УКРАЇНСЬКА МЕНШИНА В ПОЛЬЩІ
ТА
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ

В. Білоус, В. Кучер

Нині, в час розбудови власної державности, український народ сповнений прагнення національно-культурного відродження.  Це виявляється насамперед у бажанні мільйонів людей до пізнання своеї історії. Бо деформація історичної свідомости, що здійснювалась сталінщиною впродовж кількох поколінь, дається взнаки, неґативно впливає на вивчення та висвітлення багатьох проблем давнього і не дуже давнього нашого історичного минулого.

Одним з питань, що вважалося забороненим, є історія створення та діяльність Української Повстанської Армії (УПА) в роки Другої світової війни та в повоєнний час. На наш погляд, УПА явище цілком закономірне, що зародилось в особливих умовах жорстокої боротьби двох протиборствуючих сил Німеччини та колишнього СССР. УПА ж виникла на ґрунті та традиціях тієї боротьби, яку вела Організація Українських Націоналістів (ОУН) у міжвоєнний період.

Окрему сторінку історії УПА становить її боротьба на захист українського населення, яке проживало на території Польщі. Це були українські землі: Холмщина, Посяння і Лемківщина, які опинилися на польській території внаслідок встановлення кордону між Польщею та УССР в 1919 р. Цей кордон дістав назву „лінія Керзона" за прізвищем міністра закордонних справ Англії. В 1920 р. під час совєтсько-польської війни на його вимогу совєтський уряд зупинив наступ своїх військ на цій лінії. А територія за лінію Керзона дістала назву „3акерзоння".

В 1939 р. згідно з совєтсько-німецьким договором про дружбу та кордони від 28 вересня того року Холмщина, Посяння і Лемківщина залишилась на німецькому боці. Ці землі були включені в створене німцями польське Генеральне губернаторство. Остаточно польський східній кордон з СССР було встановлено на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) за участю керівників СССР, ЗСА і Великобрітанії. Договір між СССР і Польщею про встановлення кордону по „лінії Керзона" було встановлено 16 серпня 1945 р.

А ще раніше, 9 вересня 1944 р. між польським Комітетом національного визволення і урядом УССР було підписано угоду про переселення українців із Закерзоння до УССР, а поляків до Польщі. На польському боці на згадуваних вище землях проживало 1,061,920 осіб, територія становила 19,500 кв, км.1) У згаданій угоді наголошувався добровільний принцип переселення. Однак, на нашу думку, угода була підписана без врахування бажань усіх українців Закерзоння. Більшість їх не бажали залишати землі своїх прадідів недивлячись на те, що вони зазнавали утисків з боку шовіністично настроєних поляків. Насправді ж було так, що частина українського населення, залякана терором польських бойовиків, бажала виїхати до УССР, були бажаючі виїхати до Польщі і серед польської меншини, що проживала в Україні.

Як показали дальші події, принцип про добровільність значно порушувався і можна говорити про примусове переселення. Найближче до істини, на наш погляд, думка І. Ф. Лемкіна, який писав з цього приводу: „...по лемківськнх селах, як грім з неба проносилась звістка, що лемки будуть виселені до Совєтського Союзу, звістка та виявилась правдивою. Вже в березні 1945 р. почато виселення лемків етапами. В першому етапі виселено добровольців, а в послідуючих примусово. На загал народ не бажав переселення. Він твердо був зв'язаний з своїми землями й горами, для того перед виселенням боровся всіма силами".2) На початку переселення в СССР, — зазначає польський історик 3. Ковалевський, — мали до певної міри, добровільний характер. Виїжджали малосвідомі („москвофільські") і прокомуністичні елементи. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміґрації за допомогою страхітливого терору".3)

Крайовий провідник ОУН в Закерзонні Ярослав Старух — „Стояр", безпосередній учасник тих подій у статті писаній в ті часи „Українські землі за лінію Керзона в огні боротьби", зазначав, що „за інструкціями згори, польські міліції, доповнені спеціяльними штурмівками й великими бандами цивільного польського населення з дооколишніх сіл, кинулись тероризувати українців, щоб змусити до негайного виїзду. В тій акції виступили знову разом всі поляки, і „білі" і „червоні" конкуруючи взаїмно в свойому протиукраїнському шовінізмі і тероризмі".4) Наведені висловлювання різних за поглядами людей не можна звинувачувати в необ'єктивності щодо терору українського населення з боку певних політичних сил Польщі.

Про посилення утисків та терору з боку реакційно настроєних польських кіл проти українців Закерзоння пише ще один польський історик С. Лузни. „Починаючи з літа 1945 р. вплив ОУН там почав помітно зростати. Це було викликано тим, що в новій польській реальності українці знову опинились у становищі переслідуваної нації. Хоч більшість з них дотримувалась лівих поглядів і підтримувала нову владу, саме вона здійснила віроломну акцію виселення їх з земель на яких спокон віків жили їх діди і прадіди".5)

Згідно згадуваної угоди з території СССР добровільно виїхало чимало поляків, які побажали поселитися на батьківщині. Однак, значна частина їх залишилася в СССР. Що ж стосується Польщі, то 21 вересня 1944 р. нова комуністична влада видала інструкцію, згідно з якою переселенню з території країни до СССР підлягали всі громадяни українського та інших національностей, що проживали в південно-східній частині країни, тобто в Закерзонні. Людей виселяли з тих місць, які порівняно мало постраждали від війни. „3ганяли, — зазначає С. Лузни, — з давно обжитих місць через одну-єдину причину: вони не були поляками". Парадокс цього явища полягає, на наш погляд, у тому, що переселенська акція комуністичної влади була підтримана підпільною Армією Крайовою, яка підкорялась еміґраційному польському урядові в Лондоні і в свою чергу боролася проти нових властей.

В статті під назвою „Лемківська трагедія" невідомий автор писав, що людей, які прагнули виїхати до УССР приваблювало безкоштовне навчання рідною мовою, бо жадоба до знань віками гнобленого народу була великою. По-друге, в СССР пропаґували значну підтримку багатодітним сім'ям, якими Лемківщина була багатою. Молодь мріяла про краще майбутнє і визнання достоїнств людської гідности знедоленого народу. „Але чи не основною причиною такої „добровільної" згоди на переселення стали шантаж і залякування з боку тодішніх польських властей, які ультимативно ставили питання перед лемками. Хочеш залишитись на місці в рідній хаті — неси метрику до костьола, перепишись на поляка, інакше тут жити тобі не дамо. Народ плакав як на похороні, залишаючи свої рідні гори, але не хотів зрікатися своєї віри, своєї мови, своєї національної приналежности".6)

Про те, що „добровільність" переселенців була вимушеною, свідчать численні листи українців, що надходили на ім'я уряду та партійних органів Києва і Москви. При цьому слід зауважити, що частина українського населення Польщі бажаючи залишитись на прадідівських землях хотіли, щоб ці землі були приєдані до УССР. Однак, уряд СССР, та й особисто Сталін, виношуючи пляни включення Польщі, очолюваної комуністами, в сферу своїх інтересів, тобто побудувати там соціялізм, йшов на територіяльні уступки Польщі. Отже, землі за „лінією Керзона" знову залишилися в її складі. „Понад 1500 сіл Холмщини, Підляшшя, Грубешівщини з містами Холм, Володава, Красностав, Білгорай, Замостя, Грубешів, Надсяння з Перемишлем і Ярославом, Лемківщина з Сяноком і Балигородом та понад 350 меншими і більшими селами відрізані тепер кордоном від решти українських земель", — писав невідомий автор у статті: „Торгують українською землею".7)

Ось, що писали, наприклад, представники общин Грубешівського і Томашівського повітів на Холмщині на ім'я Сталіна з проханням про приєднання їх до УССР. „Двадцять років свого існування Польща всіма засобами намагалася знищити нас як народ, то забороняючи користуватися нашою рідною мовою, то забираючи те останнє, що зберігало нас при вірі і нації, знищуючи наші православні церкви. Рік 1938 — був роком генерального наступу шляхетної Польщі на наш народ. До 200 православних церков було знищено на нашій Холмській землі. Для нас з початку існування польської держави були наглухо заперті двері всих правлінь, шкіл, установ, попасти в які можливо було лише ціною зради вірі, а тим самим і нації... На наші землі, парцельовані поляками маєтки, политі виключно потом і кров'ю наших предків українців нам присилали поляків-осадників, а щоб одержати хоч би один гектар землі українцеві потрібно було те ж саме, що і для того, щоб отримати місце при уряді — зрадити вірі і зрадити нації... Польські терористичні бойовики, яким уже було мало окремих актів, почали формальну війну з нашим населенням і з нашими селами. Банди поляків вночі оточували наші села, до тла спалювали наші будинки і знищували всих наших людей, хто лише попадався. Так, цілком до тла спалили селище Сагрань, де знищено більше 770 чол., Цукровичі — 600 чол., Мирче — 160 чол., Новосілки — 120 чол., Телятин — 35 чол. і багато багато друтих сіл. Знищувались не лише чоловіки, а й жінки, діти та старики. Всього знищено більше 150 сіл і знищено до 15,000 осіб".8) Доведені до відчаю своїми сусідами-поляками українці уклінно просили Сталіна вирішити питання про приєднання українських Холмських земель до материнської української землі, що входила до складу СССР.

Необхідно зазначити, що подібні листи надходили на ім'я секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, до Верховної Ради УССР та інших інстанцій. Зокрема, заступник завідуючого особливим сектором ЦК КП(б)У Однороманенко повідомляв головного уповноваженого уряду України у справах переселення українського населення з Польщі Підгорного, що на 27 вересня 1944 р. надійшло 12 листів українців з Польщі з проханням переселити їх на території УССР. Ось лист на ім'я Верховної Ради УССР від жителів с. Жабче Грубешівського повіту. Вони писали, що сотні років проживали на Холмській землі, зберегли українську мову, культуру, звичаї. Нині, дізнавшись, що буде створена польська республіка „ми всим селом просимо приєднати нас до Української ССР, бо ми з поляками жити не хочемо. По-перше, вони за 22 роки свого панування знищили наші українські школи, народні доми, кооперативи, не давали навчатися в середніх школах нашим дітям, не допускали нас до роботи в установах, переслідували за свою рідну мову, тюрми були заповнені нашими братами. Зараз, в 1944 році при німецьких загарбниках польські націоналісти зброєю знищили наше і багато інших сіл, убили сотні людей з нашої волості (дітей, старих жінок і чоловіків). Після такого відношення до українського народу з боку поляків, ми не можемо жити разом і просимо уряд УССР якщо можливо, приєднати нас до УССР".9) цього листа підписало 418 жителів села.

Про терор проти українського населення в Закерзонні засвідчують офіційні особи, які в той час займалися їх переселенням. Заступник головного уповноваженого урядом УССР у справах евакуації українського населення Т. Кальненко доповідав у Київ 31 грудня 1944 р. таке: „Відношення аківців (Армія Крайова — авт.) до українського населення залишається попереднім. Продовжують мати місце випадки відкритого грабежу з боку аківців худоби, домашніх речей, іншого майна. Це супроводжується вбивствами населення бажаючого евакуюватися".10)

Далі в цьому документі наводяться численні приклади терористичної діяльности польських бойовиків. В кінці листопада 1944 р. вночі на с. Вінцентиєво Владовського повіту напав підрозділ аківців чисельністю до 30 осіб. У 21 господарстві забрали коней, одяг, взуття, промтовари, гроші, продукти xарчування.

11 листопада в с. Лотове Грубешівського повіту аківці пограбували 7 українських сімей, які подали заяви на евакуацію. Пограбовано та мордовано жителів українських сіл Ступниця-Надвещанська, Теребень, Молодятиче та ін.11)

Терор з боку польських шовіністичних кіл підштовхував до переселення українського населення. Районний уповноважений у справах евакуації Ярославського повіту С. І. Дудченко доповідав у Київ в лютому 1945 р. про те, що значно активізувались польські реакційні елементи". „Щодня, — писав він, — прибуває до нас у канцелярію п'ятдесят делеґацій з заявами переселити їх на Україну тому, що поляки не дають життя, проводять поголовне пограбування, забирають худобу, продовольство, одяг, українців б'ють, а в багатьох випадках вбивають".12)

В антиукраїнському терорі крім підрозділів Армії Крайової участь приймали інші формування, в тому числі міліція, реґулярні війська, органи державної безпеки, внутрішніх справ.13)

В тактичному секторі УПА „Лемко" в околицях міст Сянок, Перемишль і Бірча, „польська сталінська влада озброїла шовіністично настроєних селян в 15 польських селах. Ці червоні боївки (так називали їх українські повстанці), розпочали грабунки, підпали і вбивства в українських селах. Розширюючи терор, змушували українських селян переселятися до СССР, захоплювати покинуті ними господарства".14) „Часом такі боївки, — згадував Степан Стебельський, — „Хрін", — підкріплені військовою польською залогою з Перемишля і спецгрупами большевиків, нападали на наші села й вирізували їх у пень. Так було з Березкою, Павлокомою та багатьма селами над Сяном в околиці Динова, Дубецька й Журавиці, не говорячи вже про села біля Порохника, Кальчуги, Переворська й Радимна".15)

Переглядаючи документальні матеріяли, свідчення очевидців, дослідницькі роботи, в яких оповідається про геноцид українського населення в Закерзонні, напрошуються думки, що терор поляків над українцями підтримувався мовчазною згодою як польських комуністичних властей так і сталінським режимом. Більше того, як уже доведено, польська большевицька влада заохочувала до цих дій польських шовіністів. Совєтські представники евакуаційних комісій теж не докладали зусиль для захисту потерпілих хоч мали в своєму розпорядженні частини НКВД, реґулярні війська, що там дисльокувалися.

Можна погодитись з окремими дослідниками, учасниками тих подій, що за допомогою терору організатори переселенської акції сподівалися швидше виконати пляни виселення українців у східні райони УССР.

В. К. Яблонська, яка була свідком подій у ті часи, згадує про виселення її сім'ї до України: „Восени 1944 р. новий уряд Польщі з військовою совєтською комендатурою примушували українців виїжджати у східні області України. Звертались односельчани з проханням не виселяти нас, але відповідь була однозначна: „Не хочешь ехать теперь, убегишь потом в одних подштаниках". Погроза була не безпідставна. Пізніше коли ми вже були на Запоріжжі, в кінці 1944 року, чи на початку 1945 (не пам'ятаю), газета „Правда" повідомляла, що понад 80 сімей нашого сусіднього села Верховина загинуло від рук польських банд. Думаю, що влада дивилася на цей геноцид крізь пальці".16)

Так об'єктивно сталося, що в цей період в краї місцеві сили українського підпілля були малочисельними, не спроможними протистояти польським силам. У квітні 1944 р. з Волині на Холмщину прибуло 2 курені із загону Острожського, сотня „Вовки" під командуванням Ягоди-Черника. 3 Карпат на Посяння прибула сотня УПА з куреня „Сіроманці" під командуванням Яструба. Згодом сюди почали прибувати члени УПА, які організували кущові відділи самооборони (КВС). Зокрема, восени 1944 р. в край прибув сотенний Громенко, який привів 32 стрільців. Їх було розподілено за певними місцевостями і бійці почали організувати з місцевої молоді самооборону. На околиці Перемишля діяв Сухий — „Крилач". Зусиллями стрільців в 23 селах організовано КВС, які охороняли їх жителів від нападів польських терористів.17) І все ж сили було недостатньо, щоб ефективно боротися проти нападників.

Як згадував сотенний „Хрін" — Степан Стебельський, ворожі місцеві сили на той час були значно сильніші і добре озброєні, їх перевага була явною. Головною базою їх зосередження були Перемишль, Сянік. Крім того, в 12 великих селах та містечках знаходились добре укріплені дільниці від 20-100 озброєних бойовиків. Час від часу „збиралася така червона польська боївка з кількох станиць, разом яких кілька сот чоловік і нападала на села вбиваючи свідомих селян та інтелігенцію, палячи села й грабуючи".18)

Однак, не зважаючи на їх чисельну перевагу, повстанці озброювались, згуртовувались і виступали на захист українського населення. Гаслом стрільців в цей період їхньої боротьби були слова породжені самим життям у відповідь на геноцид щодо українського населення: ,,Хочеш жити — боронися й бий. На смерть треба відповідати смертю".

Діючи в секторі „Лемко", в околицях міст Сянік, Перемишль, Бірча, де особливо широкого розмаху набрала терористична діяльність польських шовіністів, сотенний „Хрін" змушений був видати наказ про те, що неодноразові звертання припинити терор і знищення українського населення не мали позитивних наслідків. Необхідно наголосити, що в своїх діях повстанці не прагнули сліпої кривавої помсти, а бажали лише покарати винних у скоєних злочинах проти українського народу краю. Знищували терористів, скільки ними знищено українських селян і палили таку ж кількість хат, скільки згоріло наших. „Всюди ясно говоримо, що це помста за напад, за наших помордованих селян, за наші спалені хати і за наше пограбоване майно. Наказую повідомити боївкарів, що віднині за кожне вбивство будемо відповідати вбивством, на підпал — підпалом. Не вільно забивати жінок, дітей і старих. Так нам наказує наша революційна мораль, хоч ворог чинить інакше, коли нападає на наші села",19) — наказував С. „Хрін".

Весною 1945 р. на Холмщині переходять частини УПА під командуванням Штиля, Куліша, Ворона, Шумського. На Посяння повертається 11 сотень УПА та 3 відділи ВО Маківка. Активну боротьбу з польськими підпільними й леґальними бойовиками вели підрозділи УПА очолювані „Реном" (В. Мізерний), „Бродичем" (Р. Гробельський), „Хріном" (С. Стебельський), „Бурлакою" (В. Щигельський) та ін.

В Закерзонні було створено власну політичну й військову організаційну структуру, хоч як частина УПА „3ахід" підпорядкувалась головному командуванню на території України. Закерзонський край поділявся на три Тактичні Відтинки (ТВ): „Бастіон", „Данилів" і „Лемко" об'єднані у Військову Округу УПА „Сян", на чолі стояв Ярослав Онишкевич — „Орест". Крайовим провідником був Ярослав Старух — „Стяг", керівником Служби безпеки був Петро Федорів — „Дальнич".

Розгортаючи збройну боротьбу на захист українського населення від терору та переселення командування УПА неодноразово зверталося до польських офіційних і неофіційних осіб, польського і українського населення краю з відозвами, в яких змальовувало політичну ситуацію в Закерзонні.

В жовтні 1944 р. серед населення було розповсюджено кілька листівок за підписом командира групи УПА „3ахід". „Український народе! На твоїй землі, — говорилось в одній із них, — поляки хочуть творити собі „демократичну Польщу". Яка це „демократія" то бачимо вже наочно: розбій, грабунок, арешти невинних людей, биття, нелюдські катування, морди невинного українського населення, врешті плянове цілковите знищення тебе — вивіз".20) Листівка закликала не залишати рідної землі.

В листівках наводились численні приклади масових пограбувань, знущань, вбивств українських селян. Повстанці переконували польське суспільство, що вони виступають за співпрацю з поляками і об'єднання зусиль у боротьбі проти будь-яких поневолювачів, проти сталінського режиму гноблення. УПА намагалася роз'яснити населенню імперську, тоталітарну природу існуючої в СССР влади, прагнення Сталіна встановити в Польщі комуністичний режим. Закликали поляків позбутися антиукраїнського шовінізму, застарілих плянів стосовно гноблення українського народу. „3акликаємо все польське суспільство цього терену на боротьбу з бандитами — аґентами Москви, покидьками польського народу, з тими, що будуючи сімнадцяту Совєтську республіку, дискредитують на міжнародньому форумі визвольну боротьбу польського народу і тим самим виключають польський нарід з могутнього протибольшевицького фронту і стоять на перешкоді упорядкування українсько-польських добросусідських взаємин".21)

А тим часом терор польських бойовиків не вщухав. Як зазначає І. Ф. Лемкін вони „терором змушували населення на виїзд до Росії. Якщо населення відмовлялося від виїзду, то бандити справлялися з ними скоро: палили хижі, а майно грабували. Народ знаходився в розпачливому стані. В той трагічний час на порятунок лемкам прийшла Українська Повстанча Армія. Вона розпочала боротьбу з бандитами. Бої були тяжкі і завзяті. По довгих змаганнях Повстанча Армія почала ліквідовувати польські банди".22)

Справді боротьба УПА на захист українського населення Закерзоння набрала впертого, жорстокого характеру. Впродовж місяця, з 15 квітня по 15 травня 1945 р. відділи УПА розгромили понад 20 дільниць польської міліції, покарали мешканців польських сіл Борівниця та В'язовниця за неодноразову участь у пограбуванні, знущанні над українським населенням. Майже в кожному мішаному селі представники УПА провели збори поляків і українців, роз'яснили свою позицію на існуючу ситуацію, закликали польське населення до співпраці з українцями, своїми споконвічними сусідами.

Внаслідок збройної боротьби та пропаґандивної роботи польськнй терор частково вдалося припинити. УПА почала контролювати значну територію, що дістала назву Української Повстанської Республіки.23)

На контрольованих територіях УПА виконувала всі функції державної адміністрації, організовувала взаємодопомогу українським жителям краю. Попаленим, пограбованим селам чи поодиноким господарствам за рахунок менш розорених виділялась худоба, коні, збіжжя, сільськогосподарська продукція. Сільським громадам визначались лісові ділянки. Командири військових підрозділів УПА турбувалися, щоб вдовам, сиротам, дружинам стрільців були вчасно проведені польові роботи.

Яскраві свідчення про події на території Української Повстанської Республіки залишив один з командирів УПА, згадуваних вище, Степан Стебельський — „Хрін". „В терені зорганізовано систему постачання. Встановлено постійні приділи харчування. Навіть проїжджі — кіньми, підводами чи роверами — повстанці отримували на приділові картки з магазинів харчі й інші предмети щоденного вжитку. Постали наші малі фабрики, що виробляли: тютюн з етикетками УПА, цигарки, пасту, мило й шкіру. Селяни виварювали сіль, робили мазила до обуви, зброї і возів. Працювали швальні білизни, мундирів, взуття, робітні шкарпеток, панчіх, светрів, бандажів, рушників тощо... Працюють кузні й слюсарні де направляють зброю, доробляють потрібні частини. Проводиться збірка всієї зброї й амуніції. Ведеться облік українського й польського населення. Вся мужва способна носити зброю зареєстрована. По селах відбуваються пописи хорів та театральних гуртків".24)

Без перебільшення можна стверджувати, що діяльність УПА, спрямована на поліпшення побутових умов життя українського населення краю, мала велике значення не лише з огляду матеріяльної, але й моральної підтримки нужденним. Це відігравало значну ролю перш за все в поєднанні зусиль в боротьбі проти ворога. В зв'язку з цим наводимо слова Я. Старуха — „Стояра", сказані ним у вище названій статті: „Не було тепер між нами бідних і багатих, але були тільки українці, об'єднані разом у спільній долі і недолі спільним горем, спільною боротьбою і спільною великою надією у своє визволення і вільне життя".25)

А тим часом період переселення українців з Закерзоння до УССР завершився в липні 1945 р. Між урядами УССР і Польщі було продовжено дію угоди, хоч значна частина українських жителів краю відмовилась покидати рідні землі. В цьому значну ролю відіграла агітаційна та бойова діяльність УПА. Аби прискорити темпи переселення та вкластися в новий термін, визначений до 1 серпня 1945 р., головний уповноважений уряду УССР у справах переселення М. Підгорний 4 липня 1945 р. звернувся з листом до прем'єр-міністра польського уряду Осубка-Моравського, в якому зазначав, що в ряді повітів, зокрема, Любачівському, Ярославському, Перемишлянському, Лисковському, Грубешівському, Влодавському, Томашівському евакуація українського населення фактично зупинилась, так як в цих повітах створились політичні обставини, при яких українське населення позбавлене можливости вільно заявляти про бажання евакуюватись. Причиною цього була діяльність формувань УПА і Армії Крайової, які стали на перешкоді переселенської акції. На наш погляд, в цих словах закладені суперечливі твердження. Бо як ми вже нагадували підрозділи УПА справді прагнули своєю агітаційною і бойовою діяльністю перешкодити переселенню українців з Польщі до УССР, бо це була прадавня українська земля. Аківці ж навпаки намагалися чим скоріше вигнати українське населення за межі Польщі, при цьому грабували та знущалися, вбивали.

Таке не зовсім ясне твердження, що міститься в листі, було зручним, на наш погляд, для того, щоб сформулювати основну вимогу до польських властей: „Ми вважаємо, — зазначав М. Підгорний, — необхідним звертатися до вас, Пане Прем'єр-Міністр, за сприянням. Зокрема, ми просили б дати вказівку військовому командуванню про розміщення тимчасово до кінця евакуації в перерахованих районах необхідних військових частин Польського Війська для боротьби з бандитизмом, щоб таким чином, створити умови для успішного закінчення евакуації..."26)

Цитуємо витяг із довідки заступника народнього комісара внутрішніх справ УССР Т. Строкача від 15 листопада 1945 р.:

„На клопотання НКВД УССР через тов. Л. П. Берію Тимчасовий Польський Уряд виділив дві дивізії Війська Польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення на території Польщі".27) Таким чином, боротьба на Закерзонні вступила в нову фазу. Польські частини спільно з совєтськими прикордонними підрозділами та відділами НКВД безпосередньо брали участь у насильницькому вивезенні українського населення. Про це свідчать спогади тих українців, які пережили всі страхіття, незгоди переселення. Так, А. В. Халанич згадує: „В 1945 році польська реґулярна армія спалила наше село Кальницю. Мою маму розстріляли і багато людей. Так ми жили на цьому згарищі, хто яку будку збив і так жив, а хто подався на друге село, так мучився народ, голод, xолод... В травні 1946 року приїхала так звана карна експедиція, котра не рахувалася з людьми, збивали людей і гнали як послідніх собак, гнали на станцію. На станції сиділи під голим небом, під дощем, по дві-три неділі, а то й місяць. Дальше грузили як худобу в товарні вагони і везли без води, без гарячої їжі, люди по дорозі мліли, вмирали."28)*

В квітні 1946 р. почалося переселення Сяніцького, Ліського та інших повітів Лемківщини. „Бачачи близьку загрозу все населення заховавши в землю все майно, втікало в ліси. Військо Польське входило в села і заставало лише пусті оселі. Розлючені вояки кидалися демолювати (трощити) обстановку і палити опустошені села. На ліси повели облави. Від половлених людей відбирали увесь дорібок, а їх самих обдертих і побитих, без шматка хліба гнали на станцію Загір'я".29) Військові підрозділи Війська Польського захопили людей із сіл Березовиця, Кам'яне, Воля Петрова, Мокре, Морохів, Явірник, Карликів, Полонна, Вислік Горішній, Вислік Долішній та ін.

Люди чинили опір насильницькому виселенню, однак під впливом жорстоких дій Війська Польського, голоду, хвороб, розграбувань помало виїздили до УССР. Чотири рази польські військові підрозділи спільно з загонами НКВД робили облави на с. Завадка Морохівська (Сяніцький повіт). Село було вщент спалене, пограбоване, загинуло багато людей, зокрема дітей та старшиx. 28. 3. 46 під час проведення другої облави частина жителів втекла до лісу, а частину зігнали на площу перед школою і тут капітан НКВД виголосив промову, в якій заявив, що „вистріляє всіх до одного за те, що село не хоче йти під совєтську власть". Було наказано вибрати 11 осіб, розстріляно на очах присутніх: І. Масюху, Т. Масюху, М. Масюху, М. Клечина, С. Козлика, Д, Кирелейза, М. Нечистого, В. Добрянського, Я. Щуркала, І. Біласа, Т. Біласа. 8 липня вояки Війська Польського раптово напали на с. Терка (Ліський повіт), замордували 38 осіб, спалили 28 садиб, пограбували майно.30) Подібних прикладів можна навести багато.

В умовах терору, який застосували польські урядові і неурядові збройні формування, УПА стала в обороні дикого винищування українського населення Закерзоння. Її підрозділи не допускали до сіл збройних формувань загонів Війська Польського, частин НКВД, нищили залізничні колії, станції, мости, лінії зв'язку. Командири упівських збройних формувань допомагали місцевому населенню створювати загони самооборони, допомагали зброєю, ліками, виконували функції державної адміністрації, допомагали селянам найнеобxіднішим.

Продовжуючи захисну боротьбу українського населення частини УПА в цей період зосередили удари по головних укріплених містах: Бірчі, Олешичах, Кузьмину, Новій Греблі, передмісті Перемишля і Любачева. Першого вересня 1945 р. на шосе Белз-Варяж вбито 19 польських міліціонерів. 15 вересня знищено міст на шосе Кропиця-Будомир, пошкоджено міст на шосе Любачів-Рава. Впродовж вересня стрільці провели ще цілий ряд бойових операцій висаджуючи в повітря мости, залізничну колію, телефонну мережу, опірні пункти. 5 жовтня відділи УПА захопили залізничні станції Кристинопіль і Сокаль-Забужжя. Було знищено станції та вагони, призначені для вивозу населення, людей, що чекали від'їзду до УССР повернуто додому.31)

Бойові формування УПА широко використовували партизанську тактику, що мало неабиякий ефект у боротьбі проти реґулярних польських військ. Несподівано атакуючи невеликими підрозділами в багатьох місцях і непомітно зникаючи, вони завдавали значних втрат ворогові.

Необхідно наголосити, що стрільці УПА виявляли неабияку відвагу і мужність. І навіть оточені „...б'ються героїчно до загину з найбільшою погордою смерті всі, як один, ранені самі себе вбивають, щоб не здатися ворогові. 3 таким противником польське військо не могло дати собі ради".32)

За польськими даними в 1945 р. органи МО (Міліції Обивательської) зазнали таких втрат: 1,411 міліціонерів убитими, 1,410 пораненими, 1,940 полонених повстанцями.33)

На початку січня 1946 р. загін повстанців під командуванням Коника оволодів добре укріпленим містом Бірча, в якому нараховувалось 1,5 тис. польських вояків, Міліції Обивательської та частин НКВД. В ніч з 6 на 7 січня стрільці раптово атакували місто. Зав'язався жорстокий бій, повстанці пробилися до центру міста. До самого ранку точилися вуличні бої. Ворог втратив 70 вбитими і 150 пораненими. Загинуло 23 повстанці, 22 одержало поранення. В цьому бою загинув полковник Коник, сотенний Орський і чотовий Павленко.34)

За неповними даними протягом лютого-липня 1946 р. підрозділи УПА здійснили понад 50 великих і малих операцій, диверсійних актів, оборонних дій. Серед них значною була операція в травні 1946 р. проведена спільно з польською антибольшевицькою організацією „Воля і незалежність" (ВІН) на місто Грубешів. Знищено міцно укріплені будинки НКВД, УБП (Ужонд Безпеченства Публічнеґо), звільнено в'язнів, вбито понад 30 осіб. Втрати повстанців: 1 вбитий, поляків з ВІНу — 4 вбитими, 3 пораненими.35)

В жорстокій збройній боротьбі здійснювалось переселення українців з Закерзоння до УССР. Від вересня 1945 р. до липня 1946 р. з краю було виселено 280 тис. українських селян. 3 обох сторін були значні втрати.

Однак збройна боротьба УПА на Закерзонні продовжувалась. Наступний її етап розпочався із здійсненням польським урядом операції „Вісла", яка започаткувалася 28 квітня 1947 р. Шість дивізій польського війська оточило українські села, відділи НКВД і чехо-словацьких прикордонників забльокували кордони на сході й півдні. Операція мала на меті не лише виселення українського населення, а також повне знищення угруповань Української Повстанської Армії.

В західні й північні райони Польщі було депортовано 150 тис. українського населення. Виселення українців було підтримане польською громадськістю. До цього привів антагонізм, що виник в часи війни, коли надзвичайно загострилися протиріччя між українським і польським населенням, штучно спровокований німцями. Закерзоння майже цілком перетворилося в обезлюднену територію.

Почалося суцільне прочісування лісів з метою ліквідації підрозділів УПА. Повстанці чинили відважний опір, однак вони без підтримки населення не могли триматися під натиском переважаючих польських збройних сил. В таких обставинах головне командування УПА дало наказ окремим загонам пробиватися на захід, решті перейти на територію УССР для продовження боротьби з сталінським тоталітарним режимом, який розгорнув „совєтизацію" західньоукраїнських земель, що супроводжувалася масовими репресіями населення краю.

В повоєнний час антиукраїнська польська пропаґанда наголошувала, що УПА здійснювала фізичне винищення поляків в Закерзонському краї. В той же час, польські інформаційні джерела замовчували про жертви польського терору серед українського населення Польщі. А вони були значнішими.

Польська демократична громадськість засудила ганебну і злочинну операцію „Вісла", поставила питання про припинення назавжди дискримінації української меншости, яка тривала до останнього часу.

Нині, коли Україна і Польща розбудовують свої держави, необхідно знайти можливості до подолання неузгоджених в минулому питань у відносинах двох сусідніх народів.

НЕВИННІ ЖЕРТВИ ПОЛЬСЬКОГО ТЕРОРУ

Неповний список українських католицьких священиків, помордованих під час Другої світової війни та насильного виселення.

На основі зізнань з приготованих документів редактором Ю. Тарновичем у брошурі, виданій ООЛ у 1000-ліття християнства Польщі, 1966 р.