Степан Хрін
Зимою в бункрі

В третій день після Водохрища стрільці зробили собі ходильниці. Пів дня вправляють ходити між яличками і ввечорі гущаками на ходильницях дістаються до стежки, що йшла в село. В лісі заховують ходильниці й підсуваються до села.

Приносять добрі вістки. Загально по селах спокійно. Здається, що це буде тиша перед бурею. Приносять багато преси й большевицьких журналів, розвідку і нам потрібні речі.

В бункрі ніхто не лягав спати. Всі цікаві, що нового принесли наші. Віст. Вихор одкриває газету „Радянська Україна" і показує статтю большевицького журналіста Смолича: „Про одну недипломатичну ноту", а відтак другу з 24.1.1948 р., в якій велика карикатура з написом: „Пропала надія, розбилась сулія". Такими статтями большевики хочуть осмішити визвольний рух українського народу і хочуть довести всю його безвиглядність. Та на ділі вони роблять нам велику прислугу: населення розуміє ці статті по своєму і довідується з них, що про його визвольну боротьбу знає також широкий світ.

Стрільці обступили газету, зачитували все дослівно, а при тому не забракло всіляких жартів, дотепів, сміху та речевих висновків.

В „Радянському Слові" з 13 лютого 1948 р. ми зустріли статтю під наголовком „Зрадники народу". В ній переповіджено суд над д-ром О. Барвінським, що був віцеміністром здоров'я уряду з 1941 р. Стаття пересичена їддю і ненавистю, до якої здібний тільки «старший брат» та його «передова» культура. В трибуналі засідали: полк. Лупало, полк. Борисенко, майор Оврачук, лейт. Онищенко і Коваленко. По призвіщах виглядало б, що це самі українці. Та ми переконалися, що всі большевицькі вельможі в Західній Україні поголовно росіяни, але для замилення очей прибрали собі українські призвіща.

В 1946 р. в одній місцевості жив оперативник МВД Бачинський, що на кожному кроці підкреслював, що він українець з с. Бачини. Коли його знищили повстанці, забрали його документи і знайшли два паспорти: один фальшивий з призвіщем „Бачинськнй" і другий правдивий. Показалося, що він називався Палюшкін і був родом з орловської області. Большевицький «суд», зложений з таких «українців» засудив на 10 років тюрми та 5 років позбавлення громадянських прав д-ра Барвінського. Московські бандити дали йому такий «малий» присуд тому, що в СССР ніби скасували кару смерти. Та помимо того «скасування кари смерти» немає сьогодні дня, щоб МВД-МГБ без суду не застрілило чоловіка, жінки, чи пастушка — і тоді взагалі без суду в селі, на полі, чи в лісі. Кого не забивають на місці, того вивозять до концтаборів з присудом, чи без нього, де люди, як відомо, масово вмирають, віддаючи всі сили каторжній праці. Ця доля чекає і д-ра Барвінського помимо «малого» вироку.

Зокрема зацікавив нас кінець статті.

— «І нехай тремтять ще ті одинокі, скажені вовки», читаємо там, «що блукають звірячими стежками в лісі і оскалюють хижі зуби на буйний розквіт нового життя. Хай в найчорніших їх ямах невмолимо лунає: «встати, суд іде».

Та ж ти, московський сатрапе, дикуне з півночі, та ж цей твій «суд» вже довгі сторіччя чигає над українським народом. Сьогодні від «найдемократичнішого в світі суду» згинули мільйони в найбільш варварський спосіб. Від нас, вояків УПА, від робітників і селян України, що станули з тобою до бою, — для тебе один суд: дрижи, кате, бо незабаром вже заграють нам воскресні, а тобі похоронні дзвони!

Щоб не псувати собі нервів большевицькими статтями, переходимо на іншу тему. Особливо тішить нас вістка, що наша молодь, не зважаючи на терор, вінчається. Це здоровий прояв.

Лютий лютував курявами, заметіллю і морозом. Користаємо, що сильна хуртовина, що гуде ліс, падають старі ялиці і буки, дерева тріскають від морозу — і виходимо з бункру. Майже щоденно бігаємо між ялички, стрясуемо сніг з дерев. Робимо це на те, щоб вдихнути свіжого повітря, розрухати тіло і — що найважливіше — заправити ноги до походів, які нас чекають весною. Це придасться також на випадок ворожого наскоку і ще більше — на час погоні.

Дні проходять скоро. Лютий, здається, проходить найскорше з усіх місяців. Не тому, що він найкоротший, але тому, що ми почуваємося безпечнішими і можемо свобідно працювати.

Однак, з кінцем лютого діти перестали возитися на санках. Не чути їх дзвінкого сміху. По селах і лісах чути знову кулеметні черги.

Користаю з заметілі і в одну ніч висилаю розвідчиків прямо на чисте поле, де за кілька хвилин вітер закрутив сліди снігом.

Наші розвідчики скоро вернулися. Принесли газети й тривожні вістки. Скрізь по лісах почались облави. Ворог знає, що прийшли нові групи повстанців з «Закерзоння». З ними зударився він на кордоні та в боях і відчув, що це тверде і добре військо. Боючись, що влітку буде з тим багато мороки, коли його будуть бити на всіх дорогах, почав підтягати більші сили і кількома тисячами провадить великі облави.

Майже в усіх селах ворог вже був. Тільки місцевість де перебуває чот. О. з двома роями — він оминає. Це мене занепокоїло. Большевики повиганяли вже багато повстанців з бункрів і деякі вже впали. Вони хочуть, щоб розпорошені повстанці всі збіглися до чот. О. Там ворог веде добру розвідку і хоче їх всіх нараз ліквідувати. Я дістав вістку, що там вже з різних частин зібралося понад 40 людей.

Ввечері 2 березня 1948 р. висилаю ст. віст. Рибалку, ст. віст. Сірого і віст. Буйного з запискою до чот. О., щоб зараз таки винісся до лісу. Там має квартирувати до кінця періоду та двома-трьома стрільцями конспиративно підтягати харчі. Те саме переслав до інших груп, що були в такій же небезпеці.

Кур'єри відійшли і в бункрі ми запровадили поготівля. Для відпруження нервів справляємо М'ясниці в нашому бункрі. Віст. Спартак переодягаєгься за дівчину, з якою одружуємо ст. віст. Байдака. Чот. Пас виконує функцію старости, а віст. Тетяна — старостини. Ми всі інші — свати та гості. Бойківським говором, з усіми селянськими формами і звичаями, відбувається перше «сватання», а потім саме «весілля». Забава закінчилася змаганням у весільних піснях між лемками і бойками. Проте, крізь грім забави, не покидала нас думка:

Що принесе завтрішній день?