Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Треба мати на увазі, що ні телефонів, ні авт в той час ніхто не мав, треба було пішки, або „одинадцяткою", як тоді казали йти на зв'язок і то забирало багато часу. Похмурий поніс нашого грипса до них, а ми пішли у свій напрямок, але на Микуличі, бо там назначили побачення. Щойно за пару тижнів з'явився Адам із Слюсаром. Хочу сказати, що ми не багато довір'я до них мали, особливо до Слюсара. Нас затримали хлопці Слюсара і питають хто ми, куди йдемо? і т д., але відразу вийшли Похмурий із Слюсаром, а за ними Адам. Ми всі привітались і йдемо в хату, раптом Слюсар починає плакати. Коли ми запитались, що сталося, він сказав: „поговоримо в хаті".

Першим заговорив до нас Адам: „Ви знаєте, що у моїм відділі є багато азіятів, хоч є хлопці з вашого загону — волиняки, але в нас є взаємна пошана й братерство. Я хочу із своїм відділом покинути бандерівців, вони назвуть нас дезертирами, я бажаю від сьогодні мати зв'язки із вами, у всіх справах і всіх акціях, тим самим хочемо просити вашої підтримки у забезпеченні харчами." Ми кажемо, що допоможемо у всіх справах, на Поліссі є наш добрий чоловік Козловський, він вам допоможе там. „Я з ним говорив, — каже Адам, "він казав, що він є певний, що буде все добре, що ви нам допоможете. Учора — продовжував Адам, — я роззброїв СБ і ВПЖ під Вербою." „Дуже добре зробив", кажем до нього.

Слюсар весь той час мовчав і плакав, нам його поведінка була зовсім не зрозумілою. „Що є з тобою? — питаємся, — ти був добрим командиром у шостій Армії Павлюся, навіть тут, і ти і твої брати займаєте добре становище, розбудовуєте бандерівську державу, пропагуючи гасла: „Свобода народам — свобода людині", а тепер плачеш?" Похмурий відізвався: „Уже більше не будуть вести пропаганди". „Чому?" — питаю я, та ж родина Голодів багата, респектована на Володимирщині, багато було таких, які казали, що Голоди знають, що вони роблять, а вони співпрацюють із бандерівцями. Щойно тоді крізь сльози відізвався Слюсар: „Більш не буду, минулого тижня поховав обидвох, то ще добре, що знайшов їх у криниці, а то були б не поховані. Вони обидва були подушені путами, були чорні знаки на шиї від пута в обидвох", — із невимовним болем і горем закінчив Слюсар, і сказав далі: „Я ще маю коло п'ятнадцять хлопців з вашого відділу і вони мені радили, щоб я сконтактувався з вами і то скоро, тому переговоривши з Адамом, рішили шукати з вами зв'язків і просити у вас помочі, а саме у нас нема амуніції і з цим проханням звертаємось до вас." „Добре, — кажу я, — а що ви робили б якби ви мали амуніції під достатком?" — питаю я Слюсара. Без надуми відповідає він. „Ми тоді не боялися б бандерівських комісарів, а крім того я не можу їм подарувати за своїх братів, я мушу зловити тих есбістів і ВПЖ як Омелько, Сокіл, Мітла, Брова та Горбенко, бо то не люди а горлорізи, вони вкинули моїх двох братів у криницю. Коли мені пощастить їх зловити, то я кажу при всіх, що їх те саме чекає, що вони зробили моїм братам."

Ми з Юрком вийшли на пару хвилин, щоб перекинутись, що нам робити — це ж бандерівські партизанські відділи, чи справді давати їм амуніцію і чи дійсно вони стануть в обороні населення перед СБ та ВПЖ? По короткій нашій розмові, ми обидва були згідні дати їм амуніцію, з тим ми вернулись у хату. Юрко звернувся до Слюсара й Адама: „Чи окрім вас ж ще якісь партизанські відділи на Володимирщині?" Вони обидва відповідають, що нема, тут залишилось тільки СБ та ВПЖ, а крім них є ще сільська оборона. Ми постановили, що від того дня будемо роззброювати СБ і ВПЖ, де тільки на них натрапим, більш не будемо утікати перед ними, а ні ховатись від них. „Ми вертаємося на наш терен, давайте свої боївки, нехай їдуть з нами і ми дамо вам по 25,000 набоїв", — при тому потиснули собі руки на знак згоди і співпраці. „Тепер я тих варварів скоро приведу до порядку", — сказав Слюсар. Адам вислав з нами тих хлопців, що були у нашому відділі перед роззброєнням і всі розійшлись кожний у свою сторону.

Ми дали їм амуніцію, визначену кількість і кожному з присутніх додатково по 100 штук, вгостили їх і вони пішли до своїх частин.

По якомусь часі, коли ми зустрілись із Адамом, то він нас питав, чи хочемо від нього помочі. Ми йому сказали так: „Не давай руху по селах для СБ і ВПЖ, то вся твоя поміч для нас і для тебе." З тієї нагоди ми знов відкрили станицю в Устилузькому р-ні, звідки постачали харчі ну і коли треба було амуніцію.

Адам і з своїм Легіоном уже давно був рішений іти назад до Києва і він пішов або у кінці квітня, а може на початку травня 1944 р. через Полісся. Відтоді нам невідома його доля, одначе перед своїм відходом він очистив цілий Устилузький р-н від СБ і ВПЖ. Слюсар очищав терен за річкою, на схід за річку Лугу, яка пливла попри самий Володимир, тобто у напрямок Горохівщини, ми казали за річкою, він не зачіпав місцевих, а роззброював районову і обласну Службу Безпеки і Воєнну Польову Жандармерію, він їх називав горлорізами.

Бандерівці просто божеволіли, вони не знали що їм робити, як вони мають з усім цим дати раду, почали тратити ґрунт, тільки дуже шкода, що так пізно зогляділись, а могли для багатьох врятувати життя. Від малих людей Слюсар тільки забирав зброю і полював за „ватажками".

Хто міг би сподіватися, що так станеться? Слюсар в Поріцькім р-ні у столиці бандерівщини, вперше мав бій з краєвим і обласним СБ і ВПЖ в селі Сельці. Ми приїхали до Слюсара з боївкою у силі 15 осіб добре озброєних, і він нам оповідає, що мав з ними бій і що є вбиті по обох сторонах, є також ранені. Ранених ми відразу відправили до Литовижа до лікаря, а вбитих поховали таки там на цвинтарі в Сельці. Чому Слюсар зробив напад на Сельце? Слюсарова розвідка донесла, що там зібралася вся верхушка СБ, там були: Мітла, Брова, Омелько, Хміль, Шпак, Горобенко і Чупринка і ще деякі бандерівські лідери. Майже вся Волинь зайнята большевиками, то із зайнятих теренів бандерівці ще могли передихнути на Володимирщині, які ще не повтікали на захід.

Слюсар зібрав сотню людей та ще до нього прилучилися ті, яких бандерівці роззброїли, вони їх називали „дезертири", обступили місце їх постою із двох сторін і Слюсар подав команду, щоб вони здавалися. Бандерівці сподівались, що із Слюсаром є мельниківці, хотіли скористати на часі, відповіли, що вони готові здатися, але не Слюсарові, а кому небудь із мельниківців. Слюсар поставив ультимат, що він є командир і йому вони мусять здатися. Тут починається бій, коли Слюсар вскочив в хату, то застав забитих і ранених, але тих, кого він хотів зловити, ті повтікали. Із того всього Слюсар не забльоковував однієї сторони, з якої був рів пророслий верболозом і тудою повтікали нехристи, бусурмени, бандерівські душогуби, із пересердям говорив Слюсар. За те сконфіскували дві машинки (одна з нашого загону), всі архіви та маса списків людей, яких ще СБ мало розстріляти. Слюсареві було дуже легко з ними воювати, бо він знав усіх, він знав їх становища, а крім того, як сотник то і його знали.

Ми з Юрком трохи глузували із нього, що як військовик, як він міг зробити такий великий промах, щоб не поставити застави з тієї сторони, де був рів та ще й пророслий верболозами. Цей раз їм пощастило, каже Слюсар, але я піду у погоню за ними, щоб вони більш не мали можливості душити людей і кидати у криниці.

Я не раз думав про Слюсара, навіть питався свого брата про нього, але брат не дав жодної відповіді, чи він бився із совєтами, бо у нього було амуніції доволі, чи ні. Хоч брат мені писав, що совєти провадили бої на Поліссі із партизанами ще у 1948 р., то може й був Слюсар, бо він дуже не любив совєтів.

По сусідськи від Степанки Оліщук жила родина Антонюка, а в них був син Василь, який ріс на Степанчиних очах. Василь закінчив чотири кл. народньої школи, за Польщі був комуністом, у бандерівців був обласним провідником. Вона була не розважна і сказала до нього, як до такого, кого знає: „Якщо такі нерозумні провідники, як ти, будуть будувати Україну, то й такою Україна буде". За ті слова вона заплатила своїм життям. Пройшло пару день після Степанчиної розмови із Василем, як у хаті з'являється СБ і пропонують їй, щоб вона вийшла з ними на двір, бо вони хочуть з нею щось поговорити. На таку пропозицію Степанка сказала, що вона не має жодних секретів із партизанами і що вони можуть говорити все те саме в хаті. Побачили бандерівські „патріоти", що вона не піде, тоді один хватає Степанку за одну руку а другий за другу і тягнуть її надвір. У хаті постав крик родини й її дітей, синочка й донечки, але ніхто не звертав уваги на крик, ніхто не давав жодного пояснення, тільки тягнули на ґанок, а там пустили дві кулі у її груди і твердо наказали, щоб нікого не повідомляли про її смерть, та щоб ніхто не приходив на похорон.

Один день після тієї трагедії я вернувся із Холмщини і моя мама мені розповідає, що Мойса забив Степанку, так у селі називали Антонюків. Степанка була жінкою мойого двоюрідного брата. Почувши це від мами мені брігідка пробігла по спині. Я взяв пістоля й гранати і йду до Мойсів, застаю Василевого брата й кажу йому: „Іди до священика (бо без дозволу СБ священик не мав права поховати нікого із бандерівських жертв), привези його сюди і поховай Степанку по християнському, бо як ти того не зробиш, то вам усім буде похорон". Правда, брат Обласного-Василя сказав, що він займеться похороном, я лиш додав, що як зустріну Василя, то з ним окремо поговорю, щоб він не думав, що тому, що він обласний, то може вбивати людей, вона ж залишила двоє сиріток, які проливатимуть гіркі сльози і проклинатимуть Бандеру з його спільниками і його СБ та ВПЖ.

Повернусь до того самого вечора, коли було вбито Степанку. Блискуче виконала своє завдання Служба Безпеки у Оліщуків і вирушила у сторону Наді Собчук, яка жила із своєю мамою, її тато помер яких років два тому. Надя познайомилася із чотовим псевдо Зозуля, який нагородив її дитиною і залишив. Щоб не переносити кпин і насмішки, Надя стратила ту дитину. Чотовий Зозуля був у відділі Князенка, взяв зголосив до СБ, що Надя стратила його дитину, вирок кари відразу був виданий — „розстріляти".

Я був на похороні Наді і говорив з її мамою, як вона була вбита. Отже заходить двох есбістів до Надіної хати і почали її намовляти щоб вона вийшла з ними надвір. Надя відмовилась, казала, що вона не хоче мати жодного діла із партизанами, вони старались її намовити, що і вони є так само молоді, як і вона, але не мали бажаних наслідків. Був той самий спосіб, що й з Степанкою. Мати була свідком того усього і коли вони схватили її за руку, щоб витягнути надвір мати зловила Надю у свої обійми і не пускала. СБ-іст зловив Надю за волосся, витягнув пістоля і вистрілив дві розривні кулі у голову, у материних обіймах Надя закінчила своє молоде життя. Мабуть зайвим писати, як почувались родини тих двох жертв, коли ціле село було у жалобі за ними і за іншими такими, як вони. Нас є чотири особи на еміграції, які знаємо про цей випадок і ще у 1979 р. приїхала одна родина до Англії, то вона багато дечого розказувала, згадувала і за цей випадок Степанки й Наді: „Набрали заржавленої зброї і ходили та вбивали своїх людей, — так Україну будували." Та жінка багато розповідала про людей, яких і я знаю, бо і вона з нашого села.

Я мав нагоду помстится за Степанку, але не хотів брудити рук такою самою брудною роботою, залишив їх для совєтів і не помилився. За такими „великими" людьми, як був Мойса — Василь Антонюк совєти шукали, то ж обласний політичний провідник, якщо уже не права, то хоч ліва рука Бандери й спільників. Його ще з іншими бандерівськими провідниками на Волинь совєтська поліція забила в стодолі Волинця, мені лиш диво, що ні Стецько, ні хто із тієї партії не хилять голови перед ними, ніхто і не згадує про тих політичних провідників, які виконували всі накази згори. Пишу про це на те, щоб усі знали, яких провідників наробили бандерівці, мали їх по цілій Волині, а ті провідники вбивали добрих людей-патріотів і ті жертви є вічними свідками перед Богом і чорною плямою у бандерівській історії — вони стали Каїном у волинських лісах і селах.