George Orwell
КОЛГОСП ТВАРИН

ЗИМА була сувора. За хуртовинною погодою прийшов град з дощем і сніг, а потім сильні морози, що трималися добре аж за початок лютого. Тварини продовжували відбудову вітряка; вони прикладали всіх зусиль, бо добре знали, що зовнішній світ стежить за ними і що завидющі людські істоти радітимуть переможно, коли вітряк не буде вчасно закінчений. З пересердя людські істоти вдавали, буцімто не вірять, що це Білан зруйнував вітряка: вони казали, що вітряк завалився, бо стіни були затонкі. Тварини знали, що воно не так. Проте, вирішено збудувати стіни у три стопи завширшки, а не у вісімнадцять цалів, як раніше; це значило, що треба буде заготовити значно більшу кількість каміння. Довгий час каменярня була завіяна кучугурами і нічого не можна було робити. Згодом, коли настала суха, морозяна погода, праця посунулась трохи вперед. Та це був жорстокий труд, що вже не сповнював тварин таких радісних надій як раніше. Їм завжди було холодно, а до того вони ще часто голодували. Тільки Гнідко та Конюшина ніколи не падали духом. Квікун виступав з блискучими промовами про радість служби і гідність праці, та інші тварини знаходили більше надхнення у Гнідковій силі та його незмінному оклику «Працюватиму дужче!»

У січні з харчами стало скрутно. Зернову пайку різко зменшено і повідомлено, що видаватимуть додаткову пайку картоплі, щоб заповнити прогалину. Тоді викрилось, що більша частина зібраної картоплі перемерзла у кагатах, що були прикриті не досить щільно. Картопля стала солодка, її барва змінилась і тільки мала частина була їстівна. Цілими днями тварини їли лише полову та кормові буряки. Здавалось, що голод починає заглядати їм у вічі.

Задля дальшого існування колгоспу було необхідно заховати цей стан перед зовнішнім світом. Завалення вітряка додало людським істотам сміливости і тепер вони почали вигадувати нові брехні про Колгосп Тварин. Знову розходились чутки, що усі тварини вмирають від голоду та недуг, що вони безпреривно воюють між собою і що дійшло до поїдання одноплемінників та власних дітей. Наполеон ясно розумів, яких поганих наслідків доведеться чекати, коли викриється правда про харчове положення. Щоб розповсюдити протилежні уявлення, він вирішив послужитися п. Скавутишином. Досі тварини майже не стикалися зі Скавутишином під час його щотижневих відвідин: але тепер декілька вибраних тварин, переважно з овець, отримали вказівки згадувати принагідно в його присутності про побільшення пайки. Крім цього Наполеон наказав наповнити піском ледве не по край майже порожні засіки у коморі, пісок потім прикрито останками зерна й борошна. Знайшлась якась слушна приключка і Скавутишина провели крізь комору, щоб він зміг кинути оком на засіки. Так його вдалось піддурити і він надалі заявляв зовнішьому світові, що в Колгоспі Травин немає харчової скрути.

Проте під кінець січня стало очевидно, що треба буде роздобути звідкись певну кількість зерна. У ці дні Наполеон рідко появлявся прилюдно; він проводив увесь свій час у панському будинку, де біля кожних дверей вартували лихі собаки. Коли він тепер показувався, то завжди на врочистий спосіб, у почоті з шести собак, що його щільно оточували й гарчали, як хтось занадто наближався. Часто він не появлявся в неділю вранці, а тільки переказував розпорядки через якусь свиню, звичайно через Квікуна.

Одного недільного ранку Квікун заявив, що кури (вони якраз почали нестись) мусять здавати яйця. Наполеон прийняв через Скавутишина умову на чотириста яєць у тиждень. Заплата за них повинна була дати досить грошевих засобів для купівлі зерна й борошна, щоб утримати колгосп в дії поки не прийде літо, а з ним поліпшення умовин.

Квочки, почувши це, піднесли жахливий крик. Їх уже давніше попереджували, що ця жертва може бути необхідна, але вони не вірили, що таке може статися. Вони якраз лагодились навесну висиджувати курчат і тому протестували, кажучи, що забирати яйця зараз це душогубство. Уперше від часу прогнання Джонса почалося щось схоже на бунт.

Під проводом трьох молодих чорних курчат, міноркської породи, квочки рішуче намагалися протиставитись Наполеоновій волі. Ось у чому полягав їхній метод: вони злітали аж на крокви і там несли яйця, що падали на долівку й розбивались вщент. Наполеон діяв швидко й безоглядно. Наказав припинити видавання пайка курам і видав розпорядок: кожну тварину, що дасть хоч одно зернятко жита курці, жде смертна кара. Собаки пильнували за виконанням цих наказів. Кури видержали п'ять день, та врешті піддались і повернулися у гнізда. За цей час здохло дев'ять курок. Їхні тіла поховали в саду і заявили, що вони подохли від курячої холери. Скавутишин не дізнався про цілу справу. Яйця здавали вчасно: раз у тиждень приїздив фургон бакалійника і забирав їх.

Тимчасом Білан канув, мов камінь у воду. Ходили чутки, що він переховується на одному з сусідніх хуторів, не знати тільки чи в Лисичому Гаю чи в Дериполі. Наполеон був тепер з іншими фармерами у трохи ліпших відносинах, як давніше. На подвір'ї стояли стоси дров, складені ще перед десятьма роками, коли вирубували буковий гай. Дрова були сухі і Скавутишин порадив Наполеонові продати їх. п. Пількінгтон і п. Фридрих дуже хотіли їх купити. Наполеон вагався між одним та другим і не міг рішитись. Помітили таке: коли він був близький до заключення умови з Фидрихом, тоді заявляли, що Білан заховався у Лисичому Гаю, а коли він починав схилятися у бік Пількінгтона, тоді казали, що Білан находиться в Дериполі.

Ранньою весною виявилась раптом річ, що дуже всіх стурбувала. Білан ніччю, потайки, навідувався до колгоспу! Тварини були такі схвильовані, що майже зовсім не в силі були спати у стоянках. Розказували, що він закрадається кожної ночі під охороною темряви і чинить ріжні злочинства. Краде жито, перевертає діжки з молоком, б'є яйця, топче грядки, обгризає кору з овочевих дерев. Коли тільки щось не вдавалось, звичайно, пришивали вину Біланові. Коли розбилось вікно, чи засунулась канава, то можна було напевне сподіватись, що хтось скаже: це Білан прийшов ніччю й це вчинив, а коли загубився ключ від комори, увесь колгосп був переконаний, що Білан вкинув його у криницю. Як воно не цікаво, усі надалі вірили в це, навіть тоді, коли занапащений ключ найшовся під мішком борошна. Корови заявляли одностайно, що Білан закрадається у їхні стоянки й доїть їх під час сну. Казали, що щурі, які цієї зими завдавали клопоту, також у союзі з Біланом. Наполеон наказав дріб'язкове слідство над діяльністю Білана. З почетом собак він вийшов на пильні оглядини будівель колгоспу; решта тварин йшла позаду на шанобливій віддалі. Що пару кроків Наполеон спинявся і обнюхував землю, чи немає де слідів Біланових ратиць; він твердив, що може розпізнати їхній запах. Він обнюхав кожен куток у клуні, в корівнику, в курниках, в городі і майже всюди знаходив Біланові сліди. Бін тикав рилом в землю, часто нюхав, глибоко втягаючи повітря; нарешті вигукнув страшним голосом: «Білан! Він тут був! Чую виразно його запах!» і при слові «Білан» усі собаки так гарчали і показували ікли, що аж холола кров у жилах.

Тварини були на смерть переполошені. Їм здавалось, ніби Білан це якийсь невидимий вплив, що ним просякнуте повітря довкола і що наводить на них усілякі небезпеки. Увечері Квікун скликав їх і зі стурбованим виразом на обличчі заявив, що приносить важливі новини.

«Товариші, – вигукнув Квікун, щораз підплигуючи нервово, – викрито жахливу річ. Білан запродався Фридрихові з Дериполя, що тепер саме умишляє напасти на нас і відібрати колгосп. Коли напад почнеться, Білан має бути провідником. Та діються ще гірші речі. Досі ми думали, що бунт Білана викликали лише його чванливість та шанолюбство. Та ми помилялись, товариші. Знаєте яка була правдива причина? Білан був від самого початку в союзі з Джонсом! Увесь час він був таємним агентом Джонса. Усе це стверджують документи, що залишились після нього і що їх тільки тепер знайдено. На мою думку, це пояснює багато дечого, товариші. Чи ми не бачили самі, як він намагався, на щастя безуспішно, привести до нашої поразки й знівечення у бою під Корівником?» Тварини остовпіли. Це було злочинство, що набагато перевищувало знищення вітряка. Та треба було деякого часу, щоб вони змогли вповні сприйняти цю вістку. Усі пам'ятали, або їм здавалось, що пам'ятають, наче вони бачили як Білан у бою під Корівником гнався підчас наступу попереду всіх, як він згуртовував їх і додавав їм відваги при кожній черговій атаці і як він ні на хвилину не покинув становища, навіть коли шріт із Джонсової рушниці поранив йому спину. Зразу тяжко було зрозуміти, як з усім цим погодити вістку, що він стояв по Джонсовому боці. Навіть Гнідко, що рідко ставив запити, отетерів. Він ліг, підібгав передні копита під себе, закрив очі і з великим зусиллям, нарешті, склав свої думки помалу: «Я цьому не вірю, – сказав він. – Білан боровся мужньо в бою під Корівником. Я сам його бачив. Чи ж ми не надали йому «Героя Тварин Першої Кляси» зразу після бою?»

«Це була хиба з нашого боку, товаришу. Але тепер знаємо, бо це все записано в таємних документах, що їх ми знайшли – що в дійсності він намагався заманити нас туди, де нас чекав загин.»

«Та його ж поранено, – сказав Гнідко, – ми всі бачили, як він сходив кров'ю». «Це належало до змови! – вигукнув Квікун. – Джонсів постріл лише дряпнув його. Я міг би все те показати вам, написане його власною рукою, коли б ви були здібні ці речі прочитати. Змова полягала в тому, що Білан мав у вирішальному моменті бою дати знак до втечі і оставити поле в руках ворога. І це йому майже вдалося – можна навіть сказати, товариші, це би йому вдалося, коли б не наш героїчний Вождь, товариш Наполеон. Чи не пам'ятаєте, як в той мент, коли Джонс і його наймити увірвались на подвір'я, Білан раптово завернув і кинувся тікати, а за ним багато тварин? А чи не пам'ятаєте й того, як якраз у мент, коли поширювалась паніка і здавалось, що все втрачене, товариш Наполеон скочив вперед з окликом «Смерть Людству!» і затопив зуби у Джонсовій нозі? Це ви напевно пам'ятаєте, товариші?» – вигукнув підтанцьовуючи Квікун.

Тепер, коли Квікун описав так наглядно усю подію, тваринам здавалося, що вони її пам'ятають. У кожнім разі вони пам'ятали, що у вирішальний момент бою Білан кинувся тікати. Але Гнідко все ж був трохи несвій.

«Я не думаю, що Білан був уже на початку зрадником, – сказав він накінець. – Інша річ, що він вдіяв потім. Але я переконаний, що у бою під Корівником він був добрим товаришем».

«Наш Вождь, Товариш Наполеон, – заявив Квікун, промовляючи дуже поволі й рішуче, – категорично ствердив – категорично, товаришу, – що Білан був Джонсовим агентом від самого початку – так, ще набагато раніше, заки навіть появилася думка про бунт». «А, це інша справа, – сказав Гнідко. – Коли товариш Наполеон так каже, то це мусить бути правильно.»

«Ось слова у властивому дусі, товаришу!» – Вигукнув Квікун, проте помічено, що він дуже непривітно закліпав на Гнідка своїми очима. Збирався вже йти, але спинився і додав з натиском: «Попереджую, хай очі кожної тварини пильно стежать за подіями в колгоспі. Ми маємо підстави припускати, що певна кількість Біланових шпиків в цій хвилині сидить притаєна між нами!»

Через чотири дні, під вечір, Наполеон наказав усім тваринам зійтися на подвір'ї. Коли всі зібрались. Наполеон виринув із панського будинку, з обидвома медалями на грудях (він недавно сам призначив собі «Героя Тварин Першої Кляси» та «Героя Тварин Другої Кляси»). Дев'ять велетенських собак скакали довкола нього та погаркували, аж усім тваринам пробігав мороз за шкурою. Вони принишкли на своїх місцях, неначе наперед знали, що має статися щось жахливе.

Наполеон затримався; пильним, суворим поглядом обійняв слухачів і враз кувікнув з високої ноти. Собаки кинулись вмить вперед, схопили четверо свиней за вуха та приволікли їх Наполеонові під ноги. Коли їх тягли, свині пищали з болю й переляку. Тепер із вух їм капала кров; собаки засмакували крови і якийсь час здавалося, що ось-ось показяться. На диво всім, три з поміж них метнулись до Гнідка. Гнідко побачив їхнє наближення, наставив копито, зачепив одного собаку в повітрі і пришпилив його до землі. Собака скавучав, благаючи помилування; двоє інших втікли, підібгавши хвости під себе. Гнідко дивився на Наполеона запитливо: роздавити йому собаку на смерть чи відпустити? Наполеон неначе змінився на обличчі, він різко наказав Гнідкові відпустити собаку. Гнідко підніс копито і придавлений собака завиваючи чкурнув нишком.

Гармидер за мить ущух. Чотири свині чекали тремтячи; кожна риса їхніх облич говорила про провинність. Наполеон закликав їх признатися до злочинів. Це були ті самі чотири свині, що протестували, коли Наполеон касував Мітинги. Без жодного понукання вони визнали, що від часу, коли прогнали Білана, вони були з ним в таємних зносинах, що співпрацювали з ним при знищенні вітряка, нарешті, що договорилися з ним видати колгосп в руки п. Фридриха. Вони додали ще, як у приватніх розмовах Білан був признавався їм, що за минулі роки був таємним агентом Джонса. Як тільки вони закінчили свідчення, собки перегризли їм горлянку, а Наполеон запитав голосом, що усім наганяв жаху, чи хто-небудь інший з тварин не має чого до виявлення. Тоді виступили три курки, що верховодили у спробі бунту із-за яєць. Вони ствердили, що Білан з'явився їм уві сні і заохочував їх до непослуху Наполеоновим наказам. Їх також зарізали. Далі виступила гуска і посвідчила, що затаїла шість колосків у жнива в минулому році та з'їла їх ніччю. Потім вівця призналась, що напісяла у ставок, де був водопій; вона казала, що вчинила це за намовою Білана; дві інші вівці виявили, як погубили душу чорного барана, особливого прихильника Наполеона: помітивши що той слабує на кашель, вони примусили його бігати довкола ватри поки не загнали його на смерть. Усіх їх закололи на місці. І так продовжувались свідчення й розправи, аж під ногами в Наполеона виросла бурта трупів, а повітря стало тяжке від запаху крови, невідомого в колгоспі відколи прогнали Джонса.

Коли було вже по всьому, тварини, крім свиней та собак, пішли собі нишком. Вони були приголомшені, потрясені і нещасливі. Не знати що вражало більше: зрада тварин, що зв'язалися з Біланом, чи кривава розплата, свідками якої вони тільки що були. У давні дні вони бачили не менш жахливі кровопролиття, але усім здавалось, що тепер це було набагато гірше, бо сталось поміж самими тваринами. Від часу, коли Джонс покинув колгосп, аж до сьогоднішнього дня, жодна тварина не вбила іншої, хоча б навіть щура. Тварини подалися на той невисокий горбок, де стояв напівзакінчений вітряк і посідали всі разом, збились до громади, наче щоб загрітись – Комашина, Дереза, Беніямін, вівці, табун гусей і курей – усі крім кішки, що незадовго до того, як Наполеон звелів тваринам зібратись, раптово щезла. Якийсь час усі мовчали. Один Гнідко залишився на ногах. Він побрикував то сюди то туди, хльоскаючи себе довгим хвостом по боках і раз-по-раз іржав від несподіванки. Нарешті сказав: «Я цього не розумію. Я б ніколи не повірив, що таке може статись у колгоспі. Виною цьому якась хиба в нас самих. На мій погляд справу розв'яже посилена праця. Відтепер вставатиму вранці на повну годину раніше».

І своїм тяжким трухом він покотився до каменярні. Там він навантажив воза камінням і потяг його під вітряк. Обернувши так тричі, він пішов спати.

Тварини збились докупи довкола Конюшини; усі мовчали. З горбка, де вони лежали, можна будо широким поглядом обійняти околицю. Перед їхніми очима лежала більша частина Колгоспу Тварин: продовгасте пасовище, що простягалось аж до битого шляху; левади, гай, водопій, заорані поля, де зеленіла соковита пшениця, червоні покрівлі будівель колгоспу і димарі з кучерями диму. Був ясний весняний вечір. Траву та розквітлі живоплоти озолочувало навкісне соняшне проміння. Ніколи колгосп – і з деяким здивуванням вони нагадали собі, що це був їхній колгосп, кожна п'ядь була тут їхньою власністю – ніколи колгосп не здавався тваринам таким жаданим місцем. Коли погляд Конюшини пробігав по узбіччю, очі її сповнились слізьми. Коли б вона могла висловити свої думки, то сказала б напевно, що не туди вони зміряли, коли перед роками взялись до праці над поваленням людського роду. Того вечора коли старий Марко вперше підорвав їх до бунту, вони раділи думкою про інше майбутнє, а не про жахливі сцени різні.

Якщо вона мала тоді якийсь образ майбутьнього, то це був образ суспільства тварин визволених від голоду і канчука, усіх рівних між собою, де кожен працював би відповідно до своїх здібностей, брав під захист слабого, так як вона захищала малих качат-сиріт передньою ногою того вечора, коли промовляв Марко. Замість цього – сама не знала чому вони дожились до днів, коли ніхто вже не наважувався одверто висловити думку, коли всюди вешталися люті собаки і всюди було чути їхнє гарчання, коли доводилося бути свідком, як твоїх товаришів, що признавались до огидливих злочинів, розривали на шматки. Навіть тінь непослуху чи бунту не приходила їй на думку. Вона знала, що їхнє положення, навіть таке як зараз, значно ліпше ніж положення за Джонса, і що перш за все треба запобігти поверненню людських істот. Щоб не сталось, вона останеться вірною, працюватиме важко, виконуватиме одержувані накази і признаватиме провід Наполеона. Та проте, не цього вона та інші тварини сподівалися і не для цього каралися важкою працею. Не на те вони будували вітряка і підставляли себе під кулі Джонсової рушниці. Такі були її думки, хоч їй не доставало слів їх висловити.

Нарешті, відчуваючи, що це до деякої міри замінить слова, яких їй бракувало, вона почала «Звірів Англії». Решта тварин, що сиділи довкола неї, приєднались до співу і усі проспівали пісню тричі – дуже мелодійно та поволі й тужливо, так якось, як ніколи досі ще її не співали.

Вони якраз скінчили співати втретє, коли до них підійшов Квікун у супроводі двох собак. На обличчі в нього був такий вираз, ніби він мав їм щось важливе сказати. Він повідомив, що окремим розпорядженням товариша Наполеона «Звірів Англії» скасовано. Відтепер заборонено їх співати.

Тварин вразила ця несподівана вістка.

«Чому?» – вигукнула Дереза.

«Пісня більше непотрібна, товаришко», – твердо відказав Квікун. «Звірі Англії» були пісня Бунту. А Бунт уже доконаний. Екзекуція зрадників сьогодні під вечір була кінцевим актом бунту. Ворог, зовнішній і внутрішній, розбитий. У «Звірях Англії» ми висловлювали нашу тугу за більш досконалим суспільством майбутнього. Таке суспільство зараз вже існує. Отже ясно, що ця пісня не має більше сенсу».

Хоч тварини були залякані, проте дехто може б і протестував, але в цей мент вівці почали своє звичайне блеяння «Чотири ноги – добре, дві ноги – погано» — що продовжувалось кілька хвилин і поклало кінець усякій дискусії. Таким робом «Звірів Англії» не чути було більше. Натомість поет Мінім склав іншу пісню, що починалась словами:

Хутір тварин, хутір тварин,
Повік останусь твій вірний син.

Співали її кожної неділі вранці після піднесення прапора. Одначе тварини якось відчували, що ні слова ні мелодія не дорівнюють «Звірям Англії».