Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

ДРУГА ЧАСТИНА
РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА
БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940-1941)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ГОТУЮЧИСЬ ДО ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою — він був наче начальник штабу. Я заприязнився з ним ще в 30-х роках. Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка. Зразу після капітуляції Польщі, восени 1939-го року, ми зустрілися з ним у Варшаві. Сотник Василь Раєвський також втік від большевиків з Полісся і покищо влаштувався учителювати на Холмщині. Керівництво Українського Національного Відродження сотник Раєвський передав молодому нашому активістові побратимові Марчукові.

Таким чином, в наслідок бурхливих воєнних подій, вище керівництво нашої організації було відрізане новим кордоном від самої організації. Я вважав такий стан недопустимим.

В листопаді 1939-го року ми зробили нараду неповної Управи УНВ в Холмі, в якій взяли участь полковник Литвиненко, сотник Раєвський і я. Інших членів у Холмі ще не було. На цій нараді я настоював на тому, що хтось з нас повинен повернутися до організації і виставив свою кандидатуру. Обидва мої колеги були проти такого пляну. Вони доказували, що роботою організації можна буде керувати з-заду кордону. Головний провід мусить бути там, де є більша безпека та воля рухів. Треба його доповнити новими людьми та активізувати діяльність тут і там.

По довгій і досить гарячій дискусії я переконав своїх старших колег, що вони помиляються. Хтось з вищого керівництва мусить обов'язково бути разом з народом, на місці. Роботу організації треба поширити та активізувати не на еміграції, а головним чином в Україні, переставляючи її зовсім на військовий лад. Коротко кажучи, мої міркування були такі: воєнні події кожної хвилини можуть перекинутися з заходу на схід. Хоч ми зараз не знаємо, що ті події принесуть, ми мусимо бути до всього все-сторонньо готові. Нам треба в глибокому підпіллі, найкраще на Поліссі, заснувати свою базу, перевести повну реорганізацію всіх наших сил, змілітаризувати УНВ та інші співзвучні наші організації, скоординувати їх роботу і так разом з народом реагувати на розвиток подій.

Нарада схвалила цю думку. Вирішено приготувати докладний плян політично-мілітарної акції демократичних сил в Україні на випадок німецько-совєтської війни — партизанськими методами. Проект пляну був зложений і поданий для дальшого опрацювання та затвердження генералові В. Сальському, як Військовому Міністрові та Начальникові Генерального Штабу Української Народньої Республіки.

Генерал Сальський зі своїм чистим баритонним „чудово-чудово" справив на мене глибоке і незабутнє враження, як людина і як великий знавець воєнної справи.

Ми почали спільними силами доповнювати наш плян різними новими варіянтами та деталями з кожної ділянки. Для консультації ми таємно притягли багатьох визначних українських офіцерів, головним чином партизансько-повстанських командирів з Першої світової війни. Деякі з них навіть не знали, для чого, властиво, молоді люди радяться з ними на партизанські теми.

На превеликий жаль, нагла смерть генерала Сальського зимою 1939/1940 р. жахливо відбилася також на нашому пляні. Ми докінчували вже самі, без незабутнього генерала, як генштабіста, стратега, тактика, командира і далекозорого політика.

В питаннях партизанської тактики консультантами в нашому пляні були: полковник Войнаровський-Гальчевський, колишній повстанський отаман Поділля „Орел", полковники — Іван Трейко, Андрій Доллуд, Петро Дяченко, сотник Галюк-Малиновський та багато інших фахових знавців повстанської війни.

У травні 1940 року наш плян був готовий. Ми подали його на затвердження Президентові і Головному Отаманові Андрієві Лівицькому.

20-го червня 1940 р. відбулася наша остання нарада. Президент Лівицький заявив, що найпізніше через рік вибухне німецько-советська війна і він остаточно затвердив наш плян та видав мені воєнний наказ такого змісту:

1. Негайно нелегально пробратися в СССР.

2. Готувати УНВ та всі революційні сили до військових дій, базуючись на кадрах УНВ.

3. Заложити свою головну базу на Поліссі і на місці зформувати Штаб з наявних там кадрів.

4. Перевірити стан активного підпілля УНР в усій Україні.

5. Старатися відновити старі або заложити нові таємні точки революційних організацій по всіх областях.

6. З вибухом війни зразу поставити під зброю територіяльну партизанську армію та поліцію. Від дня вибуху війни підписувати всі документи, як Командуючий отаман українських повстанських військ.

7. Більші оперативні військові з'єднання тримати головним чином на Поліссі та в тих областях, де є змога безпечніше маневрувати.

8. Доки не буде політичних передумов для організації регулярної армії та своєї Суверенної Української Держави, не піднімати масового повстання, а бути тільки невгасаючим вогнищем збройної боротьби України.

9. Доки не буде своєчасних дальших наказів та директив Уряду, не визнавати жодних чужих окупантів України, а широко пропагувати ідею Суверенної Держави, маневруючи між всіма чужими силами на своїй території.

10. На випадок браку зв'язку з Урядом, триматися цих основних напрямних та діяти так, як диктуватиме місцева ситуація.

З куди-більшим розмахом ніж ми, готувалися до війни націоналісти, хоч якраз у цей час (літо 1940 р.) в ОУН стався розкол на дві групи: властива ОУН під проводом полковника Андрія Мельника і так звана революційна ОУН під проводом Степана Бандери. Обидві сторони тримали факт розколу в таємниці. Цей розкол мав дуже жахливі наслідки, як на чужині в 1940 році, так і пізніше на рідних землях. Дуже загадкову ролю в розколі з-за куліс відіграла зовсім чужа, не українська людина — Рішард Ярий. Він став по стороні нової групи Бандери проти полковника Мельника і надавав увесь тон розколові. Немає сумніву, що чужі агентури попрацювали у цій справі.

Внаслідок розколу в полковника Мельника залишився верховний та середній провідний елемент організаційних кадрів, а група Бандери заволоділа низовими клітинами організації. Таким чином, створилося дві окремі організації. Одній відібрано руки і ноги, а другій бракувало голови. Почалася дуже гостра боротьба за саму назву ОУН, за впливи та вишколені кадри. Так весною 1940 року появилися „мельниківці" та „бандерівці", тобто створилась ще одна політична партія, яка крім себе нікого більше не визнавала.

Полковник Мельник почав творити новий низовий апарат, а бандерівці намагалися всіма силами притягнути на свою сторону якнайбільше провідного елементу і коли їм у цьому не щастило, то вакантні місця обсаджували іншими, менш кваліфікованими кадрами. Почалася міжпартійна боротьба, яка, на жаль, триває і сьогодні.

Я про всі закулісні справи, пов'язані з розколом ОУН, знав від свого кацетного приятеля з „Берези", редактора Ів. Мітринґи. Він, як провідний член організації з революційним „лівим ухилом", був по стороні Бандери. Він дуже критикував політику обох груп. Намагався з групи Бандери зробити революційно-демократичну партію, але Бандера, Стецько та Лебедь всі його пропозиції відкидали. Він дуже гостро виступав проти німців, переконував мене, щоб заснувати нову революційно-демократичну партію — антипода обох ОУН та компартії. Пропонував спільно взятися за це діло. Ставив дуже переконливі прогнози на майбутнє. Ясно передбачав поразку Гітлера у цій війні. Надіявся виключно на революцію поневолених большевиками народів після знищення гітлеризму.

Я йому заявив, що при існуючих обставинах не вірю в можливість заснування такої партії та що я вже отримав наказ Уряду УНР повертатися в Україну з іншими завданнями. На цьому ми розпрощалися з умовою, що незабаром спіткаємось в Україні.

Ще в Варшаві, а потім у Кракові, мені доводилось дуже багато дискутувати з д-ром О. Назаруком та іншими українськими монархістами, як Сава Крилач, Сєдлецький, Трохименко, сотник Петенко, полковник Трейко, інж. Гудимчук та інші. Вони дуже захищали гетьманську ідею побудови держави. Особливо мене аж разила колосальна ерудиція д-ра Назарука. Чого ця „ходяча енциклопедія" не знала? Ще в Варшаві при редагуванні нашої стінгазети ми постійно сперечалися. Я дуже гостро критикував його публікації, особливо за необ'єктивні мемуари про визвольні змагання 1917-21 років, де він своїм негативним ставленням до наддніпрянців та до Петлюрівського руху явно пропагував вузько-територіяльний, галицький патріотизм. Я, як поліщук, так би мовити невтрально стояв за соборність всіх наших земель та духову солідарність всіх українців.

Всіх українців д-р Назарук називав „нездібним плем'ям" і, як доказ, виставляв нашу бездержавність.

— Коли б то те наше плем'я, пане-товаришу, було здібне, то воно мало б свою державу. А раз тієї держави нема, то це доказ, що ми ні до чого не здібні. Такими півжартами д-р Назарук виводив мене з рівноваги. Я не міг спокійно вести дискусію, але він за це на мене не гнівався, а своїми речевими аргументами, показував, як треба дискутувати. Ми з „ворогів" зробилися приятелями. Це була людина з невичерпною енергією та терпеливістю.

Лише у двох питаннях ми з д-ром Назаруком ніяк не могли погодитися. Він мене не переконав, що спасіння для України — монархія, а я не переконав його, що тим спасінням є республіка.

Я почав практично готуватися в дорогу. Спочатку хотів взяти з собою ще трьох людей: одну дівчину, як зв'язкову та двох козаків. Згодом, на підставі наспілих відомостей про чимраз сильнішу охорону большевицько-го кордону, я вирішив пробиратися сам з одною дівчиною. Дуже багато наших кур'єрів останнім часом не поверталися назад.

На кур'єрку зголосилася добровільно панна Валентина Кульчинська. Вона перед війною не була членом нашої організації і не належала також до ОУН. Як донька відомого республікансько-демократичного діяча, священика з Дерманя, на Волині, отця Євгена Кульчинського, панна Тіна була кожної хвилини готова на найбільшу жертву за ідею та програму УНР. Вона стала членом нашої організації весною 1940 р. Мені її порекомендував полковник І. Литвиненко, який був з родиною Кульчинських в дружніх відносинах. Вона вже виконувала дуже багато всяких завдань і погодилася бути зв'язковою між мною та полк. І. Литвиненком.

Мене, між іншим, дуже турбувала тоді доля двох наших зв'язкових, також дерманців: У-го та Шавронського, яких я вислав на Рівенщину ще зимою 1939 року. Про них досі не було жодних відомостей. Лише перед самим моїм відходом Шавронський повернувся і повідомив, що У-й „вскочив", а йому пощастило втекти з якогось транспорту, що їхав на Схід.

Всі зв'язкові, що останнім часом поверталися назад, одноголосне стверджували, що большевики масово концентрують війська вдовж кордону, гарячкове будують укріплення і майже в кожному районі — аеродроми та площі для приземлювання літаків.

Це був добрий знак взагалі, але не для переходу кордону. Вздовж кордону вирубується ліс і охорона творить щось на зразок шахматної дошки з трьох до 4-ох ліній, з масою „вовководів" (собак). Коли обійдеш одну лінію, то обов'язково наткнешся на другу або третю. А ще глибше по лісах стоять таборами в наметах військові одиниці. Кого зловлять — арештовують.

Я почав вивчати мапу та накреслювати собі дорогу, беручи під увагу дані про розташування большевицьких застав, ліній, патрулів та військових частин по той бік кордону. Накладаючи трохи дороги, я накреслив собі таку лісисто-багнисту трасу вздовж лінії Володава, Ковель-Сарни, що на мою думку, там не повинно бути не то, що большевиків, але взагалі живої людини. В половині липня мій виряд та все інше були готові. Вимарш призначено на останню декаду липня, якщо сприятиме погода. Чим скорше наближався час відходу, тим більше полковник Литвиненко хвилювався. Він ще кілька разів пробував делікатно питати, чи не можна все ж таки виручитися кимось іншим? Після того, як я йому сказав, що я не маю наміру змінювати свій плян, то він більше не натякав. Так наближався кінець липня — час мого відходу в Україну. В кінці липня ми поїхали з полк. Литвиненком ще раз до Варшави. Я попрощався з усіма своїми приятелями, а на другий день ми поїхали на могилу генерала В. Сальського. Я не мав духової сили залишити польську землю, не віддавши ще одного поклону своєму воєнному міністрові.

Спочивай, Батьку Генерале, в чужій землі, поки ми не перевеземо Тебе в наш Пантеон туди, де Ти не погодився парадувати перед „чорносотенним трьохцвєтом", а повів свої полки лише тоді, коли замість „трьохцвєта" замайорив синьожовтий прапор Суверенної України. Присягаю, що ми це зробимо. Востаннє, прощай! Це було також прощання з Варшавою.