Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Нарешті організуємо партизанський відділ дня 29-го травня 43 року. Я привожу до відділу зброю, правда лиш частину тієї, що ми були наносили і передаю: 20-ть кулеметів-максимів, 4 кольти, 5 діхтярів, 5 десяток, 12 пістолів, 120 тисяч амуніції, 50 лєнт по 250 набоїв до максима-кулемета, 50 ручних гранат, 1 гармату, 80 снарядів до неї.

Хлопці, побачивши стільки зброї, відразу до неї, як голодний до їжі припали та почали чистити, приготовляти, що коли прийде потреба, вона буде готова. Ми відразу стягнули 150 осіб і місце, у якому ми розташувались стало малим, навіть лісок, що був поблизу, став малим. Ми мусіли підшукати інше місце, і знайшли між Заболотцями і Литовижом (хоч воно належало до Литовижа), там була більша будівля і багато більший ліс. У Дорогиничах залишилось невелике число хлопців, як застава. У Литовижі чи Заболотцях відділ відразу збільшився до яких 200 осіб. Присутніх відразу було розділено і створено вишкільну одиницю, вишкіл відбувався кожного дня. У відділі всі дотримувалися визначених форм, була дисципліна. На вишколі давали нам доброго бобу від рана і до самого вечора.

Перейшли перше партизанське хрещення, мали декілька сутичок з німцями, вони були щасливими, бо з нашої сторони не було жодних жертв, а перестрілка була добра. Ми мали дві медсестри і трохи медикаментів, але цим разом їх не турбували. Передаючи зброю і амуніцію до відділу, я теж передав і дещо медикаментів.

Думаю, що це було десь у половині червня, як до нас завітав один чоловік, псевдо Бескид, був низького росту, бльондин і мав вигляд інтелігента. Він приїхав до нас організаційною дорогою, тому то ми на нього не звертали уваги, правда, що він більшість часу переводив на нарадах із Білим. По якомусь часі, я його перевів до Галичини.

По його відході у нашому відділі почалась, якась незрозуміла метушня. Ніхто багато не говорить, але чогось крем'янецькі хлопці хочуть вертатись назад і просять, чи можуть взяти із собою хоч шість скорострілів. Моя думка була така, я її висловив навіть перед Гайворонським і Грабом, що скоростріли вони можуть брати, але ком. Білий повинен лишитися у нас.

Пройшов ще деякий час і все почало затихати, ніхто нікуди не пішов, а все йшло старим, твердим партизанським руслом. Наш відділ збільшувався, не дивлячись на те, що бандерівці без кінця вели безперебірливу пропаганду проти нас. Вони уже мали два відділи партизанські, приблизно по сотні кожний, у нас був один але більше як дві сотні людей у ньому. До фізичних зударів між тими двома протилежними відділами не було.

Тут хочу згадати Степана — псевдо Сосенко, він є комендантом бандерівського відділу на Січі у Свинарові, а другий, Похмурий, під Біличами, вони обидва капралі з польського війська, обидва були комендантами української поліції у Володимирі, а зараз у бандерівців, — про них мова буде пізніше, вони обидва були дуже близькими приятелями з Штукавком.

У Завидівськім лісі бандерівці уже мають коло двох сотень людей і двох командирів Славко і Голуб — обидва галичани, бандерівці. Є ще двох у них галичан Брова — то член СБ, а другий Ростислав Волошин-Горбенко то уже наглядач над СБ і він є більша риба, як Брова. Нам усім було видно, що всі накази виходили із Завидова для партизан і всі витичні для СБ.

Хочу пару словами згадати нашого першого партизанського ком. Грицька з Бужанки, який любив заглядати у пляшку і не вмів провадити відділом, тому відділ був розпущений. Зрозуміло, що йому не дуже було приємно і він десь зник, казали пішов до бандерівців. Якось одного разу, я з ним зустрівся, привітались ми, питаєм один одного, як справи, ось він мені й каже: „Мені у бандерівців є дуже добре. Як тільки я прийшов до них, то я був сотником, а тепер уже є курінним, моє псевдо тепер Князенко". Ми ще трохи поговорили про партизанку і розійшлись, кожний з нас у свій бік. Коли я відійшов від нього, почав передумувати про те, про що ми говорили, і так собі думаю, — Боже мій, що ми можем зробити з такими командирами, як Князенко? Він був не цілий рік у німецькому війську, має усього 21 рік, як такого командира можна порівняти із добре вишколеним ворожим командиром? Ми разом ходили до школи, тепер ми у лісі робим революцію, але уже не разом, а у протилежних таборах — які ми бідні.

Війна між поляками й українцями уже у місяці червні набрала такого розмаху, що по селах було пекло. Поляки із сіл утікають до міста, бо там польська поліція, яка разом з німцями грабує наших людей, а їх оселі палять, особливо довкола Володимира й Устилуга. Народ лишається без даху над головою, з кожним днем все більше й більше спалених сіл. Хто пробує втікати, по тому стріляють, як по бандитах, а тих, хто не втікає, везуть до Володимира і там вони діваються без вістки.

Наші всі партизани не в силі стримати всієї тієї навали, бо ж ми не маємо всієї відповідної зброї. Є випадки, що німці пришлють малу танкетку і що їй зробиш, сікнеш з кулемета, а з неї тільки іскри підуть і то все. Одначе нашим бандерівцям — це не важне й не цікаве, їх уся увага й ціль перебрати всю команду у свої руки.

Проаналізуймо, хто спровокував ту безглузду не війну, але жахливу масакру із ще жахливішими наслідками.

За Устилугом була польська колонія Білин, поляки там створили свою партизанську фортецю. Скільки їх там було, ніхто не знав, але люди казали, що їх там було 1000 осіб, інші казали дві тисячі. Одне знали всі, що вони були добре озброєні і мали доброго командира, правдоподібно старшина польської армії з 23 полку піхоти, його псевдо Муха. Чи то правда, ніхто не знав, але всі знали, що він спалив усі села навколо Білина. Також говорили про те, що Муха комуніст, а я і багато інших думаємо, що Муха використав момент і дістав від червоної партизанки чи Ковпака зброю на Поліссі, а сам був польським патріотом шовіністом.

Муха тією зброєю нищив на Волині й на Холмщині українські села. Де пройшов Муха із своїми партизанами, там були самі згарища осель і гори трупів. Коли ж Муха зв'язався з Бджусом, який стояв біля Ласкова на Холмщині, то вони спалили всі села навколо Крилова і дійшли аж під Грубешів і скрізь вбивали невинних людей. Назад на Волинь, Муха не повернувся, а попрямував на захід.

Не диво, що при таких обставинах, у яких ми опинились, ми були дуже раді, що до нас прийшли партизани з Кремянеччини, а вони уже були здисциплінованою одиницею. Вони із свого боку теж були раді, коли побачили, яку зброю я здав до відділу. Навіть сам Білий зацікавився і запитався, скільки у нас є зброї і чи то все, те, що я передав уже. Я йому відповів, що ми живемо коло совєтських бункерів, а у них було багато зброї і коли хтось думав про те, що її треба буде, то мав нагоду замагазинувати. Наколи наш відділ зросте, то зброя буде. Білий посміхнувся.

Якось одного разу я мав розмову з Обласним Грізним (між нами відносини теж трохи поправились), він також мене запитав, скільки ми маємо зброї, я сказав, що є у нас її досить. Проте, скільки у нас було зброї, ми тримали в секреті.

Наші побратими з Крам'янеччини, були теж дуже захоплені тією зброєю, бо в їх відділі не було так багато, перед тим, коли вони вийшли з нього. Ми з ними дуже скоро подружили і я став приятелем з такими хлопцями, як Граб, Чалий, Яструб, Храпливий, Синишин, Чорний і інші, але вже не можу всіх пригадати.