Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

В пошуках політичної концепції, яка привела б до створення Української Суверенної Держави мені, як і багатьом таким як я, дуже багато допомогли оті лицарі, що 21-го листопада 1920 року героїчно форсували річку Збруч. Вони розлилися по цілому світі, несучи з собою святі ідеали Української Самостійної Держави. Але найбільше залишилося їх в тій частині України, що попала під польську окупацію. Як політичні емігранти на своїй власній землі, вони влилися в гущу народніх мас. Почали вести велику освідомлюючу та революційну роботу. Це були фанатики національної ідеї, що свою вірність і згуртованість освятили власною кров'ю на багатьох фронтах. А після війни далі служили тій же ідеї, як передова еліта нації. Жодна ідея та концепція не цементують так людей в обороні рідної землі і свободи, як окопи. Деякі петлюрівці довгими роками не бачили один одного і втратили всякий зв'язок між собою, але, однак, всі вони, розсіявшись по цілому світі, становили однодушну орденську сім'ю.

Вчорашні генерали, полковники, сотники, чотові та рядові вояки, як також вчорашні міністри, директори департаментів та різні державні службовці, втративши свою державу, пішли в народ. Вони поробилися єпископами, священиками, дяками, інженерами, кооператорами, агрономами, пасічниками, лісниками, приватними учителями, редакторами, хліборобами, лісорубами, каменярами, купцями і т.п.

Петлюрівці під комуністичною окупацією так само після поразки у визвольних змаганнях пішли в народні маси. Там їх залишилося більше, ніж вийшло на еміграцію. Там була ціла їх нація. Вони були з нею. Ділили її долю і недолю, конспіруючись всякими методами від ворожого ока.

На західньо-українських землях не було ні одної місцевости, де не знаходилося б кількох петлюрівців, особливо на Волині та Поліссі, де цих людей єднала з місцевим населенням одна православна віра. В католицькій Галичині співпраця православних емігрантів з-над Дніпра з місцевим населенням не мала такого пригожого грунту, як на північних землях. Крім того в Галичині були також і політичні рухи трохи іншого характеру, ніж у Центральній Україні. Ця різниця в політичних поглядах випливала з двоподілу українських земель поміж Росією та Австро-Угорщиною. Кожна окупація мала свій окремий багатосотлітній вплив на життя та духовість народу. Хоч 22 січня 1919 року й було доконане офіційне злиття всіх земель України в одну Соборну Державу, то все ж таки чужий вплив двоподілу далі ділив народ на дві частини, які не могли знайти спільної мови. Така вже проклята доля кожної розбитої нації...

За виїмком деяких одиниць, всі петлюрівці стояли поза політичними партіями. Партії провадили не завжди чесну боротьбу проти своїх політичних противників. Вояки постійно рахували себе заприсяженими законному урядові УНР і цю ж ідею несли в найширші народні маси. Вони тримали себе немов один орден лицарів-державників. У лавах української армії в часі визвольних змагань опинився найсвідоміший та найчесніший патріотичний елемент України. При відступі армії з України ці люди тисячами лишалися з наказу Головного Отамана для партизанської боротьби в запіллі ворога. Ранені та хворі, яким доля судила пережити тиф та вилікувати рани, потім знову вливалися в народні маси, щоб далі вести іншими методами боротьбу проти ворога.

В противагу партійній міжусобиці, петлюрівці пропагували ідею консолідації всіх творчих сил цілої нації на базі республіканської концепції УНР, як законного Державного Центру України. Вони гартували та виховували всіх молодих людей у своєму дусі всенародного мілітаризму. Вони організовували і ставили молодь під прапори Симона Петлюри, їх культ Народньої Республіки перетворився на нову політично-військову віру, ім'я якій — Петлюрівський рух.

Петлюрівський рух, згідно з директивами та наказами свого уряду, однаково діяв на всіх землях України по обох боках чужого кордону. Новий кордон, що штучно різав живе тіло України, для петлюрівського руху не існував. Його революційна ідея та державницький чин все ширше та глибше вростали в життя і свідомість українців. Він становив армію без держави та керував всіма її операціями. Всі большевицькі акти масового терору проти всієї української нації були спрямовані на поборювання петлюрівського руху у всіх його виявах.

Не маючи змоги офіційно вести політичну роботу під жорстокою диктатурою червоної Москви, петлюрівський рух в Україні шукає нових методів конспірації своєї діяльности. Частина людей йде на „співпрацю" з ворогом, а частина — з підпілля керує всякими легальними та нелегальними організаціями.

Особливу ролю відіграла в цій гігантській роботі нова Українська Автокефальна Православна Церква під проводом Митрополита Василя Липківського. Єпископи, священики та місіонери УАПЦ протягом десяти літ, від 1920 до 1930 років, живим словом, масовими виданнями та доброю організацією буквально тримали цілу націю на позиціях національно-державної та церковної суверенности. Але в 30-х роках ця твердиня нації була також знищена брутальним большевизмом.

Дорогу до петлюрівського руху нашій молоді на Поліссі вказав св. п. сотник Василь Раєвський. Він в 1932 році пов'язав нас з полковником Іваном Литвиненком. А полковник Литвиненко, наче батько, заопікувався душами молодих патріотів. Нав'язував дальші контакти з центральними органами великого руху, включаючи в нього й нашу скромну поліську ланку.

Студіюючи протягом довшого часу українську національну політику та всі її ідеологічно-світоглядові й соціяльно-програмові надбання, я особисто прийшов до переконання, що для України найбільш відповідною концепцією є та, що її висунула наша національна революція після 1917 року — це концепція Української Народньої Республіки з її християнсько-ідеалістичним світоглядом, ліберально-демократичним ладом і новою справедливою соціяльною програмою. Я побачив, що це твір, що його створив геній української трудової нації без жодної чужої допомоги, а навпаки, — при жахливих перешкодах з усіх сторін. Той факт, що цей епохальний твір нашої нації не встояв проти хвиль історичного буревію, я пояснюю деякими помилками його творців та несприятливою коньюнктурою світової політики.

Ці негативні моменти не відштовхнули мене від нашої народоправної державної концепції. Всі люди помиляються, а на більш сприятливу світову коньюнктуру треба чекати. Вона напевно прийде своєю закономірною дорогою.

Я знайшов свою політичну віру і на основі цієї правди почав будувати своє політичне кредо. При допомозі людей я те кредо закріпив у своїй свідомості і поширив свій світоглядовий кругозір. Я доповнив свої теоретичні соціяльно-програмові надбання і став обома ногами на новій плятформі з глибокою вірою, що вона найсправедливіша. Я прийшов до переконання, що через тоталітарну диктатуру будь-якої одної партії чи кляси не можна досягнути стабільної державної суверенности, бо для цього потрібно солідарної співпраці всіх партій та шарів нації. Ідея справедливого народо-правного державного ладу в Україні стала моєю життєвою метою, за яку я був готовий іти на всяку жертву, включно з своїм життям.

Подібний процес самоформування в тих часах проходила вся молодь Західньої України. В Галичині вона бунтувалася проти своїх старих угодово-політичних партій і чимраз більше попадала під вплив нового революційно-націоналістичного руху. Натомість, на Волині та Поліссі в 30-х роках почав сильно розвиватися молодечий петлюрівсько-революційний рух.

Націоналістичний рух полковника Коновальця під ідеологічним впливом теоретика Дмитра Донцова в 30-х роках став на шлях тотального заперечення демократичного світогляду та програмових засад державної концепції України 1917-1921 років. На її місце цей рух виставив свою зовсім нову концепцію так званої націократичної держави. Ця концепція почала сильно проникати з еміграції та Галичини на Волинь, Полісся та східні землі під большевицькою окупацією.

Після монархістів це вже була друга антикомуністична концепція націоналістичного табору, яка боролася за впливи в Україні, як політичний конкурент республікансько-демократичної ідеї петлюрівського руху з тотальним запереченням інакодумства. Вже тоді було ясно, що така постава українських антидемократичних політичних партій доведе до громадянської війни всередині національного табору, яка може закінчитися крахом наших державницьких прагнень.

Щоб до цього провалу не допустити, петлюрівський рух намагався з становища Державного Центру впливати на всі політичні угруповання так, щоб знаходити базу для мобілізації всіх сил народу проти зовнішніх, а не своїх внутрішніх, ворогів.