Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

МОЄ НОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ - ОБЛАСНИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ

У другій половині місяця квітня 1942 року я дістаю нове зобов'язання в Організації ОУН, мене призначають на Обласного Зв'язкового. Мені було сказано, що ця робота є дуже довірочна, що я буду мати зв'язки із різними людьми, але про це навіть із своїм братом не смію говорити. Це не буде тільки на Володимирщині, але Горохівщина, Луччина, Холмщина, Сокальщина і Ковельщина, що мені прийдеться бути у терені. Я і цей обов'язок узяв із гордістю — це означає, до мене мають довір'я і я його мушу оправдати.

Щойно тепер в мене почалась політика, я завжди поза хатою, до хати тільки час до часу навідуюсь і то не дуже радо, бо моя мама була дуже тим незадоволена і мене прозвала „волоцюгою", наче я не маю ніякого пристановища, мене починала сварити.

З початком 1942 року, бандерівці почали розкидати летючки, в яких закликали все населення Волині підтримувати німців та допомагати їм у війні з большевиками, як матеріяльно так морально. У летючках закликають не слухати членів ОУН — мельниківців або бульбівців, бо то буде на шкоду нашій українській роботі. Я багато дістав тих летючок у Порицькому районі і на Горохівщині.

На ті летючки ніхто не звертав уваги - ні Організація, ні населення, війна далеко, правда, що німці почали накладати великі контингенти, забирають усе. Прийшов наказ від німців здавати кожухи та усякий теплий одяг, люди самі не мали того забагато, а тут треба віддати нетрудному. За першим прийшов другий новий закон, треба висилати людей до Німеччини на роботу. Перша тура поїхала наче добровольці, бо німці обіцяли, що ці люди займуть місця тих, що на фронті, але німці з ними поводились як з полоненими. Маючи такі вістки з Німеччини, більше ніхто не хотів їхати, то німці призначили скільки осіб мусіло їхати із такого чи іншого села. Вони заставляли священиків, щоб ті закликали людей їхати на роботу, а хто із священиків відмовлявся то їх карали та ув'язнювали.

Тут виникла перша потреба ховатись, тобто треба було йти у підпілля, бо ніхто не хотів їхати на голодну смерть, або під англійські бомби. Багато батьків приїжджало до Володимира до Тарасовича, Куницького у цій справі, але й вони не знають, як вийти з цього всього. Ми з Козловським перевели деяких хлопців на Полісся до озера Пісочне, але всіх неможливо, бо то робиться чуть не масова справа і треба переховуватись декому вдома. Події міняються з дня на день і кожний каже, „побачим, що буде завтра, як дочекаєм?"