Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

По виході з Картузької Берези літом 1935-го року, я застав своїх „відродженців" у повному порядку. Мій заступник провадив організацію згідно з нашим загальним пляном. Організація розрослася, придбала нових членів і дуже зміцніла фінансово.

Спілка мого підприємства розлетілася і наше підприємство збанкрутувало. Вийшовши на волю, я був економічно цілком зруйнований. Відразу почав робити заходи у справі організації нового підприємства. Вже літом 1936-го року я відкрив свій власний кар'єр чорного граніту в с. Карпилівці, Сарненської округи. Підприємство дуже добре розвивалося і в 1937-38 роках в ньому працювало від 300 до 500 робітників. На жаль, зимою 1937 року я пережив новий удар польської влади. Мені заборонено мешкати в прикордонній полосі. Я був змушений продати підприємство та виїхати вглиб Польщі. Роботою нашої організації я керував на віддалі через зв'язкових.

1938 рік був предвісником великої бурі. Події в Чехо-Словаччині, де Польща та Мадярщина намагалися за всяку ціну задушити Карпато-Українську Республіку та відібрати від чехів провінцію Заользя, явно вказували на те, що світова пожежа не за горами. Апетит Гітлера після безкровного захоплення Австрії, Чехо-Словаччини та мемельської провінції зростав не днями, а годинами. Польща, яка разом з Німеччиною підписувала розподіл Чехо-Словаччини, зробилася об'єктом наступного удару Гітлера. Весною 1939 року поляки таємно розпочали переводити мобілізацію військ, концентруючи їх на своїх західніх кордонах.

Хоч найповажніша, західньо-українська політична партія — УНДО (Українське Національне-Демократичне Об'єднання) — устами віце-маршала В. Мудрого офіційно заявила, що український народ у конфлікті між Польщею та Німеччиною стоятиме пліч-о-пліч з польським народом, польський натиск на українців посилювався з кожним днем. Польська пропаганда паплюжила українців, називаючи їх „зрадниками" та „германофілами". Почалися масові арешти українців. Картузький кацет почав знову працювати повною парою. На Заході Польщі (забув місцевість) відкрили ще один кацет, призначений для польських громадян німецького походження.

14 серпня 1939 року я відважився відвідати свою дружину на курорті біля Клеваня на Волині, де вона лікувалася та носила щотижня харчові пакунки Янкевичеві. Одначе, не встиг я в сумерках пробратися городами до помешкання, як слідом за мною явилися 2 поліцаї. Один лишається при дверях, а другий входить до хати. Я прилип за дверима, пропускаючи „гостей" до кімнати, а потім з кухні через комірчину (там постійно була діра в стіні на всякий випадок) вискочив у провалля довгого яру і зник в хащах та бур'янах...

Під охороною ночі я добрався пішки до дальшої залізничної станції. Вскочив до повного потягу „пробно" мобілізованих запасників. Вмішався в їх масу. Їдемо назад до Варшави „воювати". Потяг „набитий" вояками та їх скриньками і  торбами. Всі вони були українці. На всіх станціях досідають нові вояки. П'яні запасники лізуть в потяг та вилазять з потяга через вікна. Співи, регіт, плач жінок та дівчат. Доносяться вигуки. Свист людей, гудки паротягів, дим, пара, чахкання машини — все це змішується в один великий хаос...

На кожній станції вздовж потяга біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають за потягом заломані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та розхрістаними вишиванками. Інші хлопці з дівчат глузують, запрошують до вагона, гукають, свищуть...

Статечні господарі та бородаті дідугани також виходять попрощатися з своїми хлопцями, але вони всюди стоять спокійно з насупленими бровами. Курять люльки та чухають потилиці, мовляв, їдуть хлопці, та не на своє діло... От чому то ці жінки так плачуть. Якби вони їхали воювати не за ляхів, а за свою рідну державу — не плакали б так жінки.

Починаючи від Ківерців, наш потяг перестав добирати запасників. На всіх станціях їх вже не було. Тільки товпилася юрба людей, які хустками та шапками сумно прощали наш проїджаючий без зупинок потяг.

У вагоні мене окружила „братва". Там знайшлися мої знайомі робітники. Хтось гукнув:

— Гей! Братці! З нами їде „воювати" наш батько-директор! А ви ж де тут взялися, га? Чого це ви такі сумні?...

— Змерз — кажу.

— А-а-а! Гей, хлопці, наш директор змерз! Ану, Купро, давай-но свою „білоголову". Обігріємо нашого старого. Давай місце!...

В одну мить передо мною ляснула валізка — це стіл. Тьохнула долоня об дно „білоголової". Корок і горілка бризнули на лямпу вагона. На валізці появилася склянка, паляниця, ковбаса, варене сало, огірки, помідори, часник ...

— Наливай, Купро! Більше! Більше! По Марусин поясок! Прошу, пане директоре! Як то ви все кажете — „на погибель ворогам!...

— На погибель! На погибель! — загула „братва"... Я, дійсно, чекаючи потяга вночі, промерз і був дуже схвильований і голодний. „Смикнув" сивухи і наче вовк накинувся на запашну паляницю, варене сало та помідори. За цей час „братва" висушила півлітрівку. Появилася друга. Знову ляснула долоня об дно пляшки.

— Давай сюди склянку. Наливай. По Марусин поясок. Так, прошу, пане директоре!

— Ну то, хлопці, на погибель ворогам України!

— На погибель! На погибель!

Опинившись так несподівано в товаристві своїх дуже близьких товаришів та отримавши таке висококалорійне „огрівання", я на хвилину забув про своє „заяче" становище. Мене охопив той весело-бравурний настрій, яким жив цей потяг. Передусім, я відчув, що я не є сам один в чужому морі і мені, так само, як і цим людям, зробилося море по коліна ...

До самої Варшави не перевіряли ні документів, ні проїздних квитків. Я досить багато і доладу наговорився з хлопцями, їх цікавило, що ж буде далі? Як їм треба вести себе у війську на фронті? Які вигляди нашої справи? Як довго Польща може встояти проти Німеччини? Чи це правда, що Сталін хоче підписати союз з Гітлером? Чи Гітлер думає зробити з усією Україною те, що він зробив з Карпато-Українською Республікою?

Не на всі ці питання міг я їм відповісти, бо й сам не знав як розвиватимуться світові події. Я їм лише вияснив нашу генеральну лінію, а саме: що Польща — це — наш хвилевий і малозначний ворог, що головним нашим ворогом був і є СССР, що Сталін дійсно хоче підписати союз з Гітлером і з цієї причини Гітлер являється таким самим нашим ворогом, як і Сталін, що гітлерівці показали в Карпатах в 1938 році, які вони на ділі приятелі України.

— Значить, по вашому — бити погань? Але в ім'я чого маємо ми боронити свого гнобителя — Польщу? За Берези, за пацифікації? За полонізацію? За те, що від мого батька одібрали останній гектар землі для осадників? За ганебну нужду нашого народу? За що ми маємо своєю кров'ю боронити наших історичних ворогів, що наших людей навіть в ярма запрягали? ...

— Значить, хлопці, бити! Польща нам взагалі тепер вже не страшна. Нас є 40 мільйонів, а поляків — 20. Україна буде самостійною державою тільки тоді, коли буде розбита, як сталінська Москва, так і гітлерівська Німеччина! Польща тепер тут грає дуже малу ролю. Головна причина нашої неволі лежить в Московщині — червоній чи білій. Гітлер хоче цю причину перебрати на себе, але це йому не вдасться. Проти Німеччини виступить цілий світ, а проти СССР воюватиме лише Німеччина.

— Чули, хлопці? Треба нам воювати так, щоб повибивати зуби і Гітлерові, і Сталінові! Тільки тоді можлива самостійна Україна.

— Смерть обом!

— Смерть! Смерть!

Наспіла Варшава. Я сердечно попрощався з своїми земляками. Потяг рушив далі в напрямку Познаня. Вони поїхали на фронт з твердим рішенням: бити сьогодні Гітлера, а завтра Сталіна.