Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

З уваги на дуже низький рівень національної свідомости поліського населення, за порадою і допомогою сотника Раєвського та полковника Литвиненка, ми вирішили починати свою організовану роботу культурно-освітньою діяльністю серед молоді. Зимою 1932-1933 р. ми заснували на Поліссі свою невеличку підпільну організацію під назвою „Українське Національне Відродження".

Головою УНВ був обраний я і з своїх власних фондів на початку забезпечував фінанси організації, які йшли головним чином на пресу та літературу. Наше Полісся в ті часи було дуже відстале. Царська Росія залишила там абсолютну темряву з 90% неписьменністю народу, а тогочасна польська політика намагалася всіма силами асимілювати наших людей на користь Польщі. Одинокою силою, що утримувала населення від чужої асиміляції, була православна віра та побутовий консерватизм.

Закони польської держави були настільки гнучкі, що те, що пропускала цензура в Варшаві, не могло появитися у Львові, а те, що пропускалося у Львові, не могло вийти в Луцьку, а те, що легальне виходило в Рівному або Луцьку, було заборонене на сусідньому Поліссі. Кожний воєвода діяв на правах абсолютного феодала. Про видання української газети на Поліссі в царстві шовініста Костек-Бернацького не могло й бути мови. Цей деспот самовільно робив, що хотів. При таких умовах ми мусили всяку українську літературу привозити на Полісся неофіційно зі Львова та Луцька. Ця література, не зважаючи на урядові обмеження, а може завдяки їм, робила велику роботу. Протягом не цілих 2-х десятків років, без шкіл чи державних субсидій, всупереч заборонам та перешкодам чужої держави, наше Полісся зробилося цілком свідомою українською провінцією. Цю велику виховавчу піонерську працю робили нечисленні одиниці української патріотичної інтелігенції, а особливо духовенство Православної та Євангельської Церков, народні вчителі, техніки та інші працівники умової та фізичної праці, що в основній масі були петлюрівці.

Чинно включаючись в процес відродження Полісся, наша організація вирішила:

— не виступати, як політична партія,

— у суворому підпіллі переформуватися у військово-революційну організацію,

— для ширшої роботи серед населення використовувати всякі інші офіційні організації, аж до євангельських сект включно (вони мали повну свободу дії, зборів і т.п.),

— членство організації має бути дуже довірочне, а не масове,

— світоглядово, не включаючись в жодну партію, стояти на державницькій плятформі політичного та мілітарного руху Симона Петлюри та боротися під державним прапором Української Народньої Республіки,

— всю зброю у нашій боротьбі скеровувати проти комуністичної партії, російської імперії та польської реакції.

Таким чином, ми напружували усі свої сили на боротьбу, головним чином, проти компартії. Нам вже стало ясно, що Польща являється нашим не головним і тимчасовим ворогом. Головним нашим ворогом стала московська імперія та її агент — компартія, яка ширить червоний чад по всьому світі.

Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді у Рівному. З наказу Уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-совєтському кордоні. Я одразу став його співробітником для кур'єрських обов'язків через кордон. З наказу полковника Литвиненка наша молодь пачкувала на другу сторону кордону всякі директиви Уряду УНР та літературу, а назад — різні матеріяли, совєтську пресу та книжки.

Ця наша робота була особливо пожвавлена в часі великого голоду в Україні 1932-1933 років. Ми переносили з-за кордону цілу масу зразків „хліба", спеченого з дерев'яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників. Такого хліба нормально не будуть їсти навіть тварини. Ці експонати голоду в СССР Уряд УНР з меморандумами розсилав до Ліги Націй та по цілому світі, хоч той світ був на все глухий...

Ми включилися до антибольшевицької кампанії цілою душею і провадили боротьбу усіма можливими засобами. Посилений наступ українського Полісся проти комунізму в 30-х роках був такий успішний, що в 1939 році, як прийшли большевики, вони не застали на Поліссі не то, що своїх організацій, але навіть прихильників комунізму. Не рахуючи дуже малого числа збаламучених визнавців Маркса-Леніна, все населення привітало нових „визволителів" неприхильно і вороже. Ця ворожість випливала з того, що ввесь народ не сприйняв ані соціял-комунізму, ані його терористично-політичної та державно-капіталістичної системи. Наше скромне деревлянсько-поліське плем'я не було винятком у боротьбі України з її найтяжчим ворогом — світовим комунізмом.

Той факт, що й наша невеличка організація вкладає у справу формування всеукраїнського національного духового фронту свій скромний вклад, був для нас найбільшою нагородою і заохоченням до дальшої праці та боротьби. Ми побачили, що наша жертовна праця не йде на марно, а приносить користь.

Наша організація поступово зміцнювалась, скеровуючи свою діяльність на більш успішне плекання серед нашої молоді революційно-військових традицій. Ми ясно побачили, що поруч політичних організацій потрібні також організації військового характеру. Тим більше, що політичні організації поневоленого народу дуже часто попадають під той чи інший вплив ворогів України. Звідси прийшов і дальший висновок, що тільки під охороною фанатичної національної армії і то у своїй суверенній державі українська національно-політична думка зможе скристалізуватись та стати на службу суверенному державному будівництву. Це означає, що народ повинен готуватись до збройної боротьби.

Для виховування своїх кадрів майбутньої української революційної армії Українське Національне Відродження ухвалило такі морально-ідеологічні основи:

1. Ставлення національної та особистої чести й вояцько-лицарських чеснот понад власне життя — це закон законів українського революціонера-вояка.

2. Гаряча любов до рідної землі та свого народу і досмертна вірність та жертвенний послух наказам батьківщини — це почесний обов'язок українського вояка.

3. Об'єктивна глибока політична свідомість, послідовність думки і чину, бездоганна справедливість і чесність — це основа політичної моралі українського вояка.

4. Не рабський послух старшині, а культурне, свідоме і високо-патріотичне почуття лицарської чести та службового обов'язку супроти батьківщини та народу — це моральна дисципліна українського вояка.

5. Досмертне зберігання всякої довіреної таємниці, товариська любов та добровільне й абсолютне службове підпорядкування — це фізична дисципліна українського вояка.

6. Дійсна, а не фіктивна свобода батьківщини, як суверенної ні від кого незалежної Держави — це політичний ідеал українського вояка.

7. Гідний великої та славної нації лад у державі, де всі громадяни мають рівні права та обов'язки — це політична програма українського вояка.

8. Справедливе унормування соціяльних відносин в державі так, щоб не було підстав для клясової ворожнечі — це соціяльні постуляти українського вояка.

9. Свідомість, що політичні партії настають і відходять, а народ існує вічно, як однокровна спільнота — це політичне кредо українського вояка.

10. Мобілізація всіх сил народу проти зовнішніх ворогів України не партійними, а державними методами дії — це ділова тактика українського вояка.

11. Служба національній революції, звільнення своєї рідної нації від чужого панування та відбудова своєї власної держави — це честь та гордість українського вояка.

12. Бути чесним виконавцем всіх своїх обов'язків, гідно стояти на висоті кожного, хоч би й найтяжчого завдання, незалежно від часу, місця та обставин — це найпочесніша служба українського вояка.

Ці морально-ідеологічні основи були радо схвалені всіма членами Українського Національного Відродження. Пізніше, коли вони поширились серед населення, вони сколихнули людей до боротьби за волю рідного краю.