреба перебиратися в оригінального совєтського „колхозника". Відійшовши від кордону з 10 кілометрів, я знайшов сухий острівець, пересушився на сонці, відпочив і взявся заспокоювати свій голод. Мій пакунок з сухарями та білизною був прив'язаний до малого наплечника. Я його відрізав під час погоні. В наплечнику було тільки сало, кілька баньок конденсованого молока та пара плиток шоколяду. Цей шоколяд з молоком були одинокою моєю поживою протягом п'яти днів, доки я не відійшов далі, де вже можна було дістати хліба — на хуторах, або від пастухів у лісі. Я мусів протягом кількох днів триматися при кордоні, чекаючи Тіни.

Хоч я й мав зовсім добрий совєтський пашпорт, з власного „паспортного стола", але до моменту ознайомлення з новими обставинами та звичаями, я пробував якийсь час триматися подалі від таких місцевостей, де можна було налізти на окупантів. Помалу пробирався далі на схід відлюдними стежками та лісами.

Від постійного маршу в мокроті та болоті навколо непрохідних озер та хащів, я дуже багато накладав дороги. По прямій лінії — це була дуже коротка віддаль, хоч на практиці вона здавалася мені походом на Сибір. Мені дуже повідпарювалися ноги, пооблазила шкіра, між пальцями поробилися білі рани. Довелося два дні відпочивати та підліковувати ноги в стозі сіна в лісі.

Протягом цілого тижня я ночував або в стіжках сіна, або в копах хлібів на полі. Добившись в околиці Ковля, я „зцивілізувався". Зв'язався з своїми людьми. Нагодували, обіпрали. Виспався на людській постелі. Отримав звіти та пояснення про нові „порядки" під совєтом. Поїхав далі зв'язковими возами від села до села в напрямку не Сарн, а Рівного та Клеваня. Там я мав надію довідатися про долю своєї дружини.

У Клевані я своєї дружини не застав. Після величавого похорону Геннадія Янкевича її большевики мало не арештували. Добрі люди таємно вивезли її на Полісся. Ні в Клевані, ні в Рівному не міг довідатися про місце її перебування. Але я однак почувався тут, як в себе вдома. Наше підземелля провадить свою роботу ще більш активним темпом. Війна розворушує досі гальмовану стихію, дарма, що сталися колосальні зміни. Україна їх не визнає, а живе своїм власним життям.

З Рівного я попрямував на Полісся. Не знаю чи доля судить мені ще колинебудь в моєму житті пережити таку радість повернення на рідну землю, як це було в серпні 1940 року. Моя, не зовсім вже молода, але не така то ще й стара душа, раділа, наче мала дитина. У хвилюючі моменти зустрічей, я кидався на людей, а люди на мене, наче на христосування. Я був готовий цілувати не тільки всіх дорогих мені людей, але й кожне наше поліське дерево, кожний камінь і кожну стежку, по якій я так багато бігав колись босими ногами.

— Вернувся!...

— Вернувся!... — пішло наче етером по цілому Поліссі, без радіо, без телефону. Безконечні делегації. Безчисленні таємні збори по лісах та клунях. Всі питають одне: коли війна Гітлера з совєтом? Всім треба пояснити, що війна буде, але ще не та, якої чекаємо ми. Що Гітлер напевно прийде сюди, але не на те, чого чекаємо ми. З його приходу лише одна користь — це часткове надщерблення сил большевизму. Що тільки по знищенні і Гітлера, і совєта, прийде наш час. Що на цей час нам треба терпеливо чекати, але не зі зложеними руками, а організовано!

— Правильно бає старий! Так воно, хлопці, й має бути!

— Іменно, тільки так!

І знов надходить ніч. Знов чекає готова підвода з охороною. Переїжджаємо на нове місце — нецілих 5 кілометрів від районового міста. Там вишкільний гарнізон Червоної армії в польських казармах. Маса вояків та офіцерів. Сила енкаведистів, міліціонерів та сексотів. Райпартком нової аристократії з купою перших, других, третіх, їмже ність кінця, секретарів. Райвиконком, Райзагс, Райхарчпромкооперація, Райнарсуд, Райзаготхліб, Рай-заготскот, Райзаготптиця, Райугіль, Райторг, Райліспром, Райзаготшкур, Раймолоко — та совєтських „раїв" не перерахувати. І кожний такий, „рай" має більше урядовців-дармоїдів, ніж колишня губерніяльна царська управа в Житомирі. Натомість, в колишньому „раї" — волості — сидів один старшина з писарем та сторожем. Хто ж всю цю „райську" сарану бюрократичних дармоїдів буде годувати? Вони ж паразитують на народі, як воші на тифозній жертві.

Тому то й не диво, що саме тоді, коли всі ці „рай-дармоїди" з'їхалися кожний зі своїм ділом до будинку сільради, куди силою зігнали всю громаду, щоб диктувати, кому розпочати посівну кампанію, кому негайно здати хліб завжди голодній державі, кому м'ясо, яйця, птицю, шкіру — на горищі цієї самої сільради в цей час під охороною двох РКМ, десятка рушниць та обрізів, відбувалося засідання зовсім іншої влади. Цю владу можна по-правді назвати „Верховною" бо ця влада „звисока" і з призирством дивилася на ту, що під нею, в сільраді. Тим більше, що майже половина села знає про те „верховне засідання" та мобілізує для нього постачання, а на низу проходить агітація, наче б нічого не сталося.

Як же після всього цього можна мені не любити наших поліщуків? Що за відвага та посвята в цих людей! Що за громадська дисципліна та братня солідарність! Яка безмежна жертва в ім'я загально-національної справи! Хто і коли навчив усіх цих вчорашніх анальфабетів такої „політграмоти" та національної солідарности? Слава ж тобі, наше дороге, українське Полісся! Але це була лише одна сторона медалі, тоді як їх обов'язково мусить бути дві. Це ще був переходовий час від польської окупації до большевицької. Медові місяці під „сонцем" сталінської конституції. Совєтська влада ще не встигла встабілізуватись. Вона щойно захопила стратегічні пункти, звідки провадить тихі спостереження і готується до головної баталії проти решти української нації, що їй так легко попала в руки.

Я докладно про все це знав та інтуїтивно відчував, які жахливі пляни снуються проти українського народу по тих „раях" та „обах". Нема у світі такої криці, якої не зігнули б ковалі Че-Ка, коли вона попадає в їх досвідчені руки, як безборонна жертва. Західня Україна якраз і стала такою беззахисною жертвою катів НКВД. Ні свої сили, ні чужа допомога, ні міжнародні закони — не були в силі оборонити ізольовану націю в обіймах комуністичного тоталітаризму.

Ось чому підпільна ідилія, що я її застав тепер на Поліссі завдала мені більше душевного болю, ніж радости. Я зразу почав думати над тим, як цю святиню кришталевих почувань людської душі зберегти від брудних закривавлених лап катів НКВД. Треба було негайно суворо дотримуватись всіх правил обережности у нашій конспіративній роботі.